Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Покарання життям

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Карта долі
117 дн. тому
Розділ 2: Про що говорять зірки
117 дн. тому
Розділ 3: Доля робить вибір
117 дн. тому
Розділ 4: Перша зброя
92 дн. тому
Розділ 5: Щасти на полюванні!
92 дн. тому
Розділ 6: І хто з вас здобич?
92 дн. тому
Розділ 7: Доля мисливця
92 дн. тому
Розділ 8: Випадок Еннеліона
92 дн. тому
Розділ 9: Ніч вогню
92 дн. тому
Розділ 10: Час настав
92 дн. тому
Розділ 11: ***
92 дн. тому
Розділ 12: Полювання почалося
92 дн. тому
Розділ 13: Копитний ярмарок
92 дн. тому
Розділ 14: Кажи «Прощавай»
92 дн. тому
Розділ 15: Перший шлях
92 дн. тому
Розділ 16: Перехід
92 дн. тому
Розділ 17: Землі Мертвих
92 дн. тому
Розділ 18: Землі Мертвих. Частина 2
92 дн. тому
Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3
92 дн. тому
Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4
92 дн. тому
Розділ 21: Іграшка
92 дн. тому
Розділ 22: Втекти від долі
92 дн. тому
Розділ 23: Йосфрінд
92 дн. тому
Розділ 24: Інший шлях
92 дн. тому
Розділ 25: Легенда про Мисливця
92 дн. тому
Розділ 26: ***
92 дн. тому
Розділ 27: Мисливці
92 дн. тому
Розділ 28: Брасірін
92 дн. тому
Розділ 29: Шлях хвилями
92 дн. тому
Розділ 30: Тейгейт
92 дн. тому
Розділ 31: Випробування
92 дн. тому
Епілог
92 дн. тому

Два тижні добігали кінця. Ліліїт намагалася якомога більше часу приділити Рейнеру та тренуванням. Тому щоденні спаринги між цими двома стали звичним видовищем. Дівчина довго звикала до тяжкості нової зброї та тренувала саме її. Мисливці, що іноді заходили на подвір'я коваля, із заздрістю поглядали на справжній меч у руках молодої мисливиці.

Рукоять, обмотана тонкою шкіряною смужкою, натирала долоні. І щовечора дівчина втирала в них куплену в Ефрікс мазь для загоєння поранень. Субстанція приємно холодила шкіру, але долоні ще довго залишалися слизкими і смерділи. Рейнер невдоволено хитав головою, коли бачив страждання подруги, але нічого не казав. Хлопець розумів, що Лілі таким чином позбавляється страху перед дорогою.

Одного з останніх вечорів, коли світило вже зникло за обрієм, мисливиця вийшла надвір. Чорне небо здавалося пащею дикої тварини, яка ось-ось поглине весь світ. Завірюха, що вирувала останні два дні, вляглась і тепер у світлі невеликої свічки, захопленої з дому, виблискували білосніжні кучугури.

Дівчина не розуміла, як можна подорожувати і щось завойовувати в цю пору року. Адже навіть ноги переставляти по пухкому снігу було складно. Порив вітру загасив свічку, залишивши Ліліїт у непроглядній темряві. У такі миті вона дуже сумувала за місяцем, який можна було спостерігати в тому світі. Молодший брат Сонця не мав нічної супутниці, а зірками небо вкривалося лише навесні. Пропустивши через легені крижане повітря, мисливиця повернулась назад до будинку. Задубілі пальці знайшли ручку, але двері не піддалися.

— Думаєш, втекти від мене таким чином? — Почулося ззаду.

Ліл обернулася, але нікого не змогла розгледіти.

— У тебе так просто це не вийде. — Прошипів голос Селіс, і двері в будинок відчинилися сама.

 

 

 ***

 

Середина зими на північному сході Айворії цього року була надто суворою. Снігу намело стільки, що коні пересувалися, високо піднімаючи копита. А піхота щовечора сушила біля вогнищ наскрізь промоклі чоботи та онучі.

