Аріна

Щойно я вийшла за двері, одразу ж помітила Мартіна, що захоплено щось розповідав Зубастику. Але капець стоїчно ігнорував його і продовжував щось меланхолійно... жувати?! І ця хрінь теж м'ясоїдна? Та воно ж навіть неживе! От куди, куди воно жере?!

— О, поговорили? А я вже почав хвилюватися. Намагався зламати захист від некромантії на кімнаті сестри, але мені поки ні сил, ні досвіду не вистачає. Зате я придумав, як обдурити! Достатньо донести до заклинання, що Зубастик живий — і воно його пропустить! — радісно вигукнув Мартін і просяяв задоволеною усмішкою.

Його щоки розчервонілися, волосся розтріпалося, очі горіли шаленим блиском, а на підлозі в пилу виднілися стовпчики якихось розрахунків. А мій названий братик дійсно юний невизнаний геній...

— І як? Вдалося переконати? — уточнила я, з підозрою покосившись на капець, що чимось чавкав.

От і хочеться розкрити цей секрет, і не впевнена, що мені варто знати подробиці.

— Поки тільки вселив Зубастику думку, що він живий, але, впевнений, справа за малим! А ще дивись, яка краса! На ньому, як і раніше, очисне заклинання! А отже, органічні відходи його не бруднять, одразу зникають після того, як він їх прожує. Дивовижно, правда ж?

Але я не оцінила його ентузіазму. Уява відразу намалювала моторошні картини, як ожилий зубастий капець бігає замком і жере всіх підряд. Крики жаху, стогони поранених, хрипи присмертних... А якщо це ще і заразно? Зомбі-апокаліпсис, причиною якого став ожилий капець. Жах!

— Дуже зручно! Ти б бачила, як Зубастик зловив цього павука! А підемо до підземелля щурів ловити? Уяви, як він ловить одного такого і... — продовжував тим часом Мартін, мало не підстрибуючи від захвату.

— Не хочу! Ні йти, ні уявляти. І взагалі, я боюся мишей в разі чого. Послухай, мені здається, це не дуже правильно, що Зубастик в принципі щось їсть. І в першу чергу, негарно стосовно нього. Виходить, ти обманюєш, навіюючи, що він живий. Чи не можна якось обернути це заклинання назад? — почала я обережно, внутрішньо видихнувши з полегшенням, переконавшись, що капець справді пережовував лише павука.

— Взагалі можна... Але це було б весело, тільки уяви! — знову завівся хлопчик, дивлячись на мене благально.

Зубастик нарешті перестав жувати й зацікавлено повернувся в мій бік. Та ну нафіг!

— Ні, Мартіне. Якщо хочеш — можемо просто погуляти завтра підземеллями, але, попереджаю, побачу мишу — втрачу свідомість, і тобі доведеться мене тягти. Але ожилий капець, що жере все підряд — не дуже добре, можуть постраждати невинні люди. До того ж він голосно плямкає, — чесно перерахувала я всі вагомі аргументи.

Не знаю, який з них виявився для юного некроманта найвагомішим, але, понуро зітхнувши, Мартін щось пошептав, поводив долонями над Зубастиком, оповивши його зеленуватим сяйвом, і... І ніби нічого не змінилося. Ем...

— Це все? Він тепер не буде нікого жерти?

— Взагалі не повинен... Але у мене Пухнастик теж нікого не жере без наказу, — поспішив запевнити мене хлопчик.

Угу. Отже, Пухнастик — це теж щось неживе. Втім, хіба я могла розраховувати на який-небудь інший варіант? До речі, про це.

— Сподіваюся, Пухнастик не величезний павук? — уточнила я, жваво уявивши величезного тарантула по коліно зростом. Але Мартін, загадково усміхаючись, похитав головою.

— Пацюк?

Знову хитання головою.

Ну, принаймні, відразу не впаду непритомною. Напевно.

— От і славно. Ну що, ще трохи прогуляємося? — запропонувала я, підморгнувши.

