Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Покарання життям

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Карта долі
117 дн. тому
Розділ 2: Про що говорять зірки
117 дн. тому
Розділ 3: Доля робить вибір
117 дн. тому
Розділ 4: Перша зброя
92 дн. тому
Розділ 5: Щасти на полюванні!
92 дн. тому
Розділ 6: І хто з вас здобич?
92 дн. тому
Розділ 7: Доля мисливця
92 дн. тому
Розділ 8: Випадок Еннеліона
92 дн. тому
Розділ 9: Ніч вогню
92 дн. тому
Розділ 10: Час настав
92 дн. тому
Розділ 11: ***
92 дн. тому
Розділ 12: Полювання почалося
92 дн. тому
Розділ 13: Копитний ярмарок
92 дн. тому
Розділ 14: Кажи «Прощавай»
92 дн. тому
Розділ 15: Перший шлях
92 дн. тому
Розділ 16: Перехід
92 дн. тому
Розділ 17: Землі Мертвих
92 дн. тому
Розділ 18: Землі Мертвих. Частина 2
92 дн. тому
Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3
92 дн. тому
Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4
92 дн. тому
Розділ 21: Іграшка
92 дн. тому
Розділ 22: Втекти від долі
92 дн. тому
Розділ 23: Йосфрінд
92 дн. тому
Розділ 24: Інший шлях
92 дн. тому
Розділ 25: Легенда про Мисливця
92 дн. тому
Розділ 26: ***
92 дн. тому
Розділ 27: Мисливці
92 дн. тому
Розділ 28: Брасірін
92 дн. тому
Розділ 29: Шлях хвилями
92 дн. тому
Розділ 30: Тейгейт
92 дн. тому
Розділ 31: Випробування
92 дн. тому
Епілог
92 дн. тому

Гіліам йшов вздовж берега річки, взявши коня під вуздечку. За ним по п'ятах слідували чотири юнаки з загону Мартона. Мисливець ретельно підібрав найсильніших і спритних хлопців. Скільки Осванд і Драдер не рвалися в дорогу, адже їм було так нудно сидіти на одному на місці, не пройшли суворий відбір командира.

Воїн йшов із заплющеними очима, прислухаючись до своїх відчуттів. Якщо демони дійсно існують і причетні до зникнення та загибелі його людей вони — очі йому не допоможуть. Він знайде їх по-іншому. Відчує. 

Кінь різко смикнув головою і заржав. Гіліам розплющив очі, виринувши зі своїх думок, і окинув поглядом затишну долину, оточену з усіх боків пагорбами.

— Майстере Гіліам, куди ми хоч ідемо? — Мисливець з коротким чорним волоссям порушив тишу.

— Прислухайтеся до себе. Щось відчуваєте? — Головнокомандувач окинув поглядом свій невеликий загін.

Хлопець із розірваною мочкою вуха заперечливо мотнув головою.

— Холод і голод, - пожартував невисокий мисливець із смаглявою шкірою.

— А ви щось відчуваєте, майстере Гіліам? — майже з глузуванням поцікавився останній із четвірки та посміхнувся, розтягнувши пухкі щоки.

— Так. Я відчуваю те, що ви ніколи не станете справжніми мисливцями, якщо дозволите своїм потребам займати перше місце.

 

***

 

Ліліїт відірвала голову від жорсткої подушки, яка, здавалося, була набита землею, і сіла на ліжку, звісивши ноги. Дітані дозволила їй спати на своєму ліжку, а сама демониця зникла у невідомому напрямку, варто було Ліліїт прийняти горизонтальне положення. 

Але навіть те, що демона-нунабі не було поруч, не давало свободи мисливиці. Вона з кожною хвилиною все чіткіше відчувала, як на її шиї затягується зашморг, а руки та ноги сковуються кайданами. Вона задихалася. Хотілося ковтнути свіжого повітря, підставити обличчя вітру, насолодитися нічним небом.

У сусідній кімнаті щось упало, розбиваючи тишу будинку на частини. Потім почулися кроки.

— Як вони тебе знайшли? — Притримуючи тканину шестипалою рукою, в отворі стояв Амінуан.

Світло, що проникало через прозору смугу під стелею, дозволяло Ліліїт розгледіти шамана. Тепер дівчина з впевненностю могла сказати, що вони з Дітані були дуже схожі. Майже однакові.

— Хто? — кожне слово давалося надто важко, ніби хтось стискав горло невидимими руками.

— Люди! — Демон виплюнув це слово. — Навіщо їм така, як ти? 

— Відпусти мене, — попросила Ліліїт. — І твій клан не постраждає.

Шаман скривився. І Ліліїт уперше побачила, як демон-нунабі заплющує очі.

