Стежка до Євдокії була мереживна, мов виводок слизьких гадів, звивалася поміж дерев. Під ногами притоптане каміння, напевно, там часто проходили люди, чи хтось ще.

 Смеркалось, небо блиснуло першими зірками. Зореслава та Іван  рухались вглиб дрімучого лісу, лише вдвох. Хлопці вирішили подивитись на святкування Купала. Пара пообіцяла до них приєднатись опісля відвідин.

Ніч була особлива для чаклунства, тому вдвічі захоплива для Івана. Він все сприймав, як пригоди. Зореслава ж побоювалась. У одну з таких ночей, коли тоншала грань між світами, вона покинула справжній дім. Їй стало недобре від спогаду, кидало в холодний піт.  Вона що є сили зупинялась, виснажена, ніби хтось  пив її життя, тягнув до землі. За ними наглядали три прихвосні-демони, що служили фамільярами: кішка, змія та крук. Вони могли приймати подобу людей, якщо хотіли, та плутати сліди, коли їх господиня не бажала приймати незваних гостей.  У Євдокії було багато хитрощів, а на свята, подібно Купайлу, її бісові сили росли.

Ось вимальовувався похилений показник та обійстя бабці. Стара хатинка з пишною зеленню замість паркана, що служила для відварів бабці поряд з лісовими травами. До лісу тут близенько, якщо Блуд не заграється.

  Проте ці трави не завжди були потрібні. Сама хатинка була низька та трохи кривенька, але  подвір'я прибране, підбілене зі всіх боків. Далеко не факт, що це не морок грає з уявою, малює те, що гості хочуть бачити, як і образ самої босорки. 

Хлопець з дівчиною почули спів за будинком, тому крадькома вирішили підглянути. 

Змії сплелись мереживом, 

Плутали з Блудом стежками.

 В небі нічному ні зорі, 

В річках свічки, мов ліхтарі.

В ніч на Купала, я  знову прийду,

 Папороть в лісі віднайду.

 Мавка, подружка лісова,

 Буде поруч, наче імла.

 Від злих духів захистить,

 Але з лісу не дасть піти.

Пісню співала дівчина приблизно їх віку, біля неї хвостом махав кіт, у якого очі світились від сполохів полум'я. Горіла ватра, у казанку кипіло щось солодке. Цей запах з поривом вітру торкнувся носів незваних гостей. Чорне волосся було розпущене, але на  голові красувався вінок з ромашок та дощику.

Вони заслухались піснею, не підозрюючи, що господиня їх чула.

— Чого стоїте, підійдіть, — сказала вона, не повертаючись повністю, та помішувала вариво.

— Ми прийшли до пані Євдокії, — мовив ввічливо Іван, а сам задивився та замріявся. Зореслава теж була гарною, але містична аура чорнотою манила. Дівчина, мабуть, була адепткою, хоча бабця казала, що Євдокія неохоче бере учениць.

“ — Може, тіло для трансміграції?” —  думалось Зореславі, та, наскільки їй вдалось вивчити міфи, переселялась босорка в мертвих, а дівчина дуже навіть живою виглядала.

—  Узвар майже готовий, приєднаєтесь? —  біля дівчини на стільці стояло три металеві кухлі. Відьма чекала гостей, рівно дві людини? Це насторожило парочку. Вона чекала їх?

Бабця Івана наголошувала - пити нічого не можна, поки босорка не запросить до хати. Тому Зореслава відмовилась. Іван слідом також. Напевно, то були просто придумки старенької, але краще прислухатись.

— Може, пізніше. Нам потрібно спочатку поговорити з пані Євдокією, вона в хаті? —  показала дівчина на відкриті двері. Кішка зашипіла, сполохала дівчину. Було відчуття, що вона кинеться на пару. Насправді вона просто їх лякала, і їй це вдалось. Чорноволоса дзвінко засміялась.

— Я і є Євдокія, — всі любовні еманації вибило разом із видихом розчарування та переляком. Дівчина вказала на Івана.

— Ти перший, — він проковтнув грудку. По очах видно, що передумав. — Приймаю по одному. — Вона попрямувала до хати, Іван не спішив, тому кіт знову зашипів. Хлопець і не помітив, як дівчина опинилась в хаті й замість неї за столом сиділа бабця з пряжею в руках, тільки вінок залишився той самий, а сиве волосся відкинуте на бік. Де-не-де були чорні пасма, які сивина ще не взяла в полон.

