Мисливців, що повернулися з лігва пліанорів, шановували, як вдавнину шанували переможців драконів. Зустрічали усім селом. Раділи. Але були й ті, що цікавилася, чи не прийдуть пліанори мститися за зруйновану кладку. Чоловіків, що ледве трималися на ногах, плескали по плечам. Мешканці Гудраса ще не розуміли, що елітний загін із дев'яти найсильніших чоловіків села розпався. Їх лишилося всього двоє. Нікого по дорозі назад Мартон не зустрів і дуже сумнівався, що хтось повернеться. А ось виживша Ліліїт стала причиною пліток. Одні казали, що дівчина просто відсиділася у лісі, поки мисливці гинули у пащі монстра. Інші переконували слухачів, що ніколи не сумнівалися в доічці Хельмунда.

Ліл намагалась уникати усіх цих безглуздих привітань, але у день повернення її майже збили з ніг.

— Жива! — сильні руки схопили дівчину та притиснули до власника.

— Рейнере, що ти робиш, — зніяковіла вона, намагаючись вибратися з обіймів.

— Радію, що зможу ще не раз і не два так робити, — засміявся юнак, розтискаючи руки.

Ліл усміхнулася, відчуваючи, як стукає її власне серце. Що? Невже її серце щось відчуває до цього юнака? Адже стільки болю їй завдали там, у тому житті. Невже її серце ще здатне до почуттів? Чи це не її емоції, а Ліліїт?

Заплутавшись остаточно, дівчина приклала долоні до голови.

— Ти як? — Рейнер обійняв Ліл за плечі, а та старанно терла скроні, намагаючись прийти до тями. З кожним днем розрізняти життя їй ставало дедалі складніше. Вони накладалися одне на одне, зливались. Вона боялася, що божеволіє. — Там було страшно?

— Так.

— Але ти впоралася, мисливиця, — підбадьорливо посміхнувся син коваля, не знаючи, що ще сказати. 

До дівчини підійшов наставник, передавши Сайга чоловікам, які зголосилися відвести його до Галії:

— Ти як? Не поранена?

Ліліїт похитала головою.

— Мартоне, малеча, — вона вказала на забутий усіма мішок. — Треба зняти шкури, доки не протухли.

— І то правда, — чоловік закинув непідйомну торбу на плече і з почуттям виконаного обов'язку вирушив шукати старійшину.

— Ходімо, — друг потяг Ліл до села. — Тобі треба відпочити та відіспатися. Адже завтра купці приїдуть. Кажуть, буде найбільший та видовищний ярмарок за останні десять років. І все у нас. Ц Гудрасі! Уявляєш! Новина розлетілася так, що люди з навколишніх сіл та селищ сюди йдуть і ночівлю шукають. Два тижні по морозних полях та лісах заради якогось ярмарку. Батько вже двом дав притулок!

Ліліїт не уявляла. І навіть думати про якийсь там ярмарок не могла. Вона подумки була все ще там — у печері з величезною змією і її лапкуватим поріддям.

Фріда зустріла дочку вдома, обійняла і подякувавши Рейнеру за турботу, потягла її до будівлі.

— Ходімо, — жінка завела Ліліїт у кімнату.

Посередині стояла висока дерев'яна бочка, від якої підіймалася пара.

— Я подумала, що сил йти в лазню в тебе немає, тому зробила щось схоже на балію. У таких аристократія миється.

Сил і справді у Ліліїт було небагато. Стягнувши з себе брудний і розірваний одяг, дівчина поринула в теплу воду. Очі самі заплющувалися, а Фріда трав'яними відварами відмивала волосся дочки і щось співала.

— Дівчинко моя. — обережно розпочала діалог Фріда, намагаючись не злякати дочку.

Розморена теплою водою та замахом настоянок, дівчина лише кивнула у відповідь.

