Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Покарання життям

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Карта долі
117 дн. тому
Розділ 2: Про що говорять зірки
117 дн. тому
Розділ 3: Доля робить вибір
117 дн. тому
Розділ 4: Перша зброя
92 дн. тому
Розділ 5: Щасти на полюванні!
92 дн. тому
Розділ 6: І хто з вас здобич?
92 дн. тому
Розділ 7: Доля мисливця
92 дн. тому
Розділ 8: Випадок Еннеліона
92 дн. тому
Розділ 9: Ніч вогню
92 дн. тому
Розділ 10: Час настав
92 дн. тому
Розділ 11: ***
92 дн. тому
Розділ 12: Полювання почалося
92 дн. тому
Розділ 13: Копитний ярмарок
92 дн. тому
Розділ 14: Кажи «Прощавай»
92 дн. тому
Розділ 15: Перший шлях
92 дн. тому
Розділ 16: Перехід
92 дн. тому
Розділ 17: Землі Мертвих
92 дн. тому
Розділ 18: Землі Мертвих. Частина 2
92 дн. тому
Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3
92 дн. тому
Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4
92 дн. тому
Розділ 21: Іграшка
92 дн. тому
Розділ 22: Втекти від долі
92 дн. тому
Розділ 23: Йосфрінд
92 дн. тому
Розділ 24: Інший шлях
92 дн. тому
Розділ 25: Легенда про Мисливця
92 дн. тому
Розділ 26: ***
92 дн. тому
Розділ 27: Мисливці
92 дн. тому
Розділ 28: Брасірін
92 дн. тому
Розділ 29: Шлях хвилями
92 дн. тому
Розділ 30: Тейгейт
92 дн. тому
Розділ 31: Випробування
92 дн. тому
Епілог
92 дн. тому

Перший сніг пухнастими зірками осідав на плечах дівчини, яка ухилилась від каменю, що летів у неї.

— Перший сніг, мисливочко. — Мартон посміхнувся і запустив у повітря ще один камінь розміром з його кулак.

— І який ти винесеш вирок? — Ліліїт знову ухилилася від снаряда і, петляючи як заєць, яких залишилося в цих місцях не так багато, кинулась на вчителя. Рука із затиснутою в кулаку палицею піднялася для удару, зброя ковзнула по плечу мисливця.

— Ти стала набагато спритнішою, але сили тобі все ще не вистачає.

— Так а вирок який? — дівчина збила собі розмовами подих і цього разу навіть не дотягнулась до чоловіка.

Мартон усміхнувся і з силою, властивою стародавнім тваринам, вчепився в зброю Ліліїт:

— Я візьму тебе на полювання, як тільки сніг повністю покриє землю. Це і буде твоє випробування. Якщо виживеш, прийму до громади.

Він різко смикнув палицю на себе, вириваючи її з рук учениці.

— Дякую, — тільки і змогла вимовити та, не вірючи, що нарешті досягла своєї мети.

 

 *** 

 

Окрилена своїм успіхом і надією, яку подарував їй Мартон, дочка Фріди вислизнула за межі селища і вирушила до узлісся. Дерева оголилися, готові одягнутися в білі сніги. Під чоботами Ліліїт хрумтіло замерзле опале листя і дрібні гілочки. Дерева колючими гілками чіплялися за теплу накидку, ніби намагаючись зупинити, відкинути назад. Небо затягло тонкими сірими хмарами, які навіть сильний північний вітер не міг зрушити з місця. Він тужився, дув щосили, але цього було недостатньо. Тільки дрібні сніжинки ніс він геть.

Попереду зажурчала вода, що насилу пробивалась через перший лід, якому ще не вдалося захопити річку в морозні кайдани. Будинок Ефрікс уже було видно. І що ближче Ліліїт підходила до своєї мети, то повільніше рухалися її ноги. Усередині все стискалося від незрозумілого страху. Вона пересилила себе, і кулаком, що онімів від холоду, постукала в двері.

— Заходь, дочка Хельмунда та Фріди.

Варто було дівчині зробити крок усередину, як її одразу ж огорнуло тепло та запахи сушених трав. Щось самозабутньо булькало на грубці в дальньому кутку будинку. Слюда у вікнах запотіла і так і манила намалювати на ній хоча б щось. 

Ліліїт навіть здригнулася від настільки сильного бажання торкнутися пальцем слюди, щоб залишити на ній хоча б якийсь візерунок.

