— А що ти тут робиш?

Дві дівчини сиділи біля невеликого багаття. Людина і демон говорили на рівних і так, начебто були знайомі сотні років. Вони розмовляли, і кожна уважно вивчала зовнішність співрозмовника. Ліліїт сама собі дивувалася, як не злякалася цього створіння і не вихопила меча. 

Нехай демон і була дуже схожа на людину, різницю все ж таки не помітити було складно. І не тільки в кольорі шкіри та пульсуючих венах. Червоні, мов запливлі кров'ю, очі дивилися не моргаючи. А коли демон підняла руку, щоб поправити біле волосся довжиною по плечі, пальців виявилося шість із широкими чорними пазурями. Виставивши босі ступні і ворушачи шістьма пальцями на ногах, дівчина-демон погладжувала тканину своєї короткої сукні коричневого кольору.

Ліліїт розповіла їй про себе, не розкривши лише ту таємницю,  яку, крім Ефрикс, ніхто не знав.

— Дітані, а як ти тут живеш? Сама чи у вас тут поселення є? — цікавилась Ліліїт.

Вона не просто так розповідала про себе, вона отримувала відповіді і на свої питання. Але цього разу демониця зам’ялась, відвівши очі, які не мали повік:

— Ми — демони-нунабі заснували селище. Тут, неподалік. Але ти його не помітиш його, якщо ми цього не захочемо.

— Нунабі, — повторила Ліл, намагаючись правильно промовити слово. — Це ваш народ так себе називає?

— Мабуть…. Можна і так сказати.

— А як ти так швидко опинилася по цей бік річки? — спитала мисливиця. — Я ж бачила тебе з тієї сторони.

Дітані посміхнулася і схопилася на ноги. Зариваючись пальцями в сніг, ніби зовсім не відчувала холоду, вона зробила коло навколо навколо нової знайомої:

— Дивись.

Ліліїт помітила лише якийсь рух на периферії, а демон-нунабі була вже за двадцять метрів від вогнища.

— А що, ти так не вмієш? — Розчаровано поцікавилася демониця, опинившись знову поряд з Ліліїт.

— Ні, — дівчина похитала головою, з цікавістю поглядаючи на демоницю. — А що ти відчуваєш у ці моменти? 

Нунабі насупила чоло, від чого одна з пульсуючих вен стала ще більш помітною:

— Це просто швидко… Я…нічого не відчуваю.

Демон виглядала розчарованою.

— Ну може то й нормально, я ж не знаю, — спробувала підбадьорити її Ліл.

— Ой, вже вечір, — Дітані знову підхопилася на ноги и подивилася у сіре небо. — Мені додому вже час, бо брат голову відкричить.

— Відкричить? — перепитала мисливиця, вирішивши, що їй почулося.

— Так, відкричить… о, я ж тобі про це не казала, — демониця зніяковіла. — Нунабі своїм криком лякає ворогів. Самі не реагуємо на ці крики. Тільки якщо це крик не сильного нунабі… Так голова після такого крику болить, ти навіть не уявляєш, — пожалілася вона.

— Твій брат настільки сильний? — усміхнулася Ліліїт.

— Шаман як ніяк, — розвела руками Дітані.

Ліліїт знову посміхнулася. Вона зовсім не очікувала зустріти розумну расу з цього боку Гая. А тепер насолоджувалася спілкуванням із демоном. А мозок у той час підсовував картинки з минулого життя, де демонами називали злісних і паскудних істот з релігій світу. Але ця дівчина-нунабі зовсім на них не була схожа, і Ліл розслабилася.

— Ну раз відкричить, тоді біжи додому, — порадила Ліліїт, підкидаючи гілку у вогнище.

Дітані закусила губу. А мисливиця вкотре вразилася — зуби демона були круглими. Ідеально круглими і матово сірими.

