Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Покарання життям

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Карта долі
117 дн. тому
Розділ 2: Про що говорять зірки
117 дн. тому
Розділ 3: Доля робить вибір
117 дн. тому
Розділ 4: Перша зброя
92 дн. тому
Розділ 5: Щасти на полюванні!
92 дн. тому
Розділ 6: І хто з вас здобич?
92 дн. тому
Розділ 7: Доля мисливця
92 дн. тому
Розділ 8: Випадок Еннеліона
92 дн. тому
Розділ 9: Ніч вогню
92 дн. тому
Розділ 10: Час настав
92 дн. тому
Розділ 11: ***
92 дн. тому
Розділ 12: Полювання почалося
92 дн. тому
Розділ 13: Копитний ярмарок
92 дн. тому
Розділ 14: Кажи «Прощавай»
92 дн. тому
Розділ 15: Перший шлях
92 дн. тому
Розділ 16: Перехід
92 дн. тому
Розділ 17: Землі Мертвих
92 дн. тому
Розділ 18: Землі Мертвих. Частина 2
92 дн. тому
Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3
92 дн. тому
Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4
92 дн. тому
Розділ 21: Іграшка
92 дн. тому
Розділ 22: Втекти від долі
92 дн. тому
Розділ 23: Йосфрінд
92 дн. тому
Розділ 24: Інший шлях
92 дн. тому
Розділ 25: Легенда про Мисливця
92 дн. тому
Розділ 26: ***
92 дн. тому
Розділ 27: Мисливці
92 дн. тому
Розділ 28: Брасірін
92 дн. тому
Розділ 29: Шлях хвилями
92 дн. тому
Розділ 30: Тейгейт
92 дн. тому
Розділ 31: Випробування
92 дн. тому
Епілог
92 дн. тому

Чорний кінь Гіліама плентався поряд із господарем, повільно переставляючи волохаті ноги. Тварина іноді опускала морду до землі і підкидала вгору снігову завірюху.

— Що ти бісишся, як дурне лоша, — сварив його чоловік, але посміхався.

Ліліїт куталася в теплий плащ і поглядала на своїх супутників з-під пасм, що падали на очі кожного разу, як здіймався вітер.

Мартон накинув на голову каптур з хутряною підкладкою і повільно йшов, дивлячись під ноги. Його права рука стискала ратище списа, пальці почервоніли від морозу. Драдер спочатку намагався розмовляти з супутниками, але потім притих. Він перев'язав довге волосся шкіряним шнурком і обернув навколо шиї. Як і Мартон, хлопець захопив з собою спис, але з цікавістю поглядав на меч Ліліїт, що раз у раз виглядав з-під плаща.

Через кілька годин шляху Драдер не витримав і заговорив першим, звертаючись до Ліліїт:

— А звідки в тебе гроші на меч, мисливочко?

Дівчину сіпнуло від звернення, що не сховалося від очей супутників.

— Калієр не простий олень, — відповіла вона, намагаючись якнайшвидше закінчити діалог.

— А до чого тут калієр? — почав розмову Гіліам.

— Дівчина, з якою ти зараз розмовляєш, сама вбила дорослого калієра, — відповів чоловікові Мартон.

— Не сама, — похитала головою Ліліїт, — зі мною був Рейнер. Якби не його допомога, не бути мені тут.

— Це, часом, не той хлопець, що прощатися з тобою прийшов?

— А вам усе знати треба, га? — Ліліїт кинула погляд на воїна.

— Аякже, — Гіліам уповільнив крок і, порівнявшись з дівчиною, продовжив. — Ви всі тепер перебуваєте під моєю опікою. Я за вас відповідаю. Тому повинен знати хто ви, — останні слова він сказав, дивлячись на наставника Ліл.

— Так, це той хлопець, з яким я прощалася. Ще питання будуть?

— І що з того калієру золото падало? — Встряв темноволосий мисливець з Гудраса.

Мартон пропалив Драдера поглядом. Гіліам посміхнувся:

— А мені казали, мисливці знають усіх створінь Еннеліона.

— Він ще молодий, — заступився за хлопця Мартон.

— Мої люди не повинні постраждати через те, що ти чомусь не навчив своїх підопічних. Ти зрозумів мене, голова клану мисливців із селища Гудрас?

