— Розкажи мені про наш світ. — Ліліїт пригрілася біля каміна в будинку коваля Тейна.

Осінь вже зривала пожовкле з дерев листя і встеляла ними дороги. Пожухла трава йшла на спокій, дозволяючи оголитися сором'язливій чорної землі. Важкі голівки колосків хилилися вниз і дзвеніли стиглими зернами на полях. Люди починали діставати теплі речі та готуватися до чергової важкої зимівлі. 

Не шкодує холод цих крихких створінь, багато їх гине в холодну пору року.

Ліліїт поглядала у вікно — чекала на друга. Рейнер пішов до Ефрікс за черговою порцією відварів, що зігрівають. Восени та взимку вони користувалися великим попитом.

— Ти вже чула цю історію безліч разів, квіточко.

— Будь ласка, дядечко Тейн, — Ліліїт опустилася на пухнастий килим і простягла руки до полум'я, що пожирав поліна.

Коваль завжди танув, коли дівчина так до нього зверталася. Усміхнувся, почухав усе ще чорну бороду і заговорив:

— Ця історія бере свій початок у часи, коли світило ще мало свого супутника та назву. Але посварилися брати і розійшлися різними світами. Пішов старший від нас, дозволивши молодшому світилу скидати на землю промені та тепло своє, але забрав ім'я. І невідомо нам, як його називати тепер. І тоді вийшли істоти, що не могли жити під двома світилами, адже була їхня шкіра бліда і тонка. І звалися вони повелителями. Кожен із них керував своїми володіннями та істотами. Кажуть, що то були боги. Але поводилися вони часом, як люди: билися, закохувалися, заводили потомство. Багато їх було, але не про багатьох дійшли до нас історії. Кажуть, що посварилися між собою брат із сестрою, як буває, за виділену ним територію. Родичами кровними вони були до того зіткнення. Доля та Випадок. Зібрали війська, пішли одне на одного. Багато століть тривала кровопролитна війна, багато богів у ній загинуло. А ті, хто вижив — поховалися у своїх норах і майже не підтримували зв'язок між собою. Люди почали заселяти кинуті землі, поклонялися богам, щоби не прогнівити їх. Та ось тільки чхати богам на наше поклоніння. Їм завжди хотілося нашій крові. Насилали вони на людей хвороби і смерть, посуху та заморозки, потопи та урагани. Бажають вони повернути собі колишню міць і територію. Та ось тільки пізно вони схаменулись. Осіли люди. Прижились. Багато божеств тоді почали вимагати жертвопринесення, щоб вгамувати бажання крові. Деякі пішли назовні. Дехто примудрився ходити світами. Кажуть, що брат богині Селіс зміг простежити за старшим братом нашого світила і піти у той світ, де тепер розкидає промені він. Ештус знайшов собі там домівку і дуже рідко повертався сюди на батьківщину молодшого світила. Та й сестра його старша з кожною появою родича починала війну. Вигнати брата хотіла.

— Селіс? Вона ж добра…, — невпевнено простягла дівчинка.

— Ніхто не знає, які вони насправді ці боги. Доля не завжди солодка, квіточко, а випадок не завжди нещасний.

— Знову байками дітям голови забиваєш, — голос Нії, дружини коваля, розбив зіткану чарівними словами ідилію. Жінка прийшла з кухні, несучи із собою запах тушкованого м'яса та овочів, від якого одразу загурчало у шлунку.

— Це я його попросила, — Ліліїт випередила Тейна.

— Невже в дитинстві казок не наслухалися з Рейнером?

— Цікаво ж розповідаю, — коваль усміхнувся і кинув лукавий погляд не дружину.

  Нія махнула рукою, здаючись і повернулася до перерваних справ.

— А що було далі, дядечку Тейне?

— А що далі? Боги зникли, лише зрідка показуючись людям, щоб у них віру не втратили. Жерці зводять храми найбільш кровожерливим і найвідомішим божествам. А решта богів згинула або пішла в інші світи.

— А скільки їх всього?

— Божеств? Не знаю, дитино. Кажуть, що було їх стільки ж, скільки людей зараз. А скільки лишилося, та й чи лишилися вони взагалі — невідомо мені.

— А хто з богів відповідав за наші землі?

  Коваль засміявся:

— Квіточко, я не землі мав на увазі під словом «володіння», а їхні сили. Володінням богині Лієри була вода і всі, хто її населяє. У небі, розводячи свої руки-крила, ширяв Еззатін. Багато їх було, всіх і не згадаю.