— І що, мені тебе тут кинути? — прошепотіла вона, поглядаючи на мисливицю. — Ще натрапиш на когось дуже голодного... Знаєш що, а ходімо зі мною. Переночуєш, а потім до своїх повернешся. Зі мною тобі безпечніше буде, це точно.

— А тобі за це нічого не буде? — перші мацаки незрозумілого страху обплели горло мисливці.

— Та а що буде? Нічого не буде.

Ліліїт знову замислилася. У таборі на неї  все одно ніхто не чекає. Вони, напевно, вже знялися і мандрують далі. Не буде ж Гіліам тримати на місці багатотисячне військо заради однієї дівчини. Сподіваючись, що за Мартоном головнокомандувач пригляне, мисливиця із селища Гудрас прийняла запрошення червоноокої демониці-нунабі.

 ***

Велд Конві, пришпоривши свого коня, скакав у бік дерев. За ним ледве встигало двадцять вершників. П'ять мисливців, виділених Мартоном, відстали і пленталися вдалині. Воїна, що приніс погану звістку, посадили на худу кобилу і далеко від баннерета не відпускали.

— Я провів його до цих дерев, — впевнено промовив чоловік, вказавши на дерева, розташовані правіше. —  Ще звернув увагу, що кора у них до самої середини стовбура обгризена.

Змірявши того, хто говорить поглядом, Велд зупинив коня і зіскочив з нього. Передавши поводи одному з воїнів, попрямував до Гаю.

— Може мисливців почекаємо? — звернувся до баннерета один з воїнів, теж опинившись на землі. — І чому пішки, майстере Велд?

— Ми не заходимо далеко в Гай, а мисливці он вони. Скоро підійдуть.

Люди баннерета були не згодні з рішенням командира. Ще свіжі в пам’яті були останні події. Ще пам’ятали вони, як падали дерева, як гинули люди.

—  Якщо мій брат проїжджав тут, — бурмотів собі під ніс старший Конві. — Я знайду сліди на снігу чи землі. На підковах його кобили особливий знак…

Дерева пропустили чоловіка у свої володіння. Обережно ступаючи, воїн дивився під ноги, намагаючись знайти хоча б щось. Але сніговий наст був чистим. Жодного сліду на ньому не було.

— Ти збрехав мені! — Баннерет повернувся до своїх людей, але нікого не побачив позаду себе.

На думку чоловіка, він зробив лише з два десятки кроків від узлісся. Але за спиною дерева стояли частоколом без натяку на просвіт.

— Що за лайно?

—  Такий гарний і такий не вихований, — пролунало звідкись сбоку.

Велд здригнувся і закрутився на місці в пошуках джерела звуку. Але слова звучали, а той, хто їх вимовляв, не поспішав потравляти баннерету в поле зору.

— Відчуваю кров змішану, — шипів голос. — Відчуваю прокляття на рід накладене. Відчуваю біль та образу на родичів. І втрату брата кровного відчуваю.

Баннерет нарешті побачив ту, кому належав голос.

Біля дерева з чорною корою стояла оголена діва з довгим зеленим волоссям.

— Хто ти? — тільки і зміг прошепотіти баннерет, відчуваючи, як страх холодить спину.

— Та що оберігає це місце від чужинців на кшталт тебе, — спокійно відповіла та, розглядаючи чоловіка. — Що привело тебе в мої краї, воїне?

— Я шукаю свого брата. Чи не проїжджав він часом через твої володіння, господине?

Старший Конві не вірив у те, що відбувається. Він тільки з книг, за молодістю читаних, знав про духів і богів. Але вважав їх усіх вигадкою. Гадав, що якщо вони колись і існували, то ті часи вже давно минули. А тут таке!

— Брата? — дух насупила тонкі брівки і прикрила білі очі без натяку на райдужку. — По крові.

— Т-так.

— Дай мені руку. Я проведу тебе.

