З того дня минуло близько двох тижнів, а світило і не думало кутатися в пухнасті хмари. Ліліїт вже не знала, куди себе діти від нетерпіння, що розпирало її зсередини. Дівчина блукала по селу, допомагала сусідкам по господарству, довго сиділа в кузні, спостерігаючи, як рідкий червоний метал набуває форм вістря списів і ножів. Подейкували, що у коваля були і мечі, і стріли, але, оскільки ніхто не бачив у Тейна нічого схожого, далі чуток справа не заходила. Коваль сміявся з таких заяв, а коли Ліл попросила показати щось із подібної зброї, сказав:

— Квіточко, ти, справді, гадаєш, що якби я мав щось таке, я б не виставив це на продаж?

Ліл так і думала, але промовчала і попросила навчити її справлятися зі списом. На здивований погляд пояснила:

— Якщо я хочу, щоб старійшина дозволив увійти до групи мисливців, то маю не гірше їх володіти зброєю. А то раптом наступна причина відмови критиметься саме в цьому.

Слова трохи притупили пильність чоловіка, але підозріло поглядати на дівчисько він не припинив. Однак коваль дістав дві рівні палиці, видав їх Ліліїт та Рейну.

Ще тиждень сусіди чули глухі стуки, що долинали з двору родини коваля, а друзі ходили з синцями та саднами. Руки боліли від напруження, а очі, нарешті, почали вловлювати необхідні моменти для удару та захисту. З метанням списа у Ліл не склалося, давалася взнаки погана фізична підготовка. Проте Рейнер вперше обігнав подругу, чим дуже пишався.

— Бачиш, я теж можу бути корисним, — він усміхався.

— Рейне, ти завжди корисний, але не завжди це розумієш, — Ліліїт повернула другу усмішку. — Ти, будучи підмайстром, спорудив нам добротні списи.

Хлопець загордився настільки, що ще кілька днів ходив із задертим носом та зарум'яненими щоками. Адже похвалила його дівчина, якою він захоплювався. 

Ліл завжди була швидше у навчанні з мечем, їй простіше давалося читання, а ось із письмом у обох були проблеми. Та й поводилася Ліл іноді

так, що хлопцеві здавалося, ніби їй не п’ятнадцять років, а всі двадцять, а то й тридцять.

Вранці вона розплющила очі і довго дивилася в побілену стелю. У відчинене вікно вривався вітер, тріпав білу фіранку і заносив віддалені голоси односельців. Ліліїт не одразу зрозуміла, що змінилося. 

Спочатку вона повільно потяглася і встала з ліжка, все тіло нило після вчорашнього збору врожаю квінки, оглянула кімнату: речі лежали на своїх місцях, матері вже не було — пішла до світанку, на столі, як і завжди стояв глечик із джерельною водою. А потім прийшло усвідомлення. 

Темно. 

Світило не розкидало свої промені по селу.

Ліліїт підбігла до вікна і визирнула. Так і є! Все небо затягнуло тонкими сірими хмарами. 

Спотикаючись, Ліл добігла до скрині зі своїми речами. На самому дні лежав одяг, пошитий спеціально для цього дня. Якби його побачила Фріда, то вкотре сказала б, що з дочки вийшла б чудова швачка. Але дівчинка з фіолетовими очима мала свої плани на це життя.

Витягнувши на світ шкіряні світло-коричневі штани та сіру простору сорочку, дівчина вперше задумислилась про те, як захистити ноги. Чоботи вона собі дозволити не могла, хоча минулого року приїжджав купець і привозив добротне взуття. Обмотати ступні ганчірками? Тоді вона наробить шуму, не відчуваючи під ногами гілок, і злякає здобич. Шити м'які тапочки із залишків шкіри вже немає часу і, зав'язуючи волосся на ходу стрічкою, вийшла з дому. А на ґанку зіткнулася з Рейнером.

— Ми ж у дуба домовлялися зустрітися, — дівчина потерла забите чоло.

— Вискочив, як батько відвернувся.

Юнак опустив погляд униз і чомусь усміхнувся:

— Я так і знав, що ти вирішиш босоніж йти.

—  А що ти мені пропонуєш? Батьківські чоботи дістати? Та я втоплюся в них. Тато мав велику ногу. Треба продати їх, та мати не дозволить.

—  Навіщо чужі чоботи? Тепер ти маєш свої.

