Раді Вас бачити!

Вона йде і не може дійти. Біжить, а дорога розвертає ноги у протилежний бік. Пейзаж такий дивний, такий незнайомий. Все високе, безбарвне. Будинки з сірого гладкого каменю впираються у небо, дивляться на неї зверху вниз. Відчуваючи цей погляд, вона прискорює крок, але дорога постійно змінює свій напрямок.

Дівчина зупиняється, дивлячись на свої босі ступні, які встигла забруднити.

— Ти нарешті прийшла до мене, Ліліє. Чи краще Ліліїт?

Вона піднимає погляд і бачить ту, що говорить до неї. І так неправильно виглядає красуня на тлі розмитого сірого міста. Так дивно і неприродньо.

Біла сукня з легкою спідницею. Біле волосся прихоплене золотим обручем на лобі.

— Хто ви?

— Невже не пам'ятаєш мене?

Ліліїт, здається, що над нею насміхаються.

— Скоро згадаєш, — біловолоса відступає убік, відкриваючи шлях, яким йшла дівчина. — А тепер іди своєю дорогою. Скоро ти все зрозумієш. А поки що... йди.

Звук з'являється, здається, з нізвідки. Скрип, шум, щось на шаленій швидкості пролітає повз дівчину, обсипаючи пилом і забиваючи ніс неприємним солодким запахом.

— Що це було? — Ліл повертається до жінки, але тієї вже немає.

Нічого не розуміючи, вона йде далі. Неприємний запах лине звідусіль, щось шумить. Попереду майорить щось зелене. Невже ця сірість нарешті зникне?

Не шкодуючи ніг, дівчина біжить вперед. Гострі камені впивалися в ноги, невідомі зелені уламки ріжуть ніжну шкіру. Але Ліліїт не звертає уваги на цей біль і біжить вперед.

Вітер дарує їй запах мокрого листя та трави. Ліс! Вона нарешті виходить до лісу!

Але й тут спіткає розчарування. Ноги Ліл не тонуть в пухкій чорній землі, а, як і раніше, йдуть таким самим каменем. Тільки з обох боків дороги височать дерева з широкими зеленими кронами. Між деревами росте чагарник із дрібними червоними квітами.

Дівчина сходить з дороги та підходить до невідомих рослин. Присідає навпочіпки і проводить пальцями по ніжних яскраво-червоних пелюстках. Рослина озивається і тягнеться до дівочої руки.

— Ти знову звернула зі свого шляху, Ліліє!

Вона обертається і здригається, шип пробиває тонку шкіру на вказівному пальці.

***

Ліліїт прокинулася на сході, спустила з ліжка ноги і потерла рукою очі. Такі сни приходили до неї майже щоночі. Вона вже звикла, що нічого не розуміє, а згодом і забуває подробиці. Перший схожий сон прийшов до неї після отримання імені. Тієї ночі вона почувала себе просто жахливо. Погляди дорослих обпалювали шкіру, вони засуджували її вибір. Вголос ніхто нічого не міг сказати, бо боги вже затвердили рішення дитини, але погляди казали набагато більше. А з Фрідою після цього перестали вітатися сусіди.

Дівча росло, перетворювалося на дівчину, але своєму вибору не зраджувало. Вона вже багато разів ходила до старійшини з проханням дозволити їй полювати. Але щоразу їй називали нову причину, чому варто почекати, прийти згодом. Це «згодом» все не наставало і у Ліліїт опускалися руки.

Мати ж тільки зітхала їй у відповідь:

— А чого ти хотіла, доню? Жінку допустять до полювання, тільки якщо боги самі вкладуть їй спис у руку.

Ось і сьогодні вона знову одержала відмову. Ліл вкотре вийшла з дому старійшини, грюкнула дверима і попрямувала до річки, де на неї вже чекали. Усередині клекотіла лють. Дівчина думала, що ще трохи і її рознесе на шматки від тієї бурі, що влаштували емоції:

«Хіба це вагома причина для відмови? Сьогодні його не влаштовував вік, десять днів тому вони не мали зайвого списа. Що він там казав минулого року? У них достатня кількість мисливців?»

Берег річки порос високою травою, десь навіть можна було побачити стрілки очерету. Водоймище потроху висихало і зовсім скоро мало перетворитися на болото чи висохнути зовсім. На дерев'яному помості, що височів над водою, сидів юнак. Сухий літній вітер тріпав його чорняве волосся. Хлопець скидав у воду камінчики, і відверто нудьгував.

— Рейн!

Він озирнувсяі, побачивши подругу, посміхнувся. Ліліїт, не усвідомлюючи, прискорила крок. Трава лоскотала босі ноги, чіплялася за спідницю довгої білої сукні. Одяг подарувала Фріда, зшивши із залишків тканини.

— Я спочатку подумав, що мене кличе сама Селіс, — посміхнувся юнак.

— Прийняв мене за іншу? — обурилася подруга, а щоки її залилися рум'янцем.

