Ліліїт стояла у центрі великої кімнати під пильними поглядами людей. Вона відчувала себе комахою, яку вивчають з огидою і готуються розчавити. Стало так холодно і самотньо: Фріду на раду не пустили, а Рейнера батько — супроводив до цілительки.

Старійшина, сидячи в глибокому дерев'яному кріслі біля дальньої стіни, смикав сиву кіску і поглядав на головного мисливця. Мартон ходив із сторони в сторону перед присутніми і бурмотів щось собі під ніс. Мисливці вже терли очі, їм набридло стежити за своїм ватажком, а Ліліїт відчувала страшну втому, здавалося, що вона не спала цілий тиждень. Та і рану від калієра треба було теж Галії показати. Але поки її ніхто відпускати не збирався.

Кілька разів головний мисливець зупинявся біля північної стіні, біля якої лежала здобич дівчини, і окидав калієра жадібним поглядом. Той, здавалося, спав. Золотиста шкіра відбивала промені, які світило скидало вниз, а роги розкинулися, займаючи майже весь простір. На те, як мисливці пропихували їх у вузькі двері, збіглися подивитися всі сільські дітлахи.

— Ліліїт, дочка Хельмунда і Фріди, розкажи, як вам вдалося знайти і вбити цю могутню істоту, що живе в ГаЮ Стародавніх. Чи ви вже знайшли його мертвим?

— Та хто б його вбив, якби не вони. Там же дірка в черепі від ножа, — заїкнувся хтось із мисливців, але під поглядом Мартона притих.

— Не ми його знайшли. Він сам на нас напав. — Заговорила дівчина, ретельно підбираючи слова.

— Тому в Гай ніхто по дощу і не ходить! — Марто пропалив дивчисько поглядом.

— Тому ніхто й не зміг вбити калієра! — огризнулася вона.

— Заспокойтесь! — Старійшина підвівся зі свого місця, привертаючи увагу присутніх. — Краще розкажи нам, Ліліїт, як вам удвох із Рейнером вдалося вбити істоту і самим не постраждати.

Дівчина була не згодна з тим, що вони не постраждали, але все ж таки спробувала відповісти Орцеду, переінакшуючи історію на свою користь:

— Калієр помітив нас першим та напав. Так як ми не знали особливостей цієї істоти і нагадував він нам простого оленя, доки не випустив роги, ми думали, що легко його вб'ємо. Спис Рейнера зламався майже відразу від удару рогами. Від мого відламалося вістря. Він ще десь там у тілі, збоку біля передньої ноги. Калієр заліковував усі свої рани і був дуже швидким і спритним. Він невразливий доти, доки дощ омиває його шкуру. Вбили ми істоту в печері. Ми туди заманили цього оленя. Помер як найслабша тварина, яку я зустрічала.

Каркаючий сміх наповнив кімнату і спямував увагу присутніх на його господиню. Ефрікс втерла сльози, що виступили, і заговорила:

— Отак дітки. Скільки століть люди боялися під небесною водою виходити на полювання, а рішення — ось воно, плаває на поверхні.

Вона знову зайшлася в сміху, перебиваючи його кашлем. Старійшина приречено зітхнув і звернувся до Мартона:

— Що скажеш, мисливцю? Чи гідна ця плата для вступу до твоєї групи.

— Рейнера, якщо він зречеться ковальського ремесла — прийму, а про дівчисько — навіть не просіть.

— Це дівчисько тепер може зайняти твоє місце, якщо забажає, — закаркала ворожка.

— Заткнися, карга, поки зубами не подавилася!

Ефрікс і не думала заспокоюватися:

— Вона і тобі, і усьому твому мисливському клану однією здобиччю місце вказала. А ти носа свого покоцаного все задираєш. Орцеде, старий ти віслюк, не стій стовпом, скажи, що думаєш.

Старійшина стрепенувся:

— Так, здобич чудова. У житті нічого такого не бачив. Я хочу запросити сюди нашого коваля, щоб він порахував вартість матеріалів, які можна отримати з цієї дивної істоти.

— Чому саме його? — Мартон уже не знав, на кого накинутися.

— Тому, що тобі це не під силу, — ворожка посміхалася і поглядала на дочку Хельмунда. Ось і отримав він не сина, але спадкоємця.

Тейн прибув за кілька хвилин. За ним послали хлопця, який зіткнувся з ковалем біля воріт будинку Орцеда.

— Я слухаю.

— Ковалю, ти з нас тут найдосвідченіший. Оглянь тварину. На що згодяться рештки?

Чоловік мовчки кивнув, витяг з-за пояса кинджал і сів поруч із тілом калієра.

