Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Мовчи, жінко!

Зміст книги: 38 розділів

Спочатку:
Розділ 1
37 дн. тому
Розділ 2
37 дн. тому
Розділ 3
37 дн. тому
Розділ 4
37 дн. тому
Розділ 5
37 дн. тому
Розділ 6
37 дн. тому
Розділ 7
37 дн. тому
Розділ 8
37 дн. тому
Розділ 9
37 дн. тому
Розділ 10
37 дн. тому
Розділ 11
37 дн. тому
Розділ 12
37 дн. тому
Розділ 13
37 дн. тому
Розділ 14
37 дн. тому
Розділ 15
37 дн. тому
Розділ 16
37 дн. тому
Розділ 17
37 дн. тому
Розділ 18
37 дн. тому
Розділ 19
37 дн. тому
Розділ 20
37 дн. тому
Розділ 21
37 дн. тому
Розділ 22
37 дн. тому
Розділ 23
37 дн. тому
Розділ 24
37 дн. тому
Розділ 25
37 дн. тому
Розділ 26
37 дн. тому
Розділ 27
37 дн. тому
Розділ 28
37 дн. тому
Розділ 29
37 дн. тому
Розділ 30
37 дн. тому
Розділ 31
37 дн. тому
Розділ 32
37 дн. тому
Розділ 33
37 дн. тому
Розділ 34
37 дн. тому
Розділ 35
37 дн. тому
Розділ 36
37 дн. тому
Розділ 37
37 дн. тому
Епілог
37 дн. тому

– Звичайно!  В мене ж тут купа знайомих і шанувальників, – буркнула у відповідь я, з жахом пригадуючи, який маю вигляд. 

Ну чому завжди так? Варто лише один раз не причепуритися, надіти стару футболку та розтягнуті на колінах джинси, і обов’язково зустрінеш колишнього. Чи того, хто тобі дуже подобається. І нічого, що ти цією стежкою щодня ходиш при повному параді, з божої примхи доленосна зустріч станеться саме тоді, коли ти заспана, заплакана та бачити нікого не хочеш. 

– Правда? – шоковано уточнив магістр.

Тобто слова «сарказм» у цьому світі не чули. Чудово. Що далі, то краще. І світ не той, і я не та. 

– Чистесенька, – зітхнула я. Відчуваю, що мені не дуже повірили, але це його вже проблеми. – Тож, що вас привело в такий пізній час?

– Малюнок зброї, – ніби й сам тільки-но згадав, навіщо прийшов, промовив Крістіан. – Ви мали намалювати знаряддя вбивства.

Волохаті бегемоти, точно. Мала. І забула. Зовсім.

– Зараз намалюю, – діловито запевнила я. Ще б знайти, чим саме я маю малювати! Нічого схожого на ручки, олівці я не бачила. І якось не подумала, що завтра на заняттях знадобляться. Ще й про купу паперів, що видала пані Трестоун забула. А я ж її там біля фонтану і лишила. А як там щось важливе? –  Зачекаєте?

– Якщо запросите в кімнату до юної панни, – хмикнув магістр.

– Прошу. Звичайно, – махнула рукою, ширше відчиняючи двері та пропускаючи гостя. – Тільки є одна проблемка, – згадавши, зупинила я магістра за крок. – Маленька…

Чоловік здивовано подивився на мене і я зітхнула, зізнаючись: 

– У вас олівця з папером не знайдеться? А то я якось не знайшла.

– Тримайте, – посміхнувся магістр і помахом руки матеріалізував на столі все необхідне для малювання. 

З повітря! 

– Дякую, – запізніло згадала я про чемність. 

І, стуливши рота, що мимоволі відкрився від здивування, взялась малювати той клятий кинджал. Схематично, адже не з моїми талантами малювати детально. І хай художник з мене ніякий,  старання – наше все.

– У вас тут затишно, – зазначив магістр, прогулюючись кімнатою та розглядаючи все довкола, наче в Лувр потрапив.

