Гіліаму не спалося. Він спочатку довго лежав у своєму ліжку і дивився у стелю намету, в якому ще було не дуже холодно через близькість великого вогнища. Потім сів, приклав руки до скронь. Голова гуділа. 

— Побачила істот. Побачила, — бурмотів чоловік, не до кінця усвідомлюючи, що думає вголос. — Пожартувати наді мною вирішили, боги?

Вставши і натягнувши на ноги чоботи, чоловік вийшов надвір. Майже всі вже спали. Один із патрулів, тихо перемовляючись, пройшов повз.

Сіре, затягнуте серпанком небо випльовувало дрібні сніжинки. Табір розбили неподалік кордону, і звідси добре було видно старі покручені часом дерева Гая. А на півдні виднілися гори.

— Ми відрізані від решти світу, — продовжив монолог чоловік. Сніг хрумтів під підошвою, а ноги несли його у глиб табору. Він упинився біля намету мадам Беатри. Дуже вже хотілося воїну дізнатися у якому стані командир мисливців. 

З думок чоловіка вирвав дзвінкий голосок.

— Майстере, Гіліам, обіцяйте, що не дозволите Мартону загинути.

Головнокомандувач озирнувся. У тіні шатра стояла худа постать, кутаючись у плащ. Волосся вона підв'язала стрічкою і вичікувально дивилася на чоловіка.

— Ти чому не спиш, мисливице із селища Гудрас?

— Свої останні години хотілося б провести з учителем. Але мадам Беатра вдень не впустила мене, а зараз уже пізно.

— Останні години? — насупився співрозмовник.

— Ви що ж, свої накази забуваєте? — сумно посміхнулася дівчина і опустила очі. —  Майстер Ферт правий. Це зрада. Жалкую, що поквапилась. Інакше, може ви б і інакше вирішили.

Гіліам скуйовдив волосся, намагаючись згадати, що робив сьогодні вранці.

— Не знаю про що ти. Я жодних наказів щодо тебе не давав. Що трапилося, мисливице?

Ліліїт підняла погляд на чоловіка, який, якщо чесно, лякав її.

— Я покалічила одного з командирів піхоти. Відрубала йому кисть.

— Нащо? — Гіліам не міг нічого второпати. У чоловіка не в'язався образ тендітної дівчини з нападом на воїна його армії.

Замість відповіді, Ліл зробила крок уперед, виходячи у світло невеликого багаття, яке плювалося іскрами в сіре небо.

Нижня губа дівчини набрякла і тріснула. У центрі запеклася кров. Підборіддя за кольором було таким самим, як очі мисливиці. Фіолетовим.

— Хто саме із командирів це зробив? — голос посуворів, а дівчина здригнулася.

— Я не знаю його імені.

— Ферт, значить? — процідив крізь зуби чоловік.

Гіліам очікував, що через Ліліїт можуть виникнути проблеми. Але зараз він дивився на дівчину зовсім по-іншому, ніж у першу їх зустріч. І тому ухвалив рішення досить швидко.

— Іди у виділений мисливцям намет і поспи. Жодних наказів про твоє покарання я не віддавав. Ніхто не посміє і пальцем торкнутися загону, зібраного мною.

Він говорив, як фанатик. Карі очі палали ідеєю, про яку дівчина ще не знала.

— Майстере Гіліам, — обережно почала Ліліїт, — я б хотіла побачити Мартона і дізнатися як він почувається.

— І про це завтра. А зараз іди спати. Це наказ.

Кинувши останній погляд на чоловіка, який щойно врятував її від повішення, Ліліїт пішла.

Гіліам вибрав напрямок та прискорив крок. Намет братів Конві розташований був на півдні і мав золотистий відтінок.

— Ферт! — гаркнув полководець, не сміючи вламуватись на особисту територію баннеретів.

— Майстере Гіліам? — Через декілька хвилин на вулицю вийшов Велд, сонно потираючи кулаком заспані сірі очі.

— Де Ферт?

Чоловік знизав плечима. Сьогодні ввечері він не бачив молодшого брата.

— Він ніби до спокусниць збирався.

— Мадам Беатра зараз використовує намет під лазарет. Сумніваюся, що через бажання одного воїна вона вирішить порушити спокій поранених.

Старший з Конві насупився:

— Щось сталося?

— Сталося. Твій брат лізе не у свої справи, — коротко відповів головнокомандувач.

