Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Мовчи, жінко!

Зміст книги: 38 розділів

Спочатку:
Розділ 1
37 дн. тому
Розділ 2
37 дн. тому
Розділ 3
37 дн. тому
Розділ 4
37 дн. тому
Розділ 5
37 дн. тому
Розділ 6
37 дн. тому
Розділ 7
37 дн. тому
Розділ 8
37 дн. тому
Розділ 9
37 дн. тому
Розділ 10
37 дн. тому
Розділ 11
37 дн. тому
Розділ 12
37 дн. тому
Розділ 13
37 дн. тому
Розділ 14
37 дн. тому
Розділ 15
37 дн. тому
Розділ 16
37 дн. тому
Розділ 17
37 дн. тому
Розділ 18
37 дн. тому
Розділ 19
37 дн. тому
Розділ 20
37 дн. тому
Розділ 21
37 дн. тому
Розділ 22
37 дн. тому
Розділ 23
37 дн. тому
Розділ 24
37 дн. тому
Розділ 25
37 дн. тому
Розділ 26
37 дн. тому
Розділ 27
37 дн. тому
Розділ 28
37 дн. тому
Розділ 29
37 дн. тому
Розділ 30
37 дн. тому
Розділ 31
37 дн. тому
Розділ 32
37 дн. тому
Розділ 33
37 дн. тому
Розділ 34
37 дн. тому
Розділ 35
37 дн. тому
Розділ 36
37 дн. тому
Розділ 37
37 дн. тому
Епілог
37 дн. тому

Карина

Вдача неспокійна! Теж мені! Я б на його вдачу подивилась в цих обставинах. А я ж йому допомогти хотіла, труп он берегла, захищала як могла. 

“Від пацюків, яких сама й накликала,” – вимушено зізналась сама собі. 

Хоча, які то пацюки? Зовсім вони на них не схожі. Маленькі, чорненькі. Оченята великі, хвіст довгий, пухнастий, а не оголений, як у щурів. 

Повела плечем. І добре, що не схожі. А то б явився магістр, а тіло зникло. Тоді б він точно вирішив, що я все вигадала. 

Поморщилась, пригадавши, що сміливості зізнатися у тому, що, можливо, пацюки з’явилися з моєї легкої подачі в мене не вистачило. Спочатку розгубилася, а потім так і не наважилась. Та й часу не було, мене майже відразу спровадили. Навіть не запитали, що ще я бачила, чула. То й нехай самі розбираються. 

Зробила рішучий крок у димне марево, що виросло біля стіни, і сирий підвал змінився прохолодою та нічною свіжістю, а перед очима постали сходи, які вели до аркових дверей з різьбленими ручками. 

Озирнувшись, замість підвалу побачила за спиною дерева, кущі та доріжку з бруківки, що впиралася в заґратовану браму оточену кам'яними стінами. Під деякими деревами виднілися дерев'яні столи з лавочками довкола. 

– Капець! Не міг краще місце для переміщення знайти? – пробубніла сама собі під носа.

Зітхнула, проковтнувши в'язку слину. Робити нічого. Треба стукати. 

Стукати не хотілось. Не той у мене вигляд, щоб у гості ходити – позичений піджак, про який я встигла забути, заплямований брудом тренч, джинси, що потемніли на колінах. Пом'ята, скуйовджена, розхристана. В одній шкарпетці – інша, брудна ховалася у кишені, разом з обгорткою шоколадного батончика, який так охоче з'їв місцевий пацюк, наостанок боляче вкусивши мене за палець. От і роби добро. Труп врятувала – не подякували, звірюгу нагодувала – вкусили. 

Я витягла з кишені вологі серветки та прийнялась відтирати бруд. Діставши дзеркальце, стерла чорні кола від косметики, що потекла під очима. Пригладила волосся та, злетівши по сходинках, стукнула залізною ручкою у двері. 

Зачекала, але двері так ніхто і не відчинив. 

Нетерпляче стукнула ще раз, прислухаючись до тиші, але нічого не почула. 

– Та бодай тобі… І де мені ночувати? – запитала, вдивляючись в небо. 

Я була втомлена і зла. І якби поряд був магістр йому точно було б непереливки. Але навколо було тихо і пусто. Я обернулась, притулившись спиною до дверей. Невже доведеться ночувати на лавочці, як якийсь безхатько?

За спиною посунулись двері і я, ледь втримавшись на ногах, опинилась у невеличкому коридорі з дверима праворуч та вузькими сходами, що вели на другий поверх. 

– Еге-ей. Є тут хто? – гукнула я, повільно зачиняючи двері. 

Коридор був маленьким, проте довгим, і зовсім не схожий на просторі холи знайомих мені гуртожитків. Зробивши крок у бік, я побачила ще одні сходи. 