Ефрікс усміхнулася гості і мовчки вказала на лавку біля глухої стіни. Зачинивши важкі двері, Ліліїт слухняно опустилася на вказане їй місце. А ворожка тільки відвернулась, радіючи, що все йде так, як вона і планувала.

Час рухався, за тільки йому знаною стежкой. А в домі ворожки продовжувала панувати тиша. І це починало дратувати Стародавню, яка чекала на цю зустріч з Ночі Вогню. Чекала, доки дочка Хельмуда та Фріди першою порушить цю тишу і зможе відповісти, нарешті, на питання, які турбували їх обох.

— Чого мовчишь? Язика проковтнула? — Ефрікс нарешті повернулась до нерішучої дівчини.

— Гріюся. Тут так тепло, — Ліліїт спробувала посміхнутися, але страх, що скував її, не дозволив це зробити.

Вона не знала, скільки часу вже отак просиділа. Вона не відчувала його і сама не знала, що робити далі.

— А мені здалось, що боїшся мене, — посміялася з неї Ефрікс. —  Для чого тоді прийшла? Адже сама напросилася до мене.

— Розкажи мені про себе, — нарешті змогла промовити дівчина.

— Зухвало, — ворожка скривилася. — Добре, але за це я тобі погадаю.

— А хіба це не дві послуги для мене? — здивувалась Ліліїт.

— І ти даси відповідь на мої запитання після того, як карти покажуть твою долю, — закінчила стара.

Незрозуміла тривога досягла піку і вибухнула, осідаючи поганим передчуттям.

— Д-добре.

Ліліїт відчувала, що потрапила у якусь невідому їй пастку. Але відступати вже було нікуда. Вона знала, що саме сьогодні мала бути тут. Саме говорити з Ефрікс. І може це нарешті зможе допомогти розібратися їй з усім, що досі залишалося незрозумілим.

— Тоді слухай, — Ефрікс вклала в руки гості чашу з відваром, від якого здіймалася пара. Ліл не ризикнула пити окріп і гріла руки, вдихаючи солодкий аромат.

— Ця історія настільки стара, що почалася ще при двох світилах. Ми, як і більшість істот, не хотіли перебувати під обома одразу, і ховалися по лісах і печерах, де хоч якось зберігалась прохолода. Виходили вночі, коли брати, взявшись за руки, вирушали на захід, туди, де на них чекали кохані. Так, принаймні, казали. Але потім посварилися два світила і старший із них зник. Думаю, що ти чула цю історію. Але ми так звикли до лісів та печер, що не захотіли залишати свої домівки. Дерева ділилися з нами своїми силами та мудрістю. Ми ставали старшими, але не старішими. Згодом почалася війна між богами, що вийшли під світило. Багато хто з нас загинув у битвах за владу, приєднавшись до них, багато хто пішов. Не знаю куди їх повела доля і чи вони ще живі. Я залишилася одна серед чужинців. Люди цуралися мене, вирубували дерева, які були моїм захистом та підтримкою. Поки не прийшов до мене один із перших мисливців і не впав у ноги. Просив він про силу і мудрість, звертався до мене як до бога, яким я тепер не є. Я подарувала йому амулет, який змогла виготовити завдяки накопиченій мудрості та силам природи, що панують у Гаю. Тоді мене й визнали однією з вас. Я не захотіла переселятися в село, мене живить природа. Навіть зараз, коли більшість дерев та тварин пішли на зимовий сон, я відчуваю їх усіх. Вони дають мені силу і лише завдяки їм я жива…

— Люди подейкують, що ти крадеш життя…

 Ворожка закашлялася, а потім ще довго реготала, витираючи сльози.

— Ви самі приносите мені свої роки, коли приходите по допомогу. Але я беру з вас неповну плату. Адже дурні ви і недосвідчені у своїх справах, як діти. Якби я брала все, що мені належить — людина змогла б звернутися за допомогою до мене лише раз, а потім загинула б у вирі болю і відчаю. Отаку історію я можу тобі розповісти, дівчинко. Я задовольнила твою цікавість? Якщо так, час виконати свою частину договору.

— Я все ще не розумію, навіщо тобі це потрібно? — похитала головою Ліліїт. — Що такого ти хочеш побачити у моєму майбутньому?

Жінка не відповіла і вказала на один з стільців у центрі кімнати. Ліліїт допила гіркуватий відвар і сіла за стіл. Ворожка вже залишила свій відбиток долоні на стільниці, а дівчина подумала про те, скільки разів Ефрікс доводилось відмивати дерево від крові.