— Я залишив це звання і своє село позаду.

— А це нормально кидати військо без головнокомандувача? — Вклинилася у сварку Ліліїт. — Ви залишили своїх людей тільки для того, щоб забрати трьох мисливців із богами забутого села.

Гіліам знову подивився на мисливицю:

— Я довіряю своїм баннеретам. А завтра ми їх уже наздоженемо. Якби не такі довгі збори, могли б і сьогодні дістатися.

— У будь-якому разі це ризик. Ви залишили армію. Що скаже про цей вчинок король? — не заспокоювалася Ліліїт, наче намагалася розізлити воїна.

Чоловік скривився, як від плодів атоки:

— Ти точно з цього селища? Говор у тебе дивний і думки не дитячі.

— Може, тому що я не дитина?

— Або хтось дозволяв тобі надто багато, — погляд воїна знову був спрямований на Мартона.

Коли світило майже сховалося за обрій, вони зупинилися на ночівлю. Від вітру сховалися за високим пагорбом. Поки Мартон бігав до річки і ламав лід, щоб добути води і, Ліліїт розбирала свою торбу, дістаючи сіль та крупу для каші.

— А ти підготовлена до походу краще за хлопця, — почувся тихий голос з-за спини. Дівчина здригнулася і обернулася.

— А можна не підкрадатися?

— Невже гострий слух мисливця не вловив мої кроки?

Ліліїт повела плечима і підійшла до Мартона, що повернувся, відбираючи казанок, привезений Гіліамом.

— Навіщо ти взяв у мисливці бабу? — воїну, нарешті, вдалося поговорити наодинці з Мартоном. — Невже ти не розумієш, чим це може загрожувати?

— Як я міг відмовити? — Розвів руками Мартон. — При отриманні імені вона обрала цей шлях і отримала благословення богів. А рік тому притягла мені з Гая калієра, як внесок для вступу до групи. Скільки ти знаєш вбитих калієрів за останні кілька сотень років?

— Ти міг залишити її у Гурдрасі. Навіть, більше, міг зробити її ватажком мисливців. Навіщо ти сказав про неї в рапорті?

— Бо вона сама так вирішила, — відповів Мартон. — А думу своїх людей я звик приймати.

— Каша зварилася, — гукнула їх Ліліїт.

Коли чоловіки повернулися до багаття, Драдер уже вилизував свою ложку і поглядав на рештки каші в казані.

Сніг на передбачуваній стоянці витоптали, а плащі постелили ближче до багаття.

Так і почався шлях мисливців із селища Гудрас.

 

 ***

 

Азард Ріріан вдивлявся в нічну темряву, сподіваючись почути перестук копит по змерзлому ґрунту. Але його начальника не було видно. Та й не кинув би він своїх хвалених мисливців самих. Баннерет підійшов до великого багаття у центрі розбитого табору. Вони можуть почекати Гіліама тут, заразом і Ферт Конві встигне зі своїми воїнами.

Чоловік послав ще один погляд у темряву.

 

 ***

 

Ранок залоскотав променями світила по обличчю. Ліліїт розплющила очі і озирнулася. Супутники ще спали. Мартон смикав ногою уві сні. Навіть Драдер, який чергував останнім і мав підкидати гілки у вогнище, мирно сопів, розвалившись на тонкому шарі снігу. Багаття давно згасло. 

Сподіваючись на краще, Ліліїт встромила палицею у вугілля і спробувала їх розворушити. Марно. Треба розпалювати нове. 

Розтираючи пальцями замерзлі плечі, дівчина вирушила до річки з казанком. Вкрита товстим шаром льоду Каланта несла свої води через все королівство до Касамського моря. Ліліїт пошукала очима місце, де Мартон вчора набирав воду, і знайшла розбитий лід біля самого берега. Розбивши тонку кірку, створену морозом за ніч, Ліліїт набрала в казанок води і попрямувала до табору. Гіліам уже розпалив багаття і вичитував молодшого мисливця.

— А ти де була? — Накинувся чоловік на Ліліїт, як тільки та з'явилася в полі його зору.

— Казан мила та воду для каші набирала. Щось не так?

Не «так» було багато чого, про що Гіліам і сповістив їх.

