— Ефрікс, хоч ти мені поясни, навіщо мені повернули пам'ять? Припустимо, душа може переродитися. Сама чи за допомогою вищої істоти. Але навіщо мучити спогадом про минуле? Про те минуле, яке я взагалі ніяк змінити не можу. Так, щоб його, я заплуталася. Інші слова, чужі мені думки. Хто я? Я зараз уже сама не впевнена, ким є. І як мені тепер жити? Ештус сказав фільтрувати. Але в мене не виходить. Я плутаюсь у простих поняттях. Боюся того, що до цього полюбляла.

Вона не могла зупинитися. Говорила і говорила. Перший страх минув, і тепер Ліліїт мала змогу виговоритись, отримати пораду.

А вопрожка замість хочаб однієї відповіді, наморщила лоба, ніби намагалася розгадати старовинну таємницю, і спитала сама:

— Що означає це дивне слово?

— Яке саме? — Між брів дівчина залягла зморшка, вони намагалася згадати що такого сказала.

— Фільр... фітр... Зворотний бік світила, як ти це взагалі вимовила?!

— Фільтрувати, — зрозуміла її Ліліїт. — Це означає відокремити щось від чогось. У моєму випадку відокремити життя та спогади один від одного. Ештус сказав, що інакше я не виживу. Навіщо мені минуле життя, якщо там я була ніким? Якщо я зробила страшну помилку, але виправити її не в змозі?!

Стародавня зітхнула і потерла скроні. Вона чекала не такого повороту. Але це пояснювало все. Ох, Селісе!

— Ефрікс, ти ж можеш приготувати якесь варево, яке зітре частину моєї пам'яті? Я не зможу жити, знаючи, що не така, як усі. Я не зможу бути такою, як раніше. Я вже не я, — благала гостя.

А ворожка лише головою похитала і зітхнула:

— Такі відвари під забороною. І ніхто не зможе обіцяти, що з твоїх спогадів зітреться саме потрібна частина, — вона сказала лише це. Та промовчала про те, що коли вже боги щось почали, то доведуть це до кінця.

— Ти зовсім не можеш мені допомогти? — у голосі гості Стародавня чула відчай.

— Я можу лише виготовити амулет для ясного розуму. Є шанс, що він допоможе тобі, але я нічого не обіцяю, — здалася Ефрікс. — Але створити його я змогу лише навесні. Мені знадобиться аназема для викип'ячування отруйної речовини з амулету. А такі трави я ніколи не заготовляла на зиму.

— А хіба вона сама не отруйна?

— Основа під отрути, — кивнула жінка. — Ну, а що ти хотіла? 

Ліліїт опустилася на лавку і приклала долоні до голови, що розболілася:

— І то правда… Знаєш, у наших світів стільки схожого і стільки різного. А я тільки думаю про те, як би не з’їхати з глузду: не видати себе і не заплутатися в тому, хто я зараз насправді. Адже я там і я тут — дві різні людини. Інший характер, інша зовнішність, захоплення. Як мені зібрати себе по частинам? Що подумають люди, якщо я розповім їм правду? Що я божевільна? Чи вб'ють вони мене за таку правду?

— Тримай, — ворожка простягла чашу з холодним зіллям, — випий. Заспокоїть.

— Дякую, — дівчина прийняла чару і вдихнула запах, що віддалено нагадував їй валер'янку. — Навіть зараз я порівнюю все з минулим життям, — посміхнулася вона і зробила ковток.

Ефрікс похитала головою, подумки сварючи племінницю за те, що вона не попередила її про свій задум.

Стародавня не полізла б у це, якби знала, що Селіс до цього має безпосереднє відношення.

 ***

Біля будинку ворожки, переступаючи з ноги на ногу, на дівчину чекав Рейнер. Стукнули двері. Ліліїт спустилася до друга і зовсім іншим поглядом подивилася на нього. 

Високий, стрункий, широкий у плечах. Хлопець усміхнувся і на щоках з'являлися ямочки.

