Я входжу в офіс, поспіхом прямуючи до свого робочого місця. Сьогоднішній день був позначений у календарі червоним маркером через важливу презентацію, від якої залежало дуже багато чого. Запізнення просто неприпустиме.

У руках тримаю горнятко з ароматною кавою, яка має допомогти мені прокинутися і зосередитися. Це єдина хвилинка спокою, яку я можу собі дозволити. Але і їй невдовзі приходить кінець.

У коридорі на мене налітає незнайомий чоловік. Я помічаю його недостатньо швидко, щоб ухилитися або загальмувати, і, наче в сповільненій зйомці, бачу, як мій кухоль із кавою злітає в повітря, і напій проливається на блузку, залишаючи на світлій тканині темні плями. Я розчаровано зітхаю. Пощастило так пощастило...

- О, боже, мені так шкода! Я оплачу хімчистку - промовив незнайомець. Він виглядає таким же здивованим, як і я. Видавивши незручну посмішку, він простягає мені суху паперову серветку, намагаючись виправити ситуацію, і я з вдячністю приймаю її.

Легке роздратування змінюється досадою. Зрештою, це була просто випадковість.

- Нічого страшного, - відповідаю я, намагаючись приховати своє розчарування за доброзичливою посмішкою. 

Я зітхаю, подумки кажучи собі, що це всього лише кава. У моєму житті траплялися речі й гірші. Такою дрібницею мене не зломити.

Я киваю йому і проходжу далі, сподіваючись якнайшвидше дістатися до свого робочого місця. 

- Що з твоєю блузкою? - запитує Олена, здивовано дивлячись на мене. - Нічого. Просто зіткнулася з якимось хлопцем у кридорі.

- З тобою все гаразд? - Так, звісно, це просто кава. 

- Я можу дати тобі свою запасну блузку. Я завжди тримаю одну в машині про всяк випадок. Вона тобі підійде, - пропонує вона, і я погоджуюся.

- Дякую, Лєно. Мені й справді не завадить переодягнутися. Якщо бос побачить мене в такому вигляді, він буде незадоволений. Олена киває, і ми поспішаємо до її машини, розташованої на підземній парковці офісної будівлі. Вона відкриває багажник і виймає з нього згорнуту в акуратний рулон блузку, і простягає її мені. Я з вдячністю беру згорток у руки.

- Дякую! Я піду переодягнуся!

Подякувавши подрузі, я поспішаю до туалету, щоб змінити одяг, і впродовж кількох хвилин повертаюся вже в новій, білій блузці Олени.

- Так набагато краще, - з усмішкою підморгує вона, і я продовжую готуватися до важливої зустрічі.

Після презентації, моя голова розколюється від втоми і великої кількості інформації. Усі звуки доходять до мене ніби крізь товщу води. Перш ніж я встигаю отямитися, помічаю, що начальник прямує до мене.

- Чудова робота, Аню, - з усмішкою хвалить він, радіючи моєму успіху. і приправляє це схвальним кивком. - Це було нелегко, але ти впоралася.

- Дякую, Сергію, - відповідаю я, видавлюючи натягнуту посмішку. Усе, чого я хочу, це прийти додому і звалитися в ліжко, але вдома на мене чекає дитина, якій потрібна турбота й увага. 

Начальник ще кілька хвилин щось говорить, але я майже не чую його, просто киваючи, не в змозі сприймати інформацію.

Прокляття, та замовкне він колись чи ні? Чи не бачить чи що, в якому я стані?

Новина про борги матері, про продаж будинку, зустріч із колишнім чоловіком, відкладена відпустка і спроба пограбування... Цей тиждень точно проклятий.

Єдине, що допомагає мені триматися, - це донька, Аліса. Завдяки їй я змінилася, стала сильнішою заради неї. Заради нас обох.

З того самого дня, як я дізналася, що вагітна, я робила все, що в моїх силах, щоб вона росла здоровою і щасливою дитиною. Нехай через роботу я і не могла бути поруч із нею двадцять чотири на сім, я подбала про те, щоб поруч із нею завжди була любляча і турботлива людина.

