Аркенус

Пронизливий вітер щедро кидав в обличчя солонуваті краплини води. Хвилі сердито хлюпотіли біля підніжжя скелі, ніби так і силкувалися дістати до мене, раз за разом в безсиллі розбиваючись об гострі камені. Потемніле небо з яскравими сполохами блискавок, що пробігали по ньому десь на горизонті, обіцяло скорий шторм і відповідало моєму настрою.

За моєю спиною безглуздими зруйнованими уламками височів замок. Точніше, те, що від нього залишилося. Скільки років минуло, а ніхто не ризикнув зайнятися його відновленням. Втім, я мимоволі гмикнув, мало хто в принципі ризикував заглядати до цієї частини ельфійських земель, після того, як...

Спогади знову нахлинули болючим шквалом, пробуджуючи знайомі відчуття безсилої люті й ненависті. Не стримавшись, я скочив на ноги й запустив пульсар в найближчу гряду, від чого великі уламки скелі голосно шубовснули у воду.

— Гей, легше! Ти чого знову тут буяниш? — почув я знайомий незадоволений голос біля підніжжя моєї скелі.

Ще мить — і набігла хвиля раптом піднялася в людський зріст і щедро хлюпнула на плато поруч зі мною, залишивши після себе дивовижної краси дівчину. В її лілових очах світилась цікавість.

Я досадливо скривився, окинувши недбалим поглядом її оголене тіло з перламутровою лускою, що подекуди вилискувала на ньому, прикрите лише гривою довгого темно-зеленого волосся, і відвернувся. За що в мене вмить кинули пучком якихось водоростей.

— Більше зайнятися нічим? — я закотив очі, гидливо струсивши жмут рослинності з плеча. — Дитячий садочок...

Сині, як в потопельниці, губи дівчини вигнулися в хижій посмішці.

— Куди вже мені до тебе? — пирхнула нереїда і матеріалізувала водний шар, на який з комфортом всілася, частково занурившись, як в м'яке крісло.

Пирхнувши, я знову відвернувся від неї, але Ліріліану так просто вже не зупинити.

— Ма-арку, ну не мовчи, не будь букою, — протягнула вона капризно.

— У цьому світі у мене інше ім'я.

Немов у відповідь на моє невдоволення десь високо зарокотав грім, і на мою долоню впала перша важка дощова крапля.

— А сенс? Як був Марком, так і залишився, хоч сотню разів назви себе Аркенусом... Гаразд, не суть. Що ти тут взагалі забув? Вранці поспіхом втік, а я вже було майже погодилася підписати договір... — протягнула вона спокусливим тоном, підставивши обличчя вітру, що зростав, втім, не зумів ворухнути й пасма її волосся, яке темними мокрими зміями обліпило тіло.

— Ти? — глузливо пирхнув я, все ж обернувшись. — Не перше сторіччя морочиш мені голову, відтягуючи неминуче.

— Ну-у, Марку... Ох, пробач, Арку, — єхидно посміхнулася вона. — Повинна ж я якось коротати своє безсмертя, розваг, здатних відлякати нудьгу, не так багато. З тих, хто топче сушу, ти єдиний, з ким мені подобається базікати про те, про се...

— І ми повертаємося до все тієї ж розмови: приєднай свій народ до моєї імперії. Від цього виграєте насамперед ви. Скільки можна вести самітницький спосіб життя? І вже точно тобі буде не до нудьги.

— Ммм... Цікаво... Але я ще подумаю трошки, — широко посміхнулася нереїда й одразу додала без переходу. — То що ти тут робиш? Хіба ти не повинен розважати свою юну наречену? Не боїшся, що вона без тебе знову кудись вляпається? До речі, кумедна, я б не відмовилася зустрітися з нею... Познайомиш?

Я мимоволі усміхнувся, згадавши, що Арі встигла утнути лише за сьогодні. Одного тільки Оливія довела ледь не до сивого волосся. А затоваришує з юним некромантом, підозрюю, весело буде всім... Втім, хіба з нею може бути інакше?

— О-о, що я бачу? Найжорстокіший тиран в історії, Аркенус Кривавий, усміхається? Яка краса! Я вже думала, ти давно розучився це робити! — вигукнула Ліріліана, захоплено заплескавши долонями по воді, плеснувши на мене при цьому морською водою.

— А ти звідки знаєш про Арі? 

Зацікавлено підвів брову. Від нереїди я не очікував підлості. Вона була однією з небагатьох, кому я міг вірити. Та і знала мене ще з того часу, коли руїни за моєю спиною були неприступним величним замком. 

