Таяна

Двері з тихим стукотом закрилися відразу, тільки-но я покинула кабінет короля.  І я тут же повільно перевела подих, щоб впоратися з гнівом, що рвався назовні.

Не вийшло.  Зовсім.

Сноб!  Дар мій йому не подобається!  Що з моїм даром не так-то?  Шарлатанство?!  Так проповідники і храми більше обманюють людей за гроші, ніж всі провидиці світу.

Мені було страшенно прикро мить тому вислуховувати ці насмішки з вуст короля.  І найгірше, що відповісти йому так, як просилося на язик, було б небезпечно для здоров'я і життя.  Тому довелося мовчки проковтнути обурення і несправедливу образу.

А я, між іншим, дипломований магістр першого ступеня... І взагалі!  Скромність для нього важлива?  Вгадати, хто піде першою?!  Добре!  Я доведу, що прорікання – теж магічний дар.

 – Терра Соулей, – пролунав зовсім поруч чоловічий голос.  Та так несподівано, що я не просто здригнулася, а підскочила на місці і ледь не вилаялася тими самими словами, що колись чула в порту.  Підозрюю, що ці стіни ще не чули нічого подібного з вуст юної тери.  – Її величність чекає вас в своїх покоях.

 – Так, – відповіла я, впоравшись з емоціями.  – Звісно.

Розібратися б ще куди йти.  Тут без карти не обійтися.  Де б її роздобути тільки?!  Навіть провидиця заблукала б в цих коридорах.  Здається, прийшла я з правого крила, а королева зустріла мене, з'явившись з лівого?  Цікаво її покої десь там же?

Я розгублено глянула в коридор, після на чоловіка.  Невисокий світловолосий слуга підбадьорливо посміхнувся і додав:

 – Я проведу вас.

 – Це буде дуже доречно.

В покоях королеви Торрії було досить тепло і шумно.

Фрейліни щебетали, обговорюючи наречених.  Мабуть, з дозволу самої королеви.  Або завдяки хвилинці вседозволеності через її відсутність в кімнаті.  Навряд вони наважилися висловити свою думку про майбутню дружину короля за власною ініціативою.

 – Терра Аберсвейт занадто юна для нашого короля, – зазначила пані середніх років з помітною сивиною у волоссі і п'яльцями в руках.  – І навряд чи вона готова подарувати нашому правителю сильного спадкоємця.

 – Вас послухати, то сильних спадкоємців здатні дарувати тільки тери в... віці.  – не погодилася з нею молода худорлява дівчина, виглядаючи у вікно.  – І... Чим похилішого, тим краще.  У такому випадку, ви б привели на світ справжнього силача, велетня.

 – Ви невитравні!  Боюся уявити, як ваші батьки вас виховували.  – влізла в розмову друга дама того самого «дітородного» віку поворушивши вугілля в каміні і кутаючись в пухову хустку.

 – Втіштеся тим, що вони намагалися!  – хмикнула молода фрейліна.  – І взагалі.  Нашому королеві швидше цікаве полювання на виплодків темряви, ніж наречені.  Чули, як він розправився з крижаним демоном в будинку вдови Шульц?  – з мрійливим придихом запитала дівчина.

У мене від цієї новини волосся заворушилося.  Демон.  Крижаний демон.  Чи може бути, що моє видіння було про його появу?  Чи це просто збіг?

 – Кхем!  – голосно відкашлялась я, привертаючи загальну увагу.  – Хорошої роботи.

І всі фрейліни вмить зігнулися над вишиванням, немов тільки згадали про свої обов'язки.

– Ласкаво просимо до палацу!  – посміхнулася все та ж молода терра, що недавно нещадно шпинила старших дам.  – Ми вже чули про нову розпорядницею.  Ну... що вам побажати – терпіння і залізних нервів!

 – Семая!  – тут же шикнула на неї до цього моменту абсолютно байдужа до всього терра в темно-синій сукні і з книгою в руках.  – Тобі варто трохи притримати язика.  Навіть блазні часом набридають королям.

Дівчина відкрила рот і тут же закрила його.  Явно передумав суперечити дамі, що так легко вказала їй на місце.

