Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Покарання життям

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Карта долі
125 дн. тому
Розділ 2: Про що говорять зірки
125 дн. тому
Розділ 3: Доля робить вибір
125 дн. тому
Розділ 4: Перша зброя
100 дн. тому
Розділ 5: Щасти на полюванні!
100 дн. тому
Розділ 6: І хто з вас здобич?
100 дн. тому
Розділ 7: Доля мисливця
100 дн. тому
Розділ 8: Випадок Еннеліона
100 дн. тому
Розділ 9: Ніч вогню
100 дн. тому
Розділ 10: Час настав
100 дн. тому
Розділ 11: ***
100 дн. тому
Розділ 12: Полювання почалося
100 дн. тому
Розділ 13: Копитний ярмарок
100 дн. тому
Розділ 14: Кажи «Прощавай»
100 дн. тому
Розділ 15: Перший шлях
100 дн. тому
Розділ 16: Перехід
100 дн. тому
Розділ 17: Землі Мертвих
100 дн. тому
Розділ 18: Землі Мертвих. Частина 2
100 дн. тому
Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3
100 дн. тому
Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4
100 дн. тому
Розділ 21: Іграшка
100 дн. тому
Розділ 22: Втекти від долі
100 дн. тому
Розділ 23: Йосфрінд
100 дн. тому
Розділ 24: Інший шлях
100 дн. тому
Розділ 25: Легенда про Мисливця
100 дн. тому
Розділ 26: ***
100 дн. тому
Розділ 27: Мисливці
100 дн. тому
Розділ 28: Брасірін
100 дн. тому
Розділ 29: Шлях хвилями
100 дн. тому
Розділ 30: Тейгейт
100 дн. тому
Розділ 31: Випробування
100 дн. тому
Епілог
100 дн. тому

 

Король Айворії Йосфрін Адрак Ревард сидів у своєму кабінеті і читав листа, який привезли годину тому. Гонець прибув у розпал банкету, що влаштували на честь старшого сина, якому виповнилося тридцять років. Спадкоємець правителя підібгав губи, але дозволив батькові відлучитися.

Чоловік схилився над пергаментом і вчитувався у рядки, що вийшли з-під руки його молодшого сина.

Гіліам повідомляв про те, що зміг подолати Гай з мінімальними втратами і зайняв чудове місце під майбутнє місто. Тепер він просив виділити кілька кораблів із матеріалами та людьми. Місто, назване на честь короля, почало своє існування.

Йосфрін підвівся з-за столу і підійшов до великого вікна. На Нулбанар спускалася ніч і в дзеркальному відображенні він бачив себе. Так само підтягнутий і широкий у плечах – не виглядає на свої роки. Лише посивілі скроні на темноволосій голові кричать про те, що він уже старий, він ні з чим не справляється, все валиться з його рук. 

Прикривши очі, чоловік, якому трохи за шістдесят, повертається до столу і сідає в глибоке крісло. Кістки ниють.

— Буде дощ, — бурмоче він і бере в руки перо.

Декілька підписаних наказів, і знову хвилина спокою. Йосфрін відкидається на спинку крісла та витягає ноги під столом. Він сумує за похідним та завойовницьким життям. Його обтяжують бали та прийоми. Зараз він заздрить Гіліаму, який зміг відмовитись від усього заради своєї мрії. Нездійсненної, звісно, мрії. Але ж це не заважає не озираючись йти за нею, адже так?

У двері постукали, і король повинен вирівняти спину і дозволити увійти.

— Ваша величносте, — у дверях стоїть одна зі служниць, — його високість просить передати вам, щоб ви якнайшвидше поверталися. Гості починають нудьгувати.

— Дякую, Евеліна.

Дівчина вклоняється і зачиняє двері.

От і закінчився його вільний час, у який король хоч трохи міг побути сам собою.

 

 

 ***

 

Ліліїт спостерігала за тим, як до берегів причалювали невеликі кораблі, і сильні чоловіки вивантажували із трюмів деревину та камінь. Матеріали для фортеці, на будівництво якої підуть роки. Воїни з армії Гіліама дуже раптово опинилися і столярами, і теслярами і навіть мулярами. Також кораблями приїжджали і сміливці, сподіваючись знайти тут новий дім. Найчастіше це були злочинці, які не мали шансів на нормальне життя по той бік Гаю, і вони прагнули спокутувати свою провину, допомагаючи зводити мури нового міста. Найдикішим для мисливиці було те, що серед тих, хто порушив закон, було багато жінок. Злодійки і навіть убивці вільно розгулювали під сірим небом та мріяли про нове життя.

— Їх просто не шкода, — відповів Мартон на німе запитання учениці. — Вони відкупилися чи навіть відсиділи кілька років у в'язниці. І зараз їм пообіцяли прощення, якщо вони допоможуть королю у ризикованій справі.