— А земля нікому не належала? — Ліліїт, здається засмутилася.

— Ну чому ж. Ось візьмемо, наприклад, наше царство — Айворію. На північному сході, там, де зараз ми, розкинувся величезний Гай Стародавніх. Жили тут сторічні або навіть тисячолітні люди, які зовсім не відрізнялися від нас. Тільки знання та сила їх виділяла. Тільки поведінка та характер. І нелюдимість.

— Ефрікс? — Осяяна здогадкою Ліліїт підскочила на місці.

— Так, квіточко, Ефрікс.

— А чому ніхто про це не знає?

— Знають, але вголос воліють не говорити. Та і сама Ефрікс про це мовчить. То чому б нам говорить? То що, слухаєш далі? Гірський хребет Аріанташ що лежить на півдні нашого королівства і простягається на південний захід у бік герцогства Фарлонд належав богу Аріану, він назвав його своїм ім'ям. Гордець ще той. А Касія зайняла територію Касамського моря, що лежить між нами та Фарлондом. Скільки війн було між нею та Лієрою. Ніяк воду поділити не могли. Зійшлися на тому, що річки, що впадають у море — власність Лієри. А солона вода дістається Касії і зрікається вона від імені божества, стає водяницею. Не знаю, в чому різниця, але такі ходять легенди. Луки і поля під захистом бога Орітуса, найбільші у нього володіння. Я не пам'ятаю всіх богів, квіточко. Та й записів у мене ніде про них нема. Можеш Ефрікс запитати про інших богів, якщо цікаво буде. Багато було покровителів. Дуже багато.

Ліліїт схаменулася, коли коваль замовк:

— Дядечку Тейн, ти розповідаєш мені тільки про Айворію і Фарлонд. Це і все, що є під світилом?

Чоловік похитав головою:

— Ні, але про інші місця мені дуже мало відомо. Знаю тільки, що на схід від нашого королівства простягається Земля Мертвих і не знаємо ми скільки її і де її кінець. Знаємо тільки, що там нічого не живе і не росте. Чорно там і пусто. На півдні з Айворією та Фарлондом межують землі, що носять ім'я Кантавана. Ось про них мені відомо стільки ж скільки про Землі Мертвих. Навіть на картах, що в мене були, ця територія була позначена порожньою плямою. На півночі войовнича імперія Тейгейт. Сто років, як їхній імператор спочив вічними сном. Ні живий, ні мертвий. Тому й не ведуть завойовницькі війни жителі півночі. Кажуть, є інші материки, але хто знає чи це правда. Проте точно можу сказати, що на заході лежить той самий Легендарний океан, поцяткований острівцями. Є великі, а є й зовсім крихітні, де й двоє людей не зможуть поряд стояти. Кажуть, у них там свої боги — брешуть, мабуть.

Ліліїт малювала у своїй уяві все те, про що їй розповідали. І дивувалася.

— Дядечку, а які володіння у Селіс?

— А чим може володіти доля, квіточко? Людьми, звичайно, — усміхнувся коваль, почухуючи нігтями бороду.

— А ось і я! — грюкнули вхідні двері і в кімнаті з'явився юнак з невеликим мішком. Витягнувши звідти великі глиняні сулії, розлив зігріваючий відвар по дерев'яних чашках і роздав сидячим. — Я попросив Ефрікс додати сушених ягід, смак має бути кращим.

— Розкидаєшся грошима? — Нія, притулившись до одвірка дверей, стискала в руках свою порцію напою і посміхалася. Солодкий аромат здіймався теплою парою над чашею і лоскотав їй ніс.

— Ну, смачно ж, — юнак усміхнувся матері.

— Я, мабуть, додому, — Ліліїт відставила спорожнілу чашку вбік, — у мене сьогодні ввечері тренування з Мартоном.

— У тебе все тіло в синцях і подряпинах. Ти впевнена, що він тебе тренує, а не вбити хоче? — Рейнер допоміг дівчині встати.

— Все добре. Я сама обрала цей шлях.

— Мені теж не подобаються його методи, — Нія похитала головою, спостерігаючи за тим, як Ліл шкутильгає на праву ногу.

 ***

Мартон уже чекав на свою ученицю біля її будинку. Дрібний дощ сочився з сірих рваних хмар, світило сповзало по західному краю, збираючись йти на відпочинок.