— Чому ж, — заперечив він, — адже ти завжди йдеш до своєї мети. А Селіс вважається покровителькою людей, що не звертають зі своєї дороги.

— Я вже думала ти мене з качками порівняєш, адже вона ще й білосніжних птахів охоронець, — Ліліїт розсміялася.

— Ти трохи схожа на каченя після наших тренувань, така ж перелякана і скуйовджена.

Чомусь порівняння з птахом гострою образою кольнуло серце дівчини, і вона негайно постаралася відповісти тим же:

— Хто переляканий? Я? Та ти так і не прийняв мій виклик на дуель! А з того минуло вже років сім, якщо не більше. Злякався?

— Ти кого боягузом назвала?

Рейнер скочив на ноги і грізно подивився на подругу.

— Нічого я не боюся. Я ж і так знаю, що ти переможеш, — він зажурився, — ти завжди навчалася краще за мене. Який тоді сенс виходити на дуель, заздалегідь знаючи, що програєш?

Ліл не очікувала почути подібних слів і застигла, не знаючи, що відповісти. А юнака понесло:

— Ти завжди краще вправлялася з тим шматком дерева, що вистругав мій батько. Ти не пропустила жодного його тренування, на відміну від мене. Мені це було цікаво тільки тому, що було цікаво тобі. Невже ти цього ще не зрозуміла? Мені ближче молот і ковадло, ніж мечі та полювання. Я хочу скуповувати рідкісні матеріали та перетворювати їх на смертоносну зброю. Я хочу чути, як шипить на мене сталь під струменями крижаної води, як летять іскри, що висікає молот, як обдає жаром… А ти продовжувала вперто доводити, що краще засвоїла уроки мого батька. — Хлопець видихся і замовк, зло дивлячись на подругу.

— О боги, ти серйозно? Тоді навіщо всі ці роки ти ходив зі мною до річки на ранкові тренування? Я б не перестала з тобою спілкуватися, якби ти відмовився.

— Я не був у цьому певен, — ясно-блакитні очі все ще дивилися на неї, але вже не з таким злом.

— Пробач мені, Рейне, що тягала за собою всі ці роки, — засміялася дівчина, опускаючись на дошки помосту. Вони нагрілися під променями світила і їй з кожною хвилиною все більше хотілося пірнути в річку, поринути у прохолодні води, відчути, як несильна течія тягне за собою. Але сьогодні Ліліїт не за цим сюди прийшла. Вона відвернулася від води, дивлячись на безкраї луки, що займали простір між будинками і заговорила:

— Я сьогодні знову ходила до старійшини.

Хлопець охнув.

— Цього разу він вважає мене надто молодою для полювання. Я вже стільки різних відмовок чула, що навіть смішно. Мені чомусь здається, що він їх десь десь записує — щоб не повторюватися.

Рейнер похитав головою:

— Він не вміє писати. Читати може, і то не всі символи, а ось із написанням — біда.

— А твій батько?

— Так, він уміє читати і писати. Пам'ятаєш, він нам книжку казок читав?

Ліліїт кивнула:

— А звідки вона в нього? І всі ці знання…

Вона вперше зрозуміла, що зовсім нічого не знає про коваля Тейна. Він чудово володів мечем, умів читати і писати, розповідав дітям про богів і про монстрів, що мешкають у світі їх — Еннеліоні.

— Я якось підслухав розмову батьків. Загалом, нетутешній він, з великого міста прийшов і мати за себе взяв, став ковалем і оселився тут.

— Пішов із великого міста? — темні брови злетіли вгору, Ліліїт не уявляла, як можна покинути ту казку, про яку чула від торгашів, що іноді заїжджали до них у село, привозили цікавий товар та новини.

Рейнер знизав плечима. А потім здригнувся, ніби згадавши:

— То навіщо ти мене покликала?

— Ти ж тепер коваль, — хитро посміхнулася дівчина, — то виготовь мені зброю.

— Я не коваль, — насупився юнак, — я помічник коваля. Звернись до батька, він тобі точно не відмовить.

— Відмовить. Староста заборонив йому видавати мені спис! А батьковий відібрали. А я не можу із ножем йти в Гай.

— А навіщо тобі у Гай?

Ліл вловила в його голосі цікавість впереміш зі... страхом. Подруга посміхнулася Рейну:

— Я сама вполюю щось рідкісне, сама уб'ю монстра і доведу, що можу бути мисливцем.

— Тебе можуть вигнати за це, якщо ти виживеш і повернешся.

— Рейне, будь ласка, — вона подивилася на друга, — мені потрібна твоя допомога. Я так втомилася від цього спокійного нічим не наповненого життя. У тебе хоч справа є, а мене до моєї не допускають.

— Так, і з чого я тобі спис зроблю? — знову запротестував юнак. — Усі матеріали у батька перераховані, зважені та записані.

— Я можу дати один із ножів батька, — невпевнено промовила Ліліїт. — Переплавиш.

Хлопець замислився:

— Плавити не треба, ми заточимо ніж і використовуємо його як вістря. Щоправда, такий спис прослужить менше за той, що міг би зробити мій батько, але це краще, ніж нічого. Що скажеш?