— Ліліїт, дозволиш старій взяти трохи м'яса? — Ефрікс підійшла майже впритул до дівчини.

— Тепер цією здобиччю розпоряджаються мисливці, — вивернув нижню губу Мартон.

— З якого дива? — реготнула ворожка. — Добув її не мисливець. Та й у громаду ти приймати дівчину не бажаєш.

— Вигнати її за непослух та порушення всіх правил треба!

— Три сотні золотих шурлів за роги, це найміцніша і гнучкіша субстанція, з якою я зустрічався. Сто золотих за шкуру, з неї можна зробити м'яку та дуже теплу накидку чи плащ. Якщо від'єднати залози, воду пропускати не буде. Близько п'яти сотень монет за нутрощі, але це не точна ціна. Якщо продавати до Фарлонду за оридани вийде менше. А ще я чув, що м'ясо калієру відновлює молодість. Я правий, Ефрікс?

Жінка засміялася і кивнула.

— А його серце, яких у каілєра два, здатне пробудити від сну мертвого. Ненадовго. Усього на день. Але це дуже багато для невтішних родичів.

— Тільки сире серце? — Тейн випростався.

— Ні, можна відразу приготувати зілля. З двох сердець вийде близько тридцяти склянок.

— Справді, добра здобич. Разом: близько двох тисяч золотих шурлів. Ця дівчина тепер в змозі купити все село.

Мартон заскрипів зубами.

— Ліліїт, ти не проти, якщо я займуся обробкою туші і першим же приїжджим торговцям продам роги і шкуру.

— Ні, Тейну. Дякую тобі за це. А ти, Ефрікс, чи зможеш зробити зілля та відвари на продаж?

— Гарна хватка, — коваль поплескав дівчину по плечу.

Ворожка кивнула на знак згоди.

— А що щодо її прохання? Дівчину прийнято до громади мисливців? — старійшина тупцював на місці, відчуваючи, як величезні гроші вислизають з його рук. Адже мисливці завжди віддавали десяту частину здобичі Орцеду. А якщо Ліліїт не стане мисливцем, то й він отримає ніжку від гриба.

— Я не прийму її до громади, — прошипів Мартон. — Не місце дівчині в лісі.

— Після такого полювання я вимагаю її приєднання до мисливців! —  Старійшина не витримав.

— Та вона загине на першому ж полюванні!

— Тоді навчи її!

— Ми ще всі поплатимось за це рішення!

— Значить, вирішено, — ляснув у долоні Орцед, — Ліліїт, скоро ти отримаєш свій перший спис і зможеш зватися мисливцем.

— Як ти бажаєш розпорядитися з грошима? — Ефрікс посміхалася, зовсім не слухаючи, що коїться навкруги.

Ліліїт закусила губу. Вона навіть не уявляла, які багатства тепер у її руках:

— Десятина старійшині. Решту розділю на дві рівні частини, одна з яких йде Рейнеру за його хоробрість і допомогу мені в Гаю.

— Справедливо, — Ефрікс поклала кістляву руку на плече Хельмундової дочки.

— Тейне, і відніми з моєї частини ціну за чоботи, — додала Ліліїт, звернувшись до коваля.

Чоловік усміхнувся. Ця дівчина щойно звільнила його сина від трьох років безоплатної роботи.

 ***

Вона йшла таким знайомим сірим покриттям. Здається, воно зветься асфальтом. Але вона не була впевнена. Навколо валялися папірці з-під морозива? Що таке морозиво? Вона не знала. Біля дерева розсипалися зелені уламки, на вигляд дуже гострі. Це… Вона не могла згадати назву.

— Розбиті пивні пляшки, — пролунав мелодійний голос десь поряд.

Ліл обернулася. На лавці, в тіні високих дерев, сиділа біловолоса красуня і крутила в руках обруч, що до цього тримав її локони.

— Це сон.

— Ти нарешті почала розрізняти, — посміхнулася співрозмовниця.

— Хто ти?

Жінка повернула золотисту прикрасу на лоб і заправила пасма за вуха.

— Та, хто прокляв тебе і прирік на переродження, Ліліє.

Вона похитала головою:

— Що за дурне ім'я!

— Твоє, — засміялася жінка.

— Мене звуть Ліліїт.

— У цьому житті — так, — погодилась та, чий сміх переслідував Ліліїт і у сні, і на яву.

— Хто ти?!

— Та, хто хоче, щоб ти згадала все і йшла своєю дорогою, — знову загадкой відповіла жінка. І посміхнулась.

— Ти хоч справжня?

