— Притисни до рани, — Дітані дала своїй гості круглий сірий камінь з рожевими прожилками. Він ніби пульсував.

— Що це?

Ліліїт взяла в долоні теплий гладкий камінчик і піднесла до полум'я свічки, щоб краще роздивитися.

— Ми називаємо їх данірами і вони живі.

Мисливиця недовірливо подивилася на цю їй річ:

— Живі?

— Так. Але вони дружелюбні, не бійся. Це раса-лікарів. Шкода тільки живуть недовго тому, що вбирають все те, чого позбавляють.

Довірившись демону-нунабі, дівчина піднесла камінчик до підборіддя і притулила. Вона не бачила, як з нього вислизнули тонкі рожеві мацаки та проникли під шкіру. Ліліїт відчувала лише легке поколювання.

Дітані посміхнулася. Вона привела Ліл до свого невеликого будинку. Кам'яні стіни не пропускали мороз та вітер. Вікон не було зовсім, зате під стелею тяглася прозора смуга з невідомого мисливиці матеріалу, дозволяючи бачити сіре нічне небо.

— Ти, мабуть, голодна. Я зараз щось придумаю, — демон-нунабі вислизнула з кімнати. Тканина, яка замінювала двері, хитнулася. Ліліїт прибрала від лиця камінь. Одна з рожевих прожилок почорніла. Дівчина позіхнула і потерла очі. Не усвідомлюючи, що робить, вона поклала камінь-данір у свій мішок і обвела поглядом невелику кімнату. 

Вузьке низьке ліжко, з купою теплих шкур на ньому, і вирізана з каменю чаша з водою для вмивання стояли біля глухої стіни навпроти виходу. І більше нічого. Тільки голі сірі стіни, оздоблені маленькими світильниками з гострого каменю.

— Не нудьгувала? — Демониця-нунабі відкинула вбік тканину і зайшла до кімнати з двома піалами в руках. У ємностях плескалася зелена рідина зі шматочками чогось незрозумілого.

— Дякую, – Ліліїт прийняла піалу з рук. — А що це?

—  Чарра. Юшка із підземних грибів. 

Ліліїт затримала подих і зробила перший ковток. Гаряча рідина ковзнула по горлу, а на язику залишився солодкуватий присмак. Замружившись від задоволення, мисливиця подякувала новій знайомій за частування і зробила ще один ковток.

У глибині будинку щось упало і з брязкотом розлетілося на шматочки. Дітані нічого не кажучи, поставила свою вечерю на кам'яну підлогу і вилетіла з кімнати за допомогою доступного тільки демонам-нунабі вміння. Ліліїт придушила у собі заздрість і продовжила пити чарру. Гриби слизькими шматочками хрумтіли на зубах, але голод вгамовували. Коли господиня будинку повернулася, мисливиця вже поїла і розглядала своє відображення в чаші з водою: синець на підборідді зник, а губа зажила.

— Брат повернувся. Я хочу вас познайомити. Ходімо.

Ліліїт кинула останній погляд на своє відображення і пішла за Дітані. Мисливиця повністю довіряла нової знайомої і це почуття її лякало. Все це було схоже на добре обставлену пастку. Та тільки дівчина відганяла від себе ці думки.

Ліл вийшла за демоном-нунабі в ідеально круглий коридор. За спиною залишилася одна із тканин. Дві інші, мабуть, вели в кухню та кімнату брата Дітані. А ось четвертий вихід, який вів надвір, був перекритий кам'яною плитою.

Демон повернула праворуч і пропустила гостю до іншої кімнати. Вона була трохи більше. У кімнаті знаходилось таке ж низьке ліжко, яке Ліліїт вже бачила. Та це виявилося ширше та було вкрите пухнастою білою шкурою. Поряд стояла така ж кам’яна чаша для вмивання. Єдиною відмінністю був камінь в углу кімнати. Він трохи підсвічувався зсередини м’яким зеленим світлом і, скоріш за все,  використовувався його як стіл.

— Кого ти притягла, сестро?

На ліжку сидів чоловік. У напівтемряві було складно розібрати риси обличчя. Він підвівся.

— Відповідай! — його голос був тихим, але й цього було достатньо, щоб стиснутися від страху. 

Тепер Ліліїт змогла хоч трохи розгледіти шамана нунабі.

Така ж сіра шкіра з видніючимися пульсуючими венами. Біле волосся доходило йому до плечей, а очі дивилися вже не на сестру, а на гостю.

— Це Ліліїт. Вона —  людина, — відповіла Дітані, зі страхом дивлячись на родича.