— Ти завжди спізнюватимешся на наші заняття?

— Вибач.

— Вибаченням буде твоя перемога. Бери до рук зброю і покажи, що змінилося з часу твого походу у Гай, — відгукнувся головний мисливець.

— Що змінилося? Я більше не приносила здобич у село.

Дівчина вибрала найменшу з двох палиць і подивилася на вчителя. Мартон зітхнувши взяв свою і став у стійку:

— Якщо до перших снігів ти не зможеш показати мені гідний результат — можеш попрощатися зі своєю мрією.

Мисливець зробив крок у бік Ліліїт. Дівчина завмерла, спостерігаючи за рухами вчителя, і в останній момент ухилилися — палиця зі свистом розсікла повітря. Ліл крутнулася на п'ятах і замахнулася зброєю, цілючи в плече вчителю. Мартон відбив удар палицею і майже вибив Ліліїт із рівноваги. Припавши на праве коліно, дівчина злісно вилаялася, а Мартон завдав сильного удару по лівій руці учениці.

— Занадто повільно реагуєш. Тебе вже з'їли.

Головний мисливець вловив рух на периферії зору і встиг ухилитися від палиці, що летить у нього. Мартон повернувся, відштовхнув ногою чужу зброю і посміхнувся.

— А тепер ти залишилася з порожніми руками. Що робитимеш далі?

— Придушу тебе.

Мартон засміявся, провів лівою рукою по лисій голові і направив на свою ученицю зброю. Ліліїт посміхнулася, коли мисливець кинувся на неї, а потім пішла вбік і поставила підніжку. Чоловік не втримався і впав на ділянку з ратинією, підім'явши траву.

  — Знову каліцтв один одному завдаєте? — Фріда, як завжди, з'явилася під кінець тренування.

Мартон не звернув на неї уваги і кинув у вічі учениці суху землю. Ліліїт не побачила, як мисливець опинився у неї за спиною. Але відчула заломлену руку та запах землі під носом.

— Гарна спроба, мисливочко, але теж невдала.

***

— Ти знову повернувся.

— Не рада мені?

Дві фігури стояли на схилі гори, що освітлювалася світилом. Вітер заривався кошеням у їхнє м'яке біле волосся. Дівчина в довгому білому одязі повернулася до брата:

— Ні. Ти знову розпочнеш війну.

— Хіба не ти її завжди починала першою? — Ештус пригладив складки на темно-червоній сорочці та посміхнувся.

— Нахаба!

— Не гнівайся, сестричко. Ти знаєш, чому я тут.

— Ні.

— Не бреши мені. Я знаю про тебе все.

  Дівчина заплющила очі, глибоко вдихнула, заспокоючись:

— Чого ти хочеш?

— Відповідей, — знизав плечима бог випадку.

— Запитуй. Але не сподівайся, що отримаєш правду, — пирхнула його сестра і зняла з чола золотий обруч.

— Як завжди, — засміявся чоловік. — Та мені здається, що ти скажеш правду. То що, сестро, це ти вкрала рубін зі скарбниці Авандана?

— За кого ти мене маєш, братику? Я нізащо не наблизилася б до володінь цього пихатого віслюка!

— А я думав, ти вирішила так йому помститися за відмову у шлюбі, — Ештус розсміявся, поглядаючи на старшу сестру.

— Це було так давно, що я вже й забула, — ніяк не відреагувала Селіс на його слова.

— Забула свою любов до нього? Не повірю!

— Ти тільки через обкраденого бога полум'я тут з'явився? — перейшла у напад богиня. — Не вірю.

— Не тільки. За цей рік пропало три боги. Щось про це чула?

Селіс знизала плечима:

— Може пішли до інших світів, як зробив ти. Або люди про них забули, і ті втратили свої сили.

— Ні, сестричко. Зникли боги з островів. Я тут із місією від, — хлопець показав кудись у небо, — щоб знайти винних.

— Та кому здалися ті боги? — похитала головою вона і повернула обруч на місце. — До того ж… з  островів… Хто взагалі міг їм лиха заподіяти?

— Ось це мені і доведеться з'ясувати. А ще приглянути за тобою, ти хоч і старша за мене, але вже в скільки історій влипла.

— Це якісь ще історії? — поцікавилась Селіс, хитро прижмурившись.

— Ну а хто себе уявив вищим богом і подарував людині другу долю?