— Молода кров гаряча, — похитав головою старший Конві, намагаючись захистити брата від такої самої гарячої крові.

— Коли він повернеться, перекажи, що я хотів його бачити.

— Добре, майстере Гіліам.

*** 

Ліліїт не спалося. Вона поверталася, раз у раз штовхаючи сплячих поруч хлопців. Вони обурено бурчали і знову пірнали у сновидіння. Холодний вітер іноді проривався через відкритий полог намету, змушуючи щільніше кутатися в теплий плащ, який дівчина використовувала замість ковдри. Повз намет мисливців пролунали кроки патрульних і приглушені голоси.

— Чув новину? Ферт Конві зник. З вечора його ніхто не бачив.

— Та він же з мисливцями посварився. Може, вони того його? 

Голоси почали віддалятися, але Лілііїт почула відповідь першого вартового.

— Джамас збирає командирів піхоти. Сказав, що навіть сам полководець не зможе захистити цю бабу. Вона має відповісти і за командира, і за баннерета.

Дівчина стрепенулась і сіла. Невже вони думають, що вона могла вбити баннерета?

«Потрібно щось робити.» — Вирішила вона і через кілька миттєвостей, забравши свою суму, вислизнула з намету.

Воїни пройшли повз, відблиски смолоскипів губилися в ранковій темряві. 

Ліліїт випросталася, натягнула каптур. Вона не до кінця розуміла, що мусить зараз робити. Але доля вирішила за неї.

— Я, здається, наказав тобі йти спати, мисливице.

Гіліам йшов тим самим шляхом, що й патрульні. І судячи з усього сон його сьогодні не обдарував своєю увагою.

Але Ліліїт не зніяковіла. Вона поглянула прямо на чоловіка і спитала те, що її зараз турбувало навіть більше, ніж стан Мартона: 

— Ви знайшли майстра Ферта?

— Ні, — чесно відповів воїн. — Брат його не бачив. У таборі він не з'являвся. Де ж його носить?

Дівчина закусила губу, борючись із собою.

— Я чула розмову вартових, — почала вона і замовкла.

— Продовжуй.

— Та ні, нічого такого, — в неї навіть голос змінився. — А ви маєте припущення, куди міг пропасти баннерет?

Постанова вопроса зачепила Гіліама. І він відповів жорсткіше, ніж планував:

— Це не повинно стосуватися рядового мисливця.

Ліліїт помовчала кілька миттєвостей, а потім кивнула:

— Я вас зрозуміла, майстере Гіліам. У такому разі я піду.

— Куди зібралася, мисливиця із селища Гудрас, так рано? — спитав чоловік, відчуваючи як від втоми у нього уже повіки поскаються.

— Це не повинно стосуватися рядового полководця, — посміхнулася дівчина, увігнавши Гіліама в ступор.

— От нахаба, — обурився воїн, коли Ліліїт зникла за наметом.

Вже за годину весь табір стоятиме на вухах від двох новин. Зник баннерет Ферт Конві, який на дозвіллі посварився з мисливцем і підробив документи на її страту. А також зникла звинувачена у зраді дівчина — той самий мисливець. 

Гіліам нікому не сказав, що бачив її перед втечею двічі. Але дуже шкодував, що дозволив їй так легко піти. Проте три безсонні ночі погано позначалися на здатності тверезо мислити. 

Мартон прийшов до тями, але залишався у лазареті. Та коли він почув про втечу учениці і можливу кару, оскаженів і мало не витрусив душу з полководця, вимагаючи відшукати її.

 ***

Ліліїт сама не знала навіщо покинула табір у такому поспіху, адже Гіліам обіцяв їй захист. Але зникнення баннерета та чутки вибили ґрунт з-під ніг, і вона зробила так, як радила їй інтуїція. Ось тільки внутрішній голос говорив все тихіше, заглушуваний здоровим глуздом. Вона сама себе питала куди несуть її ноги. Їй нічого не відомо про Землі Мертвих. Хто знає, які випробування на неї чатують через наступні десять кроків. 

Але впертість гнала мисливицю вперед. Місцевість повільно обростала пагорбами та ярами. Снігу ставало дедалі менше. Дерева траплялися рідко. Та й були вони скрючені і тяглися гілками до землі, а не до світила.

