Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Покарання життям

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Карта долі
123 дн. тому
Розділ 2: Про що говорять зірки
123 дн. тому
Розділ 3: Доля робить вибір
123 дн. тому
Розділ 4: Перша зброя
98 дн. тому
Розділ 5: Щасти на полюванні!
98 дн. тому
Розділ 6: І хто з вас здобич?
98 дн. тому
Розділ 7: Доля мисливця
98 дн. тому
Розділ 8: Випадок Еннеліона
98 дн. тому
Розділ 9: Ніч вогню
98 дн. тому
Розділ 10: Час настав
98 дн. тому
Розділ 11: ***
98 дн. тому
Розділ 12: Полювання почалося
98 дн. тому
Розділ 13: Копитний ярмарок
98 дн. тому
Розділ 14: Кажи «Прощавай»
98 дн. тому
Розділ 15: Перший шлях
98 дн. тому
Розділ 16: Перехід
98 дн. тому
Розділ 17: Землі Мертвих
98 дн. тому
Розділ 18: Землі Мертвих. Частина 2
98 дн. тому
Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3
98 дн. тому
Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4
98 дн. тому
Розділ 21: Іграшка
98 дн. тому
Розділ 22: Втекти від долі
98 дн. тому
Розділ 23: Йосфрінд
98 дн. тому
Розділ 24: Інший шлях
98 дн. тому
Розділ 25: Легенда про Мисливця
98 дн. тому
Розділ 26: ***
98 дн. тому
Розділ 27: Мисливці
98 дн. тому
Розділ 28: Брасірін
98 дн. тому
Розділ 29: Шлях хвилями
98 дн. тому
Розділ 30: Тейгейт
98 дн. тому
Розділ 31: Випробування
98 дн. тому
Епілог
98 дн. тому

Лаз був настільки вузьким, що люди йшли ланцюжком, пригинаючи голови. Навіть невисока Ліліїт склалася, як їй здалося, вдвічі і все одно іноді чіпляла маківкою низьку стелю.

— Усі тут? — голос Мартона звучав глухо.

Печера розширилася, пропускаючи людей до кам'яної зали. На стінах липли один до одного гриби на тонких ніжках і світилися в темряві. Світла того від них було небагато, тому кожному в руку тицьнули факелом. Чиркнув кремній — спалахнуло полум'я на палиці Мартона. Передавши сусідові вогонь, люди розійшлися. Дівчина нарешті змогла зітхнути й озирнутися. Тепер обидві руки були зайняті: одна смолоскипом, інша списом. Ліліїт звернула увагу, що деякі з чоловіків закинули зброю за спину у петлі з мотузки, і в разі чого швидко зможуть її дістати.

— Куди нам?

Дівчина обернулася на того, хто говорив. Чоловік, здається, це був Сайг, але в темряві не визначиш, звертався до Мартона. І тільки зараз вона помітила, що з печери розходиться безліч лазів. Деякі були висотою з дорослого чоловіка, а в інші Ліл змогла б протиснутися лише лежачи на животі.

— Не хотілося б розділятися, — кивнув головний мисливець, поглянувши на ученицю. Він дуже не хотів брати її на таку небезпечну справу, але старійшина наполягав аж до крику.  

Старому дуже вже хотілося, щоб це дівчисько зайнялося справою і почало приносити гроші селищу. Його дратувало, що Мартон так довго готує її до першого полювання із групою.

«Наче він не розуміє, що може статися, якщо вона злякається чи не зможе допомогти іншим», — подумав чоловік і подумки побажав старості мізків побільше.

— Пліанори залишають сліди? Може, лусочка відкололася чи слиз? Тоді можна визначити звідки вона приповзла, — спитала Ліліїт, замовкаючи під поглядами, які кидали на неї досвідчені мисливці.

— А чого це ти рота відкриваєш, мисливочко? — усміхнувся один із чоловіків. У світлі смолоскипа було видно великі майже чорні очі і вибілене світилом волосся. У плечах він був ширший за Мартона рази в два. І залишалося загадкою, як він дійшов сюди і не застряг по дорозі.