— Завтра приїдуть купці, блазні та звіроли з самого Нулбанара. Столиця не так близько, щоб вони часто відвідували наші віддалені краї. Я ось що хочу сказати: ти дівчина не дурна, симпатична. Може, сподобається тобі хтось із приїжджих. Він міг би забрати тебе з цього, богами забутого, села. Житимеш у місті, радітимеш життю. Що скажеш? — Але мати не дала дочці відповісти та продовжила свій монолог. — Ну що тобі те полювання далося. Вас не було кілька днів. Я думала, що злягу від хвилювань за тебе. Не жіноча ця справа — по лісах звірину бити. Тобі вже п'ятнадцять. Рік ще й справжня жінка. Повнолітня. Розкриєш себе, розквітнеш. Їдь звідси, будь ласка, — Фріда зазирнула дочці у вічі, чіпляючись пальцями за мокрі слизькі плечі. — Чує моє серце — біда насувається. Забере воно в мене тебе, як і твого батька забрала. Втомилася я втрачати рідню. Будь ласка, прислухайся до моїх слів, доню.

Тепер Ліліїт розуміла до чого, і ця балія, і ця спроба прояву турботи. Що насувається? Яка біда? Чи зможе Ефрікс відповісти на це питання? Чи це все лише страхи Фріди?

Дівчина встала. Краплі стікали по голому тілу і падали в остигаючу воду:

— Ні, мамо, я не відмовлюся від своєї долі, хоч би як страшно мені або тобі не було, — Ліліїт накинула на ще мокре тіло сукню та шубку, яка була вже коротка в рукавах, і вийшла надвір, на ходу натягуючи на ноги чоботи. Вона не дочекалася материнської відповіді. Та й що могла їй сказати Фріда? Вона не могла її переконати.

І вже на дворі вона зрозуміла, що сказала так, як було в неї на серці. Як би їй не було страшно в цьому світі, хоч би як сильно він був несхожий на той, в якому вона жила до цього... Вона тепер інша людина. З іншими планами, мріями та бажаннями. Вона і сама інша.

Алі скільки б Ліліїт не намагалася здаватися сильною, нижня губа затремтіла, а по щоках ковзнули сльози, обпалюючи шкіру.

 ***

Ранок наступного дня прийшов зарано. Ще світило не з’явилося на сході, а за вікнами вже гомоніли сусіди, кричали діти. Всі поспішали привести себе до ладу до ярмарку, дістати заначки і вирішити, що саме їм потрібно придбати.

Сніг хрумтів під підошвою чобіт. Ліліїт прямувала до будинка  Рейнера, розмірковувала над словами матері. Фріда ненавидить ремесло мисливця. Але чому? Що не так із цією справою? Воно не настільки й небезпечніше за ковальство або купецтво. Адже не завжди треба полювати на сильних та небезпечних істот. Не завжди ризикувати своїм життям. Та й взагалі, скрізь свої проблеми. Але мати хоче відправити її подалі зі спокійного тихого села у велике галасливе місто. Цих міст дівчині вистачило з лишком у минулому. І від цього тільки страшніше хотілося поділитися своєю історією з найближчою людиною, але вона боялася.

— Лілі!

Дівчина здригнулася і озирнулась. Поринувши у свої думки, вона пройшла повз будинок друга.

— Замислилась, — усміхнулася вона Рейну, намагаючись не видати хвилювання.

— Щось трапилося? По очах бачу, що так. Розкажи мені.

— Все в порядку, — збрехала вона, так і не наважившись розкритися перед нем. — Ходімо на ярмарок? Вони вже мали приїхати і розміститися.

 ***

Мартон стояв за правим плечем старійшини. Орцед сидів у своєму кріслі і крутив у руках сувій із посланням зі столиці. Печатка ще була ціла.

— Відкриєш? — не витримав головний мисливець.

— Спочатку нам потрібно дочекатися купців і продати їм шкури пліанорів.

— Добре, — Крізь зуби прошипів він у відповідь і завмер.

За півгодини двері грюкнули, пропускаючи до будинку близько десятка людей. Чоловіки в дорогих шатах і м'якому, зовсім не похідному, взуття зупинилися перед старійшиною. Орцед, як хлопчисько схопився з крісла і почав бити чолом перед панами, примовляючи:

— Світлих днів, теплих зірок. Чи хороша була дорога? Чи добрі сідла у ваших коней?

Йому через раз відповідали на привітання та кивали на запитання. Мартон з огидою спостерігав за цією сценою. І видихнув, коли старійшина повернувся до свого крісла.

— Панове купці, наші мисливці виконали ваше замовлення на шкури пліанорів. Наші умільці зняли та попередньо обробили їх, залишивши найтоншу та найскладнішу роботу столичним кушнірам. Ознайомитись з товаром та придбати його ви можете прямо тут. Мартоне, тягни!