Ближче до полудня Ліліїт зупинилася на березі річки. Лід був тонкий. Мабуть, весна вже підкрадалася до них. Набравши води у флягу, яку дівчина позичила в Осванда, вона сіла відпочити. Ліліїт зовсім не уявляла, як виживати та куди тримати шлях. Можна, звичайно, повернутись назад до табору, за умови, що вона знайде дорогу, і сказати, що прихопило живіт. Але це не пояснить, навіщо вона взяла з собою речі та зброю. Проклинаючи себе за власну дурість, дівчина встала з землі і обтрусила плащ від снігу та налиплих грудок бруду.

На іншому березі річки хтось стояв і, нахиливши голову вбік, спостерігав за Ліліїт. Вона моргнула, але людина не зникла.

Не відриваючи погляду від постаті, дівчина почала повільно відступати. Але постать не рухалась, продовжуючи пильно дивитись у бік мисливиці. Як тільки річка зникла за пагорбом, Ліл, нарешті, вільно видихнула і зробила два великі ковтки з фляги. Крижана рідина обпалила горло, змусивши здригнутися.

— Хто ти?

Мисливиця знову здригнулась, випустивши флягу. Просто перед нею стояла істота, схожа на людину. Сіра шкіра була настільки тонка, що просвічувалися вени. Вони пульсували, утворюючи павутину на обличчі. Два ока, що запливли кров'ю, не миготливо дивилися на Ліліїт.

— Людина. А ти?

— Людина? — здивувався раптовий співрозмовник, ворушачи тонкими губами, які були на тому ж місці, що й у звичайних людей.

І тепер дівчина визнала у цій суті того, хто спостерігав за нею з того берега річки Каланта. Ось тільки зрозуміти не могла, як воно змогло так швидко її перетнути.

— А що таке людина? — Продовжував допит невідомий вид.

— Раса, що заселила більшу частину світу, — випалила відповідь мисливця.

— Ніколи про таку не чула, — пригнічено похитала головою серошкіра істота, нарешті, видаючи свою стать.

— А ти хто? — Поцікавилася Ліліїт, вона ніколи не зустрічала розумних монстрів. Навіть не чула про таких.

— Я? — Здивувалася питання незнайомка. — Я демон.

***

— Я вимагаю зібрати загін і знайти Ліліїт, — Мартон стояв у наметі полководця, спираючись на вузлувату палицю.

— Витрачати стільки зусиль на дезертира? – підтиснув губи Велд Конві. Зі своїх сорока одного року, двадцять він провів в армії і дуже часто ставав свідком дезертирства. Таких зазвичай наздоганяли та вішали на найближчій гілці. Ось тільки Гіліам не дозволив би так вчинити з одним із мисливців. — Краще розшукайте мого брата. Ферт ніколи не відлучався так надовго.

— А хто сказав, що дезертиром є саме Ліліїт, а не твій брат? — Мартон виблискував зеленими очима, наче хижак у пошуках здобичі.

— Заспокойтесь, — Азард постарався втихомирити усіх, шукаючи підтримки у Гіліама. Але той мовчав.

— Тоді я сам вирушу на пошуки Ферта, — Велд сердився.

— Азард правий. Заспокойтеся обоє. Я шукаю вихід. — Головнокомандувач приклав руки до пульсуючих скронь. Йому так і не вдалося поспати. — Велде Конві, коли ти востаннє бачив брата? Згадай, може він поводився дивно чи сказав, щось, що було дивним.

Чоловік відвів погляд, намагаючись пригадати їхню останню зустріч, а потім мотнув головою:

— Нічого дивного не було.

— Ліліїт я бачив двічі перед її втечею, — розколовся Гіліам. — Перший раз біля намету мадам Беатри. Вона сподівалася потрапити всередину і попрощатися зі своїм учителем, оскільки Ферт Конві переконав дівчину, що я оголосив їй смертний вирок. А потім уранці біля намету мисливців. Вона йшла.

— І ти не зупинив її? — якби не палиця, що зберігала рівновагу, Мартон кинувся б на нього.

— Я й припустити не міг, що вона втече, — холодно відгукнувся Гіліам.

А от старший з Конві сіпнулся:

— Вона щось сказала? Що вказувало б на її провину в смерті мого брата?

— Сказала тільки, що чула якусь розмову патрульних. Але про що вони говорили, змовчала.

— Та не могло якесь дівчисько убити Ферта Конві! Що за дурниці? — Азард накручував на палець кінчики сивого волосся, зібраного в хвіст. — Тут щось інше.

— І ти туди ж, Азарде? Теж захищатимеш мисливців? — не втримався Конві.

