– Отже, шановні наші смертнички, рада вітати вас у стінах найкращої академії магії на материку, – натхненно почала перше заняття викладачка. 

Від такого обнадійливого початку аудиторією прокотився повний здивування та обурення шелест. Але, мушу зазначити, що загальну увагу присутніх пані викладачка привернути змогла. Майже, як наш остогидлий професор з англійської.

Виглядала вона, як і більшість жінок у цьому світі: сукня до п’ят незрозумілого темного кольору, біленький комірець з тонкого мережива. З прикрас, хіба намисто з доволі великих перлів та шпильки, якими закріплена висока гулька скрученого волосся. Загалом, вона мені нагадувала акторку театру. Та ж велична постава, ніби їй до спини швабру прив’язали. Та ж манера високо тримати голову та розмовляти чітко, виразно, ніби цвяхи заколочувала. 

Прям як монашка в середньовічному монастирі. Якщо прикраси прибрати.  Але до прикрас тут охочі були всі. Он і Зара постійно наряджалася. То сережки, то брошка. Сьогодні така цікава була – у формі ящірки з крилами. Майже дракон. Але чудернацький з шістьма лапами та крилами, як у бабки.

Та навіть сіреньке-бідненьке вбрання не могло приховати неймовірну красу вже немолодої на вигляд жінки. Певно, змолоду біля її ніг померло від нерозділеного кохання кілька десятків кавалерів. Навіть зараз, попри зморшки в куточках очей та довкола рота, попри широке сиве пасмо волосся, вона все одно приковувала погляд.

Я так замислилась, що прослухала все, що казала викладачка.

– А чому саме “смертнички”? – обережно поцікавилась дрібненька на вигляд білявка за першою партою.

– Бо щонайменше розтуляєте рота тоді, коли вас не запитували, – отруйно усміхнулась викладачка.

– А можна… – спробувала запитати щось дівчина в іншому кінці аудиторії.

– Не можна, – навіть не оглянувшись, клацнула пальцями викладачка. – Вісім годин покарання за те, що говорите, а не слухаєте. 

Я зиркнула в бік нещасної й оторопіла. Бо рота в дівчини не було. Він просто зник. 

Божечки! Від жаху мені страшенно закортіло зірватись з місця і бігти, поки не впаду. Хоча як впаду, то повзтиму. Аби тільки якнайдалі звідси.

– Хто хоч спробує встати з місця, сидітиме до кінця пар нерухомо, – з легкою невимушеною усмішкою попередила викладачка. 

І якось бігати перехотілось. Взагалі. Зовсім. Мені особисто, вже й дихати моторошно було, аби не вляпатись ненароком.

А викладачка ніби не помічала того, яке враження справила. Продовжувала, немов нічого і не сталося. Хоча, мабуть, для неї й справді нічого. Це для мене – ледь не кінець світу.   

Я знов окинула поглядом аудиторію – проклятійників було небагато. Чи то дар такий не популярний. Чи їх дійсно так мало, що доводиться по інших світах збирати. Цікаво, а в нашій групі таких багато?

– А тепер жарти скінчились, – висмикнув мене з цих беззаперечно цікавих міркувань голос викладачки: – Бажаєте більше ніколи не потрапляти в такі ситуації? То ж слухайте уважно і за рік я навчу вас не тільки накладати прокляття, але і знімати їх. При цьому, з найменшою шкодою для вас самих. 

Звучить обнадійливо. Тут і сперечатися ні про що. Але як подумаю, що я клацанням пальців зможу в когось рота забрати… чур мене. Не треба мені такого щастя. Я краще вже по старинці.  Тут я хоч вже технологію зрозуміла – головне бажати зопалу щось такого… корисного та доброго. Як от магістру. Ну відіспався ж… Нарешті.  Тоді чого такий похмурий був?

Зрозумівши, що збагнути незбагненне справа марна і копітка, я прислухалася до тихого говору викладачки. Нічого корисного не почула. Як завжди бла-бла-бла: вам пощастило, це такий шанс, ви станете могутніми…

– І постаріємо на кілька сотень років раніш, – вигукнув якийсь юнак позаду мене.