— Твою долю може вирішувати тільки моя сестра. Ти в її владі, не в моїй. І це вже не можна змінити. Тільки твоя смерть розірве пута.

Амінуан пішов, залишивши мисливицю наодинці зі своїми думками.

Вона гризла губи і, борючись із невідомим, намагалася піднятися з ліжка. Але навіть спроби їй важко. Босі стопи ковзали по крижаній підлозі, руки не слухалися. 

Скрипучи зубами, їй таки вдалося підвестися. Усього мить у вертикальному положенні, а потім ніби щось вдарило по потилиці, і дівчина впала на коліна.

— А ти сильніше, ніж я гадала.

Ліліїт підняла погляд і побачила Дітані. Демон-нунабі пройшла в кімнату і опустилася на підлогу поряд із мисливицею.

— Відпусти мене, тварюко! — прошипіла дівчина, борючись із чужим впливом.

— Іграшка не повинна так говорити, — демон ласкаво ткнула пазурем у щоку своєї полонянки. — Іграшка має бути слухняною та ввічливою.

Ліл хотіла щось сказати, але зуби брязнули і зімкнулися, ледь не відхопивши язика.

— А краще за все — німою, — засміялася Дітані. — Так, німа іграшка мене влаштує. Я хотіла показати тобі село, але тут на горизонті з'явилися люди, тож краще посидь у хаті. Не хотілося б мені злити братика.

Демониця усміхнулася і знову вийшла з кімнати. Ліліїт сиділа на кам'яній підлозі і свердлила поглядом тканину, що закривала вихід.

Коли Дітані зникла з поля зору, можливість говорити повернулася:

— Це вони шукають мене? Чи армія прямує сюди? — прошепотіла дівчина, не лишаючи спроб випростатися.

Але відповіді на її питання не було. Пересуваючись повзком по кімнаті, мисливиця витягла з-під ліжка свої чоботи. Зашнурувати їх було зараз найскладнішим завданням за її життя.

Вплив нунабі нікуди не подівся. Та Ліліїт була вперта. У цьому Гіліам з Мартоном мали рацію. Нехай і не знала дівчина про їхню розмову.

— Іграшка? Не дочекаєшся, — шипіла дівчина, пхаючи ступні у взуття і затягуючи шнурки пальцями, які не воліли гнутися.

 

***

 

Гіліам стояв біля спуску в долину. Вірний кінь тримався трохи віддалік і не поспішав слідувати за господарем. Щось не пускало чоловіка. Він наче натикався на прозору стіну. Четверо мисливців вже не сміялися з полководця, вони теж щось відчували. Щось, що сковувало їх страхом по руках та ногах. І вони боролися самі із собою. Бажання зірватися з місця і тікати звідси ставало сильніше з кожною секундою. На боротьбу йшли всі їхні сили.

— Заплющте очі, — скомандував воїн і мисливці підкорилися. — Подивіться внутрішнім зором. Зором, що є у мисливців. Що ви бачите?

— Темно.

— Порожньо.

— Камінь.

— Я бачу істоту.

Останні слова належали смуглявому мисливцю. Не розплющуючи очей, він вказав уперед:

— Воно там. Схоже на людину, але не людину. Шкіра сіра, очі із кров'ю. Це чоловік. Він дивиться на нас.

Гіліам задоволено посміхнувся. Значить, і в ньому самому прокидалися сили Мисливця, адже він теж бачив постать. Розмиту, нечітку, але вона точно там була. 

Чоловік подумки подякував Селіс за те, що переписала його долю. Але богиня, почувши його звернення, лише посміхнулась. Бо все, що зараз відбувалося, було йому написано на долі з самого народження, нічого вона не змінювала.

— Виходь! — голос громовим гуркотом прокотився долиною, відбиваючись від сірого каміння, вкритого снігом. — Більше немає сенсу ховатися. Ворог, ти чи друг?

Повітря попереду зарябіло і назустріч людям зробило крок щось високе з сріблясто-білим, як сніг, волоссям.

— Що вам тут потрібне? — істота говорила тихо, але вітер доносив слова.

— Розвідуємо місцевість, — озвався воїн. — Ти не відповів на моє запитання. Хто ти?

— Нунабі. І це моя територія. Якщо не хочеш неприємностей, людино, обходь її стороною.

Гіліам посміхнувся. Він витяг потрібну інформацію лише одним питанням. Мабуть, потуги придворних вчителів не минули даремно.

— Ти знаєш, до якої раси я належу. Звідки ж?

Істота мовчала. Не рухалась.

— Відповідай, нунабі!

— Що відбувається? — поряд із тою істотою з'явилася ще одна.

— Дітані, йди додому! — ці слова були ще тихіше, але Гіліам їх розібрав.

— Не смій мені вказувати, — голосно відгукнулась друга істота. А потім звернулася до людей. — Що ви тут шукаєте? Йдіть геть!

