На ранок вона вже стояла в черзі на запис. Її радо прийняли, дехто впізнав дівчину за старими афішами. Проте вона зайняла чуже місце. Того, кому цей конкурс був потрібніший.

  Перед будівлею на паркані сидів музичний колектив. Це було троє хлопців, двоє з яких тримали  в руках гітари, а третій штовхав мотиваційні речі.

— Все буде, хлопці. Ми зі всім справимося. Будуть інші конкурси.

Зореслава глянула на них та задумливо підтиснула губи. Голос всередині говорив, що вона жахлива людина, не достойна.

Можливо, вона пошкодує про своє рішення, але вона все ж вирішила підійти.

— Даруйте, — перервала вона парубків, — Ми можемо виступити разом, як гурт. Мені б не завадив музичний супровід. — запропонувала дівчина так просто, навіть не представившись. Зора вже чекала насмішок, але хлопці притихли, переглянулись, та знизали плечима.

— Можна спробувати, — відповів мотиватор, протягуючи руку дівчині. — Я Сергій, а це Петро та Іван. —  Вказав він по черзі на товаришів.

— Зореслава, — представилась дівчина й всміхнулась. Голос всередині незадоволено бурчав, попереджав відступитись.

— Яке рідкісне ім'я, — відказав задумливо Сергій, а дівчина просто кивнула. Дійсно, ім'я було рідкісне. Але мода на незвичні, старовинні імена поверталася. Мати говорила, що то була ідея батька. Згадка про нього віднесла її наче в інший вимір, і вона старалась про це не думати. Проте незнайомцям вона цього не сказала.

Їх невелика компанія змінила заявку на конкурс й вирішила відмітити це в сусідній кав'ярні, запах з якої  приємно дратував всю вулицю.

Слово за слово, і вони вирішили, що на конкурс їм потрібна нова пісня, написана саме для їхнього нового складу. Дівчина цілком погодилась. Це мало стати чимось новим в її житті, і, можливо, початком нової дружби. Але ця легкість, з якою вони всі зійшлись, її лякала. Чим легше вона сходилась з людьми, тим боляче втрачати цей зв'язок.

— Коли не знаєш, з чого почати, на поміч завжди приходять міфи та легенди, —  виголосив Петро, запихаючи в себе шматок тістечка, та голосно сьорбаючи каву. Зореслава удала, що не помічає його манер за столом, та кивнула. Така ідея їй подобалась.

— Колись бабця, що родом з Карпат, мені розповідала про одне поселення. Як же воно називалось… — він зробив паузу. — Старі …Старі Дерева, ні, не дерева, трави, кізяки… А, згадав, Старі Мухомори. Так ось, десь там серед лісів і карпатських хребтів живе Босорка.

— Босорка? — перепитала, хмурячись дівчина.

— Ой, Іване! Твоя бабця, та ще казкарка була. Пам'ятаєш, як ми літом декілька років тому сумлінно шукали папороть в ніч на Івана Купала? — Згадав Сергій. 

— Ми так пройнялись історією про успіх, — додав Петро.

— І що? Це не означає, що його не існує… — пирснув Іван. —  Але ви мене перебили. Кажуть, Босорка має три душі та допомагає у вирішені певних питань.

— Ага, а також кажуть про анімалізм, немов вона обертається в змій, павуків, жаб, — додав Сергій. Зореслава пройнялась історією. В неї з’явилась надія. Поки хлопці мірялись знаннями, загуглила легенди та приблизне місце знаходження селища. Дописів було багато. Але Іван продовжив.

— Карпати — найкраще місце для натхнення. Якщо ми хочемо написати вибухову пісню, треба їхати до бабці.

Зореславі це здавалось безумством. Проте, якщо босорка існувала, вона могла їй допомогти. Можливо, над її тьмяною душею  пристріт чи якесь прокляття.