Це така спроба завести світську бесіду? Невдала! Не налаштована я на розмови. Мені все ще за бабусині пиріжки боліло. У Зари теж смачні, але все одно не такі. І знов згадалась рідна кімната, моє ліжечко зі свіжою білизною, кактус, котрий я систематично забувала поливати, а він цвів всім смертям на зло, і колекція сніжних куль на поличці… І мама, що певно, зараз плаче, сидячи в моїй кімнаті та не уявляючи, куди я поділась. 

І так я собі детально все це напридумувала, що в грудях знов защемило від жалю та туги. 

– Затишно, – погодилась ледь чутно, ковтаючи закінчення фрази. Краще помовчу, а то згадаю, кому завдячую своєю незапланованою подорожжю, пригадаю “неспокійну вдачу” і буде комусь непереливки. – Готово, – буркнула я, простягнувши аркуш та так і не глянувши на Крістіана.

Хай бере і котиться звідси, куди очі дивляться. І дасть вже мені спокій! Ще б грошенят хто підкинув за допомогу слідству, але в нього питати... обійдуся. Якось.

Проте чомусь магістр брати аркуш не поспішав. Мовчав і стояв, як укопаний. І ця пауза затягнулась так надовго, що я не витримала і таки поглянула на мага.

– Щось не так? – поцікавилась, глянувши прямо та трохи роздратовано на візитера.

– Ви плакали? – з якогось переляку запитав він.

– А я повинна звітувати з приводу цього? – пирснула я.  Ну смішно, їй-богу! І не дочекавшись відповіді, продовжила: – Що ж не буду затримувати. Ось там на вішаку ваш піджак… 

Хотіла додати, що я його навіть випрала, власними ручками. Але вирішила, що все одно мої старання не оцінять, тож і казати нічого не варто.

– Ви плакали! – цього разу вже ствердно промовив маг, все ж забравши клятий витвір мого незрівнянного мистецького таланту.

От і чого причепився? Як той реп’ях до собачого хвоста. Ну й плакала, то й що? Це в жодному світі не заборонено! 

– Якби й так, то вас це жодним чином не стосується! – погарячкувала я, відчуваючи, що ще мить його присутності і я не витримаю. – Та й чого б мені плакати? В мене все пречудово, – широким демонстративним жестом обвела кімнату руками, вимушено посміхнувшись.

– І що вас змусило плакати, панно Карино? Мені здавалось, що ви досить сильна дівчина, – не вгамовувався магістр, продовжуючи свій дивний допит. 

От же ж… наполегливий! Краще б таким завзяттям слідством займався! Диви, й мерці б дівчат не зустрічали.

– Здавалось! – хмикнула я. – А як і плакала, то все від щастя, – видавивши чергову усмішку, протягнула їдко. – Як тут можна плакати? Новий дім. Новий світ. Нові враження. Пригоди теж нові. Мерці у підвалах – я таке тільки у квест-кімнатах бачила. Взагалі не життя, а суцільний голлівудський блокбастер. Зі мною у головній ролі. Радіти з такого треба, а не плакати. 

Весь час моєї саркастичної промови я посміхалася. Як касир в МакДональдзі. Сподіваюсь, щелепу не заклякне. А то буду потім ходити, наче несповна розуму. Хоча чому наче? З тими пригодами, що зустріли мене у перший же день мого потраплянства,  залишитись при здоровому глузді буде складно. Майже неможливо. Особливо, якщо вони повторяться. Я, звісно, дівчинка стресостійка. Але не настільки ж!

– Ви просто не знаєте анічогісінько про цей світ! – трохи підвищивши голос, заперечив магістр. – Можна подумати, що ваш світ краще.

– В рази! – рявкнула я. Він, принаймні, вже звичний, знайомий і рідний!

– Готовий закластись, що ні! – рявкнув так само у відповідь Крістіан.

Я вже практично підібрала слова, аби послати магістра кудись, де й кропива не росте, але вчасно впіймала головне в його словах – «закластись». А чим чорт не жартує?