— Привіт, — дівчина не знала, як тепер поводитися з ним. Випливали сцени з недавнього свята. Вона поводилася як повна ідіотка. Так само, як поводилася з чоловіками в тому — минулому — житті. 

«Хоч щось не змінилося», — подумала вона і зненавиділа себе за цю думку.

Але тепер вона молодша, вона намагатиметься не допустити тих самих помилок. Хоч для чогось ця пам’ять згодиться. Якщо тільки боги не пожартували і не підсунули липові спогади.

— Добре виглядаєш, — син коваля знову посміхнувся і, переплетивши свої пальці з її, потяг у протилежний бік від села. — Розповідай, що Мартон сказав?

І тільки зараз Ліліїт усвідомила всю небезпеку, яку на себе накликала. Яке полювання? Яка зброя? Вона ж проста слабка дівчина! Що керувало нею під час виборів стежки? Зробивши глибокий вдих і зібравшись з думками, Ліліїт відповіла:

— Що тільки-но ляже сніг — йдемо на полювання. Це буде моїм випробуванням.

— Ти чого так напружена? Ти ж цього домагалася мало не від народження.

«Якого саме народження?» — хотілося уточнити дівчині, але вона замовкла і покірно йшла за другом.

Щоки Рейнера червоніли і, лише згодом, Ліліїт усвідомила, це через те, що вони йдуть, взявшись за руки. Дівчина зітхнула і постаралася загнати спогади з того світу якнайдалі.

— Куди ми йдемо?

— Я знайшов одне казкове місце, — усміхнувся син коваля, сильніше стискаючи долоньку подруги.

Сніг застилав сіре небо, покривав землю і обіймав дерева. Сідав на волосся двох підлітків, що йшли лісом. Підринав під гілки і намагався мазнути одного з людей по обличчю, ніби кричачи: «Зима! Зима прийшла! Зверніть на мене увагу!». Але недовго жили сліжинки на теплій шкірі і танули, зісковзуючи по щоках, мов сльози.

— Прийшли.

Ліліїт зупинилася і не помітила, як подумки порівнювала природу того світу із цим. 

Припорошена білими зірками галявина. Гладка, не зворушена живою істотою. А сніг все падав, утворюючи обриси майбутніх кучугур. Дерева чорними гілками ловили сніжинки, що близько підлетіли, і залишали на собі білими плямами.

Але найпрекраснішим була зграя червоноперих пташок, що випурхнули з лісу. Гучний щебет сповістив про їхнє наближення задовго до появи, і підлітки завмерли. Перша з пернатих видала гучний писк і, склавши крила, впала в м'який сніговий килим. Інші повторювали за нею і перекидалися в сухому снігу, піднімаючи білий пил.

— Вони часто тут бувають. Навіть дають себе погодувати.

Рейнер витяг з-за пазухи хлібину, розламав її навпіл і віддав одну частину дівчині. Потім відщипнув шматочок від своєї, ророзмолов пальцями у крихти і пронизливо свиснув. Пташки замовкли, переглядалися в пошуках порушника їхньої розваги, а син коваля кинув їм частування. Наперегонки червонопері кинулися ловити крихти, стикалися, штовхалися. Але язик не поверталася сказати, що вони воюють за їжу. Була таке відчуття, що вони грають на публіку.

— Простягни до них руку. Давай, Лілі, вони не клюються.

Ліліїт зітхнула. У своєму минулому житті вона годувала лише набридливих голубів у дворі. Дівчина вийшла до птахів, присіла навпочіпки і витягла вперед руку з частуваннями. Один, мабуть, найхоробріший птах, стрибаючи, як горобець, підскочив до неї. Ткнув дзьобом у долоню, пригостився і пронизливими синіми очима подивився на дівчину.

— Їж, — усміхнулася вона, зовсім забуваючи про проблеми, що так різко на неї навалилися.

Пронизливо піскнувши, червонопірка застрибнула на руку і, чіпляючись маленькими кігтиками за пальці, почала їсти. Незнайомка пройшла перевірку і вже більшість крилатих стрибали навколо неї: смикали за одяг, сідали на плечі і із задоволенням уплітали хлібні крихти.

