– Звичайно!  В мене ж тут купа знайомих і шанувальників, – буркнула у відповідь я, з жахом пригадуючи, який маю вигляд. 

Ну чому завжди так? Варто лише один раз не причепуритися, надіти стару футболку та розтягнуті на колінах джинси, і обов’язково зустрінеш колишнього. Чи того, хто тобі дуже подобається. І нічого, що ти цією стежкою щодня ходиш при повному параді, з божої примхи доленосна зустріч станеться саме тоді, коли ти заспана, заплакана та бачити нікого не хочеш. 

– Правда? – шоковано уточнив магістр.

Тобто слова «сарказм» у цьому світі не чули. Чудово. Що далі, то краще. І світ не той, і я не та. 

– Чистесенька, – зітхнула я. Відчуваю, що мені не дуже повірили, але це його вже проблеми. – Тож, що вас привело в такий пізній час?

– Малюнок зброї, – ніби й сам тільки-но згадав, навіщо прийшов, промовив Крістіан. – Ви мали намалювати знаряддя вбивства.

Волохаті бегемоти, точно. Мала. І забула. Зовсім.

– Зараз намалюю, – діловито запевнила я. Ще б знайти, чим саме я маю малювати! Нічого схожого на ручки, олівці я не бачила. І якось не подумала, що завтра на заняттях знадобляться. Ще й про купу паперів, що видала пані Трестоун забула. А я ж її там біля фонтану і лишила. А як там щось важливе? –  Зачекаєте?

– Якщо запросите в кімнату до юної панни, – хмикнув магістр.

– Прошу. Звичайно, – махнула рукою, ширше відчиняючи двері та пропускаючи гостя. – Тільки є одна проблемка, – згадавши, зупинила я магістра за крок. – Маленька…

Чоловік здивовано подивився на мене і я зітхнула, зізнаючись: 

– У вас олівця з папером не знайдеться? А то я якось не знайшла.

– Тримайте, – посміхнувся магістр і помахом руки матеріалізував на столі все необхідне для малювання. 

З повітря! 

– Дякую, – запізніло згадала я про чемність. 

І, стуливши рота, що мимоволі відкрився від здивування, взялась малювати той клятий кинджал. Схематично, адже не з моїми талантами малювати детально. І хай художник з мене ніякий,  старання – наше все.

– У вас тут затишно, – зазначив магістр, прогулюючись кімнатою та розглядаючи все довкола, наче в Лувр потрапив.

Це така спроба завести світську бесіду? Невдала! Не налаштована я на розмови. Мені все ще за бабусині пиріжки боліло. У Зари теж смачні, але все одно не такі. І знов згадалась рідна кімната, моє ліжечко зі свіжою білизною, кактус, котрий я систематично забувала поливати, а він цвів всім смертям на зло, і колекція сніжних куль на поличці… І мама, що певно, зараз плаче, сидячи в моїй кімнаті та не уявляючи, куди я поділась. 

І так я собі детально все це напридумувала, що в грудях знов защемило від жалю та туги. 

– Затишно, – погодилась ледь чутно, ковтаючи закінчення фрази. Краще помовчу, а то згадаю, кому завдячую своєю незапланованою подорожжю, пригадаю “неспокійну вдачу” і буде комусь непереливки. – Готово, – буркнула я, простягнувши аркуш та так і не глянувши на Крістіана.

Хай бере і котиться звідси, куди очі дивляться. І дасть вже мені спокій! Ще б грошенят хто підкинув за допомогу слідству, але в нього питати... обійдуся. Якось.

Проте чомусь магістр брати аркуш не поспішав. Мовчав і стояв, як укопаний. І ця пауза затягнулась так надовго, що я не витримала і таки поглянула на мага.

– Щось не так? – поцікавилась, глянувши прямо та трохи роздратовано на візитера.

– Ви плакали? – з якогось переляку запитав він.

– А я повинна звітувати з приводу цього? – пирснула я.  Ну смішно, їй-богу! І не дочекавшись відповіді, продовжила: – Що ж не буду затримувати. Ось там на вішаку ваш піджак… 

Хотіла додати, що я його навіть випрала, власними ручками. Але вирішила, що все одно мої старання не оцінять, тож і казати нічого не варто.

– Ви плакали! – цього разу вже ствердно промовив маг, все ж забравши клятий витвір мого незрівнянного мистецького таланту.

От і чого причепився? Як той реп’ях до собачого хвоста. Ну й плакала, то й що? Це в жодному світі не заборонено! 