– Закладаємось, що вам не вдасться мене переконати у зворотному? – відчуваючи наближення жаданої перемоги в цій дуелі, запропонувала я. – На моє повернення додому.

– Виключено! – відрізав магістр, скрипнувши зубами.

– Тоді й розмовляти нам немає про що, – знизала плечима та примірилась до пиріжка, що сиротливо очікував моєї уваги на краю тарілки.

– Але, ви хотіли позбутись дару… як щодо допуску в закритий сектор бібліотеки? – запропонував альтернативу Крістіан.

Певно таким голосом змій в Едемі вмовляв Єву гризнути яблуко. І я навіть почала розуміти Єву. Інтуїція волає про підступ, але так хочеться ризикнути… Все ж таки – це можливість. І не аби яка, якщо я правильно оцінюю запропоноване.

– Тобто… – все ж вирішила уточнили я.

– Тобто там ви змогли б знайти більше відомостей, котрі вас цікавлять, – роз’яснив «змій». – Тож, по руках?

Відчуваю, що я про це пожалкую. Але не спробую – картатиму себе за те, що скористалась хоч якимось примарним шансом.

– По руках!

Просто чудово. Частина мене почувалась переможницею. В будь-якому випадку, я – в плюсі. Інша частина… як би то сказати… Ніяково мені було. Якось неспокійно поряд з магістром. 

– Я відкрию портал… – почав Крістіан, зробивши крок вперед.

– Е-е-е-е… Зараз? – не очікуючи такого повороту подій, здивувалась я.

– А навіщо чекати? – удаючи незворушність, поцікавився екскурсовод-самоучка. – Раніше розвію ваші страхи, раніше ви заспокоїтесь.

Та зараз-же. В мене на цю прогулянку інші плани. І парі я маю виграти. 

– Хвилиночку, – кинула я, втікаючи до вбиральні. – Мені потрібно трохи часу зібратися…

З думками… Та хоч в дзеркало на себе подивитися. А то ходять тут всякі. 

Красуня я файна, нічого не скажеш. Під червоними очима залягли темні тіні, ніс некрасиво розпух, губи налилися фарбами та розпухли – давалась в знаки звичка кусати їх в приступі душевного хвилювання. Манікюр місцями здерся – навіть гель-лак не витримав чи то підземелля та битви з пацюками, чи то прання та хатніх справ. Ще й волосся довелося в гульку закрутити – навичкою укладки без фену я не володіла. До всього, сукня – темна, закрита і до самих п’ят, в такій тільки в монастир, а не на прогулянку. Бідна родичка з вісімнадцятого сторіччя, а не доглянута дівчина з двадцять першого. 

Заскочивши до спальні, витягла з шафи багатостраждальні кросівки. Черевики, що видала Зара, хоч і були м’якими та легкими, але незвичними, а ризикувати натерти ноги не хотілось – жива уява миттєво намалювала, як я буду кульгати, спираючись на руку Крістіана. Похитала головою. Рятуй боже! 

Ні, якось обійдуся, а то знаю я себе, напридумую усякого. 

Може й краще, що вигляд не дуже? Врешті решт, позбудуся дару та покину цей світ, а магістр… він тут і залишиться. 

– Готові? – запитав Крістіан, коли я з’явилася на порозі вітальні.

Зітхнула. Хіба до такого можна підготуватися за кілька хвилин? Та мені, як порядній дівчинині, щонайменше година потрібна для збору на прогулянку. 

Магістр протягнув мені руку. Я довірливо вклала в його долоню свою. І навіть оком змигнути не встигла, як вже була знову в його обіймах.

– А можна якось…  – дихання перехопило, – не так… близько? 

– На жаль, не можна, – буркнув у відповідь Крістіан. – Вимоги індивідуальної телепортації.

– Тоді, будь ласка, скоріш, – тільки й встигла видихнути, відчуваючи як по тілу розповзаються величезні мурахи, а волосся стає дибки. Чи то від збудження, чи від адреналіну. 