Мисливець скривився, але слухняно зник у сусідній кімнаті і виніс звідти круглий залізний піднос, вкритий маленькими білими шкірками. Промені світила відблисками ковзали дрібною лускою, злегка змінюючи відтінок.

Мартон знав, що купці здивовані кількістю, адже раніше вдавалося їм отримувати по дві чи три шкури у найогіднішому розірванному стані. Але жоден із приїжджих не показав своїх справжніх почуттів. Вони повільно, ніби нікуди не поспішали, підійшли до головного мисливця і завмерли. Ніхто не наважувався торкнутися руками дорогого матеріалу.

— Це точно не підробка? — поцікавився один із купців.

— Хочете побачити тіла? — стрепенувся Орцед.

— Ні-ні, не варто, — позеленів худорлявий чоловік із тонкими вусиками. — Як вам вдалося, Мартоне, доставити їх у такій чудовій якості?

Мисливець здивувався тому, що його ім'я запам'ятали і відповів:

— Ми були у самій кладці. Вбито було набагато більше дитинчат, ніж нам вдалося забрати. Ми вибрали тих, чия шкура зберегла цілісність. Адже якщо я не помиляюся, до того ви робили подібні замовлення в Аенморі. І вам продавали порубаних у гуляш істот.

— А ви добре знаєте останні чутки, — з посмішкою відповів чоловік у хутряному капелюсі. — Так це правда. Але зараз це невигідно не лише через якість товарів, а й політику. Відносини між Айворією та Фарлондом не найкращі. Тому перетинати кордон не так безпечно, як раніше.

— Що ж я вас розумію. То що скажете? Як вам наш товар?

— Ми в захваті, — перебив вусатого його сусід у синьому сюртуку. — Я беру половину.

— Ні, це я беру половину!

— Та хто ви взагалі такі, перший раз вас бачу.

Поки купці не подряпали один одному очі, Мартон вручив тацю з шкурами очманілому Орцеду і вислизнув з дому на засніжену вулицю. Свою справу він зробив, з купцями нехай старійшина розбирається сам.

 ***

Площа селища Гудрас обросла яскравими квітчастими наметами. Люди штовхалися біля прилавків, намагаючись купити все найкраще. У центрі стояла нашвидкуруч збита дерев'яна сцена. На ній ходили колесом блазні під бій барабанів.

— На моїй пам'яті таке вперше, — зізналася Ліліїт, захоплена в полон яскравими фарбами.

— Я хочу подивитися за звіроловів. Кажуть, вони теж мали приїхати. Ходімо, — Ренрік подав дівчині руку.

Пробиратися крізь натовп було складніше, ніж вони очікували. Усі кудись поспішали. Високі залізні клітини вони побачили здалеку. Але підійти заважало щільне кільце з людських тіл. Ренрік казав правду, коли говорив, що багато людей із сусідніх селищ вирішили відвідати цей ярмарок.

— А тепер, люди, дивіться. Це гридень! — закричав щуплий мужик у довгій шубі чорного кольору. Голова його була вкрита хусткою із вузлом на потилиці. — Ось як виглядають ці жахливі тварюки. Він смертельно небезпечний. Дивіться!

Ліліїт встала навшпиньки, намагаючись розгледіти тварину, що мешкає в цих місцях.

— Дрібна якась. — Ззаду хмикнули.

Дівчина здригнулася, не чекала зустріти тут Мартона.

— Ходімо, — чоловік розштовхав людей, ведучи за собою ученицю та її друга. Діставшись першого ряду, вони зупинилися. У іржавій клітці на застеляній соломою підлозі лежала невелика сіра істота. Тварина згорнулася клубочком, намагаючись зберегти тепло в тілі. Шкіра обтягла ребра та морду, наче тарину не годували більше місяця. Та й виглядала вона ще дитиною, а не великою і злою тварюкою.

— І так завжди, — зітхнув Мартон. — Спочатку кричать, про страшних та небезпечних, а потім показують незміцнілих та ослаблених дитинчат.

Звіролов не чув його слів і попрямував до сусідньої клітини, завішеної темною матерією:

— Чи готові побачити таку тварюку? Її спіймали на півдні Айворії. Порвала горлянки сотні звіроловів, а мені вдалося її запхати в цю клітку.