— Вона вбирається у нього, — посміхнулася Ефрікс, відкидаючи довге сиве волосся за спину і беручи в руку колоду берестяних карт.

— Ти вмієш читати думки? — злякано прошепотіла Ліліїт, впевнена у тому, что і звуку не промовила.

— Поживеш з моє і не такому навчишся, — хитро посміхнулася ворожка.

Поки дівчина думала про те, скільки ж насправді їй років, якщо вона бачила і два світила і війну богів, жінка розкинула колоду завченим рухом. На відбиток лягло, як завжди, п'ять карт. Перша з них виявилася порожньою. Ліліїт відчула гострий погляд на собі, але варто було їй підняти очі на ворожку, як та вже перевертала другу карту і зовсім не дивилася на гостю.

— Це знову Селіс, — зітхнула Ліл, поглянув на жінку у білому.

Тепер Ефрікс вивчала обличчя гості відкрито:

— Ти маєш рацію. А що тобі відомо про неї?

— Якщо ти вмієш читати думки, то навіщо питаєш? — пирхнула дівчина і тїєй ж миті відчула, як погляд господарки дому пропалює в ній дві дірки.

— Іноді люди й не здогадуються, що знають правду, доки не промовлять її, — сказала Ефрікс і знову подивилася на карти. — То що, ти щось знаєш про неї?

— Те, що й всі, — знизала плечима гостя. — Богиня-доля. Покровителька білих птахів та людей, які збилися зі шляху. Кажуть, що вона у кровній спорідненості з богом-випадком. За легендами вони багато років тому розпочали війну за їхні володіння.

— І які в них володіння, знаєш?

— Люди?

— Люди, — кивнула ворожка, наче не сподівалась отримати правильну відповідь. — Добре, давай далі.

Жінка підчепила нігтем третю карту і подивилася на зображення близнюків. Хмикнула і перевернула наступну — ніж із краплями крові.

— І що це значить? — Ліліїт переводила погляд з Ефрікс на карти і назад. Її бентежило, що Стародавня мовчить і більше ні про що не питає.

— А мені, здається, ти вже все знаєш, але не хочеш у це вірити, — ворожка якось дивно подивилась на гостю. — Давай, я теж хочу дізнатися правду. Час дізнатися правду, Ліліії.

На останній карті вирували вихори повітря, несли будинки та дерева.

— Ефрікс, я нічого не розумію! — дівчина піддалась емоціям. — Поясни вже, що сказали карти?

Ворожка весь цей час пильно вдивлялася в обличчя гості, але, мабуть, не знаходила шукане. І це її засмучувало.

— Це вітер змін, — нарешті промовила вона, вказавши на останню карту. — Це — розділена душа. А це смерть. Долю та порожню карту ти і без мене бачиш. Невже, нічого не розумієш? Невже тобі нічого мені сказати? А собі?

— Я думала, що саме ти мені поясниш, що тут відбувається, — Ліліїт відчувала тиск і зовсім не розуміла, чого ворожка від неї хоче.

— А що відбувається?

Ліліїт нахилилася над столом щоб підняти порожню карту і поставити нове зустрічне питання, як кімната перед її очима попливла.

 

***

 

Туман. Білий, мов вершки на морозиві. Що таке морозиво? Вона не пам'ятала. Чи пам'ятала? Це щось смачне, холодне, солодке.

— Ти ламаєш усі мої плани, Ліліє, — голос, який вона вже чула. Неодноразово чула! 

Ліліїт озирнулась, не розуміючи де взагалі знахолиться. Вона щойно була в будинку Ефрікс, не розуміючи чому прийшла сама і чого хоче від неї Стародавня. А тепер… тепер вона була десь, де панував туман. 

А за її спиною стояла Селіс і скочувала туман у щільний сніжок.

— Селіс.., — прошепотіла дівчина, не довіряючи власним очам. — Це можливо? Це справді ти?

— Яка ж ти нетерпляча, — жінка зло подивилася на Ліл, не відповівши на її питання. — Ну добре! Якщо ти не захотіла чекати, отримуй свою пам'ять! Ти ж за цим прийшла до Ефрікс.

Сніжок зірвався з пальців богині і вдарив Ліліїт у груди. 

Дівчині здалося, що з неї вибили все повітря і легені відмовлялися приймати наступну порцію. Вона задихалась, не в змозі навіть поворухнутися.