Гіліам відійшов від табору, розбитого неподалік села Гудрас, і вдивився в темряву. Кілька годин кроком, і він може дістатися до поселення, забрати трьох останніх мисливців і вирушати на вірну загибель із більш ніж трьома тисячами людей. Чоловік приречено зітхнув:

— Як же я тебе ненавиджу, Йосфріне.

— Не добре так про короля, майстере Гіліам. — промовили за спиною полководця.

Воїн не чув, як підійшов баннерет.

— І тобі чого не спиться, Азарде?

— Чим ближче до кордону, тим тривожніше, — зізнався той. — Не можу заснути. Вже кілька разів прокидався. Проте мої хлопці в п'ятдесят голосів хропуть так, що й намети скоро розваляться.

— А решта?

— Кіннота? — Уточнив Азард і продовжив, не чекаючи відповіді, — Загін Велда залишився на привал нижче за течією річки. А Ферт нажене нас за два дні. Має під командуванням сотню воїнів. Не всі навіть встигли обладунки забрати у ковалів.

— Батькові синки не встигли одягнутися, — голос співрозмовника прозирав ненавистю — Хто б так простолюдинам, зібраним по селах, зброю і обладунки видавав.

— Так, видали ж, майстере Гіліам.

— Ти про той обоз іржавих мечів, луків без тятиви і щитів, що ламаються від слабкого удару?

— Там ще списи та булави є, — зніяковів баннерет, розуміючи, що полководця йому не переконати в щедрості нинішнього короля.

— Списи без наконечників, а булави без шпильок? Добре буде, якщо ця зброя не знадобиться, пройдемо у Землі Мертвих, встановимо мітки, залишимо на мапі та й повернемося. А якщо ні? 

Якщо ж ні, то все буде так, як розповідається в легендах, які Гіліам читав у батьківській бібліотеці. Їх зустріне армія монстрів, і від людей навіть іржавих мечів не залишиться.

Чоловік не розумів лише того, як звичайні люди примудрялися жити на самому кордоні і не зазнавати нападок з боку Земель Мертвих. Чи легенди це всього навсього легенди? І він дарма нервує і намагається озброїти своїх людей якнайкраще? Може там немає ніякої небезпеки? Може там взагалі край світу, і Гіліам зараз саме туди веде королівську армію?

Відповіді на ці питання могла б надати звичайна розвідка. Але жоден з відправленних розвідників і шпигунів ще жодного разу не повернувся. Що теж сильно турбувало чоловіка.

— Майстере Гіліам, — гукнув його підлеглий. — Я ось, що хотів спитати… Кінноти в нас достатньо, понад двісті голів. Піхоти близько трьох тисяч. А ось мисливців ми зібрали не більше як п'ятдесят. Чи зможуть вони прогодувати нас усіх? І навіщо нам цей тягар?

— Зібрати загін із мисливців була моя ідея. І вони розраховані не стільки на пошук харчів, скільки на наш захист. Це загін воїнів, які будуть приносити м’ясо у табір лише у тому випадку, якщо Землі Мертвих безпечні. Вони — загін охорони, готовий розібратися з відомими ним і невідомим нам істотами. На жаль, зараз мало кому Селіс дарує долю мисливця. Ще двадцять років тому з кожного села можна було зібрати по двадцять, а то й тридцять молодих здорових чоловіків, які були готові йти хоч на край світу, будь у них зброя та ціль. А що тепер маємо? У найкращому разі п'ятеро. Із Гудраса троє. І якщо я правильно зрозумів, один із мисливців — жінка.

— І таке буває? — свиснув баннерет. — Це може погано закінчитися. Якщо у таборі з’явиться жінка зі зброєю, а не з розведеними ногами…

— Нам потрібні всі мисливці, — скривився Гіліам, хоча був згоден з баннеретом. Жінок у ролі воїнів, армія короля ще не бачила. Це може викликати проблеми. 

— Так… але жінка, — продовжував сумніватися той.

А Гіліам похитав головою:

— Ці люди знають, з якого боку братися за зброю. Незважаючи на стать. От скільки хлопців із твого загону вперше сіло у сідло? А скільки до цього дня тримали в руках меча?

Азард зам'явся, не знаючи, що й відповісти на це. 

