Коли я сідаю в таксі і повідомляю водієві адресу, яку мені надіслав колишній чоловік, моє серце б'ється як божевільне. У мене так тремтять руки, що я навіть не можу витягнути потрібні купюри з сумочки. Від тривоги мені не вистачає повітря, і навіть відчинене вікно ні краплі не рятує ситуацію. 

Цей і без того жахливий день ризикує перетворитися на справжню катастрофу. Чому він запропонував зустрітися саме в готелі? Що він задумав?

Заплющивши очі від раптового пульсуючого головного болю,  починаю повільно розтирати скроні.

Прибувши в готель, я проходжу через розкішний хол і підходжу до дівчини на ресепшн. Повідомивши свої дані і номер кімнати, я отримую ключ та інструкцію, як дістатися до призначеного місця. 

Піднімаючись ліфтом, я відчуваю, що майже не дихаю.

Чому я взагалі тут? Повірити не можу, що справді погодилася на цю кляту зустріч.

Я зупиняюся посеред коридору і нервово озираюся на всі боки. Ще не пізно втекти, але я не можу. Я повинна з ним поговорити. Заради мами. Без мене вона ніколи не поверне йому цей борг.

Дійшовши до номера, я ненадовго зупиняюся, подумки рахуючи до десяти, і стукаю у двері.

От би він не відповів! От би цей покидьок з якоїсь причини не зміг прийти... Та хоча б через чергову помічницю! Але, всупереч надіям, я чую холодний, до болю знайомий голос. 

- Заходь.

Я повертаю ручку і штовхаю важкі двері. Кімната виглядає просторою і світлою, а на круглому столі стоять два келихи з червоним вином. Мій погляд швидко оцінює обстановку, і зупиняється на колишньому чоловікові.

На жаль, Андрій має, як завжди, чудовий вигляд, і тримається відповідно, чого не можна сказати про мене. Він дивиться на мене, як хижак, що націлився на здобич.

- Ти що, помилився номером і випадково надіслав мені повідомлення замість своєї коханки? - з нервовим смішком запитую, вказуючи на келихи, і залишаюся стояти. Що б він тут не влаштував, у мене немає  бажання брати в цьому участь.

Він нічого не відповідає. Просто відкидається в кріслі і впритул дивиться на мене. 

Його спокій змушує мене панікувати. 

- Мама не повинна була просити тебе про допомогу. 

- Мене вражає твоє нахабство. Через сім років вриваєшся в моє життя і критикуєш мою щедрість щодо твоїх родичів. 

- Послухай, я й гадки не мала, що мати взяла в тебе гроші в борг, я вже казала. Я не розумію на що ти розраховував? Думав вона зможе його тобі повернути?

- Що ти зараз від мене хочеш? Я не змушував її робити це. Є угода, умови угоди прописані в договорі, - у його тоні чується виклик, і я втомлено зітхаю. Знала ж, що буде непросто.

- Громов при розлученні я не взяла з тебе ні копійки... 

- Вирішила надолужити згаяне? - він глузливо вигинає брову, і я ледь стримуюся, щоб не заричати.

- Мені не потрібні твої гроші, - повторюю я, - І ніколи не були потрібні. Я тут тільки для того, щоб зберегти будинок матері. Зміни умови угоди.

- Не думай, що можеш до мене звертатися таким тоном.

- Правильно, я зараз не в тому становищі. І тобі чудово про це відомо. Готова посперечатися, ти цим насолоджуєшся, - роздратовано випльовую я.

- У мене немає бажання слухати твої слізливі історії.

Мої очі спалахують гнівом, і я стискаю кулаки, намагаючись стриматися. 

Прокляття! Хотіла ж залишатися холодною, але з цим покидьком просто неможливо стримувати емоції.

- Слізливі історії? Ти думаєш, я благатиму тебе про допомогу? - з ненавистю випльовую я, - Та я краще в швидкозаймі боргів нахапаюся, і буду власноруч відбиватися від громил, ніж прийму від тебе хоча б копійку! Забудь, я розберуся з усім сама. Тільки тримайся від мене і моєї матері подалі.

Якийсь час Андрій пропалює мене роздратованим поглядом, і я навіть на відстані чую його галасливе повільне дихання, а потім він одним махом осушує свій келих і випльовує:

- Ти просто невдячна дурна жінка, знаєш про це?

- Тепер знаю. Упевнена, твоя нова пасія підходить тобі куди більше. 

Він встає, його крісло відкочується назад, і я неусвідомлено починаю відступати до дверей. Втиснувшись у них спиною, я злякано здригаюся і заплющую очі. Андрій виявляється занадто близько. Настільки, що за запахом дорогого вина я відчула зовсім інший: його власний. Той, що я майже забула. Злегка мускусний і пряний, з нотками хвої та сандалового дерева.

- Що таке? Боїшся? - шепоче  мені на вухо, обпалюючи шкіру гарячим диханням, - А йти до мене страшно не було?

- Пусти, я йду! Я не збираюся грати з тобою!

Я спробувала відштовхнути його, але він не зрушив з місця.

- О, ти вже давно це робиш... Ти любиш змушувати людей покладатися на тебе, лише для того, щоб зрештою заподіяти їм страждання, вірно?

Здригнувшись, боляче б'юся спиною об дверну ручку, і розгублено піднімаю на нього очі.

- Про що ти говориш? - мій голос тремтить від страху. Я ніколи не бачила його таким, і не знаю чого від нього очікувати, але безумовно не чекаю нічого хорошого.

Він піднімає руку й обережно прибирає пасмо волосся з мого обличчя. Я злякано заплющую очі, майже не дихаю, коли його пальці ковзають униз до мого горла. 

- Відпусти мене, - шепочу на межі відчаю.

- Відпустити? Тобі не подобається?

- Ти божевільний... 

- Можливо, але це ти зробила мене таким. Чого тобі не вистачало? Скільки він заплатив тобі? Упевнений що дав би більше, якби ти тільки попросила...

- Про що ти? Що ти несеш?

На  очі навертаються сльози, і на його обличчі з'являється розчарована посмішка.

- Яка ж ти брехлива... 

- Брехлива? - повторюю я, не вірячи своїм вухам, - Ти не маєш права звинувачувати мене в брехливості!

Я намагаюся вирватися , але він міцно тримає мене за зап'ястя. 

- Непорядна маленька брехуха, - шепоче і його гаряче дихання знову торкається моєї шкіри. - Ти така чудова, коли сердишся...

- Досить! - кричу, вже не стримуючи сліз, - Пусти! Я ненавиджу тебе! Ти розтоптав мене! Знищив мою гордість, мою любов, а зараз смієш у чомусь звинувачувати?! Пішов до біса! Я впораюся без тебе! Ти мені не потрібен!

Я насилу вириваюся з його хватки і вибігаю за двері. Сльози застилають мої очі. Я біжу в бік ліфта, не обертаючись, і ніби крізь товщу води чую, як Андрій щось вимовляє, але це вже неважливо.

У якийсь момент я оступаюся, і відчуваю, як моя ліва нога горить від болю, але не зупиняюся. Я не можу зупинитися. Вибігши з готелю і пробігши два квартали, я без сил опускаюся на лавку і обіймаю себе за тремтячі плечі. Я намагаюся взяти себе в руки, але нічого не виходить.

Я все ще відчуваю запах цього мерзотника, його подих на моїй шкірі.

У моє життя він приніс тільки біль. Стільки болю, що важко дихати, але з мене досить. Я не дозволю йому знову перетворити моє життя на пекло.