Зореслава спочатку не хотіла відпускати Івана одного, але застрягла на місці.  Її тримала якась сила. Кіт почав витись біля її ніг. Він більше не шипів, а ластився. Це розслабило дівчину.

— Я можу вас погладити, пане кіт? — ввічливо спитала вона,і потягнулась до пухкого хутра, що замурчало.

Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, як Іван вискочив з криками.

—  Ідемо звідси, — він взяв Зору під руки, але вона відсахнулась.

— Що трапилось, чому? Що сказала пані Євдокія?

— Правду, —  замість Івана сказала відьма. Чорнява дивилась на них і потішалась. Поганого вона нічого не сказала, ну майже. Іван їй просто не повірив.

— Заходиш? —  з викликом вона подивилась на Зореславу. — Дівчина почала метатись.  І залишати Івана не хотіла, але й  поговорити з босоркою мала намір. Як вчинити? Тим часом неподалік проповзла змія і зникла десь у хаті, за нею побіг кіт, намагаючись дряпнути лапою, наче пістряву іграшку, а крук розмістився на стрісі, тріпочучи крилами. 

— Іване, присядь, я скоро, — Зореславі чималих зусиль коштувало заспокоїти його, вона залишила йому сумочку, в якій тримала воду. Наказала пити, якщо буде нервувати. А сама пішла за Євдокією. Перед нею стара не змінювалась, хоча здавалось, Зореслава бачила її зсередини, а це означало, що босорка її теж. Якщо ти бачиш їх, вони бачать тебе.

Босорка вказала на стілець, і співачка присіла.

— З чим прийшла? — коротко спитала вона, хоча відповідь шаріла в повітрі. 

Змія обвила ніжку стільця, і Зора мало не закричала від її присутності. Усе в цьому домі її лякало, але сполохати Івана на вулиці вона не хотіла, тому притисла губи. Так, тепер зрозуміла, чого він був наляканий. Атмосфера на неї давила, запахи змішались та дерли горло.

— Я... Я…я… — дівчині стало важко говорити, і Босорка запропонувала їй узвар. Вона кивнула, та випила зовсім трохи. Перед очима все попливло. Зора побачила свій дім, свій справжній дім. Намагалась струснути головою, щоб розсіялось марево.

— Мені потрібен захист від пристріту, щоб гарно виступити, — сказала нарешті дівчина.

Босорка задумливо її вивчала.

— Тобі, чи від тебе? — уточнила відьма. Серце Зори тьохнуло, вона руками стисла тканину сукні.

— Що ви таке кажете? — вона боялась дивитись Євдокії в очі.

— Твої кошмари, що тебе гнітять. Ти боїшся покалічити їх, — Босорка дивилась в її душу. Читала, як книгу. Хоча Зореслава просто не вірила, тому що чула.

— Пташко, Алконост, — прозвучало з вуст Босорки, і вона схопила за руку дівчину. Рука тут же стала зморшкувата, а лице старече, як і волосся. Вінок з ромашок зів'яв і почав опадати  разом з листочками дощику. Зора стрепенулась, вирячила очі, хапаючи повітря. Вона знала, що таке жах, але все одно втислася в стілець. Приходити сюди було помилкою.

Колись Євдокія була така сама. Існувала у двох світах. Бачила і темну, і світлу сторону. Пройшли десятиліття, босорка пам'ятала все. Вона, на відміну від Зореслави, не прагнула забути минулі прояви своєї суті, хоч ситуації пережила різні.

— Я не… — Зора намагалась рипнути, очі заблищали від сліз. — Я не хотіла, я не знала, як контролювати голос, — випалила дівчина, і босорка плавно відпустила.

— Тому, що твоє місце не тут, Алконост…

— Ні! Не називай мене так, — перервала вона стару, тепер в її очах відобразилась злість на себе і на Карпатську відьму.

— Хочеш відмовитись від своєї сутності, чи сидіти на двох стільцях? Хочеш продовжити брехати, наче нічого не відбувається?

Євдокія намагалась донести дівчині, що така її природа. Вона не може існувати в земному світі на своїх умовах, як би цього не хотіла. Алконости – птиці Вирію. Магічні істоти, що служать Хорсу, співають для померлих або ненароджених.

— Вам не зрозуміти, що я пережила!

— Повертайся додому! — наказала босорка, — повертайся до нього. І тоді більше ніхто не постраждає.

— Я краще помру, аніж повернуть до нього.

— Він прийде за тобою зовсім скоро… твій батько.

Зореслава не очікувала цього почути, але згадала про те, що світи тоншають. Так вона втекла колись. Переродилась в земному світі. Так і він може її повернути назад. Її батько досить темна істота. Він не дозволяв їй бачити сонце та співати для інших.