Ганчірка злетіла. Під стелею клітки завис птах невеликих розмірів з яскраво-синім опіренням. Розставлені в сторони крила здригнулися і істота каменем звалилася вниз, закопавшись в сіно.

— Мартоне, що це? — Пошепки звернулася дівчина до вчителя.

— Вперше бачу. Навіть не впевнений, що цей птах може бути небезпечним.

— Вона може своїм співом відтворити ілюзію, здатну вас вбити, — продовжував тим часом віщати звіролов. — Тому закриємо її якнайшвидше, поки вона не обрала жертву і не відкрила пащу. — З цими словами, чоловік накинув на клітку ганчірку.

— Давай підемо. — Запропонувала Ліліїт Рейнорові.

Той кивнув, подякував головному мисливцю за допомогу і попрямував у протилежний від клітин бік. Виглядав Рейнер розчарованим.

— Рейне, що таке? — дівчина наздогнала його і поклала руку на плече, хоча для цього їй довелося підстрибнути.

— Я сподівався на справжніх звіроловів. На тих, про які розповідав батько. Як шкода, що таких більше немає у нашому світі.

— Ходімо, — Ліл не чула нічого про істинних, знизала плечима і потягла друга до лотка з пиріжками. — Давай поїмо, а потім подивимося, може тут є що цікавіше, ніж вистави ошуканців.

— Ліліїт! Ліліїт! — До неї підбіг захеканий хлопчик. — Ти Мартона не бачила? Його старійшина шукає!

— Біля клітин звіролова був, — дівчина махнула рукою у бік.

— Зрозумів. Гарно тобі відпочити, мисливице, — посміхнувся хлопчик і побіг у вказану сторону.

— Мисливице, — повторив за хлопчиной Рейнер, ніби пробуючи слово на смак. — Добре звучить. — Юнак простяг подрузі пакунок з трьома пиріжками.

— Куди підемо?

— Я хочу зробити тобі подарунок, — чесно зізнався юнак, опускаючи очі. — Думав, купити щось на ярмарку, але щось нічого тут не подобається. Може ти про щось мрієш?

Від раптового питання Ліліїт зам'ялася, не знаючи, як відповісти.

— Говори, Лілі, — поквапив її друг. — Може в тебе є якась мрія, котру я в змозі здійснити?

— Та про що ти? Мені нічого не потрібно, — усміхнулася вона у відповідь. — Але мені приємно, що ти про таке думав. Дякую.

Рейнер зітхнув. Він давно знав, який подарунок хоче подарувати їй. Але чи прийме його дівчина? Чи погодитись на його пропозицію? Як шкода, що зробити це можна буде лише через рік, коли їй виповниться шістнадцять. Чому жрицею в Ніч Вогню обрали не її? Тоді можна було б наплювати на всі правила і сказати ці слова ще тоді. Або зараз.

— Ти образився? — Висмикнула його з думок Ліліїт.

— Ні, що ти, — хлопець усміхнувся, підходячи ближче до подруги і обіймаючи її. — Просто замислився. Але якщо ти раптом вирішиш, чого хочеш — скажи мені. Я зроблю все, що в моїх силах. Обіцяю.

 ***

— Прочитай це. — Орцед передав головному мисливцю листа зі зламаною печаткою королівського двору.

Мартон узяв у руки сувій, розгорнув. Очі забігали рядками, а між бровами залягла зморшка.

— Що там? — старійшина нервував. Він вперше отримав листа зі столиці, а він сам і прочитати його до пуття не міг. Лише розібрати окремі символи. І нехай односельці думають, що він здатний читати та писати звіти. Їм не треба знати правду.

— Та вони з глузду з'їхали! — вигукнув Мартон, а Орцед підскочив на місці.

— Ну! Що там?

— Вони збирають військо для завоювання Земель Мертвих. І вимагають від нас мисливців, які не досягли двадцятип'ятиліття. Їм потрібні провідники через Гай та воїни для їхньої кампанії.

— Але ж… в нас лише два такі мисливці. Та і взагалі останнім часом вас багато мре.., — промовив старійшина і прочитав в очах Мартона німий докір. Немов би чоловік у чомусь дорікав Орцедові, але сказати не наважувався. Тому старий лише кашлянув і змінив тон: —  Чи задовольнить столицю така відповідь? Двоє… цього буде достатньо?

— Троє, — виправив його Мартон. — Але я не пущу Ліліїт до Земель Мертвих.

