Карина

Ранок прийшов занадто швидко. Я перевернулась, ховаючись під ковдрою від всюдисущих променів, але сховатися не вдалося – сонячне світло було всюди. 

Ледь роздерши очі, обурено вилаялась:

– Ну, капець якийсь! І хто так будує?

Прямісінько над узголів'ям ліжка було невеличке віконце на скошеному даху, в яке й увірвалися яскраві промені нового дня. Дня, що тільки лише зароджувався, обіцяючи бути по літньому теплим та затишним. 

Вставши, загорнулася в ковдру та, підібравшись до віконця, відчинила і визирнула, завмерши від захвату. На ціановому небі сходило буре-бурштинове світило, купаючись у різних відтінках зеленого, блакитного та фіолетового. А поряд з ним, трохи збіднілий, визирав рожевий у вранішньому світлі місяць. Такий близький, що здавалося простягни руку і доторкнешся.

– Привіт!

Від того вітання мало серце не вилетіло. І навіщо так лякати? Я у свої юні роки так якимось інфарктом розживуся. А я молода, в мене все життя попереду. Повернусь додому з неврозом, серцевою недостатністю і сивиною на скронях. Одні біди від цих між світових переміщень. І пожаліти мене нікому!

Обернулась. Трохи лівіше від мене на підвіконні сидів рудоволосий хлопець з невеличкою чашкою в руках. В повітрі витав аромат свіжозвареної кави. Дожилась, вже ввижається! Сумно так стало. Вдома точно мама вже заварила б ранкову каву, приготувала сніданок…

– Каву будеш? – запитав рудий, демонстративно скинувши чашку.

– Каву, а тут хіба є? – оторопіло запитала я, мерзлувато кутаючись у ковдру.

– В мене є, – хмикнув хлопець. – Так що, будеш?

– Буду! – впевнено відповіла я.

– Тоді вилізай на дах.

– Вилізти? – не так вже впевнено відповіла я, приглядаючись до потемнілої від часу черепиці. Був вже у моєму дитинстві не дуже вдалий досвід лазіння дахами, і хай тоді все закінчилось без трагедій, але повторювати не хотілось.

– Ну то й що? Боїшся? – трохи зіщуливши очі, запитав незнайомець. 

Не боюсь, а бережусь! Зламані ноги нікому ще грації не додавали. Але… Щось всередині мене здійняло голову зреагувавши на явний виклик – сміливість, як казав тато, дурість, як називала це відчуття мама. На мою ж думку, це було щось на кшталт авантюризму та небажанню коритися зумовленому фактом народження статусу. Тому самому, що завжди переслідує молодших дітей.

– Це я боюся? Пф… – якщо й боюся, то нізащо йому у цьому не зізнаюся. І хай що там каже! – А як щодо того, щоб самому сходами пройтися? М?

– В жіночий гуртожиток? – мов на навіжену, поглянув на мене незнайомець. – Щоб мене велетка на сніданок замість пиріжків з'їла?

– І хто з нас боїться? І нічого вона не велетка, – палко вступилася я за Зару. – Жінка приємна та добра.

– Впевнена, що все це про неї? – посміхнувся рудоволосий хлопчина, пильно вдивляючись в моє обличчя бурштиновими, як те пекельне світило, очима.

Цікаві в них тут очі – виразні, яскраві й кольори насичені, наче усі тут носять спеціальні лінзи. Так і хочеться вигукнути: огов, так не буває!

Гаразд, виявляється, що я азартна й авантюрна. І шию звернути ладна за філіжанку кави. Кому скажи, не повірять. Та в голові ще роїлись сумніви, а ноги вже лізли через вікно. Вибратися на дах виявилось не складно. Всього лише потрібно було стати на широку дошку узголів'я, сісти на таке ж широке підвіконня, розвернутися…

– Ой! – скрикнула я, помітивши чашку, що зависла у повітрі прямісінько перед моїм обличчям 

– Тримай, – посміхнувся рудий. 

А я ледь стрималася, щоб не вилаятися.