— Людина? — Брат Дітані перевів погляд на сестру. — І навіщо ти привела до нашого будинку людину?

— Вона була одна в пустелі. Її могли вбити чи з'їсти. Як я могла залишити її там без допомоги?

— А ти впевнена, що вона потребує твоєї допомоги? — Рот шамана скривився в усмішці, відкриваючи круглі зуби. — Та й взагалі, що робить людина з цього боку Гаю?

Дітані переступила с ноги на ногу:

— То ти чув про людей? Зустрічав таких, як вона?

Шаман більше не звертав уваги на гостю, говорив тільки до сестри:

— Не зустрічав. Чув від предків. Не найкращі історії вони про людей розповідали.

Ліліїт слухала шамана і відчувала, як нутрощі стискаються в грудку від страху. Вона запізно згадала, що залишила свій меч у кімнаті Дітані, а швидше за нунабі вона туди дістатися точно не зможе.

— То які боги провели тебе, людино, через Гай? — він нарешті звернувся до неї, подивився на Ліліїт. І від цього погляду їй стало тільки страшніше.

— На жаль, богів у нашій армії я не помітила, — знизала плечима мисливця, спостерігаючи за реакцією чоловіка. Намагаючись зрозуміти, що він зараз відчуває чи думає.

— Армія? — демон-нунабі насупив чоло. — Тут?

— Я бачила їх. — Дітані нагадала про себе. — Кілька тисяч воїнів. Здалеку бачила.

Ліліїт кинула ще один погляд на демоницю. Мисливиця бачила її вже за річкою. А не біля табору. Тому і не розуміла, коли це Дітані встигла армию роздвитися.

— Моє ім'я Амінуан, — нарешті назвався шаман. —  І я голова клану Нунабі. Людина Ліліїт, розкажи з яким наміром сюди прийшла людська армія. Я хочу зберегти в цілісності мешканців свого племені. Ми зберігаємо нейтралітет упродовж п'яти сотень років і не хочемо його порушувати.

Дітані закусила губу.

— Завойовницька кампанія, — мисливиця відповіла правдиво і сама не зрозуміла, як так вийшло. Вона хотіла на цьому замовкнути, але язик перестав її слухатися, розповідая всі секрети. — Королівство Айворія, чиї межі закінчуються з того боку Гаю вирішило розширити свої території.

— Он воно що, — демон-нунабі усміхнувся, демонструючи ідеально круглі зуби. — А які саме землі збирається привласнити собі ваш правитель?

— Це мені не відомо, — Ліліїт постаралася прикусити язика, але він вибовкував усі таємниці.

— Ім'я командира та чисельність армії?

— Гіліам. Понад три тисячі воїнів.

— Кого ти привела і навіщо? — тепер Амінуан дивився на свою сестру. Може, він і до цього поглядав на родичку, але через відсутність зіниць Ліліїт цього не помічала.

Дітані сплела руки на грудях у замок:

— Я врятувала її. Ясно тобі?

—  Іди до кімнати моєї сестри, — наказав демон, звернувшись до гості.

І на свій жах, Ліл не змогла не послухатися.

 ***

— Тобі не здалося, майстере, що моя учениця поводилася дивно останнім часом? Може, щось трапилося при переході Гая?

Мартон і Гіліам були в наметі мадам Беатри. Мисливцеві порекомендували ще кілька днів провести у ліжку. Табір все ще стояв на місці і не поспішав зніматися в дорогу, що дало Мартонові таку можливість.

— Якби я знав, яка вона, твоя учениця, — відповів.

— Я можу охарактеризувати її лише одним словом, — пирхнув мисливець. — Уперта.

Полководець засміявся:

— Тут не посперечаєшся. Вона ломилася до тебе весь час після того випадку в Гаю. В неї майже вийшло.

Мартон замовк, зиркнув на чоловіка, що сидів біля його ліжка.

— А я ж тобі так і не подякував за порятунок, майстере Гіліам.

— З тобою було простіше, ніж з твоєю ученицею, —  зізнався чоловік. Але майже одразу пожалкував про ці слова.

— Я можу попросити тебе виділити мені коня на кілька днів? Я хочу знайти її. А тримати всю армію на одному місці погана ідея.

Гіліам похитав головою:

— Ні. Коня я тобі не дам. Але теж про дещо попрошу.

— Про що? — Чоловік напружився і підвівся на ліктях щоб краще бачити обличчя свого співрозмовника.

— Прикрий мене та заспокой моїх людей. І виділи кілька вмілих мисливців. Не з твоїм здоров'ям зараз роз'їжджати по Землям Мертвих. Якщо цю мисливицю можна ще знайти, це зроблю я. До того ж у мене є причини її шукати.