— Ти хочеш ще? Чудово! А давай я покажу тобі тортурні камери? — радісно вигукнув він.

— Ем... Якщо чесно, воліла б уникнути візиту до цього безумовно гостинного місця.

— А, точно, ти ж дівчинка... — Мартін з досадою ляснув себе по чолу.

— А є сумніви?

— Ну, ти така... така... — він поворушив пальцями в повітрі, підбираючи слово.

Я зацікавлено дивилася на нього і розвісила вуха, чекаючи на комплімент.

— Нормальна! — видало це диво.

Угу. Ну, це краще, ніж нічого.

— Загалом, ні разу не Рісуелла! — додав він.

О! А ось це по праву можу вважати компліментом! Одним з найкращих. 

— Дякую. Ходімо до фонтанів. Там рибки, начебто, були. А то поки шукали Оливія, я навіть не роздивилася нічого цілком, — усміхнулася я, згадавши, як ми з принцом носилися коридорами в пошуках дріада.

— Тобі подобаються рибки? Але вони ж живі-і, — протягнув він чи не з огидою, але слухняно повів мене широким, добре освітленим коридором.

— Хіба це погано?

Мартін замість відповіді просто знизав плечима. Деякий час ми йшли мовчки. Повз нас туди-сюди снували слуги й придворні, але, побачивши Мартіна, дружно втискали голови в плечі й намагалися проскочити якомога далі, мов від прокаженого. З таким підходом і я б відчувала огиду до живих істот.

— Мені приємніше спілкуватися з мертвими, вони мене не бояться, — буркнув він через кілька хвилин.

І мені миттю захотілося штовхнути фрейліну, що щойно промчала повз нас і помітно зблідла, коли погляд принца зупинився на ній. А заразом повернутися до Рісуелли й дати їй по шиї, що не спілкується з братом. Зовсім задавили дитину.

Ну сонечко ж... Треба лише стежити, щоб не оживляв ніяку зубасту капость, навіюючи їй жерти все підряд. Цілком адекватний хлопчик, якому не вистачає спілкування.

— Я, уяви собі, теж. Як на мене, це шалено цікавий дар. Тільки ти можеш по-справжньому побачити красу і життя, і смерті, торкаючись межі, що їх розділяє, — підмітила я тим часом. — І ти молодець. Дуже круто вийшло з цим заклинанням. Тебе хтось навчає некромантії? Напевно, вчителі дуже хвалять.

— Ти справді так думаєш? Тоді тобі точно сподобається Пухнастик! — зрадів хлопчик, мало не підстрибуючи поряд від емоцій, що переповнювали його.

Так, що там за Пухнастик такий, чорти б його побрали?! Нехай це буде котик, а? Не зовсім живий, місцями лисий, але ко-отик... Дарма сподіваюся, так?

— Взагалі некромантів дуже мало. Їх же раніше воліли спалювати на вогнищах як потенційно небезпечних істот. Наги тільки ставилися більш-менш лояльно, а ось на людських землях з цим було зовсім важко. Тож вчитель у мене всього один. Його дару ледь-ледь вистачає, щоб оживити дохлу гусеницю, проте він в теорії розбирається добре, пояснює мені, наскільки може, — додав Мартін тим часом.

І вже навіть не звернув уваги на якогось лакея, що втиснувся в стіну за нашої появи. Я ж відсторонено помітила, що у Ваєнгів народу побільше бродить замком. У Аркенуса вічно всі ховаються десь... Щоправда, можливо, це пов'язано з тим, що я і блукала там вночі. Гм... Це варто обміркувати.

— На голій теорії далеко не заїдеш... А якщо не з людських земель? Може, того ж нага-некроманта знайти? Тобі все одно потрібно розвивати твій дар.

— Ага, робити нагам нічого, тільки з людьми спілкуватися, — пирхнув принц. — Наги взагалі людей не вважають за розумних істот... 