— Що це за пташки? — Ліліїт усміхалася.

— Не знаю. Раніше їх тут не було. Я зустрів їх кілька тижнів тому, коли вирішив прогулятися і привести думки до ладу. Тепер ходжу їх іноді підгодовую. Нам із тобою пощастило, що так швидко їх знайшли.

— А хіба вони не повинні летіти на південь і шукати, де перечекати зиму?

Ліліїт упіймала на собі дивний погляд.

— Що за дурні питання, Лілі. Вони не мерзнуть, дивись, — на підтвердження його слів червонопірки відновили ігри, пірнаючи в пухнастий сніг.

Дівчина знітилася, плутаючись у спогадах.

— Не звертай уваги, я сьогодні весь день дурниці говорю, — вона спробувала відбрехатися.

— Я просто ніколи не чув про переліт птахів, — Рейнера чомусь зачепили слова подруги.

— Не звертай уваги, — відмахнулась Ліліїт, сподіваючись, що після цього питання, він не запидрозить її.

Хоча у чому тут можна запідозрити? 

Під пильним поглядом сина коваля дівчина відійшла від засніженої галявини і, вибираючи стежку, пішла до села. У голові билися думки: «Навіщо він мене привів сюди? Осілі птахи? Ну звичайно! Я Ліліїт, я не Лілія. Потрібно це запам'ятати. Я — Ліліїт! Не плутати спогади!»

— Лілі!

  Дівчина обернулася до хлопця, що наздоганяв її.

— Що з тобою відбувається?

— Ти про що?

— Ти так дивно повелася в Ніч Вогню, тепер кажеш дивні речі. І твій погляд... Він змінився, — Рейнер наблизився і провів кінчиками пальців по її волоссю. — Що з тобою відбувається? Ти говориш про богів так, наче бачиш їх. Задаєш питання, відповідь на які очевидна. Лілі, я хвилююся. Розкажи мені, що з тобою відбувається.

— Ти для цього привів мене сюди? — розгнівалася співрозмовниця і відсахнулася. — Нічого зі мною не відбувається.

Юнак здригнувся і опустив очі:

— Ти мені не довіряєш, — сумно виніс він вердикт. — Шкода. Бо я сподівався, що ми друзі. А може, навіть, і щось більше.

Рейнер розвернувся на п'ятах і зник за деревами до того, як Ліліїт встигла хоча б щось сказати.

Вона замружилась на мить і побрела до села, прошепотівши собі під ніс лише кілька слів:

— Ненавиджу тебе, Селіс.

 ***

День випробування настав надто швидко. Ліліїт не встигла підготуватися до нього, так само, як і не встигла упорядкувати свої думки.

— Це так дивно, — розповідала вона Ефрікс, — знати, що ти померла та народилася. Пам'ятайте минуле життя і той світ.

А тепер вона стояла біля узлісся і чекала. Дівчина прийшла раніше і нервувала, ходила з боку в бік, витоптуючи візерунки на чистому, іскристому в променях світила снігу. Як же їй хотілося назвати небесний об'єкт Сонцем.

— Треба ж, ти не завжди спізнюєшся, — Мартон і ще кілька широкоплечих чоловіків підійшли до дівчини.

Вона промовчала, лише кивнула.

— Твоя зброя, — один із чоловіків простяг дівчині тонкий спис. Навіть з першого погляду було видно який він слабкий та ненадійний.

— Треба було самій піти до Тейна і зробити замовлення. Що це за зубочистка? Воно ж зламається при першому ударі, — обурилася Ліліїт.

Чоловік, що передав їй зброю, відвів очі, а Мартон усміхнувся:

— Пройдеш випробування — зможеш сама замовляти ковалю те, що тобі хочеться і те, на що вистачить матеріалів і грошей. А поки що в тебе немає такого права, мисливочко.

— Припини мене так називати!

— Добре! Якщо переживеш сьогоднішній похід, то цього звернення ти від мене більше не почуєш.