І одразу ж навколо нас вже все змінилося. 

Місячне сяйво залило все довкола. Червоне й синє світло зливалось, забарвлюючи в пурпур дерева та вузенькі вулички. По бруківці прогримав екіпаж… До речі, треба наступного разу нагадати йому, що тут є інші засоби пересування, крім тісних обіймів, від яких у мене вилітає серце…

Стоп! Ех, Карино, сама не помітила того, що вже розмірковуєш про наступний раз. Треба якось тримати себе в руках. Ніяких наступних разів. У нас з магістром жодного шансу, а отже ніяким марних надій плекати не варто.

– Нам туди, – запропонувавши руку, промовив мій власний екскурсовод.

На якусь мить, я відчула себе героїнею фільму “Гордість та упередження”. Ну, чи якогось на кшталт того. Така собі міс вісімнадцятого століття. Здається, я ніколи не звикну до того, що буквально знаходжусь у такому собі фільмі, а все довкола не декорації, а реальність. 

– Впевнені? – поцікавилася я, споглядаючи натовп. Натовп я не любила. Ніколи. Ще з того часу, як мене в ньому брат загубив.

– Абсолютно. Чи боїтесь, що вас там вкрадуть? – насмішкувато поцікавився Крістіан.

Боюсь! Він же вже один раз вкрав? А як ще хтось таким прудким виявиться?  І що тоді мені робити? У світі, в якому я нікого не знаю? 

– Гаразд, – проте погодилась я, знов вкладаючи свою руку в широку долоню. І що за звичка? В нас за ручки тільки коханці ходять. 

Магістр менше з тим долоню легенько потиснув і вмостив на згин ліктя. Точно у минуле потрапила. Залишаються декольте, віяла та реверанси в кринолінах. З останнім я точно безнадійна. Перше не люблю. А віяла… надто складна штуковина – не так склав і вже когось послав. Чи навпаки запросив. І не зрозуміло що з цього безпечніше. 

Ці думки хаотично роїлись в моїй голові, поки ми оминали натовп та дістались широких мармурових сходів з витими балюстрадами та ідеально відполірованими поручнями з якогось різновиду чорного мармуру. Біля підніжжя цього шедевру архітектури, це я без сарказму кажу, двоє охоронців у білосніжних лівреях ввічливо вклонились магістрові. Ну і мені потім. Певно, мені вклонялись виключно через присутність Крістіана і при цьому думали… боюсь навіть уявити, що вони там думали. Але майстерно удавали незворушність.

Магістр підіймався легко. Кивав нечисельним знайомим, посміхався паннам у нарядних сукнях. Мене ж сторонилися. Посмішки жінок зникали, як тільки їм вдавалось розгледіти мою сукню, а посмішки чоловіків з обережних перетворювались на зацікавлені, оцінювальні, а деякі й відверто обіцяльні. Я також могла б пообіцяти. Капцем по лисині, приміром. Але на жаль, залисин у чоловіків не було. Хіба в одного товстуна, якого обсіли напудрені пані та лощені пани у галіфе.

Що у біса відбувається? Це мене вишуканим вищим світом переконувати зібралися? 

Я знов себе відчула, як у фільмі, тільки цього разу про Попелюшку. Певно вона такою ж жалюгідною себе почувала на своєму першому балу. Хоча в неї, на відміну від мене, була хрещена-фея.  І я пошкодувала, що погодилась. 

Я так замислилась, що не помітила заклопотаного чоловіка попереду. Як, втім, і він мене. Зреагував на наше неминуче зіткнення Крістіан, смикнувши мене на себе. Я послизнулася і знов опинилась в міцних обіймах. 

– Не ловіть гав! – прошепотів він мені на самісіньке вухо так, що мені аж спекотно стало.

– Ви спеціально? – нечемно зашипіла я розлюченою змійкою, вивільняючись. 

– Як неввічливо, – фиркнула увішана коштовностями пані, гидливо зморщуючи носика. – Ви б краще подякували. Мілорде. Рада вас бачити.