Після розлучення я не стала повертатися в дім батьків. Здебільшого через вітчима. Хоча ні. Саме він і був головною причиною.

Цей покидьок перетворив моє дитинство на справжнє пекло, і я не могла дозволити подібній нікчемності перебувати поруч із моєю дитиною.

Замість цього я звернулася до тітки. Єдиної рідної сестри мого батька.

Дізнавшись про зраду Андрія, і про те, що я вагітна, вона дала мені притулок, не сумніваючись ні секунди. У тітки ніколи не було дітей, але вона завжди хотіла бути мамою, тож дбала про Алісу, як про рідну. Купувала їй одяг, книжки та іграшки. А завдяки тому, що вона працювала вдома, мені не довелося шукати Алісі няню.

До кінця робочого дня я почуваюся як вичавлений лимон, і вже ледве переставляю ноги.

Готова продати душу за хвилинку відпочинку, я йду в кімнату відпочинку для співробітників. У ній немає нічого особливого, тільки диван, стіл, кілька крісел, невеликий старенький холодильник і чайник із мікрохвильовкою.

Закривши за собою двері, я опустилася на диван і ненадовго прикрила очі.

Сидячи ось так, я раптом згадала про маму, і в голові промайнула думка, що я так і не домовилася з нею про вантажників.

Наш дім... Я зітхнула, намагаючись придушити непрохані сльози.

Він усе ще пам'ятає батька. Шпалери, які вони з мамою клеїли разом, дверцята на кухні, які він тричі лагодив... І це тільки мала частина того, що пов'язує з ним цей будинок. 

Я дістаю телефон із кишені, і дзвоню мамі. Чуються гудки, але вона майже одразу відповідає.

- Привіт, мамо.

- Аня, люба! У нас чудові новини! - її голос звучить по-справжньому радісно, і це насторожує. Я неусвідомлено напружуюся.

- Що сталося?

- Григорій зміг усе владнати! Уявляєш? Нам більше не потрібно продавати будинок!

Ця людина вирішила проблему, замість того, щоб створювати нові? Я швидше повірю в те, що земля пласка.

Ні. Щось тут не чисто.

Відтоді, як він уперше переступив поріг нашого будинку, у нього не було не тільки нормальних доходів, а й перспектив. Людина без особливих умінь, диплома чи амбіцій. Навіть якби він і влаштувався на роботу, його зарплати не вистачило б, щоб покрити навіть половину боргу.

- Як він це зробив, мамо? - я тру скроні, розуміючи, що мати не бачить у цій ситуації ні краплі підступу. Вона, як завжди, сліпа в усьому, що стосується цього виродка. Чорт знає чому.- Він просто знайшов рішення, люба! - легковажно відмахується вона, і додає: - І ще... Він сказав, що в нас з'явилися гроші на відпустку! Ми збираємося до Туреччини наступного тижня!

А ось це вже цікаво.

- Мамо, ти впевнена, що все гаразд? Ти знаєш, як Григорій любить влазити в авантюри...

- Так, люба, я знаю... Але цього разу він клянеться, що все гаразд. Просто порадій за нас, добре?

Я мовчу.

Хотіла б я порадіти за неї. Справді. Я бажаю їй тільки найкращого, і була б рада, якби це було правдою. Але в мене не було ні грама довіри до Григорія.

- Добре, мамо, - втомлено зітхаю я, - Насолоджуйся відпусткою. І будь обережна, добре?

- Обіцяю, Ганнусю. Ми тебе любимо. 

Коли вона каже "ми", я ледь стримую презирливе фиркання. Не хочу її ображати, але це моя природна реакція на все хороше, що вона говорить про вітчима.

Почувши гудки, я заплющую очі, намагаючись заспокоїтися, але це непросто. 

Григорію, покидьку, що ж ти накоїв цього разу?

Якийсь час я гублюся в здогадках, а потім різко схоплююся зі стільця.

Ні, не може бути! Невже вони знову пішли до Андрія?

Згадуючи нашу останню зустріч, я відчуваю, як мої пальці починають дрібно тремтіти. Моє серце б'ється так голосно, ніби загрожує проломити ребра, і я повільно стискаю кулаки.