Велд міг заприсягтися, що не хотів виконувати це прохання, але права рука сама потяглася до голої красуні. Вона підійшла і взяла його руку в свої, крижані пальці пробігли по долоні і задерли вгору рукав теплого сюртука. Наступної миті кігті розпороли вени на зап'ястя, і діва припала до рани губами, куштуючи кров. Велд зашипів від болю, але руку на себе не смикнув. Не міг.

— Був тут твій брат, — прошепотіла вона, відсунулась, витерла рота тильною стороною долоні. Зазирнула чоловікові в очі і додала. — Та тільки немає його більше. Він мертвий.

— Як мертвий? — видихнув Велд Конві. — Його вбили? Хто?

— Не можу сказати поки що тіла не побачу. Та й коштуватиме тобі моя допомога буде чимало, — сумно відповіла дівчина.

Та чоловіка було вже не зупинити:

— Що хочеш проси. Все зроблю. Тільки допоможи знайти його тіло та скажи, хто з ним зробив таке.

Красуня нахилила голову і чарівно посміхнулася.

— Добре. Тоді ходімо.

Велд зовсім забув про те, що варто спочатку дізнатися про ціну, а вже потім приймати допомогу.

А дух уже взяла його за руку та вела за собою. Дерева розступалися перед господинею, пропускаючи їх у самі нетрі Гаю Стародавніх.

— Прийшли.

Діва першою вийшла на вкриту снігом галявину. По білосніжному килиму розпливалися червоними квітами свіжі калюжі крові.

— А брат мій де? — старший Конві крутив головою, намагаючись знайти поглядом тіло родича. —  Де Ферт?

Велд якось надто спокійно сприйняв новину про його смерть. Не засмутився. Тепер йому було важливо тільки знайти винуватця.

— Зачекай, — прошепотіла дівчина, оглядаючись. — Гай усе тобі покаже.

Дух ступила на галявину провела рукою в повітрі і щось мовила. Здійнявся серпанок, обійняв дівчину.

Розплющились очі у старшого Конві. І побачив він свого брата, що звисав з нижньої гілки одного дерева. Повішений був він на своїх нутрощах. На сусідній гілці висів ще один чоловік. У нього не було кисті на правій руці. Біля дерева лежав скелет кобили.

Баннерету стало погано його скрутило і вирвало.

Дух скривилася, але промовчала.

— Хто це зробив? — прогарчав старший Конві, спльовуючи гидку слину. — Відповідай мені!

— Сам подивися, — господиня Гая провела рукою над снігом, відкриваючи сліди. Сліди шестипалих босих ніг на снігу.

 ***

Ліліїт йшла за новою знайомою і крутила головою. Місцевість майже не змінилася. Та ж сніжна рівнина, що іноді бугрилася пагорбами, і ті ж самотні скручені дерева.

— Довго ще?

— З твоєю швидкістю хоч би до ночі встигли, — похитала головою демониця-нунабі.

— Я можу переночувати й тут. Поспішай додому, доки твій брат не розлютився…

— Ні! — Дітані розвернулась і поклала свої руки на плечі мисливиці. Ліліїт була нижче на цілу голову. — Тут надто небезпечно для одиначки. 

Дівчина промовчала про те, що вона з мечем абияк ладнає і захистити себе зможе.

А нунабі вже йшла попереду. Крижаний вітер налітав поривами і піднімав тонке волосся демониці, оголюючи сіру шию з чорним татуюванням кола по центру.

— А що в тебе на шиї? — Ліліїт нагнала супутницю і тепер намагалася підлаштуватися під її крок.

— Ти про це? — Дітані, не зупиняючись, підняла волосся рукою і провела кігтем по татуюванню. — Це знак нашого клану. Усі, хто має такий самий малюнок — недоторканні. Це те, що дає нам імунітет до крику одноплемінника.

Більше вони не розмовляли, прямуючи на північний схід. Коли Ліліїт вже була готова впасти на коліна від втоми і попросити кинути її тут, демон-нунабі промовила:

— Прийшли.