— Згадуй зараз, Ліліє! — голос богині — єдине, що вона чула. — Ти сама винна в тому, що доведеться пережити це знову! Я хотіла дати тобі ще кілька років до повноліття, дати набратися сили. Якщо ти зараз покажеш мені не ту сутність — я вб'ю тебе на місці.

— Зла ти, сестричко. — Чоловік у червоній сорочці та чорних джинсах вийшов із туману і ляснув Ліліїт по спині.

Мисливиця зігнулася і закашлялась. Повітря дряпало горло, як асфальт у дитинстві її коліна. Асфальт? Дитинство?

— Що ти зробила, відьмо? — Ліліїт змогла виплюнути слова, але голову так і не підняла, розглядаючи туман, що роїівся у неї під ногами. Думки в її голові роїлися так само. Вона не могла зрозуміти, де правда, а де вигадка.

Якісь дивні спогади виринали з її пам’яті. Спогади, яких вона не пам’ятала.

— Все, що ти зараз бачиш, правда, — чоловік допоміг їй випростатися і приклав крижані пальці до скронь. — Відфільтруй те життя від цього, інакше не зможеш пережити його знову. Ну, давай!

Ліліїт відчула, як її серце стискається від страху та впізнавання. Вона вже бачила цього парубка. Де? Хто він?

А він відповів на її запитання, так і не почувши його.

— Я — охоронець у найближчому супермаркеті. Я — водій маршрутки, на яку ти спізнилася. Я вчитель початкових класів, куди ти не потрапила. Я сусід зверху, який тебе затопив. Я — випадок, який невипадковий. А тепер ти маєш все розкласти по поличках, Ліліє.

— Мене звуть Ліліїт, — прохрипіла вона, відчуваючи, як від його пальців йде холод. Тверезить.

Перша сцена-спогади вторглася у її голову, як нічний злодій.

«Кафе, яке зазвичай відвідує Лілія, зараз закрите. Відчуває розчарування. Повертає у провулок і заходить у забігайлівку. Сподівається, що кава у них смачна. Гучна музика б'є по вухах, заважає думати. Симпатична офіціантка приймає замовлення, посміхається. Замовлення готове, на диво, швидко. Лілія посміхається, побачивши дівчину з тацею, на якій стоїть чашка з ароматним напоєм і невелике фірмове тістечко. Наступної миті офіціантка спотикається на рівному місці і перевертає замовлення на відвідувачку. Злітає чашка, розплескуючи каву, що обпалює, розтікається по білої блузі, вбираючись і застигаючи потворною плямою. Вона злиться. Відштовхує руку з серветкою, перекидає стілець і залишає заклад».

Вдих.

«Небо вкривають рвані хмари, накрапує дрібний дощ. Вона йде темним асфальтом і відчуває, як натягнута на грудях блузка намокає і розмащує пляму. Лілія відкидає з чола русяві пасма, що перетворилися на потворну бурульку від солодкого напою, і зустрічається поглядом з ним. З тим, кого не хотіла б зараз зустріти. Він кривить губи, побачивши дівчину, яка вже другий рік намагається привернути його увагу і видає завчене для неї привітання:

— Привіт, каченя. Ти так і не стала лебедем. Невже ніхто так і не покусився на тебе? Не зняв прокляття своїм поцілуєм.

— Це з іншої казки, розумнику.

Злиться. Не рада, що Дмитро бачить її такою. Намагається прошмигнути повз нього у бік магазину в якому працює. Он він, вона його вже бачить.

Але хлопець перегороджує їй дорогу, розглядає вбрання:

— Новий писк моди?

— Саме так. А тепер пропусти мене, я спізнюся.

— Яка ти непривітна, — хлопець продовжує кривити усмішку. — Подумати тільки, а всього рік тому вішалася мені на шию, благала стати твоїм хлопцем. Що трапилося? Невже хтось таки клюнув на тебе?

— А тобі що до того? — Ліля знає, що запізнилася з обідньої перерви, сподівається прикрити затримку конфузом у кафе.

— Які ми грізні стали, — Дмитро явно не оцінює відповідь на свій жарт.

— Іди куди йшов, Лебідь!

Злиться. Ледве стримує сльози.

— Я лебідь, а ти як була каченям, так ним і залишилася, — хлопець, окидає знайому поглядом, пирхає і йде».

Вдих.

«Її звільнили. Стоїть біля під'їзду. Поруч сусідка.

— Затопили нас з тобою. Ці алкаші, кляті. Я хоч встигла всі електроприлади підсмикувати, а тебе вдома не було… Що ж тепер робити?