– Маєте як завжди чудовий вигляд, пані Коек, – кинув нейтрально Крістіан. І його увагу відвернув якийсь невисокий чоловік з записником, що впівголосу почав щось тараторити магістру. При цьому обличчя самого магістра спохмурніло.

– Неввічливо втручатися в чужі розмови та повчати когось, хто вас про це не просить, – пробурмотіла я, відпускаючи руку мілорда. 

Щось мені це все не подобається. Дарма ж таки я погодилась. Втім, виграти спір буде легше, ніж я вважала. Якщо так і далі піде, то я тільки переконаюся в тому, що мені тут не місце.

– Не звертайте уваги, – тихо порадив Крістіан, знов підхопивши мене під лікоть і звертаючи на невеликий відкритий балкон. – Пихи більше, ніж значущості.

От приклеївся! Але чомусь від цієї фрази тілом розтеклося приємне тепло. Здалось, що в одному ми схожі. Вищий світ магістр теж не дуже любить. 

З балкона відкривався чудовий краєвид на місто, що простерлося до самого небосхилу. Він сяяв яскравими вогнями, грався різнобарвними дахами, сріблився тоненькою смужкою хвилястої річки. Внизу на величезній площі проходили вистави акторів і ілюзіоністів. Все точно, як на ярмарках нашого світу століття тому. Ті ж Копперфілди, акробати та майстри фаєр-шоу. Загалом, гарно, але не вражаюче.

В будь-якому разі, мені, розбещеній спецефектами, таке не дуже до вподоби. Це як дивитися фільм минулого століття, так і хочеться запитати батьків, і що в ньому такого?

Єдине, що дійсно вражало, це два місяці, які  близько-близько опустились до землі. Так, що, здавалось, до них можна доторкнутись рукою, якщо добряче підстрибнути. Ну, або на кулі повітряній підлетіти. Від того довкола лунав мелодійний дзвін, що я вже чула раніше. Тільки голосніше. І краплини з фонтанів злітаючи у повітря прямували прямо до місяців.  А срібляста лінія річки немов підстрибувала на кожен такий дзвін. 

– Зараз почнеться, – промовив Крістіан, вклавши мені в руку келих з якимось червоним напоєм. На вигляд, як вино, на запах – суничний компот. – Можете не хвилюватись, там ані краплини хмелю.

І до чого це попередження? Він мене за дитину тримає? Ні, пити я не збиралася, але ж… Якось занадто на дитячий садок схоже.

Я навіть збиралась щось йому на це відповісти, ядуче таке. Але на площі почався рух, натовп відхлинув від центру, мов кола на воді від кинутого камінця. І в центр вийшли маги, певно маги, в довгих балахонах, підхоплених широкими поясами. Чотири маги – чотири кольори мантій: червоний, синій, зелений і сріблястий.

А потім почалось… дійство. Чаклунство. Інакше те, що відбувалося не назвеш. Сріблясті вітри, зелені хвилі, сині зірочки злітали в небо підхоплені хвилястими червоними візерунками. 

– Танець стихій, – прошепотів хтось. 

Я навіть обернулась, але нікого поряд не помітила. Тільки магістр, що уважно вдивлявся в моє обличчя, і моя реакція, здається, цікавила його значно більше ніж вистава. 

Зрештою, маги плеснули в долоні, розвіявши магічні потоки. Здавалось все завершилось, але коли вони знову розвели руки, то між їх долонями з’явились велетенські кулі того ж кольору, що і їх мантії. Кулі поступово росли, збільшувались і згодом почали підійматися в небо, просто до місяців. За якусь мить, магічне дійство опинилось просто перед нами. Кожна з куль немов лопнула, розпускаючись дивовижними квітами. Закружляли, розсипаючи малесенькі іскри навкруги. Вони розлітались, а натовп захоплено ловив їх на льоту. Навіть мені на руку впала маленька зелена іскра і, згаснувши, перетворилась на трилисник. 