— Тебе щось не влаштовує, Вілексе? — Мартон опинився за спиною своєї учениці і поклав руку на плече, ніби підтримуючи.

— Та що ця соплячка може знати про звички тварин?

— Ця соплячка — дочка вашого попереднього ватажка, — нагадав чоловік.

— Хельмунд здох до того, як зміг би їй щось розповісти.

Кулаки стиснулися самі собою. Нігті вп'ялися в долоні. Незважаючи на те, що доля повернула їй пам'ять, дівчина не припинила вважати Хельмунда своїм батьком, а Фріду — матір'ю. Вона любила їх так само сильно і була готова порвати горлянку цій людині за зневажливий тон.

— Таке передається у спадок. А ти окрім, як кулаками махати навіть читати не навчився, — мабуть, Мартона теж зачепив тон мисливця.

— На який ляд мені книжки? Чи зможуть вони прогодувати мене та мою родину?

— Може, вже досить? — Спробував зупинити сварку один з мисливців, що досі мовчав. — Згадайте де ми.

— Хардере, не втручайся! — Підвищив голос Вілекс.

— У книгах іноді пишуть те, без чого людина не виживе. Не все вирішує сила, — Мартон говорив тихо, але Ліліїт спиною відчувала злість, що виходила від нього. — Дочка Хельмунда має рацію — пліанори залишають слід зі слизу, який не просихає близько години. Цю інформацію я почерпнув із книги, яка зараз зберігається у коваля. Знайшовши слід, ми знайдемо її лігво. Замовкніть і покваптеся, вона може повернутися швидше, ніж ми думаємо.

— Набагато швидше, — пробурмотіла Ліліїт, почувши шипіння з тунелю, яким вони прийшли.

 

***

 

Самка пліанора дочекалася, коли остання людина зайде в печеру і нетерпляче махнула хвостом, знісши два молоденькі деревця. Її дитинчата ще повинні спати. Вона залишила їх тільки заради їжі.

Довгий роздвоєний червоний язик вислизнув з пащі і пройшовся по гладенькій білій морді. З шипінням вона рушила назад. Тіло проїіхалося по снігу. Якби не слиз, який пом'якшував ковзання, слідів би за нею не лишалося. А так отрута, виділяєма тулубом, шипіла, як його господиня, і проїдала наст. Широка морда з легкістю прослизнула в лаз. Вона вже чула їх. Чула. Їжу. Не усвідомлюючи більше нічого, пліанора знову висунула язика, з якого капала отруйна слина. Поворот. І лаз розширився до печери. У дальньому кутку стояли вони — їжа. Не більше десяти. Блики полум'я вихоплювали їхні обличчя з темряви. Люди відступали, дивилися на неї із страхом.

 

***

 

— Тікаємо! — Мартон штовхнув Ліліїт у найближчий прохід.

Земля різко пішла з-під ніг. Мисливиця кудись падала.

Вона закричала від несподіванки, але не почула жодного звуку, бо всі вони залишалися позаду. Удар об тверду землю вибив повітря з легень, поруч щось хруснуло, а потім зверху прибило чимось важким і звивистим.

— Мисливочко.

— Злізь з мене, — прошипіла дівчина, розуміючи, чим саме її придавило.

Вилаявшись, чоловік випростався і знову запалив смолоскип.

— Ти ціла? — Мартон подав руку, допомагаючи учениці підвестися.

Ліліїт випросталась і озирнулася. На стелі виднілася паща лаза, з якої вони випали, вперед вів вузький хід. А біля ніг дівчини лежав її зламаний спис.

— Ділько! — Вилаялася вона, не зовсім усвідомлюючи, слова з якого світу використовує.

— Ходімо, швидко, — наставник потягнув Ліл уперед. Вона підхопила частину списа з наконечником і рушила слідом.

— А решта?

— Якщо їм вистачило мізків, то зробили, як ми. А якщо ні, то боги їм у супутники.