— Нам потрібні ці люди, щоб підняти бойовий дух. Нехай покажуть столичним шмаркачам, як виживають у віддалених селищах.

— Так, ви хочете таким чином ще й носи почесним родам утерти? — вразився баннерет.

Гіліам промовчав. Відповідь на це питання могла скомпрометувати його. Але Азард вгадав. У мислівців була ще одна задача — показати, що королівська армія ні на що не спроможна. І якщо Айворія з Фарлондом почнуть війну, як того вимагає правило образи, вони програють.

— Вже пізно. Йди спати, — нарешті заговорив головнокомандувач. — На світанку ми їдемо. Ти маєш провести військо повз село. Я заїду за мисливцями і наздожену вас.

Баннерет чинно схилив голову і вирушив до намету в центрі табору. Хоча знав, заснути цієї ночі він так і не зможе.

 

 

 ***

Ліліїт прокинулась, коли ще було темно. Дівчина й сама не була впевнена, чи спала вона взагалі.

Фріда, підібгавши губи, спостерігала за зборами дочки. У заплічний мішок було покладено запасну пару зшитих власноруч штанів та кілька сорочок. Ефрікс поділилася травами та зіллям, які мисливиця поклала на дно торби та прикрила речами. Замотавши в ганчірку один із ножів батька, вона поклала його на мішечок з крупою і затягла горловину.

— Ти мене кидаєш.

— Ні, мамо, я їду шукати себе. Ти ж сама хотіла, щоб я поїхала з Гудрасу.

— Хотіла, — погодилась та. — Але ж ти їдеш звідси не як дівчина, а як мисливиця. Я ненавиджу цю справу. Ненавиджу все, що пов'язано зі зброєю, — вона вже майже кричала. — Навіщо ти так зі мною? Я тому й не хотіла сина. Я хотіла доньку. Дівчинку, яка буде завжди поряд. Подарує мені онуків. Що ж з тобою не так? Чому ти пішла шляхом Хельмунда?

Ліліїт гірко посміхнулася:

— То ти і мене ненавидиш? Через те, що я не зробила так, як ти веліла мені? Ні, мамо, у цьому житті мені ніхто не зможе вказати якою стежкою йти. Я сама вирішу ким стати.

Фріда відвернулася, не бажаючи більше нічого говорити. Ліліїт обмотала ноги теплими ганчірками і почала зашнуровувати чоботи. Вже накидаючи на плечі зелений плащ, дівчина почула останні слова, які не хотіла б чути.

— Та щоб ти зустрілася з батьком, мисливце.

 

***

 

Орцед розмовляв із високим світловолосим чоловіком, коли до його будинку увійшла Ліліїт. Волосся гостя нерівними світлими пасмами стирчало в різні боки. Він обернувся до увійшовших, за його спиною хлопнув чорний плащ.

— Гадаю, Ліліїт? — Запитав чоловік.

Дівчина кивнула, вдивляючись у темні, майже чорні очі незнайомця.

— Так, це одна із наших мисливців, — старійшина намагався привернути увагу до себе. — Вам ще щось потрібно? Я можу вам запропонувати і кількох чоловіків. Для піхоти зійдуть, що скажете?

Ліліїт пересмикнула плечима, відчуваючи, як бажання догодити переливається через край.

— Ні. Ненавчений народ мені без потреби. А ось від зайвого мисливця я не відмовився б.

— На жаль, у нас їх лише троє. Решта старша двадцяти п'яти, — Орцед награно зітхнув, не бажаючи розлютити гостя.

— Двоє, — вхідні двері грюкнули, пропускаючи в будинок Мартона. — Жац не зможе приєднатися до вашого загону, майстере Гіліам. Тиждень тому його почала пожирати гарячка. Він досі не оговтався.

— А добрі новини сьогодні будуть? — Воїн просвердлив наставника Ліліїт поглядом.

— А як же. Його місце займу я.

— Що? — Дівчина, про яку вже майже всі забули, стрепенулась. — Мартоне, а як же село? Ти не можеш кинути людей у найскладнішу пору року! Адже ти головний мисливець! Та й до того ж тобі набагато більше років.