Андрій ніколи не любив Григорія. Він нізащо не пішов би на це без вагомих причин.

Невже... Ні. Не може бути! Після розлучення я вирішила приховати правду про свою вагітність. Збрехала матері про батька Аліси. Змусила всіх повірити в те, що нагуляла дитину, і Григорій ніколи не втрачав можливості ткнути мене в це носом. Тільки тітка знала правду від самого початку.

Значить є щось інше. Але що?

Я відчуваю, як мене накриває новою хвилею головного болю. Сильніший за минулий, і з силою стискаю скроні.

Мабуть, знову тиск змінюється на погоду... Або ж робота і події останніх днів остаточно доконали мене.

Прокляття! Раптово лунає стукіт у двері, і в кімнату відпочинку, хитаючи стегнами, входить Ірина, секретарка Сергія. 

- Аню, Сергій просив передати, що на сьогодні все. Ти можеш повернутися додому. 

Я здивовано дивлюся на неї.

До кінця робочого дня залишилося ще кілька годин. І те, що мені дозволили піти раніше, здалося мені підозрілим, але я не скаржилася. У такому стані ні про яку роботу не могло бути й мови.

Зібравшись і помахавши на прощання подрузі, я виходжу з будівлі офісу і нарешті сідаю в таксі, яке чекає на мене біля входу. Після важкого робочого дня заднє сидіння автомобіля здається мені королівським троном. Мою адресу вже вбито в навігатор водія, поїздку оплачено через додаток, тож я просто відкидаюся на спинку сидіння і заплющую очі.

Дорога до будинку проходить у тиші, яку розбавляє тиха музика з радіо. 

У такому стані мене доволі швидко заколисує, тож я не слідкую за дорогою, і відкриваю очі лише тоді, коли відчуваю, що машина зупинилася. Ось тільки будинку тітки поруч і близько немає. Замість нього я опинилася біля сумно знайомого готелю.

- Вибачте, але тут якась помилка! - розгублено кажу я, звертаючись до водія.

- Ви - Анна? - спокійно запитує він, звіряючись з інформацією з додатка. Я мовчки киваю, наче бовдур, і чоловік усміхається, - Тоді жодної помилки немає. Я привіз вас у вказане місце.

Якусь мить я тупо відкриваю і закриваю рот, як риба, викинута на берег, а потім мене накриває хвилею обурення.

- Але це не мій дім!

- Звісно, це не ваш будинок, - хмикає водій, - Це готель "Серце міста". І, якщо чесно, ви мене затримуєте. Між іншим я вже прийняв інше замовлення. На мене люди чекають.

Підхопивши сумку, я роздратовано виходжу з машини і навмисне голосно грюкаю дверцятами, знаючи, як водії цього не люблять. А потім дістаю телефон і звіряюся з інформацією в додатку.

Ну ось! Все правильно! Я вказала свою адресу. Точніше адресу тітки, але це не важливо. Головне, що ніякого "Серця міста" там і в помині немає.

Стоп... Що це?

Як це "водій очікує"?!

Нічого не розуміючи, я телефоную водієві. І через кілька коротких гудків чую незадоволений чоловічий голос:

- Так?

- Вибачте... У додатку сказано, що машина все ще очікує... - розгублено кажу я, і невдоволення водія спалахує з новою силою.

- Ах, значить це ви? Скільки ще я маю на вас чекати? Майте на увазі, що за перевищення часу очікування вартість поїздки буде тільки зростати!

Я моргаю, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

- Але мене вже забрала інша машина! Може у вашій службі щось наплутали і відправили до мене дві машини?

Чоловік шумно сопе, явно незадоволений тим, що відбувається, але відповідає досить стримано:

- Дівчино, якщо вам уже не потрібна машина, просто скасуйте замовлення. Додаток спише з вас гроші за незручності. У мене немає часу.

- Добре, вибачте, будь ласка.

З динаміка доносяться гудки, і, зайшовши в додаток, я скасовую замовлення. Усе, що відбувається, здається якимось поганим сном.

Сховавши телефон у кишеню, я кидаю зацькований погляд на будівлю готелю і шумно ковтаю. Після зустрічі з Андрієм я навіть дивитися на ці двері не хочу. Потрібно забиратися звідси.