Мартон так спокійно говорив про можливу загибель друзів, що дівчині стало не по собі. Вона заткнула спис, що втратив свою незручність, за пояс і, зупинившись, обхопила себе руками.

— Вихід хоч звідси є?

— А я звідки знаю? — Чоловік повернувся до супутниці. — Якщо ми зараз же не зрушимо з місця, то станемо для неї харчами.

Ліліїт вирушила за учителем. Холодні чорні стіни стискали з обох боків, низька стеля насідала. Тяжкі крижані краплі раз у раз падали на маківку, змушуючи здригатися. Тунель почав петляти, ніби змія залишила свій слід у скелі. Смолоскип нещадно чадив, але підняти його вище було нікуди, так і давились чорним димом.

— Відчуваєш? Вітерець, — пробурмотіла дівчина.

— Сподіваюся, це вихід.

 

***

Пліанора зашипіла і кинулася за втікачами. Люди, у свою чергу, кинулися врозтіч, наче планували це. Змія відкрила пащу і обвила язиком самого повільного із них. Чоловік закричав від страху та від болю. Покритий отруйною речовиною язик пропалював одяг, а потім і шкіру. З останніх сил мисливець зловчився і встромив списа в око тварюки.

 

***

 

— Що це було? — Ліліїт здригнулася від ні на що не схожого звуку.

— Пліанора кричить, хтось її дістав, — пробурмотів Мартон. — Ідемо.

Ліліїт скувало тремтіння:

— Хтось загинув?

— І можливо, не один.

— Навіщо тоді було погоджуватися на таке небезпечне полювання? Скільки, взагалі, істот мешкає у цьому Гаю, я вважала, що він не такий небезпечний.

Чоловік зареготав так, що зі стін посипалася крихта:

— Хто? Гай Перворідних? Кумедна ти, мисловочко.

Вона на це нічого не відповіла, але і не замовкла.

— А що щодо небезпеки завдання. Навіщо ти нас повів сюди? І чому саме воно виявилося моїм випробуванням? Міг би і своїми руками вбити, — дівчину трясло від страху, але вона намагалася перетворити його на злість.

— Наказ зі столиці. Я часто складаю звіти про істот, які мешкають тут, і про трави, що ростуть. Іноді приходять замовлення із самого Нулбанара. За них платять не просто добре, а дуже добре. А щодо твого випробування… це був наказ Орцеда.

— Отже, це старійшина вирішив мене вбити, а не ти, — флегматично промовила вона і знову здригнулася.

— Ніхто не збирався тебе вбивати, — Мартон зупинився настільки несподівано, що Ліл врізалася йому у спину. — Пліанора не мала повернутися. Розумієш? Це мало бути легке завдання: знайти поріддя істоти і перечавити.

Дівчина помітила, як тремтять руки головного мисливця. Невже він теж наляканий? 

Ліліїт зітхнула і поклала руку на плече вчителю:

— Ходімо. Зараз ми можемо допомогти лише собі.

За наступним поворотом лаз знову розрісся у печеру. Але цього разу та була освітлена не грибами, а тисячею кристалів, що росли зі стін. Блакитне світло розтікалося чарівним маревом по кам'яному залі і топило в собі сплячих мешканців. На кам’яній підлозі один до одного тулилось з п'ятдесят білих пліанорів, розміром з лікоть.

— Лігво, — прошепотів Мартон.

— Це не той вихід, який ми шукали, — пробурмотіла Ліліїт, спостерігаючи за тим, як одне з дитинчат збожеволілої зміюки, відкрило очі і, піднявшись на лапки, потопав до брата. — Чому вони з лапами?

— Відваляться, коли самі виростуть, — махнув рукою мисливець, оглядаючи печеру на наявність інших тунелів.

— А вони не нападуть?

— Ні, поки матуся не дасть сигнал.

Ліліїт відволік тичок під коліно. Вона обернулася і зустрілася поглядом з маленьким пліанором. Він обнюхав її ногу в чоботі і знову тицьнув широкою білою мордочкою з двома чорними очима.