Е? Так Шантар ще і расист, виявляється? А я йому білку і Марка залишила на опіку, ууу, навчить же їх поганому!

— Ось фонтан. Підійдуть такі рибки? — відволік мене голос Мартіна від роздумів, як я буду боротися з расистськими замашками нага, що назвав мене своїм другом. Або ж він все ж виняток? Зі мною спілкувався...

О, а ми тут, здається, навіть не були, коли Оливія шукали! Я обережно присіла на різьблений кам'яний бортик і ахнула від захоплення, побачивши химерну різноманітність яскравих рибок усіх можливих кольорів. Вони снували поміж кам'яних мініатюрних башточок, щось там вишукували на дні, відщипували від водоростей... Вау! Краса яка!

— Арі, дивись, одна здохла! — закричав Мартін захоплено і прошепотів:

 — Кла-ас!

Кхм. Кому що. Але сама ж сказала кількома хвилинами раніше, що він може бачити красу і в житті, і в смерті. З однією стороною у нього явно проблем не було, залишилося полюбити й другу. Слухняно пересіла ближче до нього, втупившись в блакитнувате черевце дохлої рибки.

— Оживиш її? Тільки, будь ласка, так, щоб вона нікого тут не жерла, — поспіхом додала я, покосившись на Зубастика, що смиренно сидів поруч із нами.

— Так, зараз! 

Мартін піднявся на бортик колінами й, похитнувшись, мало не пірнув у фонтан. Ледь встигла схопити його за тканину сорочки. Переконавшись, що він падати більше не збирається, грайливо клацнула по носі й уже майже звично наїжачила його волосся. І усміхнулася у відповідь на його сонячну усмішку, що ніби висвітила його обличчя зсередини.

— А розкажеш, як ти це робиш? 

Щиро зацікавилася я, разом з ним схилившись над трупиком, що ліниво похитувався на штучних хвилях. Принц, зрадівши моєму питанню, одразу обсипав мене цілою купою незрозумілих зубодробильних термінів, для вірності припечатавши ще і блоком чисел, що за щось там відповідали... Про всяк випадок я з глибокодумним виглядом похитала головою. Але тут Мартін почав творити, пустивши тонкою цівкою свою мерехтливу зеленими іскорками магію, і мені навіть стало трохи зрозуміло.

Я, як заворожена, застигла, спостерігаючи за процесом оживлення рибки. Це дійсно було дивовижним, трохи моторошним видовищем. З капцем і близько не так — все ж я його не сприймала як те, що раніше було живим. А тут найзвичайніша рибка... І раптом ворухнула плавниками й попливла!

— Вау! Ти геній! — розсміялася я, рвучко обійнявши Мартіна і швидко чмокнувши його в порожевілу щоку. — А чому вона плаває на спині? І по колу?

Все ж уточнила я, спостерігаючи, як рибка заходить вже на друге коло фонтану, навіть не намагаючись перевернутися, як всі нормальні рибки.

— Чому б і ні?

— Ммм... І не посперечаєшся. В чомусь навіть прикольніше. Креативно так... — визнала я, продовжуючи стежити, як ожила дохлятина при цьому таранить інших жителів фонтану.

— Але взагалі, якщо чесно, я, здається, щось наплутав у потоках, неправильно перерозподілив ману, відміряв не ту кількість, — зізнався він скрушно після того, як рибка раптом вистрибнула з фонтану і так само, на спині, пошльопала до найближчої стіни, об яку почала битися з завзятістю бувалого камікадзе.

— Може, просто поховаємо її? — протягнула я з сумнівом, щиро сподіваючись, що Мартін вміє упокоювати оживлену ним живність.

— Ага, гарна ідея. Постережи її пару хвилин, я за лопатою. Не хвилюйся, я швидко — моя кімната у цьому ж крилі! — запевнив мене принц і помчав кудись далі коридором.