Найгірші підозри підтверджуються, коли світло в передпокої не хоче вмикатися. Не роззувшись, Ліля заходить на кухню і клацає вимикачем вже там. Удача їй таки посміхається лампочкою під стелею. На цьому добрі новини закінчуються. Шпалери відійшли від стін, по стелі в коридорі та кімнаті розтеклися мерзенні плями. Старий телевізор в одинокій невеликій кімнаті не вмикається. 

Вона радіє тому, що нетбук, придбаний зовсім недавно, не стояв на зарядці, а отже, йому нічого не загрожує. Скидає кросівки та залазить з ногами на ліжко. Відкриває кришку та виводить комп'ютер із режиму «сон». У соціальній мережі висить кілька новин. На повідомлення вона навіть не розраховує, бо їй нема кому писати. Навіть у такий день. Єдина подруга зайнята особистим життя. Саме зі сторінки Іри прийшли нові сповіщення: фотографії, де подруга обіймається зі своїм новим хлопцем. З тим самим Дімою, якого сьогодні зустріла Ліля.

Образою обпалює вогнем. Дівчина закриває нетбук.

Сльози вже омивають щоки.

Приймаючи важке рішення, Ліля заходить у кухню. Світло все ще горить. Знаходить в одній з шафок плетений кошик з ліками, витрушує вміст на стіл. Замислюється на мить, наче вагається. А потім знаходиться сіру баночку. Снодійне, яке вона купила ще рік тому, коли захист диплома, сесія та робота накинулися на неї всі разом та притискали до землі своєю вагою. У долоню лягає округла баночка.

Наповнює склянку водою з-під крана, втирає сльозу, що біжить по лівій щоці. Ніхто не сумуватиме. Більше того, ніхто навіть не згадає про неї. Вона ж не людина, вона декорація.

Доходить до ліжка, залишає порожню банку на тумбі. Залазить з ногами на розібране ліжко і кутається в теплу пухову ковдру, під якою ховається навіть у тридцятиградусну спеку.

— З днем народження, Лільонок, — шепоче вона. 

Дрімота підступає непомітно, захоплює дівчину за собою. Впустивши голову на груди, вона йде назавжди».

Намагаючись впоратися з емоціями, Ліліїт знаходить поглядом родичів-богів.

— Тепер ти пам'ятаєш, що зробила, Ліліє? — Селіс склалає руки на грудях і з цікавістю дивиться на дівчину.

— Я пам'ятаю лише останній день… Це… неможливо! Я не могла…

Ще один яскравий спалах.

«Мама посміхнулася і провела по волоссю рукою. Завтра її вже не стане. Так само, як і тата. За тиждень прийдуть опечатувати квартиру. Потрібні гроші. Ненависний інститут, занапащена мрія, повна порожнеча в душі».

Потім замиготіли картинки, змішуючи два життя в одне. Зливаючи дві сутності в одне тіло.

Дитинство: тато грає з нею в м'яч і збирає яблука з дерев у селі у бабусі. Мама спекла пиріг і кличе всіх обідати.

Дитинство: Хельмунд мертвий, а Фріда ніколи не пекла пирогів.

Навчання читання та письма у групі з такими ж дітьми, як вона сама. Книжки з барвистими картинками та добрими казками.

Тейн розповідає легенди, вчить виводити символи та читати їх. Книги, які тримала в руках дівчина пошарпані та важкі.

Гурток малювання: альбом і пензлі у фарбі. Перші мазки по білому листу та перші зіпсовані малюнки.

Дерев'яний меч і спаринги з Рейнером.

Інститут, на якому наполягли батьки. Звісно ж, економічний ухил. Престиж і гроші важливіші за захоплення. І ніхто не дивився на краєвиди та портрети, що вийшли з-під її кисті. Це не може принести гроші. Перша робота та перше звільнення. Відмова від хобі та спроба заробити на свою квартиру. Загибель батьків в автокатастрофі та підірване здоров'я. Щоденна праця та спроби вибратися з пастки під назвою «життя». Усі спроби закінчуються провалом.

Ноги підкосилися, але впасти в туман їй не дозволили ті самі чоловічі руки.

— Згадала?

— Т-так. Я померла. За власним бажанням. Це не моє тіло. Не моє життя. Не моє ім'я.

— Тепер це все твоє, — посміхнулася Селіс, дивлячись на дівчину. — Твоє нове життя. Завдяки мені ти тут. Але є одна умовність, Ліліє. Ти тепер моя.