Тільки зараз дівчина поглянула на людей, що прийшли. Це були найкращі мисливці села. Їх відібрав сам Мартон для спеціального загону. Підтверджуючи її припущення, головний мисливець заговорив:

— Скоро приїде купець, який замовив нам добути шкуру дитинчати пліанора. Буде чудово, якщо вона буде не одна. За них платять золотом Айворії та випивкою із самого Нулбанара.

— Столичний купець? — здивувалась дівчина.

— Саме так.

— А хто такі ці пліанори? — запізно злякалася Ліл.

— Побачиш, — усміхнувся чоловік і попрямував до частоколу дерев.

Один з мисливців підбадьорливо поплескав новеньку по плечу. І вирушив за ватажком. Ліліїт нічого не залишалося, як піти за ними. 

Затверділий наст хрустів під вагою людей. Сніг більше не падав, але небо заволокло пухнастими хмарами. Дерева тихими вартовими спостерігали за порушниками їхнього спокою, але гілками не тяглися, вдавали наче сплять. 

Йшли довго, дуже багато петляли. Дівчина, як не намагалася запам'ятати скільки разів вони кудись завернули, так і не змогла. Чоловіки рухалися тихо, мов тіні. Ривками від дерева до дерева, наче ховалися від сторонніх очей.

— Лігово вже близько, будьте обережні! — прошелестів голос головного мисливця, як осінній вітер. 

Якби Ліліїт так уважно не вслухалася в тишу, яку порушував лише скрип снігу, нічого б не почула.

Дівчина трималася за Мартоном, намагаючись не відставати. Ноги зрадницьки ковзали мокрим снігом. Довгий і такий незручний спис чіплявся за низькі гілки. А попереду розступилися дерева, відкриваючи людям вид на скелю. Вона була не дуже високою, але забратися на неї навряд чи вийшло б.

— Прийшли.

— То як виглядають ті, на кого ми полюємо? — Ліліїт пристала до одного з чоловіків. Здається, він був у загоні її батька. Фріда розповідала друзів Хельмунда, але майже все стерлося з її пам'яті. — І як твоє ім'я?

— Моє ім'я Сайг, — він кивнув, — а полюємо ми на величезних ящерів. Змій, якщо тобі так буде простіше. Насправді, я сам не знаю, до кого їх віднести. Але нам потрібні дитинчата, їхня шкіра м'яка і податлива. Згодиться для одягу. Яйця ми вже не знайдемо, тому що потомство вилупилося наприкінці осені. Ми вперше оголошуємо полювання на пліанорів. До цього обходили їх лігва стороною. Але тут така гарна пропозиція, не можна відмовлятися.

— І чого ми чекаємо? — знову спитала Ліліїт. — Якщо вони у тій печері, треба ж йти.

— Ми чекаємо поки матуся вийде на пошуки їжі. Якщо пощастить, дітей вона із собою не візьме.

— А тато їх де?

— Вони залишають потомство після того, як самка відкладає яйця.

Ліліїт не встигла поставити наступне запитання. З шипінням із печери з'явилася величезна плеската біла голова з великими чорними очима. Зміюка відкрила широку пащу, позіхнула, показавши світові повний рот найгостріших зубів.

«Чим же воно харчується?» — Проскочила в голові дівчини думка.

З легким шелестом матуся поповзла у бік лісу. А тіло все тяглося та тяглося. Біла луска чудово зливалася зі сніговим настилом. Подумки свиснувши, дівчина могла з точністю сказати, що зміюка не менше десяти метрів завдовжки, якщо не більше.

Коли істота махнула кінчиком хвоста і зникла в лісі, Мартон махнув рукою і всі, хто раніше, ховався за деревами, побігли до входу в печеру.

Ліліїт підхопила спис і послизнувшись, поспішила за мисливцями. 

Ніхто з них навіть не здогадувався, що пліанор почув їх задовго до своєї появи і причаївся в лісі. Пастка спрацювала. Скоро вона поїсть і нагодує своїх дитинчат.