— Я передаю своє місце Сайгу. Він пройшов з нами печери пліанори і повернувся. Це багато чого варте. Я ухвалив рішення, і воно не обговорюється. Адже вам потрібні вмілі воїни, майстере Гіліам?

Полководець зміряв поглядом чоловіка з розірваною ніздрею:

— Потрібні. Але як я можу судити про твою майстерність, якщо навіть не бачив тебе в бою? І як уже помітила дівчина, ти старий.

— Ти збираєш молодих мисливців, не заради майстерності. В чому твоя ціль, воїне?

— Мисливець, — зневажливо підібгав губи Гіліам, — не марнуй мій час. Якщо ти бажаєш зайняти вільне місце, я не буду проти. Але від тебе чекаю цілковитої покори.

— Я можу показати свої вміння у бою. — Мартон ніби не чув слова гостя. — Якщо старійшина не заперечує, ми могли б вийти надвір.

— Ти справді гадаєш, що я прийму виклик від якогось мисливця? — засміявся Гіліам. — Зухвало. Цікаво, чому ти міг навчити інших, якщо сам не розумієш, кому кидаєш виклик?

— Виживати, — це був голос Ліліїт.

— Справді? — Воїн посміхнувся сміливій дівчині. — Ти теж викличеш мене на поєдинок, щоб довести свою майстерність?

— Зможу відповісти на ваше питання, коли ви скажете, що важливіше: щось комусь довести чи вистояти проти природи та створінь Еннеліону?

Незнайомець викликав у дівчині огиду та зневагу. Він нагадував їй зарвавшихся мажорів з минулого життя. Такий самий погляд на життя, завищена самооцінка та манери.

— А де ж третій мисливець? — Вирішив змінити тему воїн.

— Драдер чекає на нас на вулиці.

— У такому разі ми можемо виступати, — кивнув головнокомандувач.

Але на дворі на них чекав не тільки невисокого зросту юнак з довгим і давно немитим чорним волоссям, а й Рейнер.

— Ти вирішила втекти від мене, не попрощавшись? — Він сердився і дивився тільки на дівчину, не звертаючи уваги більше ні на кого.

— Я можу попросити ще п'ять хвилин? — звернулася Ліліїт до Гіліама. Чоловік махнув рукою і повернувся до Мартона про щось запитуючи.

Відійшовши від мисливців, Рейнер заговорив:

— Чому ти не зайшла зранку, як обіцяла?

— Я, — дівчина опустила погляд, — думала встигну забігти до тебе після того, як зайду до старійшини.

— Візьми. Я зробив те, що хотів. Тепер повертаю його тобі.

Ліліїт нарешті зрозуміла, чому її досі не обійняли і не сховали від цього світу.

Хлопець тримав у руках скруток і тепер простягав його. Усередині був той самий меч, який викував для неї Тейн. На шкіряних ременях, що обвивали ручку, тепер було випалено її ім'я. Дівчина взяла в руки клинок і подарувала у відповідь посмішку подяки.

— Це не все, що я зробив, Лілі, — Рейнер витяг з пакунка широкий шкіряний пояс. Відсунувши плащ, він закріпив його на вузьких стегнах дівчини. З лівого боку була широка петля, в яку прослизнув меч, зачепившись хрестовиною.

— Дякую. — Ліліїт першою обійняла Рейна, намагаючись залишити у своїй пам'яті образ рідної людини.

— Бережи себе, гаразд? — Прошепотіли їй на вухо. — Я чекатиму і пам'ятатиму тебе.

— Наглядай, будь ласка, за мамою. — Попросила його дівчина. — Ми з нею так і не попрощалися. Вона мені так і не пробачила.

— Я впевнений, що вона щодня молитиметься богам за тебе.

Ліліїт прибрала руки, вивільняючи друга з обіймів:

— Ти пробач мені за все. Я ніколи не хотіла тебе образити.

— Ти зможеш образити мене тільки в одному випадку, — посміхнувся він у відповідь, розуміючи, що настав час. — Якщо після повернення відмовишся стати моєю дружиною.