Мисливиця сфокусувала погляд на долині, до якої її вивела Дітані. Оточена пагорбами низовина практично не продувалась вітрами. Але нічого схожого на селище дівчина не помітила. Спіймавши розгублений погляд нової знайомої, демониця усміхнулася і взяла Ліліїт за руку. 

А у тої наче очі розплющились. Просто перед дівчатами з’явилося село з маленькими кам'яними будинками. Вони притискалися один до одного бічними стінами, а перед кожним ганком було виділено невелику ділянку на подвір'я. Над похилими дахами здіймався дим і прямував тонкими стрічками в небеса. Вузькі вулички петляли між невеликими двориками. Ступивши на доріжку, мисливиця відпустила кігтисту руку своєї супутниці. Село не зникло.

— Тепер ти наша гостя, Ліліїт, — посміхнулася Дітані.

***

— Майстере Велд. Майстере Велд!

Чоловік розліпив очі і повернувся набік.

— Майстере Велд, ви живі?

Він не міг відповісти. Язик не слухалася, як і все тіло. Дух зажадала оплату на тій же галявині, де вони знайшли труп молодшого Конві. Сказала, що час тут тече зовсім не так, і він у її владі доти, доки вона не понесе від нього дитину. Минув тиждень, якщо не більше від того дня, коли чоловік дізнався про смерть брата. А діва продовжувала знущатися з чоловічого тіла. Вже на другу добу старший Конві зарікся рік не спати з жінкою. А духу було мало.

До того часу, як вона зволила відпустити чоловіка, він не стояв на ногах від втоми. І діва погладила його по щоці і пообіцяла, що їхня дочка буде сильнішою за неї раз у десять. Слова, що вона сказала після цього, міцно врізалися в його пам'ять:

— Вбивці твого брата по цей бік гаю та річки. Знайти ти їх зможеш лише за допомогою справжнього мисливця. Але помста завдасть тобі удару, а не їм.

А зараз він лежав у снігу, зовсім не пам'ятаючи, як опинився тут. Поруч з ним лежало два задубілі трупи.

— Майстере Велд!

Чоловіка підняли на ноги та підхопили під руки.

— Живий, — зітхнув хтось ззаду.

— У табір, - прошипів баннерет, ворушачи пересохлими і тріснулими губами. Сиплий голос не підкорявся. — Відвезіть їх у табір.

***

— Як ви це допустили? — Гіліам вимагав відповіді. Але ніхто з двадцяти п'яти чоловік не міг її йому дати. Вони мовчали і просто дивилися собі під ноги, а головнокомандувач продовжував обурюватися: – Чому після двох годин ви повертаєтеся з двома трупами та ледве живим баннеретом? Та він виглядає так, ніби на ньому тиждень орали. Я чекаю відповідей!

Полководець був злий. Азард рідко бачив його таким і зараз не заздрив воїнам, які потрапили під гарячу руку.

Заговорити вирішив чоловік, який приніс погану новину до намету командира.

— Ми дійшли до узлісся, і майстер Велд спішився. Сказав, що на копитах коня його брата стояли спеціальні підкови. Слід від них якийсь дивний і, якщо його брат тут проїжджав, він дізнається про це. А потім, — чоловік проковтнув в'язку слину, — щось сталося. Майстер Велд упав і почав кричати. Копати руками сніг. Я не знаю, як це сталося, але в заметі лежали тіла майстра Ферта та командира загону піхоти — Патона. Баннерет прийшов до тями всього раз і наказав доставити тіла в табір.

Гіліам скуйовдив волосся і відправив усіх геть.

— Азарде, тепер вся кіннота на тобі.

— Поки Велд не прийде до тями, майстере Гіліам? — Чоловік залишився в наметі і з занепокоєнням стежив за кожним рухом воїна.

— Якщо прийде.