Я вже збираюся піти в бік метро, як раптом у мене дзвонить телефон, змушуючи мене мимоволі стиснутися від тривожного передчуття.

"Дихай, Аня, це всього-лише телефон", - кажу я собі, намацуючи пристрій тремтячою рукою. Однак усі спроби повернути собі самовладання розсипаються в пил, варто побачити ненависний номер на екрані.

Стискаючи кулаки, я згадую, як він притиснув мене до дверей, його руки і гаряче дихання на моїй шкірі, і рішуче відхиляю виклик.

Ні вже, що б там не було, я не збираюся грати в його ігри.

Переконавши себе в цьому, я знову ховаю телефон і, стискаючи ручку сумки, починаю швидко йти в бік метро, прискорюючись із кожним кроком. Моє серце теж калатає, заходиться в шаленому ритмі, видаючи роздратування і страх.

Ні, тобі більше не заманити мене у свої тенета.

Однак він не збирається залишати мене в спокої. Мій телефон дзвонить знову і знову, і врешті-решт я не витримую, приймаючи виклик.

- Що б ти не хотів мені сказати, я не хочу цього чути. Залиш мене в спокої, чуєш?

Я хочу, щоб мій голос звучав упевнено і холодно, але він все одно зрадницьки тремтить. Я збираюся скинути виклик і заблокувати його номер, але, перш ніж встигаю це зробити, Андрій хмикає:

- Знову тікаєш. Невже так боїшся мене?

Я знаю, що це неправильно. Що для нього це чергова гра, маніпуляція. У жодному разі не можна піддаватися і реагувати. І все ж я завмираю на місці. Стою, стискаючи кулаки.

- Я? Боюся тебе? - з ненавистю випльовую я, - Ти занадто багато на себе береш, Громов. Я не збираюся витрачати на тебе свій час.

І, перш ніж він встигає щось додати, я скидаю виклик і шумно дихаю, намагаючись заспокоїтися.

Фух. Я знову це зробила. Зірвалася, хоча збиралася залишатися холодною. А все через нього. Прокляття! І чого тільки прив'язався?

Відправляючи номер колишнього до чорного списку, я сподіваюся, що на цьому все закінчиться, як раптом мені знову хтось телефонує. Цього разу вже з іншого номера.

Напевно в мене розвинулася параноя, але я не збираюся відповідати, відхиляючи виклик і вимикаючи звук на телефоні, і ледь не підстрибую, коли той починає вібрувати.

- Я вже сказала, дай мені спокій! - гарчу я в телефон, упевнена, що це Андрій дзвонить мені з іншого номера, як раптом чую розгублений і злегка засмучений голос мами.

- Люба, у тебе щось сталося?

Розгублено моргнувши, я ненадовго завмираю і обережно запитую:

- Мамо? Чому ти дзвониш із цього номера?

- Ах, люба, це така довга історія... Головне що мені потрібна твоя допомога...

Я хмурюся і втомлено розтираю пульсуючі скроні, відчуваючи як мій головний біль посилюється.

- Григорій знову щось накоїв? Мамо, я вже казала, я не можу вічно втручатися у ваші розбірки...

- Ні-ні! Що ти таке кажеш? З ним усе чудово, просто сусідка, яка мала наглядати за Стьопою, раптом поїхала з міста, нічого толком не пояснивши... Ти ж зможеш за ним доглянути?

Стьопа був пухнастим білим котом із гетерохромією, якого мама підібрала два роки тому. Красень із жахливим характером. У нього постійно змінювався настрій: в один момент він ласкаво терся об ноги, а наступного міг несподівано вкусити. І це я мовчу про те, скільки разів ця потвора дерла мамині улюблені подушки і справляла нужду в квіткових горщиках.

- Сумніваюся, що тітка погодиться впустити його у свою квартиру, - чесно відповідаю я, - Ти ж знаєш, як вона любить свої квіти... Але я можу приїжджати, щоб нагодувати його і змінити йому лоток.

- Знаю, знаю, але, Ганнусю, як же він буде там один ці два тижні? Він дуже соціальний! Йому потрібна компанія!