– Ти чого волаєш? – раптом за спиною пролунав грубуватий жіночий голос.

Озирнулася, вгамувавши норовливе серце, що ледь не вискочило з грудей від несподіванки. 

Біля відчинених дверей стояла жінка велетенського зросту, метри два заввишки, і значних габаритів. 

– Так волаєш чого? – повторила вона, поправляючи сиве пасмо, що випало з-під білосніжного чопця. 

– Я… – протягнула розгублено, поки в голові вертілося єдине прохання: "Дайте води попити, а то так їсти хочеться, що переночувати ніде!" – Пані Трестоун відправила мене у кімнату, а я заблукала, – врешті-решт вичавила з себе, ледь зібравши мізки до купи. 

– Не місцева? – запитала велетка, окинувши швидким поглядом мій одяг. 

– Ні.

– А номер у кімнати який? – продовжила допитуватися жінка. 

Я тільки руками розвела. 

– Ясно все з тобою, – нечемно хмикнула вона, зі стрімкістю, яку не очікуєш від людини такої могутньої статури, наближаючись ближче. Підхопила мою руку з браслетом та провела над ним рукою. – Кімната “Є7”. Ходімо, покажу. 

Я полегшено видихнула, тільки зараз усвідомивши, що затамувала подих. 

– А чого це Ірен тебе не провела? Мала ж все показати?

– Не знаю. 

– Певно вже пізно для старої? – з сарказмом посміхнулася жінка. 

Я промовчала, втручатися у суперечки цих поважних пані, а тим паче всуватися між двох вогнів, не хотілося.

В мовчанні ми піднялися на четвертий, останній поверх. Зупинилися біля кімнати з номером “7”. 

– Це твоя. Притули браслета – відчиниться. 

Скориставшись порадою, торкнулася зап'ястком дверей. 

– В кімнату можеш увійти тільки ти або той, кого ти хоч раз запросила. Тож будь обережна. Щоб не ходити сходами, можеш переміщатися саме у кімнату. Для цього треба лише уявити її детально. Але будь обережна – кімнати однакові. І думаю тобі не дуже сподобається, якщо ти опинишся незваною гостею бозна в кого. Зазвичай, адепти привозять з собою якусь власну річ, що слугує якорем для переміщення. Але тут теж треба бути обережною – річ має бути в єдиному екземплярі, а то перемістишся не зрозуміло куди й шукай тебе потім. Тут, – вона ткнула пальцем у двері з номером “8”, – твоя сусідка. Вранці познайомишся. 

Я кивнула. Куди ж я подінусь? Хочу, не хочу, а сусідів знати треба. 

– Ну що подивилась? Кинь своє пальто, щоб знов не підійматися сходами і йдемо, одяг тобі пристойний видам. Негоже дівчині, якщо вона не бойовик, штани вдягати, – пробурмотіла, хитаючи головою велетка і, не чекаючи мене, почала спуск. 

Я кинула тренч та піджак, зачинила двері та, попри втому, поспішила слідом за пані. 

– Голодна? – перепитала пані, зупиняючись біля дверей на першому поверсі. 

– Трішки.

– Трішки, – посміхнулася вона, – саме тому він так голосить, – і безсоромно ткнула величезним пальцем в мій живіт, що тільки-но видав гучну руладу. – Заходь, хоч чаєм напою, – запропонувала вона, пропускаючи мене повз себе. – Розкажеш мені, де так одягаються і як ти до нас потрапила. 

– Я б з радістю, але не хочу заважати, – знітилась я. 

– Та все гаразд. Мий руки, – вона хитнула головою у бік дверей.

І мені нічого не залишалося як зробити крок у їх бік – сварка з коменданткою, а саме так я подумки визначила статус велетки, в мої плани не входила. Краще трохи затримаюсь та познайомлюсь, налагоджу зв’язки, про необхідність яких так любить повторювати тато. 

За дверима мене чекали звичний унітаз, рукомийник та прозорі дверцята душової кабінки і я полегшено видихнула – не таке вже й середньовіччя з його нічними вазами.

– Сідай. Бери пиріжок, – запропонувала велетка, як тільки я з’явилася на порозі вбиральні. – Ці з м’ясом, а ці солодкі з черевином. 

Живіт тут же голосно забурчав. 

– Черевином? – перепитала здивовано.

– Його з плодів черева варять. Це дерево таке, листя якого схоже на зірочки. Скуштуй. Я, до речі, комендант гуртожитку – пані Ільдріс. Але можеш кликати мене просто Зара. Не звикла я до цих пані. 

– Дуже приємно. А я – Карина. Карина Дзівак.