— Справжня, — запевнила її жінка. — І ти вже знаєш, хто я, але не можеш у це повірити. А ще ти маєш все згадати, інакше все було марно.

— Ти про що?

— Якщо до повноліття ти не зможеш відповісти мені на три запитання — попрощайся з усім, що тобі дорого. І вже цей сон ти не забудеш.

 ***

Наступний день зустрів дівчину прохолодним північним вітром та дрібним дощем. Осінь заглядала у вікна будинків, перевіряючи, чи готові до неї люди. Але ніхто не помічав відвідувачку.

Мартон чекав Ліліїт у дворі її будинку. Привалився до тину і дивився кудись у далечінь.

— Любиш ти поспати, мисливочко.

— Ми домовлялися про тренування після обіду, — вона позіхнула і потяглася до хрускоту в хребті.

Рана на животі загоїлась, завдяки Галії. У її друга справи з рукою йшли гірше, але і там все нарешті начало загоюватися.

— Плани змінилися. Бери зброю.

Біля стіни будинку стояли дві криваві палиці. На них і вказав чоловік.

— Ти мене за дитину маєш? — пирхнула Ліліїт. — Де справжня зброя?

— Спробуй хоча б так дати мені відсіч, — таким самим тоном відповів головний мисливець. — А потім поговоримо про справжню зброю.

Ліліїт вибрала палицю покоротше, підкинула вгору, спіймала, примірялася до ваги. Потім зиркнула на свого супротивника з-під каштанових пасм, що впали на обличчя:

— Почнемо?

— Нападай, — мисливець випростався, але у бік своєї зброї навіть не глянув.

— Ти збираєшся перемогти мене голими руками?

— Ти надто пихата, мисливочко. Давай, покажи, на що ти здатна.

Дочка Хельмунда постаралася придушити лють, що підняла голову, і стала в стійку. Цьому навчив її Тейн. Вага на головну ногу. Зброю обхопити двома руками. Уявний меч розмістити перед собою, ніби він ділить обличчя навпіл.

— Приготувалася? — Мартон усміхнувся і одним невловимим рухом подолав відстань між ними. Мить, і палиця випадає з рук дівчинки.

— Програла.

— Як ти це зробив? — Ліліїт з жахом зрозуміла, що майже нічого не помітила, потираючи вивернуту кисть.

— Ти забула, як отримують звання головного мисливця у нашому селі? Я переміг усіх претендентів. Я найкращий серед них усіх.

Тренування тривало до полудня. За цей час мисливець так і не взяв до рук палицю. А Ліл зорала носом половину галявини перед будинком. Рубаха вкрилася зеленими та коричневими плямами. Тіло боліло, нили синці та подряпини. Руки, що тримали палицю, були обдерті в кров. А Мартон навіть не спітнів і зневажливо дивився на свою нову ученицю, яку підсунув йому старійшина.

— І це ти вбила калієра? Не вірю. Він точно був уже напівдохлим.

— Візьми в руки зброю і бийся, як чоловік!

Мартон скривився, ніби спробував незрілі плоди атоки. Підійшов до будинку, взяв палицю, що залишилася, і ліниво змахнув нею:

— Давай покажи, що ти можеш.

Він знову насміхався. Дочка Фріди зробила кілька кроків убік, намагаючись зрозуміти, що зробить мисливець наступної миті. Але той стояв, не рухаючись, і спостерігав за дівчиськом. Він проклинав той день, коли дав добро на навчання дитини Хельмунда. Будь хто інший, але не його дитина!

Ліліїт зробила крок уперед і пробно замахнулася. Мартон не відреагував. Вона кружляла навколо чоловіка, як маленький песик. 

Втомившись спостерігати за спробами дівчинки, мисливець ухилився в черговий раз і завдав удару по руці. Ліліїт охнула, але зброю не випустила. Навпаки, дівчинка нарешті відчула, що в ній визнали супротивника. Ліл спробувала дістатись Мартона, але отримала відчутний удар по ребрах.

— Тебе вже з'їли, — загарчав чоловік, як гридень.

— Що тут у вас відбувається? — Фріда стояла за тином і дивилася, як її дочка корчиться на землі від болю. — Мартоне, я тебе питаю.

— Старійшина вимагав прийняти твою дочку до громади. Так от, це не станеться, поки вона не зможе тримати зброю з того кінця, з якого треба.

— Тобі не здається, що ти надто жорстокий?

— А я казав, жінки у лісі не виживають.

— Проте впольовують більше, ніж ти за все життя, — Ліл спробувала встати, спираючись на палку. Але Мартон вибив подобу зброї носком чобота. Дівчина знову опинилася на землі.

— А нахаби мруть першими.