***

Ярмарок затягнувся на три дні. Люди вже витратили всі гроші, випили майже весь алкоголь, привезений купцями з Нулбанара, та ледве стояли на ногах. А торгаші все зазивали до себе, блазні показували трюки та розповідали байки. А ось звіролов зі своїми помічниками поїхав, що тішило Рейнера.

Ліліїт йшла по затверділому на морозі снігу і не помічала, як дерева змикаються за її спиною, відрізаючи шлях до села. Вона вже й сама не знала, навіщо йде до Стародавньої. Напевно, лише Ефрікс могла прийняти та зрозуміти її.

Світило минуло лише половину свого шляху, коли мисливиця сіла за стіл ворожки і спостерігала за тим, як жінка перевертає карти.

— Дивись, — палець із жовтим нігтем показав на першу карту без малюнка. — Порожня. Як і завжди. Далі карти кажуть, що поряд із тобою тінь. Це може бути все, що завгодно. І загроза для життя, і закоханий хлопець, і навіть твої спогади. — Вона перевернула третю карту і замислилась на мить. — А ось це вже очевидна небезпека. — На жінку з карти дивилася морда хижака.

— Фріда говорила щось про біду, що насувається. Чи може це бути вона?

— Це може бути все, що завгодно. — Ефрікс перевернула четверту карту. — Люди зі зброєю. Мисливці? Армія? Твоя доля прихована від мене, дівчинко. Я можу тільки робити поверхневий розклад на твою долю. Це, наприклад, говорить про те, що незабаром тобі доведеться ухвалити складне рішення.

Гостя лише скривилася, підозрюючи про яке рішення йде мова. Вона має вже нарешті наважитися та розповісти правду єдиному вірному другу. Рейнорові.

Але Ефрікс зізналася у іншому:

— З кожним днем стає все складніше відокремлювати життя і спогади один від одного. Селіс до мене більше не з'являлася. Чого вона хоче від мене? Вона зникла навіть з твоїх карток, хоча до цього завжди випадала мені.

Ефрікс знизала плечима:

— Я не знаю, які плани на тебе в моєї племінниці. І допомогти тобі зараз нічим не можу. Сама знаєш, що амулет зможу виготовити лише навесні.

Ліліїт кивнула. Вона не знала лише одного. Навесні її тут вже не буде.

 ***

Мартон бродив по засніженому Гаю, як дикий звір, загнаний у клітку. У селі його все дратувало. Виводив із себе Орцед, який готовий був написати відповідь до столиці і ходив по п'ятах з чорнильницею та пером; дратували купці, що топтали чоботами йому пороги. Так і хотілося послати їх кудись подалі. То їм дивину яку роздобути треба, то рідку тварину просять убити. Один навіть зажадав дістати йому другого калієра.

Головний мисливець сам не помітив, як дійшов до річки. Корка льоду здавалася міцною, і він ступив на неї.

— Що ти тут робиш, учителю? — дзвінко гукнула його Ліліїт.

Мартон обернувся, не втримав рівноваги і впав, боляче вдарившись куприком.

— Це що ти тут робиш? — з кректанням встав мисливець. — Так і погубити людину можна.

— По льоду ходити не можна. Провалишся, — продовжувала лаяти його учениця. — А там судома схопить, підеш під лід і потонеш. Не так мають гинути мисливці.

— Сама ж тут нещодавно йшла. Он сліди бачу, — звернувся він до Ліліїт. Дівчина куталася в коротку шубку, чіпляючись за поділ пальцями, що розчервонілися від морозу.

— А я легше за тебе. Та й до Ефрікс так коротше йти.

— І що ж ти робила у ворожки? — поцікавився чоловік, чомусь посміхаючись.

— За травами ходила, — не моргнувши, збрехала Ліліїт.

— Справді? І де ж трави? — посміхнувся головний мисливець, поглядаючи на пусті руки учениці.

— А їх у неї не було, — продовжувала дотримуватися своєї версії дівчина. — А ти так і не сказав, що забув сам у зимовому лісі.

— Намагаюся розібратись з думками, — неохоче зізнався чоловік. — Лист із Нулбанара купці привезли старості. Лист не простий, а з королівською печаткою.

— І що в тому листі? — вона поставила саме просте питання, але від нього головного мислився аж сіпнуло.