– І як ти до нас потрапила, Карино? 

Знизала плечима, відкушуючи пиріжок. І навіть очі заплющила – так смачно. 

– То й як?

– Смачно. На шоколад чимось схоже, – зізналася я. 

– На шоколад? 

– Це такі солодощі в моєму світі. Я вас пригощу в кишені тренча залишилася, – пообіцяла я, радіючи, що хоч так можу віддячити цій жіночці за гостинність. 

Як хтось надоумив, і я вранці замість звичної шоколадки на обід, придбала кілька невеличких батончиків – три за ціною двох. От два вже виміняла – один на укус, другий на пиріжок. 

Панні поважно кивнула, підсуваючи до мене ближче тарілку з пиріжками. 

– То як ти кажеш до нас потрапила? І як так сталося, що ти заблукала. 

Я трохи помовчала, збираючись з думками. Розповідати про те, що я в перший же день відшукала пригоди на свою “неспокійну вдачу” не хотілося. А що як справлю враження легковажної особи? Вистачить з мене і магістра, в уяві якого я певно не сповна розуму. От і дивиться поблажливо, зверхньо, як на особу надзвичайно обдаровану не тим, чим треба. І хай його думку я навряд чи можу змінити та, в цілому, мені на це начхати, не вистачало, щоб про мене й інші так думали. 

І про труп певно розказувати не можна. Таємниця слідства як-не-як. От тільки дивно, чому мене про це не попередили? Забули? Чи може про це й так всі знають як про щось буденне? Цікаво, часто в них тут трупи з’являються в неочікуваних місцинах?

– Я вже до будинку підходила, коли поряд з’явився незнайомець та запросив до Академії. І не встигла я отямитись, як опинилася у світі з двома місяцями на небі посеред дня. Потім була пані Трестоун та розмова з дівчиною, на ім'я Роксін. Вона мені й розповіла як користуватися браслетом, а я… – зітхнула, зізнаватися в своїх помилках і прорахунках було важко, – щось наплутала та заблукала, 

– З цими браслетами завжди так, – хитнула головою на знак згоди Зара. – Скільки я вже казала ректору, що не можна так, без інструкції та куратора, видавати їх студентам. Особливо іншосвітянам. А все одно щороку одне й те ж відбувається – видають браслети, а потім збирають студентів по всьому світу. Он минулого року хлопець аж в Сріблясті пустощі завіявся. Ледь встигли…

– Врятувати? – підказала я, смакуючи останніми крихтами пиріжка.

– Огов. Рідкісних сивих ведмедів від нього. Хлопець не дурник виявився, швидко здогадався, що і як. Планував вбити самця, здерти шкіру та залізти усередину від холоду.

Я розгублено промовчала, допиваючи чай.

– Втомилася? 

– Трохи.

– Так трохи, що зараз прям за столом і заснеш. Хоч до кімнати сил дійти вистачить? Чи допомогти?

– Вистачить.

– Тоді на добраніч, люба.

– І вам, Зара. Вельми дякую за гостинність. Ви мене врятували. І пиріжки смакота…

– Ой, що ти, – замахала на мене руками велетка, – таке скажеш. Пиріжки, як пиріжки.

– Навіть смачніші за бабусині, – трохи покривила душею я, намагаючись зробити жінці приємне.

– Ну все, все. Годі. Припини бентежити мене. Йди спати, – випроводила мене зі своєї кімнати Зара, щоки якої розчервонілась від заслуженої похвали. – Ой, зачекай. Форма ж. І білизна.

Я посміхнулася жінці, і подякувала ще раз. 

Підіймалася сходами я повністю задоволена собою, приємним спілкування та ситим шлунком. 

Швидко пробіглася по кімнаті, відмічаючи, що апартаменти мені дісталися розкішні – власні вбиральня, гардероб та гостинна – студенти про таке можуть тільки мріяти. У нашому світі так точно. Як згадаю свій гуртожиток… Добре, що навчання скінчилось і я з нього виїхала. Хоча… жити там було весело.

Спальня була невеличкою. Весь простір її займали ліжко, тумба та невеличка шафа. 

Я швидкоруч застелила ліжко і підхопивши довгу сорочку відправилась до душу, жалкуючи, що не запитала у Зари про мило, шампунь та банальну зубну щітку.

Як дісталася до ліжка, я вже не пам'ятала. Варто було голові торкнутися подушки, як я уплила в країну снів.

І моєю останньою думкою була надія, що завтра я прокинусь від тихого маминого голосу, а всі ці пригоди здадуться сном. 

Дурнуватим сном.

І не буде ніякого іншого світу з двома місяцями. Ніяких мерців. Ніякої академії. І ніякого магістра! А сині очі мені просто наснилися!