— Мартоне, а що за легенда про Мисливця? Чому ніхто про неї не згадував її у селі?

Чоловік йшов поруч із Ліліїт. Загін мисливців розбили на групи і простягли вздовж армії. Піші йшли першими, за ними їхали вози, а кіннота замикала процессію. Мартон вважав, що так само дворянські синки захищають себе, пускаючи піхоту на м'ясо. Адже ніхто не знає, що чекає їх за тими деревами.

Осванд, що йшов з ними, пересмикнув плечима:

— Напевно, тому що ви знаходилися поряд з Гаєм Першорідних.

— Стародавніх, ти хотів сказати, — пирхнула дівчина, навіть думки на припустивши, що назв може бути більше, ніж одна.

— Ну якщо ви так їх називаєте — добре, — не став сперечатися на цю тему рудий хлопець.

— Так а що з Гаєм не так? — Ліліїт і не думала змінювати тему.

— У легенді говориться, що Першорідних, або як ти їх називаєш — Стародавніх. Вони сховали Мисливця від людей, тим самим підтримавши його зраду.

Мартон мовчав. Він чув версію Гіліама. І тепер не знав, чому вірити. Чи варто розповідати учениці іншу версію, яка цілком може виявитися справжньою.

— Кажуть, що він їх зрадив? А в чому полягала та зрада? — Продовжувала сипати запитаннями дівчина.

— Він обіцяв захист і допомогу людям, але пішов, коли вони були слабкі, — видавив із себе відповідь мисливець із селища Гудрас.

— Дурниця яка!

Здавалося, що дерева зробили крок першими до людей і охопили їх у свої обійми. Стихли всі звуки, не було чути птахів. Сніг під чоботами проминався, але не хрумтів. Раптово коней охопила паніка. Вони один через одного вставали дибки, не слухалися господарів і намагалися втекти назад під відкрите небо.

— Вперед! Хутчіш! — громом пролунав голос Гіліама звідкись спереду. — Співайте, кричіть і йдіть уперед!

Наче щось надломилося після його слів. Ніби він зламав якийсь невидимий ланцюг, що скував воїнів та їхніх коней. Піхота почала перемовлятися, руйнуючи тишу, що так раптово звалилася на них.

— Гай нас ненавидить, — забухтів Осванд, не сміючи не послухатися наказу головнокомандувача. — Бажає нашої смерті.

— Але ж за твоєю легендою Стародавні допомогли Мисливцеві. За що ж їх Гай бажає зла його нащадкам? — Ліліїт теж послухалася наказу, продовжуючи розмову.

Рудий перевів осклянівший погляд на Ліліїт. Губи його заворушилися, не в змозі дати відповіді. Зробивши глибокий вдих, він сказав:

— Мисливець знищив усіх Першорідних. Він і їх зрадив.

Ліліїт не встигла обуритися і сказати, що знайома з однією жінкою, яка цілком може бути Стародавньою чи то Першорідною, якщо взагалі є якась різниця між цими назвами. 

Праворуч звалилося дерево. Закричали люди.

— Калієри? — стрепенулася мисливиця.

Звук падаючих дерев асоціювався у неї відтепер лише із цими істотами.

— На небі ні хмаринки, — рука вчителя лягла дівчині на плече.

Ліл глибоко зітхнула, як хвилину тому Осванд, і… втратила опору. Світ похитнувся, став прозорим. Вона побачила їх. Не менше п’ятидесяти.

— Ліліїт! — Мартон тряс її за плечі.

Його учениця щойно майже втратила свідомість. А потом різко розплющила очі і видихнула у побіліле обличчя вчителя:

— Зудгі.

Мартон аж сіпнувся:

— Як ти…? Неважливо! Гіліам!

Полководець під'їхав до мисливця з Гудраса на своєму вороному коні:

— Що таке?

— Це зудгі. Ми безсилі. Віддай наказ прискоритись. Нехай біжать так швидко, як тільки можуть, — швидко промовив Мартон.

Зі скрипом звалилося ще одне дерево, підминаючи під себе двох вершників.

— Азарде, передай піхоті! Вперед, не озиратись! — Розгорнув свого коня Гіліам. — Ферт! Де Ферт?

Дерева падали то тут, то там. Люди бігли вперед, мріючи якнайшвидше опинитися поза тінню високих стволів.

— Як ти дізналася? — Мартон майже тяг на собі знесилену ученицю.

— Побачила. — Вона переставляла онімілі ноги. — Ззаду!

Ліліїт встигла помітити, як щось схоже на невеликий чорний корінець стрибнуло на спину її вчителя. Звиваючись, істота відкрила пащу повну гострих дрібних зубів і вп'ялася в плече.

— Тварюка! — Осванд збив паразита палицею. — Що це взагалі таке?

— Лісові мешканці, — прохрипів Мартон, осідаючи на сніг. — Тікайте.

Світ загруз у криках, стогінах і гуркоті падаючих стволів. Гіліам помітив двох мисливців, які тягли на собі свого ватажка. Старший мисливець із селища Гудрас був непритомний.

— Що сталося? — Чоловік зісковзнув по боці скакуна.