— Ви всі такі неорганізовані. Один вночі за багаттям не вгледів, та не розбудив мене на чергування, а сам благополучно заснув. Твій наставник кудись пішов, нікого не попередивши. А тебе взагалі на місці не було, коли світило тільки встало.

— Може, нам Мартона пошукати? — ніяк не відреагувала на злість у словах чоловіка Ліліїт.

— Немаленький, не заблукає, — проклюнувся голос у Драдера.

Мисливець повернувся за півгодини, несучи за спиною оброблену тушу невеликої тварини. На розлючений погляд воїна, Мартон знизав плечима і докинув м'яса в кашу, що вже булькала на вогні.

— Кого ти хоч убив? — поцікавився Гіліам, коли гнівні погляди в його арсеналі закінчилися..

Мартон лише знизав плечима у відповідь:

— Хто знає. Але бігало воно швидко.

Полководець кхекнув і попрямував напувати свого коня, намагаючись не зірватися на безвідповідальному мисливці.

У дорогу рушили, як тільки Драдер вилизав казанок. Закидавши багаття снігом, люди попрямували проти течії річки на схід.

 

***

 

Світловолоса дівчина ступала босими ногами по снігу, не залишаючи слідів. Багатовікові дерева спостерігали за нею, тяглися, намагаючись вчепитися гілками за легкий білий одяг. Але вона, ніби зіткана з повітря, прослизала між ними.

Двері в хатинку рипнули петлями. Дівчина ступила на дерев'яну підлогу та обвела поглядом кімнатку.

— Ефрікс! — голос задзвенів у тиші.

— Чого приперлася? — невдоволено забурчала стара, показуючись на очі богині.

— Хотіла з тобою поговорити, як із родичкою, — усміхнулася Селіс, опускаючись на лаву і підтягуючи коліна до грудей.

Ворожка звузила очі і склала руки на грудях.

— Навіть своїх відварів мені не запропонуєш? — Награно надула губки дівчина.

— Що ти хотіла? — по складах спитала Стародавня.

Селіс пирхнула і схопилася на ноги, нарешті показуючи справжню себе:

— Навіщо ти її відпустила?

Ефрікс засміялася:

— А що мені треба було зробити? Зв'язати дівчину і кинути в комірчину з травами?

— Ти не повинна була випускати її за кордон села, поки їй не виповниться шістнадцять, — підвищила голос богиня. — У нас був договір! Я навіть хлопцеві долю переписала, забрала його у Авандана. Він був ще одним якорем. Але не ти не він, не зупинили Лілію. Чому?

— Тоді ти не мала повертати їй пам'ять до повноліття.

Селіс опустилася назад на лаву:

— Я повернула її через твоє втручання. 

— Може у тому є і моя провина, — зголосилася із нею Ефрікс. — Мені було цікаво, а це незвичне для мене відчуття.

Селіс дозволила собі підступну посмішку. Наче зраділа, що змогла потішити цікавістю рідну тітку.

— То що, розкажеш, навіщо сюди привела душу зі світу Старшого Світила? — спитила Ефрікс. — Чи все ще будеш мовчати з цього приводу?

Богиня продовжувала посміхатися:

— Тобі це знати необов'язково, стара. Може і ніколи тепер не дізнаєшся, бо відпустила її.

 

***

 

 

Гіліам із мисливцями дісталися табору до полудня. Азард зустрічав їх.

— Майстере Гіліам, все добре? 

— Все за планом, — підтвердив той і вказав на своїх супутників. — Познайомся, це Мартон — голова клану мисливців із селища Гудрас.

— Колишній голова, — поправив воїна мисливець і чемно схилив голову перед чоловіком із сивим волоссям, зібраним у хвіст на потилиці.

— Хіба можна відмовитись від цього звання? — здивувався Азард, звертаючи до Мартона.

— Я передав своє місце іншому мисливцеві. Він нітрохи не гірший за мене. А у змаганнях посів друге місце.

— У вас досі проводять змагання за місце голови клану? — продовжив дивуватися чоловік.

— А це Драдер та Ліліїт. Двоє мисливців із села Гудрас, — Гіліам не дав можливості Мартону відповісти на запитання.

Азард окинув поглядом двох інших новеньких.

— Я проведу їх до намету мисливців. Адже вам є про що поговорити з майстром Гіліамом.