Мартон подивився на ученицю з-під густих брів, зітхнув і, вирішивши, що вона все одно дізнається, заговорив:

— Просять видати їм мисливців, вік яких не перевалив за двадцять п'ять років. Нулбанар збирає армію для захоплення та освоєння території за цим Гаєм.

— Землі Мертвих? — ахнула дівчина. — Але там нічого не росте і не живе. Що там захоплювати? 

— Зараз Айворія у натягнутих стосунках із Фарлондом. Чийсь син із двору Нулбанара не захотів одружитися з чиєюсь дочкою зі знаті Ондорвіна. І тепер нашому королівству потрібно більше території, щоб Фарлонд не пішов на нас війною.

— Якась дурня, — насупилась дівчина. — Ну, не захотіли люди пов'язати долі і що? До чого тут країни?

Мартон скоса подивився на ученицю:

— Завжди так було. Якщо діти придворних не хотіли одружуватися, починалася війна між провінціями. Таким чином, одна із сторін доводила свою перевагу і між ними знову підписували мир.

— Через двох ідіотів мають гинути люди? Та хто ці правила придумав? 

— Селіс та Авандан вважаються першою парою, що розв'язали війну через те, що не змогли укласти шлюб. Люди підхопили цю легенду і переробили на свій лад. Тепер скривджена провінція зобов'язана оголошувати війну, якщо територіально більша за опонента.

— А Айворія не хоче цього і тому збирається розширити кордони?

— Саме так.

— А хіба не можна просто домовитись? — продовжувала Ліліїт.

— Не в цьому випадку. Це правило існує не першу сотню років. Ніхто не захоче порушувати його.

— І що тебе засмучує тоді?

— Те, що тебе теж доведеться включити до списку мисливців, яких відведуть на війну. Сподіваюся, що до неї не дійде. Але зараз не про це. Ти тільки пройшла випробування. Та й який із тебе воїн.

— Ти знову мене недооцінюєш, — розлютилася Ліліїт. — Хто тобі прикривав спину в печері пліанора? Хто допомагав розібратися із сім'ями загиблих мисливців? Невже це був Орцед? Що тебе бентежить, мисливець? Моя стать? Чи мій вік? Так от, запевняю тебе, я пройду через це пекло, якщо треба, і повернусь живою. Зрозумів?!

Мисливиця надто різко розвернулась і рушила у бік села. Не помітивши, що використала невідомі вчителю слова.

Мартон просто фізично відчував лють, що вирувала у дівчині, але не бачив сліз, які проти її волі котилися по щоках. На краю галявини Ліліїт розвернулася і крикнула:

— Коли виступати?

— Армія буде тут за три тижні. Вони вже мали вийти зі столиці. — Відповів чоловік, розуміючи, що вже нічого не може зробити.

 ***

Купці покинули село, захопивши відповідь старійшини. Писав його Мартон, під диктовку Орцеда. І хоч останній не зміг би перевірити, чи все написав мисливець, чоловік не став нічого додавати від себе. Ліліїт зробила свій вибір. Більше він нічого не зможе їй дати.

А дівчина тим часом сиділа в кузні Тейна, де майстер створював свій найкращий витвір. Рейнер весь цей час кружляв навколо них, як хижий птах над здобиччю, і стежив за кожним батьковим рухом. Це був перший меч, який Тейн виковував за своє життя у цьому селі.

— Для початку нам потрібна заготівля під меч, — чоловік узяв у руки товстий прут із сталі, який Ліліїт придбала у купців на ярмарку. — Цей підійде. Добре, що тебе торгаші не надурили, ти ж у цьому зовсім нічого не розумієш, квіточко. Тепер нагріваємо один кінець і загострюємо. Це буде вістря нашого клинка. Рейнер я для когось розповідаю! Ти ж стільки років просив показати тобі кування меча, а тепер відволікаєшся на Ліліїт!

— Вибач. — юнак відсунувся від Ліл і під незадоволене хмикання батька, підійшов до ковадла, на якому творилося диво.

— Тепер нагріваємо метал повністю та подовжуємо, надаємо йому форму майбутнього меча. — Молоток опускався на нагріте залізо, вибиваючи іскри. — Коли форма готова, треба зазначити довжину хвостовика. Потім нагріваємо його та стискаємо. — Тейн дістав лещата і затиснув у них розігріту частину меча. — Рукоять. — Пояснив він для Ліл, яка не зрозуміла значення слова «хвостовик». — Тепер треба обробити лезо. Це заняття довге. Потрібно діяти поступово, спускаючись від хвостовика до вістря.