— Його вкусив зудг, — Осванд був уже на межі своїх сил.

Гіліам покликав свого коня і щось шепнув на вухо. Тварина слухняно опустилася на землю, а за метр від них звалилося ще одне дерево.

— Тридцять перше, — пробурмотіла Ліліїт, допомагаючи посадити вчителя на коня.

— Біжи, Урагане! — головнокомандувач ляснув свого коня по крупу, як тільки Мартона посадили в сідло і обв'язали його руки поводами.

— Якщо він впаде, то шию собі зламає, — сказав Осванд, притримуючи Ліл за лікоть.

Гіліам був з ним згоден, але не став цього говорити. 

Люди втомилися. Вже не тікали — йшли. Раз у раз хтось з криком осідав на землю і затихав. Помітити зудгів було складно, а відбитися практично нереально. Дрібні істоти нападали зі спини і одним-двома укусами розривали артерії.

Попереду вже розступалися дерева, що випускали тих, що вижив, з Гаю. Гіліам допомагав рудоволосому мисливцю з зовсім знесиленою дівчиною. Полководець уже шкодував, що взяв у похід непідготовленого бійця, коли Ліліїт розплющила фіолетові очі і дивлячись ними кудись уліво, промовила:

— Ще один. Стійте.

Гіліам спочатку не зрозумів про що каже мисливиця, а потім дерево неподалік видало дивний звук і, витягнувши своє коріння із засніженого ґрунту, звалилося просто перед людьми.

 ***

Гіліам стояв біля яскравого намету мадам Беатри і чекав новин від жінок, які взяли на себе роль лікарів.

— Доповідай, — звернувся чоловік до баннерета, який зупинився поряд.

— Кіннота майже не постраждала. Ми втратили лише десятьох. Втрачено два вози з провізією, решта живі. — доповідав Азард. — З піхотою гірше. Ми втратили понад сотню людей. Кого деревом розчавило, кого ті тварюки спіймали. До речі, люди хочуть побачити мисливців, які мали їх захистити.

— Зрозумів, — кивнув Гіліам. — Обговоримо все інше на нараді. Прослідкуй за тим, щоб для поранених усього вистачило.

Залишивши Азарда біля намета мадам Беатри, в якому зараз влаштували лазарет, він попрямував до свого намету. Усередині його чекали двоє мисливців, з яких він мав витрусити всю правду.

Ліліїт сиділа на вузькому ліжку полководця і спостерігала за Освандом. Хлопець міряв намет кроками і бурчав щось собі під носа. Карі очі постійно метали блискавки в дівчину. Коли Гіліам відсунув полог і ступив у намет, мисливець здригнувся.

— Як Мартон? — Ліліїт схопилася назустріч воїну.

— Не дуже добре. Але він живий і це тішить. А тепер я хотів би поговорити з вами двома, — чоловік сів на краєчок столу. Тріснута ніжка скрипнула. Мабуть, віз із речами постраждав під час переходу. — Це Мартон попередив про напад. Як він дізнався?

— Це не він. Це я, — тихо заговорила дівчина, опускаючи очі. — Я відчула, що зараз за нами стежать. А потім, — вона набрала в легені повітря і випалила, — побачила нас їхніми очима. Я відчувала кожного з них, як свої руки чи ноги. — Дівчину пересмикнуло. — Як добре, що це тривало недовго. 

Гіліам свердлив поглядом мисливицю із селища Гудрас і не знав, що сказати. У пам'яті спливла картина дерева, що впало перед ними. Якби не її попередження, від них залишилась б кривава пляма на снігу.

— Розкажи все, що знаєш про цих істот, – змінив тему головнокомандувач. — Можливо, це допоможе постраждалим.

Дівчина підняла на чоловіка очі сповнені сліз і, схлипуючи, заговорила:

— Я чула про них від Ефрік. Це ворожка з нашого села. Вона говорила, що душі загиблих у лісі людей стають зудгами. Вони невеликі, схожі на коріння. Майже все своє життя сплять у корінні дерев. Прокидаються від голоду і вириваючись назовні, викорчовують стовбури. Ефрікс казала, що зудг якщо когось і вбиває, то дає полежати в землі. Не люблять вони свіже м'ясо.

— Падальщики. Тоді їх укус може бути отруйним. Потрібно повідомити мадам Беатрі ці їхні особливості. Осванде, це я доручу тобі.

Хлопець кивнув і вискочив із намету, як ошпарений.

— Я також можу йти? — Ліліїт почувала себе незатишно наодинці з чоловіком, який пропалював її поглядом.

— Так. Тільки скажи мені наступного разу, якщо щось відчуєш.

— Ви знаєте, що це було?

— Ні. — Збрехав Гіліам.

***

Землі Мертвих, припорошені снігом, були тихі та спокійні. Армія Гіліама рахувала збитки та зализувала рани. Серед воїнів дедалі частіше порушувалася тема про те, як саме Йосфрін збирається заселяти ці землі. Адже кордон захищен з боку Айворії Гаєм, що тягнеться до північного берега річки Каланта. А від південного берега з боку Земель Мертвих починаються гори Аріанташ і тягнуться до крайньої південної точки королівства. Але найбільше людей хвилювали мисливці. Мало того, що Гіліам сколотив свій загін з них, то вони ще й захистити від монстрів простих воїнів не змогли.