— Він зібрав в одному місці стільки злочинців, що ходити по землі страшно, — поділилася думками дівчина, спостерігаючи за тим, як двоє чоловіків з численними шрамами на обличчі розмовляють з Гіліамом. — У них зараз такий вигляд, що я не здивуюсь, якщо один із них витягне ніж і кинеться на співрозмовника.

— Не посміють. Їм подарували шанс на життя. А якщо хтось і спробує збунтуватися, свої ж піднімуть на ножах.

— Хочеш сказати, що з них вийдуть порядні громадяни королівства?

— Ні. Тому їх і заслали сюди. Йосфрін сподівається, що за їх рахунок відбудує собі місто, а скільки з них помре від цього, короля не хвилює. — Гіліам стояв за спиною двох мисливців.

— Ти пройшов випробування? — тепер Мартон звернувся до воїна.

— Скоріше так, ніж ні. Але й нове одержав. Мені треба простежити за тим, щоб на людей ніхто не напав доти, доки не будуть готові мури.

Мисливиця спрямувала погляд у далечінь. Десь там уже заклали перший камінь, але зросте захист навколо міста ще дуже нескоро.

— Це місія для мисливців?

— У тому числі. А ще я планую намалювати карту, а для цього мені потрібно скласти план дій та розбити мисливців на групи. Хто знає, раптом неподалік є ліс і нам не доведеться витрачати ресурси на доставку деревини. Та й за кілька років, це місто вже буде перенаселене і за стінами почнуть будувати села. Я хочу переконатись, що це буде безпечно для жителів королівства.

— А якщо ні?

— Тоді треба зробити все, щоб це стало безпечно.

— Ми завжди можемо звернутися за допомогою до нунабі, — запропонувала Ліліїт і відразу прикусила язика. Її вчитель досі не знав подробиць тих днів.

— І яку ціну вони за це попросять? — Мартон з прищуром дивився на Гіліама, ніби здогадуючись, що знає не всю правду.

Воїн скривився:

— Це буде останній народ, до якого я звернуся по допомогу. І ціна тебе не повинна хвилювати, мисливцю, — у голосі задзвеніла сталь, а Ліл зіщулилася.

Минали тижні. І намети замінювалися будинками з каменю. Дерево було надто дорогим задоволенням у цьому регіоні, тому з нього будувалися міські будинки та будинки для знаті, яка навряд чи вшанує своєю присутністю цей віддалений та необжитий шматок королівства.

Айворії вдалося приєднати до своїх земель досить велику територію, і війна з Фарлондом більше не була загрозою. Гай та гори неохоче пропускали людей, які шукали «місто, що приймає всіх», адже човни та кораблі були задоволенням недоступним для простих смертних. Після того, як у переході між західною та східною Айворією загинуло понад тисячу громадян королівства, шлях до Йосфрінда прозвали «кривавою стежкою», а саме місто «вбивцею».

Гіліам очолював загін мисливців, дозволивши Мартону іноді відпочити в єдиній таверні, яку нещодавно добудували, і відправляв своїх людей на кілька тижнів у незвідані землі. Завдання для мисливців у такі моменти було три: знайти те, що буде корисне місту, намалювати карту місцевості та вижити. Якщо з першими двома пунктами справлялися майже завжди, то третій проходив повз вуха. Молоді мисливці були неуважні та необережні. Вони часто натикалися на істот, зовсім невідомих їм і вступали з ними в бій. Із сорока п'яти мисливців, їх лишилося двадцять. Щоразу Гіліам хапався за голову, проводив виховні бесіди, кара провинившихся і намагався наступну групу спорядити краще. Щоразу, коли Ліліїт не потрапляла в експедиційну групу з друзями, вона просила Селіс захистити Драдера, Томаса та Осванда від загибелі. Мабуть, богиня таки чула благання своєї іграшки і відводила лихо від трьох хлопців.

Весна змінилася літом, літо осінню, а потім випав сніг — так завжди бувало у світі. Місто росло дуже швидко, незважаючи на те, що річка замерзла і не пропускала кілька місяців ні запаси, ні людей. Варто було тільки льоду піти тріщинами, як Гіліам призначив зустріч Азарду Ріріану, Велду Конві та Мартону.

— Тепер ти бургомістр, — майже відразу повідомив новину воїн ошелешеному Велду. — Азард залишиться з тобою і очолить варту Йосфрінда. Такою є воля короля.

— Але мій маєток, моя дружина, — прошепотів старший Конві, відчуваючи, як земля йде з під ніг.

— Вона переїде сюди, як тільки відтануть води. Маєток залишається твоїм. Формально. Якщо захочеш відвідати його, напиши до Ради. Вони звільнять його.

— Мене вигнали, — чоловік упав на коліна і… розплакався. — За що мене вигнали? Адже я робив усе так, як того вимагав король. Я завжди виконував його накази. Завжди!