— Але чому? — вона хитає головою, щоки чомусь мокрі. —  Навіщо? Навіщо, ти це зробила? Навіщо дала мені другий шанс?

— Якщо я скажу, що мені просто захотілося тебе покарати, повіриш?

Ліліїт подивилася на богиню і більше не бачила на її місці красиву жінку. Ні. Тепер вона бачила справжню сутність Селіс. Вона бачила хитрість, мстивість, образу.

— Не вір богам. Ніколи, — шепнув їй на вухо Ештус і відійшов убік.

Ліліїт… чи Лілія…

Вона похитала головою, намагаючи зібратися з думками та силами.

— Три питання. Ти казала щось про якісь три питання, — прошепотіла вона, знов поглянувши на богиню-долю.

Випадок усміхнувся і відповів за сестру:

— Зараз це вже не має значення. Але якщо тобі це так цікаво.

Голос залунав у просторі, заповнюючи собою все:

— Ким ти була, душа? Хто ти є, душа? Ким ти станеш, душа?

Ештус розвів руками:

— Можеш вже не відповідати. Адже ти вже все згадала.

— Ти чогось від мене хочеш, Селісе? — Голос її задзвенів, як ніколи раніше. Ліліїт не звернула уваги на Випадка, дивилася лише на Долю.

— Просто живи, — жорстоко посміхнулася та. — Якщо зможеш.

Вона змахнула рукою і туман поглинув дівчину, якої тут і бути не мало. 

Коли Ліліїт зникла з їхнього виміру, бог-випадок похитав головою:

— Сама вбила, сама створила їй нову долю. А далі що? Не боїшся сама отримати покарання, сестричко?

— Тобі до цього, взагалі, яка справа? — скривилася та, створюючи з туману стілець и дзеркало. 

— Смерті списують на випадок, а не на долю, забула? 

— Не вона перша, та й не вона остання, — відмахнулася Селіс, вмостившись перед дзеркалом.

— Ось і я про те саме, — Ештус зітхнув і розчинився в тумані.

— Я краще за вас знаю, що роблю! — прошипіла його сестра, відчуваючи, що настрій зіпсовано остаточно.

 

***

 

Ефрікс вливала вже третю чашу відвару у рот своєї гості і кляла себе на чому світ стоїть. Ворожка вже жалкувала, що вирішила дізнатися правду такими методами. Були ж й інші шляхи. 

Стародавня вже майже опустила руки, коли її гостя нарешті задихала.

— Ліліїт, ти мене налякала, — прошепотіла ворожка, відступивши на крок. 

Жінка і справді виглядала шокованою і розгубленою: очі блищали, волосся розтріпалося, руки тремтіли.

— Розумію, — досить грубо озвалася дівчина, встаючи з дерев'яної підлоги, на якій опинилася. Вона не одразу зрозуміла де знаходиться. А коли зрозуміла…— То цього ти хотіла досягти? Дати мені можливість все згадати і розповісти тобі? Добро. Зараз я можу відповісти на твої запитання, якщо ти все ще цього бажаєш. Якщо вони мене за це не вб'ють ще раз.

Останню фразу вона промовила, дивлячись на стелю.

— Вони? — Ефрікс придивлялась до дівчини. У ній щось змінилося, але Стородавня поки не могла зрозуміти, що саме.

— Боги, — сухо відповіла Ліліїт, поглянув на жінку. 

— Ти змінилась, — похитала головою ворожка.

Ліліїт здригнулася. Вона все ще не могла усвідомити, що все правда. Що все не так, як їй здавалося ці п’ятнадцять років.

— Мені повернули пам'ять, — нарешті промовила вона, дивлячись прямо на Стародавню. — Я не з цього світу. Але ти ж про це вже здогадувалась. Тож і підтверджую твої здогадки. Я померла і переродилася тут. Я пам'ятаю своє попереднє життя, і пережила весь його біль кілька хвилин тому.

— Розділена душа та смерть, — похитала головою жінка. — І що від тебе хоче Селіс? Ти ж її бачила?

— А інші хіба ні?

Ефрікс засміялася:

— Та хто взагалі бачив богів за останню тисячу років? Справжніх. А ти змогла впізнати її на карті. Цікаво, а чи зможеш ти упізнати бога у земній подобі?

— Ти теж її бачила, чи не так?

Ефрікс пирхнула:

— Ким би була Селіс, не покажись рідній тітці.