 – Терра Соулей, раді вітати вас у палаці, – відклавши книгу, піднялася з місця терра.  – Мене звуть Ніая Келей.  І якщо вам знадобиться допомога, ви можете звертатися до будь-кого з нас.  Всі ми хвилюємося про долю королівства і нашого короля.  І бажаємо йому відшукати найкращу партію.

 «Амінь!»  – ледь не зірвалося з язика, але я вчасно його прикусила і, посміхнувшись, подякувала террі за проявлену участь.

 – Її величність бажала мене бачити, – після належних розшаркувань, нагадала я.  – Негайно.

 – Вона розбирає кореспонденцію в кабінеті, – кивнула на двері Ніая Келей.  – Я доповім.

Мить і вона зникла за дверима.  Щоб ще через мить повернутися і повідомити, що королева готова мене прийняти.

 – Ну, як все пройшло?  – як тільки ми залишилися в кабінеті наодинці, схопилася з місця королева.

Так, що навіть згадувати не хотілося.  Але що вже.

 – Думаю, що його величність ще не усвідомив, як йому зі мною пощастило.  – скривилася я, похнюпившись.  – І навряд чи я встигну його переконати в своїй винятковій цінності для корони.

 – Все так погано?  – зітхнувши, уточнила Торрія.

 – Та не настільки, звичайно.  Але я повинна тепер вгадати, хто покине відбір першим.

 – Ну для ворожки це не така вже й проблема, правда?

Угу.  Якщо сама ворожка вміє викликати видіння...

Я відвела погляд і завмерла.  На стіні просто над невеликим диваном висіла величезна картина.  Пейзаж.  Пустеля і храм.  Нічого особливого якби...

 – Це що?  – забувши тему нашої розмови, запитала я.

 – Що?  – не зовсім розуміючи, що саме мене насторожило, уточнила королева і перевела погляд на картину.  – А!  Покинутий храм в пісках Хасамархі.  Чоловік подарував мені цю картину, знаючи, як я часом ностальгую по цих місцях.  Дивне місце... Я родом з цих країв.  Подейкують, що тепер його облюбували окультисти... А що не так?

Все було так.  Точно так, як в видінні.  Величезний білий птах з лапами лева біля входу в храм, храмові шпилі.

 – Мармур всередині храму!  Підлога.  Вона якого кольору?

 – Чорного, – напружено відповіла королева.  – Ти щось бачила?

Бачила!  Ось тільки що саме?  І чи варто воно того, щоб про це розповідати кому-небудь?  З іншого боку, його величність все одно вважає мене шарлатанкою і швидше за все не повірить.  Він і так піднімає мене на сміх.  Але хоч її величність ставиться до моїх видінь серйозно.  Та й що я втрачу, якщо розповім все королеві.

 – Не знаю точно.  Але я бачила це місце.  Пісок.  І відчувала, що це щось... погане, темне.  Там трапиться щось жахливе, ваша величносте.

Немов спалах, в свідомості майнув неясний образ: чоловік, або не чоловік, старий в рваному лахмітті і з патлами, що звалялись.

Прокляття!  Так хто ж це такий може бути?  Може знову який-небудь демон?

Королева стиснула губи, насупилася.  Коротко уточнила:

 – Коли?

Біс його знає!

 – Я точно не можу сказати!  – розвела я руками.  – Хоча... червоне сонце торкнулося шпиля.  Ось тут…

Я показала на картині.

 – Червоне сонце... Це буває раз на рік в цій місцевості.  І цей день... – її величність нервово стиснула пальці і видихнула.  – За тиждень!

Чомусь у мене від її тону і слів похолоділи пальці.  Що такого може трапиться в цьому богами забутому місці?

 – Мені треба поговорити з сином.  Прямо зараз.  А ти... візьмись за свої прямі обов'язки.  Можеш взяти в помічниці дві моїх фрейліни.  Вони все одно з глузду сходять від нудьги і будуть щасливі, отримати привід для пліток першими.

 – Дякую, ваша величносте, – вклонилася я, із зусиллям відвернувшись від пейзажу.  Та й то мені здавалося, з цієї картини за мною хтось підглядає.  Моторошне відчуття.  – Допомога придворних дам буде вельми доречна.

Особливо, якщо вони в курсі всіх пліток.