— Які вони милі.

— Чим ти займаєшся? — Мартон суворо подивився на ученицю і зміюку, що пристала до неї. Хоча ні, цю ще можна було назвати ящіркою.

— Ти, правда, хочеш їх вбити?

Пробурмотівши щось на тему жінок, мисливець повернувся до перерваного заняття. А наступної миті з лаза, якого він не помітив через освітлення, вивалився Сайг.

— Тікайте! — Закричав чоловік, схоплюючись на ноги.

За його спиною пролунало шипіння, що сковувало в лещата страху.

Мартон схопив за шкірку мисливця, поставив його на ноги і потяг за собою до учениці.

— Що трапилося? — Дівчина не відразу зрозуміла, чому дитинча, що стояло поряд, раптом зашипіло і спробував вчепитися в чобіт гострими зубами.

— Візьми, — вчитель кинув їй ножа, який більше нагадував тесак для оброблення м'яса. Ширина та довжина леза спокійно могла належати невеликому мечу.

— Навіщо?

— Твій спис зламано. Хіба не володінню такою зброєю навчав тебе Тейн?

Дівчина обхопила зручну рукоять і тільки потім до неї дійшло: матуся близько. Діти почали прокидатися і брати їх в кільце, як здобич.

— Ліліїт, прикриєш нам спину від цих дрібних?

— Так.

З лаза показалася широка плеската морда і зашипіла. Блакитний відблиск кристалів змінював відтінок її шкіри. А праве око запливло кривавим набряком, з нього стирчав зламаний спис.

— Хто ж тебе так добре подряпав? — усміхнувся Мартон, подумки прощаючись із загиблим мисливцем.

— Я мушу їх убити, — бурмотала собі під ніс дівчина, намагаючись переконати себе в тому, що вона Ліліїт і, якщо цього не зробить — загинуть усі.

Дитинчата загарчали, роззявляючи пащі, і, перебираючи короткими лапками, кинулися на супротивників. Ліл зітхнула і виловила з пам'яті уроки коваля. Засвистіла сталь, у тому, що це була саме вона, дівчина не мала жодного сумніву. Пліанори, що стрибнули на неї впали на камені вже мертвими.

— Давай, Мартоне!

Чоловік ухилився від отруйного плювка і кинув у бік істоті ніж. Але той відскочив від луски і з брязкотом приземлився поряд. Ліліїт не оберталася і продовжувала рубати пліанорів, які й не думали закінчуватися.

— Та звідки стільки дрібних?

   — Це не лише її кладка. Як мінімум ще п'ять зміюк тут мешкають.

— Якщо ми не зможемо вбити цю, то нам кінець. Скоро прийдуть інші, відчують, що дітки гинуть.

Ліліїт здула з лоба пасмо, що вибилося з хвоста, і розрубала чергового пліанора. Як і казав Сайг, шкірка малечі була тонкою і дуже ніжною. Взагалі не захищала. Вистачало одного-двох ударів, щоб убити. Але пліанори брали кількістю. Руки мисливиці вже нили, піт стікав по спині, а малеча все не закінчувалася.

— У мене є план. Мартоне, прикрий, — Сайг затиснув у руці ніж і відкинув убік спис.

Пліанора, ніби відчувши небезпеку, підняла голову і зашипіла, готуючись кинутися на супротивника. Вилаявшись, мисливець затиснув клинок зубами і у два стрибка опинився поряд зі зміюкою. Вчепився у луску і підтягнувся. 

Отруйний слиз пропалював його одяг, підошву чобіт і руки, якими він хапався за лусочки. Пліанора затремтіла, намагаючись скинути з себе людину, і одночасно не втратити з виду другого мисливця.

Мартон ухилявся від отруйних плювків, намагаючись відвернути увагу тварюки від друга, і не побачив, як Сайг всадив ніж у здорове око змії. Вона зашипіла, зігнулася, скидаючи з себе кривдника. Сайг із гуркотом повалився на каміння. З останніх сил він підвівся і, покректуючи, побрів до свого списа. 