– Збережіть, це на удачу, – порадив мені магістр тихо.

Дідько, я й забула, що тут не одна і маю зберігати незворушність.

Я придивилася до маленького листочка. Що ж удача мені не завадить.  Особливо у цьому спорі. 

Поступово квіти закрились, сховались, ніби соняхи по заходу сонця. Та одразу ж, запульсували й з них ніби вилетіли… капець… вилетіли магічні істоти. Дракон з синього полум’я, грифон – зі сріблястого, фенікс – з червоного, і єдиноріг – з зеленого. Вони понеслись над площею наввипередки, немов красуючись, дозволяючи всім себе краще роздивитись, а містяни внизу зойкали та присвистували від захвату, викрикуючи щось, що зміщувалось у загальний різноголосий гомін.

Я затамувала подих, спостерігаючи за тим, що відбувалось. Погляд прикував червоний, немов вогонь, що палає, фенікс. І здається, він це помітив. Бо завис на мить у повітрі, а потім стрімко кинувся до нас, сівши просто на поручень балюстради. 

Боги, і чим я вам завинила?

Я, звісно, такого не очікувала. Відсахнулась. Але помітивши, що нікого більше така поведінка не здивувала і не збентежила, заспокоїлась. Навіть руку протягнула – погладити. 

Фенікс курлюкнув, випускаючи в мене цівку білого диму. Схилив голову, уважно розглядаючи мою відкриту долоню. 

– Наче живий, – вирвалось у мене попри небажання  видавати свій захват.

– Так він і є живий, – усміхнувшись, пояснив магістр. – Це хранителі стихій, Карино. Їх прикликають на свято Дволуння, аби отримати благословення. Вони не часто наближаються до людей. Минулого разу, було обрано мою матір. Її обрав дракон.

– Обрав для чого? – поцікавилась я.

– Невідомо, – хмикнув магістр. – Це може бути попередження чи навпаки. Мало хто може розгадати знаки хранителів. Можливо, це на щастя…

– А їй це принесло щастя?

Магістр криво усміхнувся, але відповідати не став. І не потрібно і так все зрозуміло. Мені чомусь дуже захотілось махнути рукою на фантастичного птаха, зігнати його з балюстради, як звичайного голуба. Мені й без нього бід вистачає.

Зрештою, фенікс чекати мого нечемного жесту не став. І курлюкнувши наостанок, сам полетів геть.

Щастить ще, що я не забобонна і в усілякі попередження не вірю. Та про всяк випадок листочка зберегла. Удача вона така – зайва не буває.

Кілька хвилин я приголомшено дивилася на площу. В душі відчуваючи повне збентеження. З одного боку, магія – це чудово. І варто зізнатися, колись у дитинстві я мріяла про неї та ті можливості, що вона несе. Та й хто не мріяв? З іншого… визнаю це  і втрачу останню можливість повернутися додому. 

– Я вас переконав? – запитав магістр, пильно заглядаючи мені в обличчя. 

– Не певна, – відповіла зважено.   – Вистава, звісно, пречудова, але ж це свято, а не справжнє життя. 

І почервоніла. Добре, що вночі цього ніхто не побачить! 

І хай обманювати не гарно, але ж інколи нічого іншого не лишається. Зрештою, запропонуй він мені переїхати в цей світ так, що я матиму можливість будь-якої миті повернутися, я б з радістю ухопилася за цю нагоду і не довелось би кривити душею.

– Тобто не переконав? – з сумнівом посміхнувся магістр. 

В нього що детектор брехні вмонтований? 

Замість відповіді, стенаю плечима. 

– Повертаємось? – запитала, затамувавши подих. 

Сподіваюсь, більше допитів не буде. І врешті-решт, хай там як, а в бібліотеку мені потрібно. А отже… Отже, треба щось обов’язково придумати, щоб перемогти у цьому спорі! 

І ледь я збиралась з думками, аби щось сказати, як язик прилип до піднебіння від одного погляду на зовсім недоречного на цьому святі візитера.