Важко зітхнувши, я закотила очі, вже передчуваючи спілкування з цим соціальним товаришем.

- Гаразд, мамо, я догляну за ним, - нарешті здаюся я, і, через кілька реплік, ми закінчуємо розмову, і я продовжую йти далі.

Більше нічого надзвичайного не відбувається. До самого метро та й після мій телефон мовчить, і від недавніх подій залишаються тільки спогади.

Не те, щоб я зовсім не думала про те, що сталося. Усе таки таксі і цей дзвінок від Андрія - усе це було досить дивно. Наче він усе це підлаштував...

Ні, це неможливо. Підмінити таксі, і привести мене до готелю - це чисте божевілля навіть для нього. З чого б йому на це йти? Щоб просто познущатися наді мною? Йому, у якого для мене раніше й п'яти хвилин не було?

Напевно, від стресу я стала надто недовірливою, ось і здається всяка нісенітниця. Ну справді, він же не такий псих, щоб цим займатися?

Підбадьоривши себе, я остаточно заспокоїлася, і поїхала додому, насамперед купивши в супермаркеті фруктів для Аліси, і дитячу книжку з казками. Остання обійшлася дорожче, але я не змогла втриматися. Аліса дуже любить казки. Більше ніж мультики, ляльок чи прогулянки. Тому і я, і тітка, регулярно купуємо їй їх.

Сама Аліса поки що читає невпевнено, по складах, але їй дуже подобається намагатися.

Стоячи в черзі біля каси, я помічаю знайоме обличчя. Позаду мене стоїть Олексій - той хлопець із собакою, що врятував мене від грабіжника того вечора. Коли він відриває погляд від телефону і нарешті помічає мене, я посміхаюся і махаю йому, але майже одразу відвертаюся, щоб пробити й оплатити продукти.

Коли він оплачує корм для свого собаки, ми зустрічаємося біля виходу і нарешті вітаємося.

- Привіт! Не очікувала тебе тут побачити.

Олексій усміхається, піднявши мішок собачого корму.

- Привіт. Лакі досить ненажерливий. Не встигнеш помітити, як мішка корму вже немає. А ти тут якими долями?

У відповідь я піднімаю пакет із фруктами та дитячою книжкою.

- Вирішила порадувати дитину. Через роботу я багато часу проводжу поза домом, тож це свого роду вибачення напевно.

- У тебе дитина? - запитує він.

Зазвичай цей факт відлякує чоловіків, але Олексій не має вигляду наляканого чи засмученого, що робить його в моїх очах ще привабливішим.

- Так, донечко.

- І скільки їй?

- Майже п'ять. Буде за кілька місяців.

- Велика вже, - з усмішкою киває він.

- Так, якщо чесно, думаю ніколи не звикну до того, як швидко вона росте. Ще вчора вона була зовсім крихіткою, а тепер сама читає казки, і миє за собою посуд, стоячи на стільчику. Коли вона піде до школи, я, напевно, з глузду з'їду від хвилювання.

Ми говоримо ще якийсь час дорогою до дому, про Алісу і про Лакі, і врешті-решт я приходжу додому. Моя голова все ще болить, але настрій значно покращився.

Відчинивши двері, я чую тупіт дитячих ніг і радісний голос:

- Матусю!

Підбігши до мене, Аліса обіймає мене. Широко посміхнувшись, я підхоплюю її на руки і недовго кружляю. Недовго, бо тиск знову дається взнаки, і в мене починає паморочитися голова.

- Привіт, рідна. Ти добре поводилася? - з посмішкою запитую я, і бачу тітку, яка виходить із кімнати. Судячи з хитрої посмішки, настрій у неї був чудовий.

- Так! Ми полили квіточки і тітка вчила мене робити млинці!

- Правда? А мені даси спробувати?

Замість відповіді Аліска негативно мотає головою, і я здивовано піднімаю брови.

- А чому?

Аліса махає ручкою, ніби просить мене нахилитися, і, коли я це роблю, шепоче мені на вухо:

- Тому що вони згоріли!

- Ну й добре, - з усмішкою відповідаю я, - Зате у мене для тебе дещо є...