— Я не мисливців захищаю, а здоровий глузд. Поговори з командирами піхоти. Я впевнений, що під спиртним у них язик розв'яжеться.

Гіліам стомлено дивився на Мартона. І розумів, що упустив мисливця, в якому прокинулися здібності.

 ***

Велд Конві швидким кроком прямував до одного з вогнищ. Побачивши баннерета, розмови стихли.

— Хто з вас Джамас?

— Я, майстер, — від багаття відійшов високий чоловік із широким чолом.

— Якщо ти скажеш мені правду, то отримаєш флягу дорогого вина.

Очі чоловіка жадібно блиснули.

— Коли ти бачив мого брата востаннє?

— Так, того вечора, коли та божевільна баба Патану руку відпанахала.

— Де зараз Патан?

— З того вечора я його не бачив, — розвів руками Джамас.

— Чому не доповіли про зникнення? — посуворів баннерет.

Чоловік опустив очі і не зміг нічого на це сказати.

Велд Конві приречено зітхнув і попрямував до намету головнокомандувача. Хлопчик, якому він мав доповісти про подію, був молодший за нього майже вдвічі. Про що думав Йосфрін, коли назначав Гіліама на цю посаду?

— Третя зникла людина, — висловив думки підлеглого Гіліам, коли почув доповідь.

— І жодних зачіпок. Ми не можемо зрушити, доки не повернемо мого брата.

— У цьому я з тобою згоден. Але нам також потрібно знайти мисливицю і командира третього загону піхоти.

— Ти ставиш їхнє життя на одну лінію з моїм братом. Чи не занадто це зухвало?

Гіліам бачив, як на чолі Конві пульсує вена, а очі блищать від люті.

— Для мене всі підлеглі однакові, — спокійно відповів чоловік. — Якби на моєму місці був хтось інший, загін би вже давно вирушив далі, не звертаючи уваги на втрати і записавши їх у журнал загиблих. Або у список дезертирів.

Велду не було чого на це відповісти. Тут Гіліам мав рацію. Лише через свою любов до людей полководець готовий затриматися на кілька днів на одному місці.

До намету без попередження увірвався чоловік. Волосся розтріпане, з-під кольчуги стирчить брудна сорочка, халява правого чобота сповзла:

— Я хочу доповісти майстру Гіліаму про те, що бачив баннарета Ферта Конві сьогодні вранці. І він просив передати його братові, щоб не шукав його. Він подався назад до тата з матінкою. Сказав, що війна не його ремесло.

У наметі повисла густа тиша. Баннерети перегляділися між собой. Мартон похмурим поглядом пропалював воїна, який щойно увірвався до намета головнокомандувача. А сам головнокомандувач…

— Чому ти прийшов тільки зараз? — Гіліам майже гарчав. Губи перетворилися на нитку, обличчя побіліло.

— Майстер Ферт люб'язно поділився зі мною своїми запасами вина, — сором'язливо опустив очі воїн. — Я тільки зараз прокинувся.

— Та що у вас у головах, взагалі?! — змахнув руками полководець. — Ми потім розберемося з тим, хто відповідає за своєчасне пробудження! Безлад! Велде, твій брат міг так вчинити?

Останнє питання він адресував баннерету, наче випускаючи пару.

— Що?! — охнув старший Конві, усвідомивши усе, що було сказано у наметі за останні миті. — Звісно ж, що ні! Цей солдат або бреше. Або не знає, як виглядає його командувач!

— Та як я можу не знати? — обурився чоловік, все ще стоячи у проході. — Знаю! І я особисто провів його до Гаю.

— Що? —  цього разу баннерет та полководець видихнули одночасно.

— Він просив показати йому шлях, — з кожною відповіддю голос чоловіка лунав все менш впевнено та твердо. Наче він нарешті почав усвідомлювати, що сталося і що саме він накоїв.

— Гіліам, мені потрібні люди та кілька мисливців, — старший Конві вже ухвалив для себе рішення і просив допомоги. — Я вирушаю перевірити слова цієї людини. Якщо він бреше, дозволь мені прирізати його на місці.

— Дозволяю, — кивнув головнокомандувач, спостерігаючи за тим, як блідне гінець. — У тебе є два дні. Якщо не повернешся сам чи з братом, я знімаю табір.

— Дякую, майстере Гіліам, — Велд Конві швидко склонив голову перед командиром і за комір витяг на вулицю гикаючого гінця.