— Ти можеш мене від нього захистити? — Спитала дівчина, — Я заплачу будь-яку ціну.

— Та невже? Навіть ціною власного голосу? — Поцікавилась босорка.

— Мій г-г-голос? — Це все, що у неї було. Забери у птиці голос — і вона загине. Голос — дар, захист, прокляття, зброя, спосіб заробляти, причаровувати. Вона нічого поганого не робила. Не зі своєї волі. Зореслава похитала головою. —  Це єдина ціна?

Босорка змилувалася.

— Не єдина, але варіанти не найбільш привабливі, —  почала вона.

— Щоб залишитись на землі, ти або жертвуєш своїм голосом та стаєш простою смертною, або своєю душею і станеш служити мені, змінюючи одну клітку на іншу. Ти втратиш свою людську подобу на весь рік, крім таких днів,   як Івана Купала, чи інші свята, коли наша сила  росте. Тільки в ці дні ти зможеш користуватись чарами голосу та власною красою,  розпоряджатись своїм життям. Коли чари спадуть, повертатись до мене.

Зореслава задумалась. Ці варіанти були кращими, аніж повернутись у Вирій та продовжувати служити батьковим цілям. Співати тільки для нього. Втратити назавжди голос чи душу? Вона не сміла більше говорити, питати про інші шляхи, вона була  впевнена, що їх не існує.

— Я виграю для тебе сім днів, потім ти повинна зробити вибір, — додала Євдокія.

Зореслава прорахувала всі можливості, і те, що якраз на сьомий день мав відбутись їх концерт. Вони готувались, вона не хотіла їх підвести.

Босорка простягнула дівчині блакитні стрічки.

— Пов'яжи на руки й не знімай, це твоє відтермінування, —  Алконост кивнула.

— Дякую, — вона пов'язала стрічки на руки і помалу вийшла.

Було ще дещо, про що Євдокія не сказала, вплинути на це вона не могла, проте міг Іван. Вона побачила це в його очах, рівно в той момент, коли Зора обернулась. Босорка знала, що він буде підслуховувати. У першу чергу, тому що переживав. На її вустах грала усмішка, а ось Зореслава й Іван були шоковані.

— Ти брехала! — це були слова, спрямовані співачці, й він кинувся від дому. Зора побігла за ним.

— А ти б повірив? — намагаючись наздогнати, крикнула вона. Іван кинув у неї її сумочкою. Дівчина спіймала, перекинула її через плече. Зворотна дорога була тими ж стежками, але здавалось, що тепер за ними спостерігала всяка купальська нечисть, яка мала вилазити після опівночі, у відьмин час.

— Ми тобі вірили, а ти брехала, — продовжив уперто він, і почав махати головою та руками. Він не міг відповісти на її питання. Не міг прийняти те, чому став свідком. Кожен раз, як дівчина намагалась зупинити, відсахувався, та намагався пришвидшитись. Зореславі не вистачало сил його зупинити.

— Будь ласка, дай пояснити.

Врешті Іван зупинився, і вона почала  коротко посвятити юнака в суть проблеми.

— Я дійсно не людина, ну, тобто не зовсім людина. Алконости — миролюбні птахи, які співають у Вирії та заспокоюють душі. Але я стала бранкою свого батька. Я ніколи не росла з іншими птахами що служили нашому богу Сонця Хорсу, не знала своєї матері. Мій батько використовував мій голос, щоб контролювати своїх прихвостнів. І коли в мене з'явився шанс втекти, я втекла. Рівно двадцять три  роки тому, на Івана Купала, коли мій батько був зайнятий підготовкою  темних свят в потойбіччі. Я мала до нього приєднатись потім, але втекла. — Зора голосом оглушила прихвостнів, та кинулась у вир, що відкривався у свята. Вона не знала, що там її чекало, але це було краще, чим клітка. 

Що було далі, вона не пам'ятала, і тільки коли ставала старшою, пам'ять поверталась, а разом з нею нічні кошмари.

Вона розказала юнаку про той роковий концерт, коли перестала контролювати голос, і у глядачів почались страшні видіння, наче хтось  навмисне спровокував усе. Тоді вона перестала співати на довгі роки, до цього конкурсу.  

Прихвосні Босорки були задоволені розвитком ситуації, тому прийнявши нові подоби місцевих парубків та дівчат, перемістились разом з Євдокією на святкування Купали. У них був свій ритуал і свої завдання. Пані пообіцяла дівчині сім днів.