Мартон не встиг відповісти баннеретові, а той уже повів хлопців у табір.

— Азард правий, — порушив тишу полководець. — Може ти мені і не подобаєшся, та моєму загону мисливців потрібен ватажок. Ти по праву старшинства можеш стати їм. Цього разу у тебе буде сорок вісім воїнів. Вони — не діти. Вони воїни. Саме це тобі треба зрозуміти насамперед.

Мартон не очікував такої наполеглових пропозиції від людини, яка майже з першої зустрічі показала йому свою зневагу. Та відмовлятися не став. Лише запитав:

— Навіщо ти взяв з собою молодих мисливців? Старші були б корисніші у цій кампанії. Наприклад, Ліліїт ще немає й шістнадцяти. Вона пройшла випробування менше місяця тому. Драдерові двадцять. Він був на полюванні лише п'ять разів. Про інших сказати поки не можу, але впевнений, що і вони не загартовані у боях. Тож що заважало прикликати тих, хто вже багато років веде війну з монстрами та видобуває матеріали на замовлення королівства?

— А ще ти маєш запам’ятати, що накази не обговорюються, — промовив Гіліам. — Але цього разу я відповім тобі. Я хочу відродити ремесло мисливців у нашому королівстві. Підняти його на колишній рівень. За багато століть ви зачахли, поховалися по селах і прикидаєтеся простими здобувачами м'яса. Старше покоління не зрозуміє мого прагнення, а молодше може. Вони зможуть відродити гільдії звіроловів та дослідників. Зможуть знову повернутись на вершину суспільства. Перестануть бути ізгоями. Легенди свідчать, що перший мисливець зрадив богів. Але я в це не вірю. Інакше Селіс перестала б писати долі для таких, як ти. Наші армії занепали. Воїни бояться сідати у сідло та братися за меч. Всі матеріали для зброї та одягу купуються у віддалених селищах, де ще живе ремесло мисливця. Невже тобі ніколи не хотілося продовжити шлях предків і припинити підтирати слині старійшині? Стати кістяком армії та вести її в нові незвідані землі? Наш світ неосяжний. Але через страх ми скуті межами материка. Куди ходять наші кораблі? На найближчі архіпелаги? Я хочу показати цьому світу те, що вони втратили.

— Ти теж обрав собі шлях мисливця, полководцю? — усміхнувся Мартон, розуміючи, про що каже цей чоловік. Такі думки і Мартона відвідували, коли він був молодше. Гарячіше. Але вік та битви обтесали ті гострі шипи, якими він хапався за подібні мрії.

— Так, — зізнався Гіліам. — Я переписав свою долю. Відмовився від привілеїв двору та став воїном. Батько дозволив мені стати на чолі цієї кампанії. Це моє випробування на звання мисливця.

— Скільки ж тобі років?

— На рік більше старшого хлопця, з набраного мною загону мисливців. Якщо не зважати на тебе, звісно.

— Двадцятишестирічний полководець. Що може бути трагічнішим? — посміхнувся Мартон, не плануючи цим образити чоловіка, який поділився із ним своїми мріями та надіями.

— Я впораюся зі своїми обов'язками. Впорайся і ти зі своїми. Я збираюся довірити тобі — ледь знайомій людині — майбутнє нашого королівства. Передати в твої руки долі сорока восьми надій майбутнього Айворії. Занапастиш їх — і власноруч повішу тебе на найближчій гілці.

Мартон зіткнув. Погроза його не зачіпила. Він чув речі і гірше, ніж пусті погрози.

— Я погоджуся грати за твоїми правилами за однієї умови, — нарешті промовив він. — Якщо розкажеш мені легенду про мисливців. Ту, яку ти міг прочитати у заборонених книжках, якщо, звісно, мав до них доступ. Бо те, що чув я… стільки разів змінювалось та стільки брехні туди додавалось, не злічити. Я хочу дізнатися, яку версію знаєш ти. Та зрозуміти, чому якась казка так вплинула на дорослого чоловіка, що він відмовився від свого життя і готовий ризикнути усим задля відродження мисливців.

— Добре, — посміхнувся Гіліам. — Може, й ти загоришся моєю ідеєю. Ходімо в мій намет. Там тепло та вітер не дме.