— Ммм... Ти здивуєшся, як швидко розносяться новини в підводному світі. Отже, впевнений, що з нею все гаразд? Враховуючи все, що відомо про Ваєнгів...

— Арі під захистом, я віддав їй свій перстень.

Спалах блискавки прокреслив небо якраз над нами, в черговому гуркоті грому потонули слова, але Ліріліана і так мене зрозуміла, усміхнувшись мені з часткою співчуття.

— А я зараз і не про безпеку питаю. Впевнений, що ніхто не встигне їй нічого наговорити про тебе?

— Швидше, розраховую на це, — скривився я і невдоволено пересмикнув плечима.

— Сподіваєшся, що не повірить? Самовпевнено. Тим паче, що там все настільки тісно переплелося з правдою, що...

— Ні. Просто даю їй можливість зробити висновки самостійно. Таке право повинне бути у кожного, хіба ні? — і я прямо зустрів погляд королеви морського царства.

Якийсь час вона мовчала, з незрозумілою емоцією вдивляючись в мої очі, ніби сподівалася через них побачити все, що в мене на душі. Втім, не здивуюся, якщо їй це вдалося.

Скільки її пам'ятав, Ліріліана завжди виглядала так само, і я сам не міг сказати, скільки їй вже століть. Іноді мені здавалося, що вона ледь-ледь переступила межу повноліття, щиро насолоджуючись новими враженнями від життя. Але часом відчував глибинну тугу в її очах, де світилася вічність. І тоді закрадалися підозри, чи не існує вона від самого створення світу? А може, і зовсім прийшла сюди ззовні, як і я?

— Ти не відповів. Навіщо ти тут? — запитала вона тим часом, звернувши свою увагу на розлючене море.

Хвилі здіймалися все вище, плато, на якому ми стояли, було вже повністю мокрим. Втім, нам це не заважало. Я заздалегідь поставив бар'єр від води, нереїда ж щиро насолоджувалася стихією, що бушувала. 

— Подумати. Нагадати собі, що втратив і що знайшов. А головне, якою ціною... — зауважив відсторонено, майже чесно. 

Промовчав лише, що був упевнений: нереїда зацікавиться моїм візитом сюди й не проґавить можливості поговорити зі мною наодинці. А там, хто знає, можливо, і я що-небудь дізнаюся.

— Давно не помічала за тобою подібної меланхолії. Айвендін оцінив би, — гмикнула вона, але, піймавши мій лютий погляд, затнулася. — Та годі тобі, з вас двох це більше йому властиве... Гаразд-гаразд, мовчу. Як і раніше, ми про нього не говоримо, ага. А тепер серйозно, що тобі не дає спокою?

— Те ж, що і завжди. Воді відомі всі таємниці, але ти не розкажеш, адже так?

— Вірно. Але ти можеш спробувати запитати щось новеньке, — посміхнулася вона, матеріалізувавши на долоні чергову водну кульку з дрібною пістрявою рибкою, що плавала в ній.

— Хто?

— Що «хто»? 

— Ти знаєш. Хто з них приходив сюди? Кароліна?

— Чому думаєш, що саме вона?

— Вона досить молода й амбітна, щоб попсувати мені нерви й спробувати зіпсувати життя, — скривився я, вже практично впевнений, що не помилився, хоч і не бачився з нею кілька століть точно.

— Раптом вона змінилася?

— І все ж це була вона, — констатував я з важким зітханням.

— Розумний хлопчик, завжди тебе за це цінувала, — усміхнулася нереїда, підвівшись зі свого місця, і з насолодою підставила обличчя воді, що лилася з неба.

— Стривай! Що їй потрібно? — вигукнув я, вже знаючи, що зараз станеться.

— Прийде час — сам і запитаєш. І не забувай, ти обіцяв познайомити мене зі своєю нареченою.

І з коротким смішком хвилею спала з плато, повернувшись назад у море, наостанок обдавши мене солоними бризками, що пробилися крізь мій бар'єр. 

І на що я розраховував? На диво інформативна зустріч. Втім, як і завжди. Важко зітхнувши, я знову мимоволі кинув погляд на руїни замку, що служили мені вічним докором.

Труснув головою, викидаючи зайві думки. Кароліна, отже... Наївно було вважати, що всі вони справді забули про моє існування, дозволивши жити своїм життям. І все ж, які б цілі вона не переслідувала, я їй був вдячним хоча б за те, що привела до мене Аріну. А тепер, мабуть, час повернутися й упевнитися, що з моїм дивом все гаразд, а заразом дозволити їй нарешті висловити все, що вона про мене думає, судячи з того, з яким кровожерливим виглядом вона шматувала ту нещасну відбивну за вечерею...