Гіліам опустив погляд. Він не знав, що відповісти.

— А що зі мною? — Мартон дивився в карі очі чоловіка.

— Усі мисливці вільні. Вони можуть робити те, що хочуть. Якщо хтось із них вирішить залишитися в Йосфрінді я не буду проти. Решту проведу через Гай. Виступаємо за два тижні.

— А куди тепер ти, хлопче? — Азард завжди ставився до Гіліама, як до сина чи племінника і зараз не стримував своїх почуттів. Він не чинив опору волі короля, адже нічого вже змінити не міг.

— Я? — Стрепенувся чоловік. — Я тепер вирушаю за мрією. Дуже сподіваюся, що заручусь підтримкою потрібних мені людей.

Мартон знав про цю мрію і благав богів про те, щоб у Ліліїт виявилося більше мізків, ніж він бачив у дівчині. Сподівався, що вона не піде за цим мисливцем. 

Гіліам ж тільки посміхнувся, він відчував у собі резерв сил, які були йому недоступні. Поки що, недоступні. Він пройшов своє пізнє випробування і має повне право на виконання своїх бажань.

Як і передбачав воїн, кілька мисливців побажали залишитися в новому місті. Їх ніхто і ніщо не чекало на той бік Гаю.

Ліліїт востаннє йшла вузькими вуличками міста. Небо над її головою куталось у сірі хмари, що приховували від погляду світило. Дівчина прощалася з Йосфріндом. За рік вона прикипіла душою до вічно галасливого і зовсім не ідеального міста. 

Десь там на горизонті височіла відбудована наполовину кам'яна стіна.

— Ти з нами? — голос Осванда порушив її думки.

— Так. Я хочу додому. Дуже скучила за мамою та Рейнером, — на останньому слові дівчина почервоніла..

Драдер посміхнувся:

— Та годі тобі, син коваля непогана кандидатура. Я сподіваюся, що у вас все вийде.

— І що вона, вискочить заміж і народить десяток дітей? — скривився Томас. — Це точно не про Ліліїт!

— А це ж тобі вже шістнадцять виповнилося! — хлопець із рудими кучерями посміхнувся. — Час вже сім’єю обзаводиться. Доросла ти до цього.

Ліліїт закусила губу і спостерігала за друзями. Так, вона дуже сумувала за близькими людьми. Але вона не хотіла так рано прив'язувати себе до сім'ї та землі. Та вона дуже добре пам’ятала, що Рейн заїкався про те, що радий був би бачити її своєю дружиною.

Становище врятував Гіліам:

— У мене до вас до всіх буде пропозиція.

Мисливці завмерли, прислухаючись до слів полководця без армії.

— Після прибуття до західної Айворії, я планую на кілька тижнів заїхати до Нулбанара. Варто особисто прозвітувати перед королем. А потім я вирушаю на пошуки втрачених знань про силу та вміння мисливців. Чи є охочі приєднатися до мене?

— Які такі вміння? То ж все брехня, — вигукнув один із хлопців. — Після того, як наш бог зрадив людей, усі сили було знищено!

— А що, якщо я скажу вам, що в одного з тутешніх мисливців прокинулися такі здібності? — Воїн примружився і хитро посміхнувся.

Кожен підозріло зиркнув на свого сусіда, а чоловік продовжив:

— А ще в одного явні задатки. Прийміть рішення, як перетнемо Гай. Я нікого не примушую та не переконую. У вас буде час ухвалити рішення. А поки давайте подумаємо про те, як безпечно перетнути Гай. Це першочергове завдання для усіх нас.

Через кілька днів загін із сімнадцяти мисливців виїхав на південний захід, туди де на них чекала нова доля, якщо вони, звісно, захочуть її прийняти.

— Майстер Гіліам говорив про мене, —  порушив тишу Томас на одному з привалів. — Це в мене задатки до сили. Я тоді побачив, прихованого від людського ока, демона-нунабі. Але це ж прокляття.

— Твоє прокляття врятувало мені життя, — тихо відповіла Ліліїт, не відриваючи погляду від багаття.

— Так, але, — хлопець набрав повітря в груди, — тепер я стану вигнанцем. Ніхто навіть не захоче говорити зі мною.

— Але ми ж говоримо, — засміявся Драдер, поплескуючи друга по плечу.

Ліліїт закусила губу. Вона вже розуміла в кому саме прокинулася та сама сила-прокляття. І вона вкотре подумки прокляла Селіс.

— Ти якась тиха — Осванд, як завжди, був уважним до емоцій своїх товаришів. — Ліл, щось трапилось?

— Так… трапилось, — зізналась вона, піднявши погляд на друзів. Мисливиця уважно подивилась на кожного і зізналася: — Це я та людина з силою.