– Якби й так, то вас це жодним чином не стосується! – погарячкувала я, відчуваючи, що ще мить його присутності і я не витримаю. – Та й чого б мені плакати? В мене все пречудово, – широким демонстративним жестом обвела кімнату руками, вимушено посміхнувшись.

– І що вас змусило плакати, панно Карино? Мені здавалось, що ви досить сильна дівчина, – не вгамовувався магістр, продовжуючи свій дивний допит. 

От же ж… наполегливий! Краще б таким завзяттям слідством займався! Диви, й мерці б дівчат не зустрічали.

– Здавалось! – хмикнула я. – А як і плакала, то все від щастя, – видавивши чергову усмішку, протягнула їдко. – Як тут можна плакати? Новий дім. Новий світ. Нові враження. Пригоди теж нові. Мерці у підвалах – я таке тільки у квест-кімнатах бачила. Взагалі не життя, а суцільний голлівудський блокбастер. Зі мною у головній ролі. Радіти з такого треба, а не плакати. 

Весь час моєї саркастичної промови я посміхалася. Як касир в МакДональдзі. Сподіваюсь, щелепу не заклякне. А то буду потім ходити, наче несповна розуму. Хоча чому наче? З тими пригодами, що зустріли мене у перший же день мого потраплянства,  залишитись при здоровому глузді буде складно. Майже неможливо. Особливо, якщо вони повторяться. Я, звісно, дівчинка стресостійка. Але не настільки ж!

– Ви просто не знаєте анічогісінько про цей світ! – трохи підвищивши голос, заперечив магістр. – Можна подумати, що ваш світ краще.

– В рази! – рявкнула я. Він, принаймні, вже звичний, знайомий і рідний!

– Готовий закластись, що ні! – рявкнув так само у відповідь Крістіан.

Я вже практично підібрала слова, аби послати магістра кудись, де й кропива не росте, але вчасно впіймала головне в його словах – «закластись». А чим чорт не жартує?

– Закладаємось, що вам не вдасться мене переконати у зворотному? – відчуваючи наближення жаданої перемоги в цій дуелі, запропонувала я. – На моє повернення додому.

– Виключено! – відрізав магістр, скрипнувши зубами.

– Тоді й розмовляти нам немає про що, – знизала плечима та примірилась до пиріжка, що сиротливо очікував моєї уваги на краю тарілки.

– Але, ви хотіли позбутись дару… як щодо допуску в закритий сектор бібліотеки? – запропонував альтернативу Крістіан.

Певно таким голосом змій в Едемі вмовляв Єву гризнути яблуко. І я навіть почала розуміти Єву. Інтуїція волає про підступ, але так хочеться ризикнути… Все ж таки – це можливість. І не аби яка, якщо я правильно оцінюю запропоноване.

– Тобто… – все ж вирішила уточнили я.

– Тобто там ви змогли б знайти більше відомостей, котрі вас цікавлять, – роз’яснив «змій». – Тож, по руках?

Відчуваю, що я про це пожалкую. Але не спробую – картатиму себе за те, що скористалась хоч якимось примарним шансом.

– По руках!

Просто чудово. Частина мене почувалась переможницею. В будь-якому випадку, я – в плюсі. Інша частина… як би то сказати… Ніяково мені було. Якось неспокійно поряд з магістром. 

– Я відкрию портал… – почав Крістіан, зробивши крок вперед.

– Е-е-е-е… Зараз? – не очікуючи такого повороту подій, здивувалась я.

– А навіщо чекати? – удаючи незворушність, поцікавився екскурсовод-самоучка. – Раніше розвію ваші страхи, раніше ви заспокоїтесь.

Та зараз-же. В мене на цю прогулянку інші плани. І парі я маю виграти. 

– Хвилиночку, – кинула я, втікаючи до вбиральні. – Мені потрібно трохи часу зібратися…

З думками… Та хоч в дзеркало на себе подивитися. А то ходять тут всякі. 

Красуня я файна, нічого не скажеш. Під червоними очима залягли темні тіні, ніс некрасиво розпух, губи налилися фарбами та розпухли – давалась в знаки звичка кусати їх в приступі душевного хвилювання. Манікюр місцями здерся – навіть гель-лак не витримав чи то підземелля та битви з пацюками, чи то прання та хатніх справ. Ще й волосся довелося в гульку закрутити – навичкою укладки без фену я не володіла. До всього, сукня – темна, закрита і до самих п’ят, в такій тільки в монастир, а не на прогулянку. Бідна родичка з вісімнадцятого сторіччя, а не доглянута дівчина з двадцять першого. 