- А що? - моргнувши, Аліска з цікавістю зазирає в пакет, дістає звідти книжку з казками, і радісно обіймає мене, а потім тікає до кімнати, мабуть читати, - Ура! Спасибі, матусю!

- Ти сьогодні рано, - зауважує тітка, - На роботі все добре?

- Так, не хвилюйся, - відповідаю я, а потім винувато додаю: - Але мені знову потрібно від'їхати. Ненадовго. Мама зателефонувала, попросила доглянути за Стьопою. Сусідка, з якою вона домовлялася раніше, не зможе цього зробити, а вони з вітчимом раптом зібралися у відпустку...

- Так, постривай! Яка ще відпустка? - здивовано запитує тітка, - Вони ж ще зовсім недавно ледве кінці з кінцями зводили через борги її нікчемного чоловіка!

Я знизала плечима.

- Якщо чесно, поняття не маю. Мама сказала, що все вирішилося, і вони з Григорієм відлітають до Туреччини на два тижні.

Від шоку в тітки округлилися очі, і, якщо чесно, в цьому я могла її зрозуміти.

- І це не здається тобі підозрілим? - запитала вона.

- Звичайно здається. Я практично впевнена в тому, що Григорій знову щось накоїв, і це виллється в нові проблеми для мами, але я більше не можу втручатися. Я справді люблю її і бажаю їй кращого, але я не можу боротися замість неї, коли вона робить усе, щоб назавжди залишитися в цій трясовині з боргів і брехні. Вона тримається за Григорія так, ніби він останній чоловік на планеті, і я нічого не можу з цим вдіяти. Я потрібна своїй доньці. Я не можу дозволити, щоб це впливало і на неї.

Якийсь час тітка похмуро дивилася на мене, а потім кивнула.

- Ніколи не розуміла, як вона могла вибрати такого чоловіка після смерті мого брата, - сказала вона.

- Думаю, їй було самотньо... Але зараз, дивлячись на те, у що він її втягнув, впевнена, що їй було б краще самій.

Я справді так вважала. Частково це було причиною моєї самотності. Особливо тепер, коли мій вибір міг вплинути не тільки на мене, а й на Алісу.

Після розлучення я боялася підпускати до себе нових чоловіків. Алісі й без того було важко рости без тата. Нові чоловіки в моєму житті, які змінювали один одного, зробили б тільки гірше. Тому я звикла відмовлятися від будь-яких пропозицій і знаків уваги. Навіть розмови з Олексієм, хоч і досить приємні, ніколи не переростуть у щось більше.

- Гаразд, годуй цього монстра, - сказала тітка, - Я посиджу з Аліскою. Тільки не здумай тягнути цього шкодника до мене в дім!

Я тихо хихикнула. Чогось такого слід було очікувати.

- Добре, постараюся повернутися якнайшвидше, - пообіцяла я, викликаючи таксі, і, хоч і не хотіла бути надто недовірливою, цього разу про всяк випадок записала собі номер і марку машини, яка має до мене приїхати.

Коли, сідаючи в машину, я про всяк випадок уточнила у водія кінцеву адресу, він подивився на мене так, наче в мене з голови щонайменше ріс гриб, але все ж відповів, і, почувши відповідь, я остаточно розслабилася і навіть вирішила послухати музику дорогою.

Ніщо не віщувало біди. Усе було як завжди.

Я піднялася вгору сходами п'ятиповерхового будинку, і, підійшовши до старих дверей, відкрила замок запасним ключем.

У квартирі було темно й тихо, але це й не дивно. Зрештою вона була порожньою, якщо не брати до уваги одну білу пухнасту заразу.

Закривши за собою двері і почувши позаду шурхіт, я не звернула на це ані найменшої уваги, бо була впевнена в тому, що це Стьопа прибіг перевірити, хто приніс йому поїсти. Ось тільки я помилилася.

Стьопа точно не міг покласти гарячу долоню до мого живота, нависаючи зверху. І вже тим більше його хрипкий шепіт не міг торкнутися мого вуха, змушуючи хвилю тремтіння прокотитися по всьому моєму тілу:

- Ну привіт, люба... Здається, нам багато про що слід поговорити...