Він відвернувся і підняв з землі щось, загорнуте у брудне ганчір’я. Віддав пакунок Ліл і посміхнувся. Дівчина здивовано подивилась на друга, нічого не розуміючи, а потім розгорнула подарунок. 

В її руках опинилася пара нових шкіряних чобіток до коліна на шнурівці. Гарний матеріал, широкі шнурки, а саме головне — м’яка підошва.

Ліліїт розглядала взуття, що коштувало, напевно, як їхній будинок. І тікі і змогла вимовити:

—  Звідки?

А Рейнер, задоволений ефектом, відповів:

— Купив рік тому у заїжджого торговця. Хотів зробити тобі подарунок у день, коли тебе визнають мисливцем. Але вони знадобилися трохи раніше.

— Рейне, звідки такі гроші? Вони ж коштують дуже дорого! — видихнула вона, не в змозі повірити своїм очам.

—  Я трохи заробляю на кузні, іноді лагоджу деякі речі для односельців. Частину додав батько, коли я розповів йому про свої плани. Тож можеш вважати , що це подарунок від нас двох.

— Рейне, — її голос здригнувся, — Дякую!

На шнурівку вона витратила якийсь час. А потім всю дорогу до мосту Ліл захоплювалася м'якістю та зручністю взуття. Щоправда, було одне «але», про яке вона не хотіла говорити другові. Чоботи були прекрасні, але трохи завеликі. Сподіваючись, що нога ще виросте, дівчина бігла назустріч до своєї мрії, окрилена виконанням іншої. Рейнер посміхався, відчуваючи, що все зробив правильно. І що з того, що наступні два роки він працюватиме майже задарма —  це того було варто. 

Варто було побачити цей щасливий і хижий блиск в очах рідкісного кольору —  фіолету.

Сірі небеса сочилися вологою і іноді на землю падали важкі краплі. Вони ховалися в густій траві і розпластувались на чорній землі. Рейнер намагався не бурчати щодо погоди, але виходило це у нього погано.

— Чому ти не могла обрати інший день?

— Ефрікс передбачила, — наполягала на своєму Ліліїт.

—  А якби вона передбачила успіх у Ніч Вогню ти все одно пішла б?

Ліл не відповіла, лише витягла з-за ворота сорочки краплеподібний кулон на нитці і стиснула в кулаку.

«Перші дві карти були про хороше полювання…»

Коли двоє дітей, що вважали себе дорослими, зайшли в ліс, по широкому зеленому листю вже вистукував свій ритм дощ. Краплі падали і розбивалися, перетворюючись на суцільний водний потік. Але крони поки що захищали їх від стихії.

—  Скільки разів мені ще сказати, що це була погана ідея йти до лісу по дощу?

Ліл різко зупинилася. Вона відчула, як у районі грудей зароджується лють і, якщо дати їй вихід —  вона знищить все на своєму шляху. На її шляху зараз стояв Рейнер, і дівчині зовсім не хотілося його образити. Але це буркотіння всю дорогу... Вона постаралася заспокоїтися, уявляючи, як занурюється в бочку з крижаною водою.

— Рейне, ти ще можеш повернутися додому, до кузні.

Вона хоч і намагалася не сильно поранити друга, частина люті виплеснулася в слова. І обпалили вони юнака не гірше за розпеченого клинка.

— Ідемо, — він узяв подругу за руку і потяг за собою в хащі.

Ліліїт відчувала, як рука Рейнера тремтить. Він сердився, але, на відміну від дівчини, не показував цього. Він мріяв про те, щоб списи зникли, щоб вони пішли із цього богами забутого місця. Але зброя знаходилася там, де її й залишили: між двох дерев, що росли як одне. 

Скинувши гілки, якими вони замаскували списи, Рейн нарешті заговорив:

— Я розумію твої почуття, Лілі. Пробач мене, але й ти зрозумій мене. Я страшенно боюся.

У пам'яті дівчини випливла порожня карта і богиня Селіс. Витлумачивши цей знак по-своєму, вона відповіла:

— Все буде добре, ти дарма хвилюєшся. Боги за нами наглядають.

Рішення йти на північ від дуба було прийнято одноголосно. Так було простіше знайти дорогу назад. Намагаючись не шуміти і не розмовляти, вони пересувалися в тіні високих дерев, зелені крони сплелися над головами. Дощ все ще стукав по щільному листю, іноді прориваючи захист, і тоді Ліл шкодувала, що не захопила із собою плащ. Він, звісно, був ще не готовий, але вологу пропускав би не так легко, як сорочка.