Ліліїт ногою відштовхнула від себе поранену ящірку і кинулася до пораненого мисливця:

— Чим тобі допомогти?

— Добийте її, — чоловік впав. Все його тіло було в ранах, кров пузирилася від отрути, що потрапила в неї.

— Мартоне!

— Бачу, — огризнувся головний мисливець і підхопив зброю друга. — Прикрий від малечі! Йому ти зараз не допоможеш.

Дівчина здогадувалася, що збирався робити її вчитель і слухняно виставила перед собою подобу меча. Сайг був ще живий, але дихав якось уривчасто, очі були заплющені. Сподіваючись на те, що на нього не нападуть, Ліл врізалася в нескінченний потік дитинчат, відволікаючи їхню увагу від Мартона.

— Гей, тварюко! Тут я! То я вбив твоїх дітей! — закричав головний мисливець.

Ліліїт обернулася і пропустила, як два пліанори вчепилися гострими зубами їй у ногу. Зашипівши від болю, як їхня матуся, дівчина полоснула по ящірках лезом і почула крик, який видала зміюка. Задум Мартона вдався, і сліпа тварюка кинулась на нього, зустрівши відкритою пащею два списа. Один пробив пащу і вийшов за очима, другий застрягло між ікл. По ратищам стікала отрута.

— Відпусти списи, — не своїм голосом крикнула вона, випускаючи свої думки у слова.

Мартон послухався і відскочив. А на місце де він щойно стояв, пліанора виплюнула потік отруйної речовини, що роз'їдала камінь. 

Мисливець дочекався, поки змія звалиться на землю і вихопив ніж. Збігши по тулубу пліанора до голови, він сів навпочіпки. Мати ще була жива і відчайдушно чіплялася за можливість існувати. Вкладаючи всю силу в останній удар, чоловік всадив вістрі ножа між очей монстра. Він сподівався, що дістав до мозку. 

Дитинчата востаннє зашипіли і…втомлено поплелися спати. Їхня мати мертва і більше не наказувала знищувати порушників.

— Вона здохла? Мартоне! — Ліліїт підбігла до вчителя, який лежав на землі, майже так само, як Сайг. — Гей, ти мене чуєш? 

Чоловік розплющив зелені очі і посміхнувся:

— Ось ти й стала мисливцем, Ліліїт.

— Вставай!

— Дай спокійно померти, — пробурмотів він, зовсім не збираючись вирушати до богів у найближчому майбутньому, і заворушився.

— Вставай, — повторила його учениця і допомогла сісти.

— Тримай, — він простяг їй мішок, — збери стільки мертвих дитинчат скільки зможеш нести.

— А Сайг? Як він?

Мартон, крекчучи, встав і вирушив до друга:

— Скоро прийдуть інші, якщо ми не втечемо звідси — помремо, як той хлопець, що всадив спис у око зміюці.

— Це був Хардер, — Сайг розплющив очі і змучено глянув на ватажка. — Ідіть.

— Тебе ми на харчі їм не залишимо, — пробурмотів чоловік, піднімаючи мисливця і перекидаючи його руку собі через плече, не звертаючи уваги на те, як кривиться той від болю. — Ліліїт, ходімо!

Дівчина поспішно вкидала цілі тушки пліанорів у мішок і не відразу почула вчителя.

— Ліліїт!

— Іду, — вона стурбовано окинула печеру поглядом. Усіх убитих вона не могла забрати. І це її засмучувало.

Мартон пошкандибав до одного з лазів і заглянув.

— Тягне. Сподіваємось, що вихід там. Мисливочко, факел візьми.

— Ти обіцяв мене так не називати після випробування, — пробурчала дівчина, тягнучи за собою непідйомну ношу.

— Ось виберемося звідси і тоді поговоримо, — примирливо посміхнувся мисливець, підтримуючи пораненого друга за тулуб.