Заскочивши до спальні, витягла з шафи багатостраждальні кросівки. Черевики, що видала Зара, хоч і були м’якими та легкими, але незвичними, а ризикувати натерти ноги не хотілось – жива уява миттєво намалювала, як я буду кульгати, спираючись на руку Крістіана. Похитала головою. Рятуй боже! 

Ні, якось обійдуся, а то знаю я себе, напридумую усякого. 

Може й краще, що вигляд не дуже? Врешті решт, позбудуся дару та покину цей світ, а магістр… він тут і залишиться. 

– Готові? – запитав Крістіан, коли я з’явилася на порозі вітальні.

Зітхнула. Хіба до такого можна підготуватися за кілька хвилин? Та мені, як порядній дівчинині, щонайменше година потрібна для збору на прогулянку. 

Магістр протягнув мені руку. Я довірливо вклала в його долоню свою. І навіть оком змигнути не встигла, як вже була знову в його обіймах.

– А можна якось…  – дихання перехопило, – не так… близько? 

– На жаль, не можна, – буркнув у відповідь Крістіан. – Вимоги індивідуальної телепортації.

– Тоді, будь ласка, скоріш, – тільки й встигла видихнути, відчуваючи як по тілу розповзаються величезні мурахи, а волосся стає дибки. Чи то від збудження, чи від адреналіну. 

І одразу ж навколо нас вже все змінилося. 

Місячне сяйво залило все довкола. Червоне й синє світло зливалось, забарвлюючи в пурпур дерева та вузенькі вулички. По бруківці прогримав екіпаж… До речі, треба наступного разу нагадати йому, що тут є інші засоби пересування, крім тісних обіймів, від яких у мене вилітає серце…

Стоп! Ех, Карино, сама не помітила того, що вже розмірковуєш про наступний раз. Треба якось тримати себе в руках. Ніяких наступних разів. У нас з магістром жодного шансу, а отже ніяким марних надій плекати не варто.

– Нам туди, – запропонувавши руку, промовив мій власний екскурсовод.

На якусь мить, я відчула себе героїнею фільму “Гордість та упередження”. Ну, чи якогось на кшталт того. Така собі міс вісімнадцятого століття. Здається, я ніколи не звикну до того, що буквально знаходжусь у такому собі фільмі, а все довкола не декорації, а реальність. 

– Впевнені? – поцікавилася я, споглядаючи натовп. Натовп я не любила. Ніколи. Ще з того часу, як мене в ньому брат загубив.

– Абсолютно. Чи боїтесь, що вас там вкрадуть? – насмішкувато поцікавився Крістіан.

Боюсь! Він же вже один раз вкрав? А як ще хтось таким прудким виявиться?  І що тоді мені робити? У світі, в якому я нікого не знаю? 

– Гаразд, – проте погодилась я, знов вкладаючи свою руку в широку долоню. І що за звичка? В нас за ручки тільки коханці ходять. 

Магістр менше з тим долоню легенько потиснув і вмостив на згин ліктя. Точно у минуле потрапила. Залишаються декольте, віяла та реверанси в кринолінах. З останнім я точно безнадійна. Перше не люблю. А віяла… надто складна штуковина – не так склав і вже когось послав. Чи навпаки запросив. І не зрозуміло що з цього безпечніше. 

Ці думки хаотично роїлись в моїй голові, поки ми оминали натовп та дістались широких мармурових сходів з витими балюстрадами та ідеально відполірованими поручнями з якогось різновиду чорного мармуру. Біля підніжжя цього шедевру архітектури, це я без сарказму кажу, двоє охоронців у білосніжних лівреях ввічливо вклонились магістрові. Ну і мені потім. Певно, мені вклонялись виключно через присутність Крістіана і при цьому думали… боюсь навіть уявити, що вони там думали. Але майстерно удавали незворушність.

Магістр підіймався легко. Кивав нечисельним знайомим, посміхався паннам у нарядних сукнях. Мене ж сторонилися. Посмішки жінок зникали, як тільки їм вдавалось розгледіти мою сукню, а посмішки чоловіків з обережних перетворювались на зацікавлені, оцінювальні, а деякі й відверто обіцяльні. Я також могла б пообіцяти. Капцем по лисині, приміром. Але на жаль, залисин у чоловіків не було. Хіба в одного товстуна, якого обсіли напудрені пані та лощені пани у галіфе.