Полководець повів мисливця з Гудраса табором. Петляя між великими і малими наметами, возами та багаттями, вони дійшли до низького чорного намету. Прибравши полог убік, воїн пропустив свого гостя всередину.

Невеликий складний стіл і таке ж ліжко займали весь простір.

— Любиш ти зручності, королевичу, — посміхнувся Мартон, пристроюючи свій зад на вузькому складному стільчику.

Гіліам закашлявся і поцікавився:

— Як ти дізнався?

— Ти сам сказав, що батько призначив тебе головним у цій кампанії. Хіба не сам Йосфрін збирав армію? Хіба не королівські печатки були на листах?

— Так, тут я схибив, — похитав головою чоловік. — Тільки я відмовився від права на трон. Я звичайний воїн. Якщо пощастить, то стану мисливцем. І зможу довести батькові, що він помиляється щодо цієї стежки.

— Ну добре. Я тут не для того, щоб витирати соплі скривдженому спадкоємцю. Розкажи мені свою легенду.

Гіліам сів на край столу і скуйовдив п'ятірнею світле волосся. Мартон припустив, що чоловік власноруч обрізав довгі пасма кинджалом.

— Багато століть тому. Коли боги воювали один з одним, у світ вийшли люди. Вів їх чоловік. Погляд його був грізний, а голос подібний до гуркоту грому. Ніс він у руках дворучний спис із широким шипастим вістрям. Збивав він з людського шляху будь-кого, хто заважав. Будь то звір чи бог. Схилялися перед ним слабкі, сильні пропонували союзи. Мисливцем його прозвали за людинолюбство і ненависть до істот, що сміли кривдити його підопічних. У різних мовах по-різному звучало його ім'я, тому до наших днів воно не дійшло.

Мартон слухав і інколи кивав. Щось із цієї розповіді співпадало з легендою, яку він чув сам. А дещо було новим.

— Мисливець заснував селище і багато століть захищав людей, — продовжував говорити Гіліам. — Боги його поважали, запрошували на свої бенкети. Відмовлявся чоловік, відчуваючи, що якщо погодится, то не зможе він до людей повернутися. Але люди були дурні. Засумнівалися у  своєму ватажку. Пішов тоді Мисливець, покинувши дружину та дітей своїх. Селіс дала йому обіцянку дбати про дітей і подарувати трьом його синам долю не гірше, ніж у їхнього батька. Від цих дітей і пішли мисливці. Але на цьому історія не закінчується. Мисливець подався до Гаю Стародавніх. Кажуть, за вказівкою Селіс він туди попрямував. Шукав чоловік духа, здатного дарувати йому силу бога. Адже не було йому більше місця серед людей. Гай вирував тоді істотами, які не хотіли пропускати Мисливця до Стародавньої, або як їх ще називають — Першорідної. Пробився він силою до її домівки, впав у ноги благаючи про пощаду та допомогу. Молив про силу бога. Молив про допомогу для людей безглуздих і слабких. Змилостивилася Першорідна і погодилася допомогти, але мав пожертвувати чимось чоловік. Він відмовився від зору та імені, може тому ми його і не знаємо, як його звати. Схилилася Стародавня в поклоні перед ним, вражена таким вчинком. Виготовила вона амулет, закувавши в ньому силу бога, і нагородила нею Мисливця. Став він покровителем своїх нащадків, вдягнувши той амулет у формі відкритого ока. Кажуть, за допомогою своєї сили він досі допомагає мисливцям, спрямовує їх на вірний шлях, допомагає на полюванні і захищає від зла. Саме завдяки безіменному богу живуть нині мисливці у світі, допомагаючи люду впоратися з бідами і дикими звірами. Але легенди переробили, додали багато брехні. Напевно у тих, що чув ти, говорилось начебто Мисливець покинув людей у найскрутніші часи і пішов війною на богів, де й загинув. Це найпоширеніша версія цієї легенди. Після того, як ця брехня розповзлася світом ваша справа не цінується, мисливці стали майже вигнанниками. Я хочу виправити це. Розповісти справжню легенду. Хочу зустрітися з богом і покарати зрадників та брехунів. Відродити справжніх мисливців. Дозволити їм жити як у минулі часи. Тепер ти розумієш мене, голова клану мисливців з селища Гудрас?