Я важко зітхнула, знову сівши на край фонтану. Рибка поки поводилася не дуже агресивно, продовжуючи розмазуватися об стіну, залишаючи на ній вологі сліди й луску, що тьмяно виблискувала, але заняття за рівнем веселощів — два з десяти. І то, тільки за спецефекти.

На щастя, Мартін повернувся досить швидко. З лопатою. Підозріло зручною, під його зріст, з золоченим держаком і вигравіюваною на ній невеликою черепушкою...

Принц, у якого є іменна лопата, що зберігається у нього в кімнаті — чому б і ні? Наштовхувало на роздуми, що рибка — не перший його невдалий досвід. 

І коли ми вийшли в сад, досить велика ділянка якого була огороджена райдужною плівкою, що слабо мерехтіла в сутінках, я тільки переконалася в цьому.

— Ходімо! Ця територія повністю моя. Колись король найняв одного заїжджого дроу, той постарався і виставив захист: увійти можна, а вийти — ні, — заявив Мартін зраділо, за мить до того, як я перетнула невидиму межу, відчувши на шкірі легке поколювання, як від електростатики. 

— А?! — тільки й змогла видавити, видаючи своє обурення та занепокоєння.

 — Не хвилюйся, це захист тільки від мертвих, живих вона пропускає! Так, зараз, згадаю, де тут ще залишилося місце... Здається, праворуч від тебе... Хоча ні, там голуб! А ось ліворуч... Ні, зліва бичачий череп. Може, в тому кутку? — почав бурмотіти принц, зосереджено вивчаючи землю, суцільно вкриту невеликими горбками.

Десь ухнула сова, щось зашелестіло в кущах. Мартін із задоволеним вигуком знайшов вільне місце і з неприємним скрипом встромив туди лопату, викопуючи ямку. Хлопчик явно відчував себе у своїй стихії. І чого я сіпаюся? Он десятирічка відчуває себе комфортно, я гірше, чи що?

Повіяв вітерець, від якого я миттю вкрилася сиротами. Втім, йому я навіть зраділа: тепер можна сміливо заявити, в разі чого, що в мене тремтять коліна і стукають зуби не від страху, просто я змерзла.

— Тобі безумовно потрібен нормальний вчитель-некромант, — констатувала я, очманілим поглядом окинувши цю територію, збившись у перерахунку кількості горбків.

— Та ні, я нормально взагалі справляюся. Вчитель Ларсен хороший... Відійди трохи вбік, там, де ти стоїш, закопаний дикобраз. Він іноді вилазить і стріляє голками...

Я миттю шарахнулась убік, з підозрою дивлячись на те місце, де стояла. Але, здається, було тихо. Заразом помітила ще кілька горбків з розпушеною землею, ніби звідти періодично щось вибирається. Матінко... Вони ще й не всі тут упокоєні?!

Цікаво, Шантар може бути некромантом?  Та пофіг, він безумовно повинен знати інших нагів-некромантів!  І якщо не знайде Мартіну вчителя, власноруч нацькую на нього якусь рибку-камікадзе або дикобраза із замашками снайпера, нехай потім висмикує голки з різних місць.

 — Ну от і все.  Ходімо? А то вже темно якось, у мене Пухнастик скоро повинен прокинутися, він спросоння злегка не в дусі... До речі, хочеш, просто зараз і познайомлю вас?  — надихнувся принц, обтрушуючи прилиплі грудки землі зі штанів.

 — Нумо ти підготуєш свого Пухнастика до зустрічі, і я завтра з ним побачуся, добре?  Сьогодні вже пізно, день видався насиченим, а у мене ще за планом скандал... — чесно зізналася я дорогою до замку, вже прокручуючи в голові розмову з одним тиранистим володарем.

 — Скандал?

 — Я хотіла сказати: «Ґрунтовна світська бесіда двох умовно адекватних дорослих людей»... До речі, ти не знаєш, де можна позичити набір посуду? Бажано такого, що легко б'ється й дуже гучно?  Розмова просто очікується дуже вже серйозна...