Що у біса відбувається? Це мене вишуканим вищим світом переконувати зібралися? 

Я знов себе відчула, як у фільмі, тільки цього разу про Попелюшку. Певно вона такою ж жалюгідною себе почувала на своєму першому балу. Хоча в неї, на відміну від мене, була хрещена-фея.  І я пошкодувала, що погодилась. 

Я так замислилась, що не помітила заклопотаного чоловіка попереду. Як, втім, і він мене. Зреагував на наше неминуче зіткнення Крістіан, смикнувши мене на себе. Я послизнулася і знов опинилась в міцних обіймах. 

– Не ловіть гав! – прошепотів він мені на самісіньке вухо так, що мені аж спекотно стало.

– Ви спеціально? – нечемно зашипіла я розлюченою змійкою, вивільняючись. 

– Як неввічливо, – фиркнула увішана коштовностями пані, гидливо зморщуючи носика. – Ви б краще подякували. Мілорде. Рада вас бачити.

– Маєте як завжди чудовий вигляд, пані Коек, – кинув нейтрально Крістіан. І його увагу відвернув якийсь невисокий чоловік з записником, що впівголосу почав щось тараторити магістру. При цьому обличчя самого магістра спохмурніло.

– Неввічливо втручатися в чужі розмови та повчати когось, хто вас про це не просить, – пробурмотіла я, відпускаючи руку мілорда. 

Щось мені це все не подобається. Дарма ж таки я погодилась. Втім, виграти спір буде легше, ніж я вважала. Якщо так і далі піде, то я тільки переконаюся в тому, що мені тут не місце.

– Не звертайте уваги, – тихо порадив Крістіан, знов підхопивши мене під лікоть і звертаючи на невеликий відкритий балкон. – Пихи більше, ніж значущості.

От приклеївся! Але чомусь від цієї фрази тілом розтеклося приємне тепло. Здалось, що в одному ми схожі. Вищий світ магістр теж не дуже любить. 

З балкона відкривався чудовий краєвид на місто, що простерлося до самого небосхилу. Він сяяв яскравими вогнями, грався різнобарвними дахами, сріблився тоненькою смужкою хвилястої річки. Внизу на величезній площі проходили вистави акторів і ілюзіоністів. Все точно, як на ярмарках нашого світу століття тому. Ті ж Копперфілди, акробати та майстри фаєр-шоу. Загалом, гарно, але не вражаюче.

В будь-якому разі, мені, розбещеній спецефектами, таке не дуже до вподоби. Це як дивитися фільм минулого століття, так і хочеться запитати батьків, і що в ньому такого?

Єдине, що дійсно вражало, це два місяці, які  близько-близько опустились до землі. Так, що, здавалось, до них можна доторкнутись рукою, якщо добряче підстрибнути. Ну, або на кулі повітряній підлетіти. Від того довкола лунав мелодійний дзвін, що я вже чула раніше. Тільки голосніше. І краплини з фонтанів злітаючи у повітря прямували прямо до місяців.  А срібляста лінія річки немов підстрибувала на кожен такий дзвін. 

– Зараз почнеться, – промовив Крістіан, вклавши мені в руку келих з якимось червоним напоєм. На вигляд, як вино, на запах – суничний компот. – Можете не хвилюватись, там ані краплини хмелю.

І до чого це попередження? Він мене за дитину тримає? Ні, пити я не збиралася, але ж… Якось занадто на дитячий садок схоже.

Я навіть збиралась щось йому на це відповісти, ядуче таке. Але на площі почався рух, натовп відхлинув від центру, мов кола на воді від кинутого камінця. І в центр вийшли маги, певно маги, в довгих балахонах, підхоплених широкими поясами. Чотири маги – чотири кольори мантій: червоний, синій, зелений і сріблястий.

А потім почалось… дійство. Чаклунство. Інакше те, що відбувалося не назвеш. Сріблясті вітри, зелені хвилі, сині зірочки злітали в небо підхоплені хвилястими червоними візерунками. 

– Танець стихій, – прошепотів хтось. 

Я навіть обернулась, але нікого поряд не помітила. Тільки магістр, що уважно вдивлявся в моє обличчя, і моя реакція, здається, цікавила його значно більше ніж вистава. 