— Ти мій рятівник, — дівчина схопилася на ноги і в пориві почуттів обійняла друга.

— Стій рівно, — невдоволено пробурчав він, відсторонюючи подругу, — мені потрібно запам'ятати якого ти зросту.

— Навіщо?

— Добрий спис має бути трохи більше за тебе саму, дурненька.

Ліліїт трохи знітилася. З мечем було простіше. Він менший, і при нападі задіяна лише одна рука. А тут зброя ростом із саму Ліл.

— А як щодо списа довжиною із меч?

— То вже не спис, — відмахнувся хлопець, стаючи поряд. Він був на півголови вище за Ліліїт. — Ти ж попросила якісну зброю.

— З ножа.

Рейнер так глянув на подругу, що та стиснулася під його поглядом, як плоди атоки під час варіння зілля від кашлю.

— Я можу цим не займатися, — сказав, як відрубав.

— Вибач.

— Ось що, почнемо виготовлення твоєї першої справжньої зброї післязавтра. Приходь опівдні до старого дуба, що на узліссі біля Гаю. І захопи ніж. Ні! Два.

***

Вже темніло, коли Ліліїт відійшла від дому, озираючись. Вона не здогадувалася, що п’ятнадцять років тому її батько так само збігав у ніч до ворожки. Тільки дочка Хельмунда йшла до тієї не з претензією, а з проханням. На шиї висів невеликий шкіряний гаманець із усіма її заощадженнями. Оскільки мисливцем вона не стала — гроші потрапляли до рук дуже рідко. Ліл вийшла за кордон села і зробила крок під гілки древніх дерев. Вони сховали Ліліїт від світу лише для того, щоб показати їй новий.

Одна з стежок була надто помітна — витоптана сотнями ніг. Вона вестиме дівчину недовго. Люди думали, що ворожка живе у самому серці лісу. Насправді до цього серця було ще йти та йти. Як і до Гаю, що починався не з першими деревами.

Світило ще не встигло заплющити своє око, коли Ліліїт тричі постукала у двері.

— Кого там принесло? — Ефрікс відчинила двері і обдарувала двічину невдоволенним поглядом.

— Світлих днів, теплих зірок, — привіталася Ліл.

— Тихих ночей, попутних вітрів, — відповіла на привітання жінка. — Чим я можу тобі допомогти, Ліліїт, дочка Хельмунда та Фріди?

— Ти мене пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю всіх, кому дала ім'я, — вона промовчала про те, що з цікавістю спостерігала за життям цієї дитини, чекала на щось незвичайне. І розчарувалася.

— Я можу війти? Мені потрібна твоя допомога, Ефрікс. І маю трохи грошей.

Ворожка озирнулася назад, ніби перевіряючи чи сама вона в будинку, потім усміхнулася. Всі, хто приходив до неї вперше, намагалися розплатитися грошима. Невтямки було людям, що платять вони за її допомогу роками життя. Ефрікс брала потроху, жаліла сусідів.

— Що ти хотіла, Ліліїт?

— Я…, — дівчина видихнула, підбираючи слова. — Я хотіла попросити зробити мені амулет на удачу і погадати, коли краще вийти на полювання.

— Спис тобі ще ж не дали. Хіба ні?

Дівчина опустила очі:

— Я йду на полювання сама.

Ця заява дуже зацікавила Ефрікс:

— А зброя?

— Про це не варто хвилюватися, вона в мене є, — Ліл раптово посміхнулася. — То що, я отримаю те, за чим прийшла?

— Так, тільки сховай гаманець. Мені не потрібні твої мідяки.

Ліліїт спробувала запротестувати, говорячи щось про оплату, але ворожка від неї відмахнулася і пішла за картами.

На стіл у центрі кімнати лягла пошарпана колода карт, ритуальний ніж і краплеподібний кулон, такий самий Ефрікс колись робила Хельмунду.

На відбиток руки лягло чотири карти.

— Я правильно тебе зрозуміла, дитино, ти хочеш знати який із днів буде кращім для полювання.

Дівчина кивнула і подивилася на карти. Вони все ще лежали кольоровою стороною горілиць, чекали свого часу.

Ефрікс перевернула першу карту. На ній був зображений олень із довгими рогами:

— Здобич.

На другій карті було затягнуте хмарами небо.

— Як бачиш, чекай на день, коли світила не буде видно.

Ліліїт не сильно вразило це ворожіння, але вона сиділа і не сміла зрушити з місця.

— Третя, — знову порушила тишу Ефрікс і не змогла продовжити промову, оскільки карта була порожня.

— Що це? — Ліліїт нахилилася над стільницею, вдивляючись у малюнок, якого не було.

— Мабуть, карта зіпсована. Не звертай уваги. — пальці жінки перевернули четверту картку. З неї дивилася біловолоса богиня долі.

— Селіс, — видихнула гостя, приковуючи до себе увагу ворожки.