Коріння дерев розривало землю величезними хробаками і прямувало подалі від стовбурів, перепліталося, заважаючи рухатися. Рейн не раз і не два допомагав подрузі перебратися через перешкоду і хитав головою:

«Як вона сама б це робила?»

В черговий раз вони почули якийсь дивний звук. Наче хтось розламав паличку —  сотні паличок.

— Що це було? — Рейн виглянув з-за широкого вкритого червоним мохом ствола. Ліл бачила, як витяглося з подиву його обличчя, і він пірнув назад.

— А тепер, скажи мені, що ти знаєш про істот, що тут мешкають? — Він дивився прямо на подругу, а ясно-блакитні очі відчайдушно намагалися приховати переляк господаря.

—  Часто зустрічаються гридні з їхніми норами та тунелями під землею. Оуксюки живуть у дуплах, що вигризають собі у деревах, але зараз вони пішли —  сам казав. Ще подейкують, що тут живуть великі птахи, чиї пазурі з легкістю розривають каміння. А що?

— Ліл, це ті, хто показується у сухий час.

Знову почувся тріск деревини, що ламається, і десь зовсім поряд з жахливим гуркотом звалилося дерево.

— Що це? — Ліл спробувала визирнути, але була притиснута до стовбура дерева двома сильними руками.

— Ні, Лілі, ми йдемо і шукаємо іншу здобич. Туди я тебе не пущу.

— Дай хоч подивитись, — вона спробувала скинути з плечей руки.

— Ти дивишся, і ми йдемо. Зрозуміла?

Ліліїт не відповіла і визирнула. Погляду відкрилася велика галявина, дощ нескінченним потоком вмивав її. Біля далеких дерев стояв невеликий олень із маленькими ріжками. Довгі ноги плуталися в траві, краплі стукали по жовтій шкурі, яка, здавалося, вбирала вологу. Олень оглядався, щось жуючи. Ліліїт не зрозуміла, чому друг вимагав термінового відступу, доки шкіра оленя не почала бугритися, ніби під нею ніс свої хвилі Легендарний океан. Тварина закричала, здається, їй було боляче. Роги почали подовжуватися, розгалужуватися. Олень продовжував кричати доти, поки нарости на голові не виявилися чи не втричі більшими за тіло. 

Мотнувши головою з помутнілими очима, олень ворухнув м'якими ніздрями, наче відчув їх.

Наступної миті роги почали рухатися, зігнулися і розірвали на частини найближче дерево. Тріска полетіла на всі боки, верхівка з гуркотом звалилася в хащі, а щось, що втратило свій притулок з писком, рвонуло в бік Ліл і Рейна. Олень досить жваво кинувся за своєю здобиччю.  Роги розгорнулися, вигнулися і пришпилили звіра до землі, а після цього втягнулися в голову, набуваючи нормальних розмірів. Шкура перестала бугритися, обтягнувши струнку постать. Олень підійшов до своєї здобичі і уткнувся носом у землю. Коли він підняв мордочку, то щось жував.

Рейнер потягнув дівчину назад за руку. Ліл з небажанням відірвалася від видовища.

— Ходімо! — Його голос був глухий. — Хутко.

—  Ні. На одній із карт, що розклала Ефрікс, був намальований олень. Це він, Рейнере! Це моя здобич!

— Лілі, ти з глузду з'їхала?! — Він підвищив голос. — Ти бачила, що ця тварюка може? А ми навіть не знаємо, що це за істота.

— Значить, він рідкий, — очі Ліліїт спалахнули, так принаймні  здалося другові.

— Треба йти поки він їсть.

— Кого він взагалі з дерева витяг? — Ліл і друге звірятко бачила вперше.

Рейнер знизав плечима, думаючи, чи зможе він без шуму забрати звідси подругу, закинувши її на плече. А тим часом, дівчина перезав'язала розтріпане волосся, деякі локони завилися від вологи.

—  Якщо хочеш —  повертайся.

Відповісти друг їй не встиг. З жахливим скрипом дерево, за яким вони ховалися, розлетілося на шматки. А на галявині стояла істота із і затуманеними очима і рогами втричі більша за неї саму.