Зрештою, маги плеснули в долоні, розвіявши магічні потоки. Здавалось все завершилось, але коли вони знову розвели руки, то між їх долонями з’явились велетенські кулі того ж кольору, що і їх мантії. Кулі поступово росли, збільшувались і згодом почали підійматися в небо, просто до місяців. За якусь мить, магічне дійство опинилось просто перед нами. Кожна з куль немов лопнула, розпускаючись дивовижними квітами. Закружляли, розсипаючи малесенькі іскри навкруги. Вони розлітались, а натовп захоплено ловив їх на льоту. Навіть мені на руку впала маленька зелена іскра і, згаснувши, перетворилась на трилисник. 

– Збережіть, це на удачу, – порадив мені магістр тихо.

Дідько, я й забула, що тут не одна і маю зберігати незворушність.

Я придивилася до маленького листочка. Що ж удача мені не завадить.  Особливо у цьому спорі. 

Поступово квіти закрились, сховались, ніби соняхи по заходу сонця. Та одразу ж, запульсували й з них ніби вилетіли… капець… вилетіли магічні істоти. Дракон з синього полум’я, грифон – зі сріблястого, фенікс – з червоного, і єдиноріг – з зеленого. Вони понеслись над площею наввипередки, немов красуючись, дозволяючи всім себе краще роздивитись, а містяни внизу зойкали та присвистували від захвату, викрикуючи щось, що зміщувалось у загальний різноголосий гомін.

Я затамувала подих, спостерігаючи за тим, що відбувалось. Погляд прикував червоний, немов вогонь, що палає, фенікс. І здається, він це помітив. Бо завис на мить у повітрі, а потім стрімко кинувся до нас, сівши просто на поручень балюстради. 

Боги, і чим я вам завинила?

Я, звісно, такого не очікувала. Відсахнулась. Але помітивши, що нікого більше така поведінка не здивувала і не збентежила, заспокоїлась. Навіть руку протягнула – погладити. 

Фенікс курлюкнув, випускаючи в мене цівку білого диму. Схилив голову, уважно розглядаючи мою відкриту долоню. 

– Наче живий, – вирвалось у мене попри небажання  видавати свій захват.

– Так він і є живий, – усміхнувшись, пояснив магістр. – Це хранителі стихій, Карино. Їх прикликають на свято Дволуння, аби отримати благословення. Вони не часто наближаються до людей. Минулого разу, було обрано мою матір. Її обрав дракон.

– Обрав для чого? – поцікавилась я.

– Невідомо, – хмикнув магістр. – Це може бути попередження чи навпаки. Мало хто може розгадати знаки хранителів. Можливо, це на щастя…

– А їй це принесло щастя?

Магістр криво усміхнувся, але відповідати не став. І не потрібно і так все зрозуміло. Мені чомусь дуже захотілось махнути рукою на фантастичного птаха, зігнати його з балюстради, як звичайного голуба. Мені й без нього бід вистачає.

Зрештою, фенікс чекати мого нечемного жесту не став. І курлюкнувши наостанок, сам полетів геть.

Щастить ще, що я не забобонна і в усілякі попередження не вірю. Та про всяк випадок листочка зберегла. Удача вона така – зайва не буває.

Кілька хвилин я приголомшено дивилася на площу. В душі відчуваючи повне збентеження. З одного боку, магія – це чудово. І варто зізнатися, колись у дитинстві я мріяла про неї та ті можливості, що вона несе. Та й хто не мріяв? З іншого… визнаю це  і втрачу останню можливість повернутися додому. 

– Я вас переконав? – запитав магістр, пильно заглядаючи мені в обличчя. 

– Не певна, – відповіла зважено.   – Вистава, звісно, пречудова, але ж це свято, а не справжнє життя. 

І почервоніла. Добре, що вночі цього ніхто не побачить! 

І хай обманювати не гарно, але ж інколи нічого іншого не лишається. Зрештою, запропонуй він мені переїхати в цей світ так, що я матиму можливість будь-якої миті повернутися, я б з радістю ухопилася за цю нагоду і не довелось би кривити душею.

– Тобто не переконав? – з сумнівом посміхнувся магістр. 

В нього що детектор брехні вмонтований? 

Замість відповіді, стенаю плечима. 

– Повертаємось? – запитала, затамувавши подих. 

Сподіваюсь, більше допитів не буде. І врешті-решт, хай там як, а в бібліотеку мені потрібно. А отже… Отже, треба щось обов’язково придумати, щоб перемогти у цьому спорі! 

І ледь я збиралась з думками, аби щось сказати, як язик прилип до піднебіння від одного погляду на зовсім недоречного на цьому святі візитера.