– Дідько в штанях! А якби я її перекинула та обпеклась? – а ні, не стрималася, вимушено визнала я, простягаючи руку до чашки, над якою здіймалась ароматна пара.

– Не перекинула б, – усміхнувся хлопець з неприхованою цікавістю спостерігаючи за моїми маніпуляціями.

І чашка до якої я майже дотягнулася, повільно відплила від пальців. Е-е-е ні, в такі ігри я не граю, награлася вже в дитинстві. І я, сховавши руку у ковдрі, яку якимсь дивом не загубила у своїх пригодах, відвернулася в бік сходу місцевого сонця.

– Не дуйся. Просто ти така потішна. Не зміг втриматися, – сором'язливо зізнався рудий. – Пробач!

І чашка ледь не сама опустилася мені на коліна. Перехопила, поки вона плям на ковдрі не наробила. 

– Що ти робиш? – зашипіла розлюченою зміючкою.

– Мене Фіратом всі кличуть, – кинув непослідовно, збиваючи мене з пантелику. 

Так хотілося сказати щось їдке, уїдливе. Але передумала. Все ж сусід. І якось так ліньки було ще скандалити. Ранок такий гарний. Стільки нового навколо. Встигну ще йому пригадати цю каву.

Опустила повіки, з задоволенням підставляючи обличчя під перші промінці. Посміхнулася його лагідному теплу і, розплющивши очі, взялась з задоволенням розглядати все довкола. А подивитись було на що – на відміну від нашого світу, тут уже у всю цвіли дерева та трави, вкриваючи поля та сади різнобарвними килимами. 

– Карина, – поблажливо назвалася я, тихо зітхнувши – хлопці й в нашому світі наче істоти з іншої планети, то що казати про цей?

Зробила перший ковток і, з насолодою вдихнувши п’янке від ароматів повітря, блаженно посміхнулася. Хай там як, а колись я ці пригоди буду згадувати, сумуючи за цими часами. Тож треба робити те, до чого завжди закликає брат – жити на повну. Якщо звісно доживу.

Щось мені не подобається те, що тут трупи мало не дорозі валяються. Дізнатись би про це трохи більше. Виключно для власної безпеки.

Ну от згадала. Весь настрій зіпсовано!

– І як тобі? – вирвав мене з неприємних думок Фірат.

– Смачно, – зізналась я, насправді вже й не відчуваючи смаку тої кави. Треба якось екстрено з’ясовувати, як повернутись додому. І як позбутись цього неймовірно некорисного дару. Але все ж усміхнулась новому знайомому: – Тільки наступного разу зроби мені без цукру.

– Ти так впевнена, що буде наступний раз? – хмикнув хлопець, зробивши ковток зі своєї кружки та поглянувши кудись на обрій.

– О! А хіба ти здатен відмовити самотній іншосвітянці, безжально висмикненій у чужий для неї світ, в маленькому ковточку, що нагадуватиме їй про рідну домівку? Невже в цьому світі перевелись чуйність, людяність та доброта? – слізливо прошепотіла я, очима кліп-кліп. 

Переграла? Мабуть, занадто. На нашого директора не діяло, коли я відгул просила минулого разу. Але на нього не діяло взагалі нічого, враховуючи, що він був скупий, як Скрудж Мак Дак! За копійку вдавиться.

– Не здатен, – зізнався, зітхнувши Фірат. 

І розреготався в голос. Та так заразно, що я й сама не втрималась від щирої посмішки.

Чи не першої щирої посмішки в цьому світі.

– Гаразд, час мені, – зітхнув Фірат, забравши філіжанку з моїх рук. – Ваш монстр зараз обхід зробить, мене побачить і буде волати, про розбещення пристойних магинь непристойними перевертнями. А я ще не снідав. Погано бігаю на голодний шлунок.

 – Носи пиріжок в кишені, – щиро порадила я, чим заробила ще одну усмішку. – Ну, або шоколадку. Заряд бадьорості на цілий день.