– Хочете щось сказати, пане? – з натяком запитала викладачка. – Тоді встаньте та назвіться…

Вставати та називатися ніхто звісно не став – сміливців не знайшлося. Всі разом позабувши про сперечання, втупили очі в підлогу і почали щось шкрябати на білих аркушах, що замінювали тут зошити. І як вони потім не гублять де що? Я он диплом свій три години розбирала тільки тому, що пронумерувати листи забула. Довелось увесь перечитувати. Хоча простіше було знов роздрукувати.

– Ви чому не пишете? – звернула на мене увагу викладачка. 

Я знизала плечима, опустивши очі на пусту парту перед собою. 

– Не місцева? – якось швидко здогадалась вона. 

В мене що на лобі написано? Чи я так сильно вирізняюся? 

– Щось пані Трестоун занадто розгубленою стала, – я відкрила рот аби захистити поважну пані, але не встигла – Пишіть, – переді мною нізвідки матеріалізувалися листи паперу та ручки, а сама викладачка розвернулася до дошки. – Конспектуйте уважніше, бо від кожного неправильно написаного символу залежить чиєсь життя і вам пощастить якщо ваше. Це всіх стосується, – попередила вона, обводячи поглядом аудиторію. – Як вам вже відомо, будь-яка магія залежить від життєвої сили мага та стихій, що його оточують. Нам пощастило – ми проклятійники не залежимо від стихій. Будь-яке наше ворожіння в першу й останню чергу залежить від нашої життєвої сили.

– Пощастило, ага… – собі під ніс пробурмотів хлопець, що сидів позаду мене. 

– О, а ось і сміливець виявився. Спускайтеся, пане Брок. Будемо на вас найпростіші прокляття демонструвати. Заодно і перевіримо чого ви варті й що вже вмієте, – позаду заскреготав метал, а потім з грюкотом впав стілець. – Тихіше, пане, не слід так нервувати. Вийдете ви звідси на своїх двох – я вам обіцяю.  Розпочнемо з вас, пані Северд, – ткнула вона вказівкою у дівчину без рота. 

Та підійнялася, сполохано обвела аудиторію повними безпорадного прохання очима.

– Ну-ну, пані. Що ж ви так? Ви ж проклятійниця! І одним тільки поглядом вбити можете і живих, і ще ненароджених, – підбадьорила викладачка. І я тільки зараз зрозуміла, що сама вона так і не назвалася. Чи я прослухала?  – Ну що ж ви? Не соромтесь. Це хіба не ви суперницю можливості народжувати лишили? Прокляли на усе життя. Так що лікарі виявилися неспроможні виправити це? 

Слова викладачки каменем впали в аудиторії, викликали тихі шепітки серед адептів. 

– А з коханим ви що зробили? Ах так, ви ж його перетворили на страшенну огидну потвору, щоб ніхто не поглянув. Тільки от і самі дивитися не змогли. Чого ж мовчите? Ах, я забула, – нещиро посміхнулася вона та помахом руки вернула дівчині рота. 

– Я не хотіла! – вигукнула дівчина і її рот знов зник. 

– А тут ми підходимо до другої складової сили проклятійників – бажання. Жодне ваше прокляття не здійсниться, якщо не буде підкріплено бажанням. І чим сильніша сила вашого бажання, тим краще воно реалізується. Так, гаразд, з вашою силою все зрозуміло, пані Северд, пожаліємо пана Брока та хитку психіку дівчат – не буде і його перетворювати на монстра. Сідайте, – скомандувала викладачка і дівчина без сил впала на стілець. 

– Ну же! Сміливіше! – підбадьорювала вона. – Про ваші вчинки все одно все відомо. Інакше б ви тут не опинилися, – посміхнулася викладачка, нагадуючи самицю скорпіона в банці з павуками – ті хоч і страшні, отруйні хижаки, але ця з’їсть і, навіть, хітину не залишиться. 

Всі переглянулися, а я відчула себе так наче у в’язницю для неповнолітніх злочинців потрапила. Ось тільки злочину я за собою не помічала. Якось сумніваюся, що мої прокльони могли привести до якихось фатальних наслідків. Тільки один руку зломав, інші синцями обійшлося. Може тому я тут? Але ж там наче все минулося – місяць в гіпсі цьому покидьку тільки на користь пішов. 