Полководець усміхався. Збентеження в очах нунабі його тішило.

Налетів вітер, здіймаючи вгору волосся демонів та плащі людей. Коли Дітані прибрала пасма з обличчя руками, люди оголили мечі.

— Шестипалі демони вбивці. — Гіліам більше не посміхався. — Де Ліліїт?

 

 

 ***

Мисливиця тим часом уже стояла в круглій кімнаті, тримаючись рукою за стіну. На плечі висіла торба, на поясі — меч. Вона спромоглася зробити ще крок перед тим, як голова пішла обертом. Прикривши очі й чіпляючись пальцями за гладкий камінь, дівчина осіла на підлогу.

— Я виберуся звідси, — шипіла вона, поповзом долаючи відстань до кам'яної плити, що перегороджувала вихід. — Вам мене не привласнити. Я вільна.

Вістря меча скреготало об камінь, поки Ліліїт підповзала до виходу. Плита виявилася несуцільною, а двостулковою. І стулки розійшлися легко, варто було тільки штовхнути їх. Вітер увірвався в житло, пестячи обличчя мисливиці. Вона вдихнула на повні груди і зробила ще одну спробу встати, спираючись на меч, як на палицю. Подумки подякувала Рейнерові за зручний пояс без піхов і вийшла надвір.

Пустельні вулички зустріли дівчину тишою. Спираючись на зброю, Ліліїт повільно йшла до виходу із селища.

Попереду щось відбувалось. Потім почувся несамовитий крик, від якого захотілося заховатися під найближчем каменем і не зрушувати з місця, затиснувши вуха.

— Крик нунабі, — прошепотіла Ліліїт, роблячи ще один важкий крок. —  Якщо я поборола ваші пута, то ваші крики мені не страшні.

П'ятеро воїнів, які вступили в бій із демонами, думали інакше. Темноволосий хлопець корчився на землі від болю. З вух його текла кров. Ще двоє чомусь боролися одне з одним. І тільки Гіліам і смаглявий мисливець, якого Ліліїт кілька разів бачила біля багаття, спрямовували свою зброю на демонів. 

Ліліїт нарешті побачила, що діялося. І вона вперше побачила полководця у всеозброєнні: важкі обладунки брязкали при кожному кроці. Шолом кольору червоного золота відбивав промені світила, а руки у залізних рукавичках стискали дворучний меч. Ліліїт навіть здалося, що у висоту цей меч ростом з неї саму, і вона майже вгадала.

Гіліам опустив занесений меч на Амінуана, але той ухилився. Нунабі були швидкі і тому полководець виглядав незграбним ведмедем, борючись із двома демонами. У смаглявого мисливця в кожній руці було затиснуто по короткому вигнутому мечі. Але хоч і рухався він швидше за командира, за демонами не встигав. Тому брат із сестрою виглядали свіжо, а з людей зійшло з десяток потів, до того ж, незахищене обличчя мисливця покривали рани, що кровоточили.

Ліліїт тільки зараз зрозуміла, що вони прийшли за нею. Як вони її знайшли і змусили демонів показатися її зацікавить пізніше.

— Майстере Гіліам! — Вона з останніх сил спробувала крикнути, але голос пролунав пошепки.

Чоловік здригнувся. Незважаючи ні на що, почув її. А наступної миті заговорила Дітані:

— Іграшка вирішила погуляти? Ну добре. Тоді давай пограємо. Вбий їх!

Тіло налилося силою, втома схлинула, а рука, що спиралася на меч, підняла його.

Мисливиця не відчувала під собою землі, в мить опинившись поряд з демонами.

— Що ти робиш? — Гіліам відбив перший її удар.

— Вона мене підкорила, — озвалася Ліліїт. Зуби брязнули, попереджаючи про те, що не час для балаканини.

— Опирайся! — Короткий меч висік іскри зі зброї полководця.

— Більше не можу.

Мисливиця підринула під руку воїну і, якби не смаглявий мисливець, всадила б меча у бік супротивника. Хлопець напав збоку, розриваючи сорочку на лівому плечі дівчини.

— Не смій її поранити! — Гіліам загарчав на свого підопічного, відбиваючи черговий удар мисливиці.

Почувалася Ліліїт зараз сильнішою, ніж будь коли. Усі м'язи відчували блаженну напругу. Вона танцювала з мечем у руці і граючи завдавала удару за ударом, не відчуваючи втоми. Закутий у броню воїн обрав тактику захисту, блокуючи випади мисливиці то мечем, то власними обладунками.

— Тоді вона вб'є нас. Вона ж одержима!

Слова мисливця пролунали як вирок. Гіліам не хотів у це вірити. Він читав про одержимих. Якщо дівчиною справді заволодів демон, то виходу лише два: демон сам відмовиться від своєї іграшки і тоді всі розійдуться мирно або ж доведеться вбити Ліліїт. 