Коваль пояснював процес кування синові, тому Ліліїт вирішила не втручатися, а також послухати про цю любов до розжареного металу.

— Удари молота мають бути середньої швидкості та тяжкості. Це приходить із досвідом. Спочатку обробляємо саму кромку, а вже потім рухаємося до центру меча, простягаючи сталь на потрібну нам ширину. Таким чином, край клинка виходить тонше.

— А хіба не можна це зробити за допомогою сильних ударів? — Рейнер показав, як би він замахувався.

Ліл усміхнулася, розуміючи, що друг насправді до цього моменту навіть не мав доступу до ковадла. Але Тейн зрадів питанню і почав розжовувати синові, не забуваючи методично опускати молот ще на гарячий метал:

— Ні. Справа в тому, що тоді клинок поведе убік, — бачачи, що це роз'яснення не внесло ясності, чоловік додав. — Край вийде рваний. Різним і за товщиною, і за довжиною. А тепер кування дола.

— Це що?

— Ти мечі за своє життя хоч бачив? — посуворів Тейн.

— У твоїх книгах про зброю. — Хлопець втягнув шию в плечі.

— Бачив по центру меча завжди йде невеликий жолоб від рукояті до вістря для зменшення ваги? Це і є дол. Подай мені оту коробку зі столу.

Рейнер передав батькові невелику дерев'яну скриню. З неї чоловік дістав два короткі затискачі. Ліліїт вони нагадали великі прищіпки. Кінчики на одній із «прищіпок» були широкими та майже круглими, а на другій довгастими та вузькими. Затиснувши меч у майбутній рукояті другим із затискачів, Тейн прикріпив його до ковадла і продовжив повільно і з невеликими перервами опускати молот.

— Тут та сама техніка, що й на виковуванні леза. Ти маєш бити точно. Удари мають бути рівними. Як тільки дол буде готовий у довжину, його потрібно розширити. — Коваль узяв у руки наступний затискач і зробив з ним те саме.

— Це все? — Порушила дівчина тишу, коли великий молот пішов спочивати поряд з ковадлом.

— Ні, квіточко. Тепер на мене чекає кропітка робота. Потрібно цю зброю підправити. Адже при куванні утворилися нерівності. — Коваль узяв у руки невеликий молоток. Розмістивши меч на ковадлі, пройшовся ним по клинку, вирівнюючи його. Потім затиснув зброю у великих лещатах і пробігся сірим напилком по краю. — На цьому кування меча закінчено. Залишилося його загартувати. — Коваль попрямував до розпаленої печі.

— Якої величини буде меч? — звернулася до Рейнера Ліліїт.

Хлопець показав приблизний розмір клинка, розвівши руки.

— Сантиметрів сімдесят, — прикинула дівчина. — Має бути зручним у використанні.

— Сімдесят чого? — Не зрозумів її друг.

— Твій меч майже готовий, мисливице, — усміхнувся Тейн, підходячи до друзів. — Йому треба ще кілька годин пролежати в загасаючій печі. Про це я тобі розповім пізніше, сину. А зараз можете йти.

— Дякую, дядечко Тейн. — Ліліїт посміхнулася, і першою вислизнула на морозну вулицю.

Рейнер вийшов слідом, мружачись від яскравих променів світила, які відбивав сніг.

— Я не хочу тебе відпускати, — зізнався він, не сміючи порушити відстань між ними.

— Ти теж у мене не віриш? — обурилася Ліл.

— Я за тебе хвилююсь. І не хочу тебе втратити у дурній війні. Це так неправильно. Зазвичай, жінки проводжали на битви чоловіків.

Ліліїт відвела погляд:

— Вибач, що накричала. Я, певне, не ціную людей, які мене люблять.

Хлопець закашлявся:

— А я все думав, як це тобі сказати.

Дівчина посміхнулася:

— Цього ти від мене не приховаєш. — Ліл метнулася до друга і обнявши за шию руками, торкнувся своїми губами до його.

Рейнер обхопив її за талію, відповідаючи на поцілунок, і притиснув Ліліїт до себе. Зараз він мріяв лише про одне — не відпускати її ніколи.