Далі були: хлопець, який прокляв власну матір на гикавку, дівчина, що ледь не вбила сестру, хлопець, який провчив кілька знайомців зі школи… 

– І нарешті… Найцікавіший випадок. Пані Дзівак, – назвала моє ім’я викладачка і спантеличено завмерла. – Знаєте, пані, коли мені на очі потрапила ваша справа, я розгубилася. Вперше таке бачу. І не можу зрозуміти у чому справа. І не я одна. У вас такий слабкий дар? – спитала вона мене в лоб. А я знов знизала плечима – відповіді на це питання я не знала. – Що ж зараз перевіримо. Спускайтеся, пані Дзівак. 

Я неохоче підійнялася зі стільця, що здавався вже рідним – настільки я до нього прикипіла за цей час. 

– А тепер продемонструйте нам своє вміння, – запропонувала викладачка. 

Я недовірливо зиркнула на неї, не знаючи, що робити. 

– Ну що ж, – поблажливо посміхнулася та, – робить все як зазвичай робите. Нічого іншого від вас не вимагається. 

Як я зазвичай роблю? Я перевела погляд на хлопця. Зазвичай я на когось злюсь і потім щось таке кажу. Але на хлопця зараз я не злилась, то ж нічого не вийде. А викладачка так просто не відчепиться, доведеться імпровізувати. 

– Та щоб тобі волосся облізло, – рявкнула перше, що спало на думку, заздрісно задивившись на густі кучері хлопця – мені б такі! 

І…  нічого не сталося. 

– Ну що ж ви так? Де палке бажання вкладене в прокльон? – нагадала про своє існування викладачка. 

Я знов знизала плечима – в мене так скоро рефлекс на її голос виробиться! 

– А мовчите чого? Боїтесь, що без рота залишитесь? – запитала їдко. – Говорити ви наче вмієте. І оцей ваш рух плечима… Ви щойно погодились провести зі мною ніч, – посміхнулася вона.

– Вибачте, – тільки й знайшла сили вичавити з себе я, гарячково підраховуючи скільки разів встигла ворухнути плечима перед магістром. Виходило забагато… Божечки!

– Що ви, люба, ви мені улестили. Така красива дівчина і пропонує себе так відверто.

З парт почулися смішки і я обернулася – зрадники. Тільки-но стояли на моєму місці та розгублено микали, а тепер зловтішаються.  

– Хоча знаєте… мій коханий певно не відмовиться. То ж приходьте ввечері, – продовжила глузувати викладачка. – Він правда застарий для вас. Але головне, що ви йому сподобаєтесь. 

Я мовчала. Як реагувати на цю провокацію, я не знала. А те, що це була провокація, було очевидно. І чого саме домагалася жінка своїми словами було незрозуміло. Хоча здогадки в мене малися. 

– Вона не погодиться. В неї коханець сьогодні ночував, – доклала якась дівчина з другого ряду.  – Я сама чула як вони вранці сперечалися. 

Швабра квітуча! Ну, будемо знайомі – сусідка.

– О, пані, ви так багато знаєте, – уїдливо протягнула викладачка, заохочуючи балакучу адептку до продовження. 

Хоча я б не так її назвала. 

– Ще б пак. Вони так лаялись на світанку, що тільки мертвого не розбуркали б.

Лихим словом пом'янула магістра і його добірну лайку, що підняла мене ще й на світ не зазоріло, і як виявилось, не тільки мене,  – не міг тишком-нишком злиняти? І як тепер виправдовуватися? Хоча… Чому я маю виправдовуватися? Хай думають, що хочуть. 

– То може і я до тебе ввечері прийду? – хтиво посміхнувшись, запропонував хлопець, що прокляв матір. – Познайомимось ближче… 

Я обернулась на викладачу. І чого мовчить? Не призве до порядку? То роти всім затикає, а тут… А тут їй вигідно – здогадалась я.  І все моє обурення разом випарувалось, залишивши мене спокійною, як блакить океану у штиль. 

– Хм… – протягнула викладачка. Її губи витягнулись в загадкову усмішку, а погляд став пильний такий, проникливий.