— Які? — Мартон уже сидів.

— У цій дівчинці прокинулась сила Мисливця. Саме завдяки їй ми всі живі, а не лежимо в Гаї з обгризеними носами. Якщо боги не пожартували, то я можу здійснити свою мрію. Вона мені потрібна.

Мартон промовчав. Він не дуже вірив у легенди і не поділяв божевільних ідей полководця, але Ліліїт відшукати треба і тепер він погодиться на будь-які умови. Мартон почував себе так, ніби втратив не ученицю, а дочку.

Головнокомандувач залишив мисливця і попрямував до ліжка, відокремленого ширмами. Велд Конві не спав, а дивився в квітчасту стелю скляними очима.

— Ти мене чуєш? — Гіліам опустився на складний стілець.

— Так, — глухо озвався баннерет.

— Як ти?

— Таке відчуття, що з мене все життя висмоктали. Болить усе й говорити навіть не хочеться.

— Якщо ти розкажеш мені те, що сталося з тобою в Гаю і як ти знайшов Ферта, у нас буде шанс помститися тим, хто це зробив. Хто це зробив, Велде?

Чоловік повернув голову набік і заглянув у вічі Гіліамові:

— Демони. Вони вбили мого брата.

— Ти зараз мариш. Немає тут демонів.

— Є, але вони відводять нам очі. Шестипалі демони вбили мого брата та командира піхоти — Патона. Не здивуюся, якщо тіло твоєї мисливиці теж незабаром знайдуть десь у снігах.

— Чому ти впевнений у цьому? Це могло тобі намаритися у Гаю. Це може бути несправжнім…

— Я заплатив за ці знання, королевичу, — закрехтів чоловік, втомлено заплющуючи очі.

А Гіліам здригнувся:

— Я воїн. Жодних привілеїв у мене немає.

— Як скажеш, — погодився старший Конві. — Ці демони…вони по цей бік Гаю та по цей бік річки. Вони настільки близько, що ти й уявити не можеш. Більше нічим зарадити не можу. Але якщо зустрінеш шестипалу істоту — убий. Заради мого брата — убий її і повісь на її нутрощах. Зроби з демоном те саме, що він зробив с Фертом.

Полководець нічого не сказав на це, лише побажав швидкого одужання і вийшов із намету мадам Беатри. 

Варто було приступати до пошуків, але чоловік навіть не уявляв, з чого йому треба починати.

 ***

Ліліїт не знала скільки часу минуло зі знайомства з шаманом клану Нунабі. Сіре світло під стелею змінилося на рожеве, потім на біле. Настав день. А вона так і сиділа на ліжку Дітані і не сміла поворухнутися. Спина нила від напруження, руки та ноги затекли. Але сигнал із мозку не надходив. Прихилившись до стіни, стояв її меч, але вона не могла його взяти. Ліліїт не контролювала своє тіло.

— Їсти хочеш?

Мисливиця підняла погляд на нунабі, що стояла в проході.

— Ні, — слова подряпали горло.

Демониця присіла на ліжко поряд зі своєю гостею і провела рукою по її розпатланому каштановому волоссю.

— Не тримай на мене зла, людино. Я завжди хотіла собі іграшку. У всіх була своя, окрім мене. Адже я сестра шамана, мені не належить за статусом гратися. А я ж врятувала тебе, ти повинна бути мені вдячна. Не дивись так. Ти все одно не зможеш нічого зробити. Нунабі можуть не лише лякати, але й насилати інші емоції та думки. Думаєш, що пішла з табору з власної волі? Як би не так. Я давно за тобою наглядаю. Жіноча особа у колі чоловічих може наробити багато дурниць. Я вбережу тебе, моя іграшко. Тільки моя. — Тонкі пальці з довгими кігтями перебирали пасма, які так і намагалися закрутитися.

— Чому я? — прохрипіла Ліліїт, маючи на увазі, що у таборі були і інші жінки. Але виплюнути ці слова не змогла.

— Я вже сказала, мене привабило те, що ти не така як твоє оточення. Це вже там біля річки, я зрозуміла, що ти — особа жіночої статі. Дивна у вас раса. Наче і схожа на нашу, але така слабка, недосконала. Та й, до того ж, тебе вигнали. Це я також знаю. Чула твій смертний вирок. Ох, моя іграшко.

Ліліїт згадала слова Селіс під час їхньої першої зустрічі. Тоді вони були десь між світами. Вона говорила так само одержимо. Привласнювала собі її душу. Мисливиця стиснула зуби і пообіцяла собі, що навіть ціною власного життя вибереться звідси.