Від подібної витівки батьки були не в захваті, хоча дівчина босорку в розповіді не згадувала, просто розкрила плани про подорож в карпатські гори на кілька днів з друзями. Менше знають — менше переживають. До того ж в неї скоро день народження, їй виповниться  двадцять три  роки. Рівно на Івана Купала.

Її чекала подорож через пів України! Це в голову не вкладалось. Але коли вона  вже махала рукою з потягу батькам, Зора наче опинилась в іншому вимірі.

Вони з хлопцями викупили одне купе, що змушувало пасажирів коситись і задумуватись над тим, куди компанія їде, і що за дівчина згодилась їхати з трьома хлопцями, коли існували жіночі купе? Така думка іноді виникала й у самої дівчини, але хлопці були ввічливі, всю дорогу допомагали з валізами, і виходили  з купе, коли вона переодягалась.

Зора із захватом дивилась у вікно, тому що давно не подорожувала далі Тернопільської області, де жила. Вони чаювали з автентичних підстаканників Укрзалізниці, обговорювали плани, мрії. Вона трохи вивчала гугл карту та легенди, де це робити дозволяв інтернет-зв'язок. У них знайшлось трохи часу погуляти  Львовом та пересісти на інший потяг, а потім місцевий транспорт, аж поки не дістались села, де жила бабуся Івана, а там розвідали про Старі Мухомори.

Бабуся з радістю прийняла всіх гостей, позаяк гості у неї були не часто. Оскільки Іван попередив, то бабця напекла смачних пиріжків з сиром та вишнями. Бабцю Івана звали Мирославою. Але він називав її — бабуся Слава.

— Бабусю, ви мені в дитинстві розповідали про босорку. Ту, що в Старих Мухоморах. Чи жива вона, чи приймає ще людей?

Бабця Слава ледь не пролила чай на білу скатертину, коли розливала його всім. Зореслава притримала руку старенької, зморшкувату й змучену.

— Присядьте, я розіллю сама, — запропонувала дівчина.

— Дякую, пташко, — щиро відповіла бабуся й присіла. А Зора побіліла на лиці. Хоча в словах бабусі не було нічого ганебного чи злого. Пташка. Звичайне слово, але дівчина реагувала на нього болюче. З цим була пов’язана своя історія. Історія, яку вона жадала забути, але, приїхавши сюди, навпаки починала згадувати.

— Пані Євдокія? Звісно, жива, — відповіла бабця. — Але я не чула, щоб вона  останнім часом когось приймала. Маю на увазі приїжджих.

— Так я тут виріс, — нагадав Іван. Бабця нічого не відповіла на це, лише спитала:

— Навіщо вам босорка? Он які гарні, все у вас добре і так, живете в містах своїх.

— Та просто хочеться дух Карпат відчути, поворожити,  — додав Петро, приховуючи цинізм та насмішку. Зореслава кивнула, хоча відчула нещирість Петра.

— Босорка не любить брехню, — наказала бабця. — Та й важка дорога до неї, аж до краю села.