І от цієї миті я повною мірою усвідомила де налажала. Дуже налажала. Конкретно так. Навіть думати лячно наскільки. Бо практика підказує, що зазвичай викладачі просто так не хмикають і не дивляться на тебе, як на рідкісний вид якоїсь тваринки, котру просто необхідно дослідити. За інших умов, я воліла б вже зараз розвернутись і дати драла. Але враховуючи відсутність в аборигенів будь-якого гуманізму, вирішила стояти на місці. Не рухатись… про всяк випадок, навіть подих затамувала.

Пані викладачка ще якийсь час порозбирала мене поглядом на атоми, а потім повторно хмикнула і вже заговорила до аудиторії.

– Про це я мала б сказати на кінець пари, але коли вже випала така нагода… – мені щось всередині занило так, завило голодним вовком. Погане передчуття, напевно. А воно мене, між іншим, ніколи не підводило. Бабунька казала, що то все тому, що маємо давнє відьомське коріння. Те саме, конотопське. – Окрему групу проклятійників набирають для навчання і стажування від королівського палацу. Замовлення на проклятійників, що виконуватимуть завдання корони. Часто таємні. Тож навчатимуть вас окремо за особливою новою програмою.

– Шпигуни, – вирвалось у мене ошелешене.

Ким-ким, а агентом “007”, я себе точно не уявляла. Занадто вже реалістка. З мене і спортсменка посередня, якщо чесно. Нормативи в школі звісно здавала з першого разу. Як і в універі. Але на більше явно не здатна. Якщо вже чесно, то мені завжди були до душі точні науки, книжки в жанрі фантастики, латте з шоколадним печивом, романтичні комедії. І цілковитий спокій. А не оці погоні, стрілянини, отруєння… і чим там ще займаються шпигуни. 

– А які вимоги до обранців? – скинувши руку, одразу ж запитав хлопчина з гострим, як у Буратіно носом та смішними вухами.

– Найголовніше, витримка. Для проклятійників це фактично основна якість, котра повинна в’їстись у свідомість та прижитись там намертво. Здатність швидко засвоювати інформацію, котрої буде більше в рази від звичайного курсу. Також застосовувати на практиці знання. Діяти нестандартно… Решта вже на розсуд вашого нового куратора. Він вам розповість більше.

Однієї згадки про те, що новим куратор буде чоловік, вистачило, щоб жіноча частина групи оживилась, підібралась, дехто ледь стримався, аби не витягли люстеречко ж сумки та не почати наводити красу.

– Ця група займатиметься окремо? – здійнявши руку та ледь дочекавшись сухого кивка, запитала бліда блондинка. 

Здається, от вона вже приміряла на себе і костюмчик з метеликом, і інші атрибути справжнього шпигуна. Хоча в нашому випадку, скоріше кілька нашарувань криноліна. Та головне, під керівництвом того самого куратора.

– Звісно, більшість занять у нас будуть спільними, – охоче відповідала викладачка, котра вже подумки розділила групу та спекалась щонайменше половини. – Але якийсь відсоток занять буде звісно спеціалізованими.

– І хто буде нашим куратором? – запитала ще одна дівчина, абсолютно впевнена в тому, що саме вона та сама щасливиця, котра потрапить в закриту елітну групу.

Я й не проти. Бо щось здається мені, відповідь на це питання мені вже точно не сподобається.

– Магістр Крістіан Ренфолд, – з таким священним трепетом та придихом промовила викладачка, немов щонайменше про сина бога говорила.

– А бодай йому… – все ж вирвалось у мене, чим я заслужила уважний погляд викладачки, тож не придумала нічого кращого, аніж додати: – Зір покращився настільки, щоб жодного самородка не минути.

– Геніально, – голосно та від душі розсміялась викладачка. – Я так і знала, що з вами все не так просто. Вельми цікаво буде спостерігати за вашим навчанням та вашими успіхами, панно Дзівак. Але зарубайте собі на носі: скільки б проклятійниця не благословляла, все одно на добро не повернеться. Сідайте вже на місце.

Сподіваюсь, зображати лабораторного щурика мені доведеться недовго. І скоро я спокійнісінько повернусь додому.