– Візьму до уваги, – хмикнув рудий. – До зустрічі завтра, іншосвітянка Карина.

– Угу. Бувай, перевертень Фірат, – махнула я рукою, приміряючись до виступу, по якому сюди вилізла.

Весь свій вільний день я провела в кімнаті. Виходити куди-небудь не хотілось. Та й роботи було достатньо. Я прибрала, розклала видані речі.

Знайшла невеличку кухоньку прямо в кімнаті та повний продуктів холодильник. Чи щось дуже схоже на нього. 

Ще більшим відкриттям для мене стала наявність всіляких косметичних та гігієнічних засобів, які я увечері просто не помітила. 

Тож я вимилась, випрала речі, і залишок дня провалялась у ліжку, жуючи яблука та перебираючи місцеві журнали. І якщо те, що я вільно розмосьомвляю з місцевими мене раніше здивувало, то те, що я вмію читати схожі на ієрогліфи закарлючки, взагалі вразило. 

Ближче до вечора до мене з пиріжками завітала Зара. Зустріла я її радо, оскільки за день в мене виникло кілька питань стосовно найелементарніших речей, щодо призначення яких я не здогадалася. Наприклад, замість пральної машинки, сушарки та праски тут використовувався звичайний вішак – повісив брудну річ на нього і вона миттєво стала чистою та сухою. Дива! А я прала ручками, радіючи знайденому милу. Ще й розвісила по всіх більш-менш придатних поверхнях.

– Ой, вічно так з вами, всьому треба вчити, як малих дітей, – по-доброму бурчала Зара, вішаючи мої речі на вішак. – Ти їж давай. Худа, дивитись немає на що.

– Бабуся теж так постійно каже. А в мене потім пара кілограмів зайвих вимальовується і штани на сідниці не налазять, – буркнула я, з насолодою відкушуючи пиріжок. Все ж таки у Зари вони смачні. 

– А ти не носи штани, – порадила Зара. – Зі спідницями такої проблеми не виникає.

Це дивлячись, які спідниці! Але озвучувати ці думки не стала. Уявила скільки прийдеться пояснювати та промовчала. 

– Ой, забула! – підскочивши кинулася до тумби, куди сховала витягнуті з кишені речі. Дістала батончика, сумно зітхнувши, і, усміхнувшись, повернулася до велетки. – Ось, це вам від щирого серця. З нашого світу.

Дуже мені хотілося хоч якось віддячити велетці. Єдиній, хто до мене поставився з добром. Ну, якщо не брати до уваги рудого з кавою. 

– Ну що ти надумала таке? Не треба! Лиши собі, – замахала руками Зара.

– Я сама знаю, що мені треба. І взагалі, ви спочатку скуштуйте, – посміхаючись, наполягала я, – а потім вже визначитесь треба чи ні.

Зара пішла, а я ще якийсь час сиділа з вже холодним чаєм у руках і згадувала рідних. Маму, що вже точно обдзвонила всі лікарні. Тата, що знову почав палити через нерви. А йому не можна. Бабуня… В неї взагалі серце. І так мені сумно стало через те, що вони там, а я тут, і відстань між нами нездоланна, що я не втрималась і розридалась. Хоч би телефон був. Одне повідомлення написати, що зі мною все гаразд: жива, здорова і скоро повернусь. І мене не викрали іншопланетяни на органи… хоча тут я не впевнена.

Тихий стук у двері привів мене до тями. Певно Зара повернулась. Більше ходити до мене нікому. Нікому я не потрібна! Ледь втрималась від нового потоку сліз та саможаління. 

Я стерла з щік сльози, кинула швидкий погляд на своє відображення у дзеркалі та пішла відчиняти.

– Щось забу… – відчиняючи двері, звернулась я до велетки, але Зари за дверима не було. Натомість зустрілась поглядом з… Крістіаном. – Ви! – вигукнула, спіймавши дивне дежавю.

– Чекали на когось іншого? – запитав він, невдоволено поморщившись.

Та вже точно не на нього!