Ліліїт йшла табором, натягнувши на голову каптур. Кам'янистий ґрунт під ногами та сіре небо над головою. Вона сумувала за рідним селом. Минуле життя здавалося сном. Світило зникло за пагорбами, дозволяючи ночі поглинути світ, але тут вона не наступала. Небо так і лишалося сірим, наче щось підсвічувало його з того боку. 

Залишити за спиною одне з вогнищ без пригод дівчині не вдалося.

— Гей, мисливцю! — гукнув один із мужиків.

Здригнувшись, Ліліїт обернулася. Біля вогню сиділо майже двадцять міцних і добре складених головорізів.

— Чого тобі? — Вона спробувала надати голосу суворості.

— Підійди, погрійся з нами. Чи гидуєш?

— Не час мені зад відсиджувати. На патрулі я, — збрехала вона.

— І яких ворогів виглядаєш? — озвався бородач, визирнувши з-за спини того, хто говорив.

— Та кого він може виглядати? — Зареготали люди.

— Ти мені ось що скажи, хлопче, — воїн, що заговорив з Ліліїт першим, підвівся і повільно ступив до дівчини, — чому ти і твої друзі дозволили загинути нашим людям?

Мисливиця зробила крок назад від людини, оповитої алкогольними парами.

— Чи знаєш ти , хлопчисько, скільки через тебе загинуло людей?

Рука лягла на плече мисливиці, каптур злетів.

—  Дівка, — почулося від тих, хто ще сидів перед багаттям.

А мужик, що стискав плече Ліліїт, посміхнувся:

— Баба в армії? Що ж ти мисливцем придурюєшся, повіє?

— Мати твоя повія. Руку прибрав!

Піхотинці армії Гіліама несхвально загули і теж залишили свої місця, приєднуючись до ватажка.

— Що ми робимо з невихованими бабами, хлопці? — звернувся до доєднуючихся головний, сильніше впиваючись пальцями в дівоче плече.

Ті не встигли відповісти. А важкий кулак уже опустився на дівоче обличчя. Якби вона не відхилилася, він зламав би їй носа.

— Виродок, — процідила Ліліїт, скидаючи руку з плеча і спльовуючи кров, що потекла з розбитої губи. Лють вибухнула пожежею, затуманюючи погляд і розум.

Чоловіки загукали, обступаючи ватажка та жертву.

Вояка посміхнувся, демонструючи нестачу двох передніх зубів:

— Побавимося ми з тобою, дівко. А то нам у ваш намет хід закритий. Ми ж, мужики немиті, а не воїни шляхетні.

Ліліїт зробила глибокий вдих і прийняла рішення, про яке потім їй доведеться пошкодувати. Варто було мужикам зробити крок, як ляснув плащ і у світлі багаття блиснув клинок.

— Назад, виродку. Ще один рух і завтра на столі майстра Гіліама лежатиме рапорт. Сумніваюсь, що тебе нагородять за твої витівки.

Вони забарилися. Наче в мізках, оповитих самогоном, проклюнулися якісь думки. Але це тривало недовго. Загарчавши ніби дикий звір, один із піхотинців вийняв з-за пояса ніж і кинувся на дівку. Ліліїт відреагувала миттєво. Бризнула кров і кисть із затиснутою у нею зброєю від’єдналася від нападника. Чоловік упав навколішки і, тихо підвиваючи, запхав покалічену руку у сніг, що все дужче темнішав з кожною секундою.

— Що тут відбувається? — біля вогнища опинився невисокий чоловік з русявим волоссям, розсипаним по плечах. — Джамас, я чекаю на доповідь.

Беззубий похнюпився і поплентався до одного з баннеретв. У Фелда Конві не здригнувся жоден м'яз на обличчі під час прослуховування історії від п'яного вояки.

— Йдіть спати. Потерпілого перебинтуєте самі. Мисливице, а ти підеш зі мною.

Ліліїт повернула меч на місце, попередньо обтерши його снігом, і попрямувала за командиром.

— Якого ляда ти оголила меча проти своїх союзників, шваль? Я не Гіліам і вашу зграю захищати не збираюся, — шипів чоловік, крокуючи поруч із дівчиною.

— Коли на мене піднімають руку або відкривають рота, майстере Ферт, я цього не терплю, — сказала, як відрізала вона.

— То що, може, ще й на мене накинешся? — від подиву баннерет навіть з кроку збився і ошалілим поглідом обдарував мисливицю

— Якщо ви не заткнете собі свого язика в дупу, — Ліліїт настільки втомилася, що вже не розбирала, що і кому каже.

— Ну добре, — мовив чоловік. — Я так і доповім Гіліамові. Нехай сам розбирається зі своїми хваленими мисливцями. Ви відповідаєте за загибель безлічі воїнів. А ти щойно покалічила одного з командирів піхотинців. Це зрада. А покарання за зраду — смерть.