Смерть самого демона нічого не вирішить. Якщо вбити нунабі, мисливиця теж помре.

Вона ніби прочитала його думки.

— Убийте мене, майстере Гіліам, — по щоках мисливиці текли сльози. — Я не можу зупинитися.

Чоловік ухилився від її випаду:

— Ні. Має бути вихід.

— Ви краще за мене знаєте, його немає, — вона вдарила розмашисто, вістря прочухало повітря, де мить тому була шия Гіліама.

— Мартон. Подумай про нього, — чоловік спробував обеззброїти ворога, але Ліліїт з нелюдською спритністю відскочила.

— Я не хочу нікому належати! Я хочу бути вільною! Допоможи мені!

Гіліам кинув погляд на свій загін, оцінюючи шанси: темноволосий хлопець був мертвий, двоє мисливців, лежали поряд зі смертельними ранами, і тільки смаглявий хлопець ще стояв на ногах. Він стримував натиск відразу двох демонів, ухиляючись від їхніх пазурів.

— Зараз! — Ухвалила рішення дівчина.

Ліліїт побігла на полководця. Крок. Ще один. Вона розтиснула пальці, кидаючи меча у супротивника. Вона нападала, але і обеззброювалася, надуривши демона. Він блиснув лезом, пролетів повз командирі і з брязкотом приземлився на каміння. Воїн теж відкинув свою зброю. Очі мисливиці розширилися від подиву, а потім у руці чоловіка з'явився кортик. Гіліам упіймав Ліліїт у смертельні обійми. Лезо прослизнуло між ребрами й торкнулося вітрям її серця.

Дівчина осіла на його руках. А у відкритих очах читалася подяка.

— Ні-і-і!

Дітані кинулася до своєї іграшки. Зламаної іграшки. Серце Ліліїт не билося.

Амінуан стрибком наздогнав сестру і смикнув її на себе.

— Все скінчено! Нам нема чого більше боротися з цими створіннями. Заспокойся.

— Вони вбили мою Ліліїт, — билася в істериці нунабі. — Вони мають вмерти. Вбий їх. Нехай страждають.

— Хто з твоїх родичів убив моїх людей? — Гіліам сидів на землі і заколисував тіло дівчини, але очі були спрямовані на шамана.

— Мої родичі навіть не наближалися до твоєї армії…

Амінуан раптово замовк, а потім перевів погляд червоних очей на родичку:

— Дітані?

— Вони ображали мою іграшку! — Закричала та. — Один напав з ножем, а інший хотів убити!

— Ти напала на них першою? Відповідай, погань! — Закричав чоловік, нагороджуючи сестру затріщиною. — Ми століттями перебували у нейтралітеті. І що ти наробила, дурепо!

— Але моя іграшка. Моя Ліліїт!

Гіліам спокійно спостерігав за дійством, потім передав тіло мисливиці в руки смаглявого хлопця і підвівся. Відзначивши про себе, що треба було б дізнатися ім'я цього мисливця, попрямував до демонів.

— Щойно, мені довелося вбити мою підлеглу. Ні, не так. Щойно я вбив людину, здатну відродити все те, про що я мрію. Там, — він вказав рукою собі за спину, — ще троє мертвих. У таборі — двоє. І вся ця кров на ваших руках.

Амінуан дивився на чоловіка і мовчав.

— Ти знаєш, чого забажав брат загиблого? — Гіліам дивився на Дітані. — Вирвати тобі нутрощі і повісити на них. Зробити так, як ти учинила з моїми командирами.

Дітані мовчала. І здавалося, дивиться зовсім не на чоловіка з мечем, а на тіло Ліліїт.

— Роби з нею, що хочеш.

Цій слова щось порушили у всесвіті. Щось тріснуло у повітрі, наче зламалося.

Дітані, нарешті, забула про свою іграшку, подивилась на брата. Вона не вірила, що ці слова промовив саме він.

— Що?.. Що ти щойно сказав, Амінуане?

Цього разу голос шамана пролунав твердіше. Не здригнувся. І звертався демон до Гіліама.

— Я передаю її в твої руки, людино. Тобі вирішувати, яке покарання їй призначати. Дітані порушила закони, які ми шанували сотні років. А перед тобою я схиляю коліна, людино. І якщо тут колись обґрунтується твоя раса, намагатимусь їй сприяти і не заважати. Наші закони для нас важать набагато більше, ніж родичі. То яке покарання ти призначиш?

Воїн повернув голову. Позаду на засніженій землі сидів юний мисливець, а поряд лежало тіло дівчини, яка могла змінити їхній світ. Вирок був короткий і зрозумілий.

— Смерть.