Карина

Вдача неспокійна! Теж мені! Я б на його вдачу подивилась в цих обставинах. А я ж йому допомогти хотіла, труп он берегла, захищала як могла. 

“Від пацюків, яких сама й накликала,” – вимушено зізналась сама собі. 

Хоча, які то пацюки? Зовсім вони на них не схожі. Маленькі, чорненькі. Оченята великі, хвіст довгий, пухнастий, а не оголений, як у щурів. 

Повела плечем. І добре, що не схожі. А то б явився магістр, а тіло зникло. Тоді б він точно вирішив, що я все вигадала. 

Поморщилась, пригадавши, що сміливості зізнатися у тому, що, можливо, пацюки з’явилися з моєї легкої подачі в мене не вистачило. Спочатку розгубилася, а потім так і не наважилась. Та й часу не було, мене майже відразу спровадили. Навіть не запитали, що ще я бачила, чула. То й нехай самі розбираються. 

Зробила рішучий крок у димне марево, що виросло біля стіни, і сирий підвал змінився прохолодою та нічною свіжістю, а перед очима постали сходи, які вели до аркових дверей з різьбленими ручками. 

Озирнувшись, замість підвалу побачила за спиною дерева, кущі та доріжку з бруківки, що впиралася в заґратовану браму оточену кам'яними стінами. Під деякими деревами виднілися дерев'яні столи з лавочками довкола. 

– Капець! Не міг краще місце для переміщення знайти? – пробубніла сама собі під носа.

Зітхнула, проковтнувши в'язку слину. Робити нічого. Треба стукати. 

Стукати не хотілось. Не той у мене вигляд, щоб у гості ходити – позичений піджак, про який я встигла забути, заплямований брудом тренч, джинси, що потемніли на колінах. Пом'ята, скуйовджена, розхристана. В одній шкарпетці – інша, брудна ховалася у кишені, разом з обгорткою шоколадного батончика, який так охоче з'їв місцевий пацюк, наостанок боляче вкусивши мене за палець. От і роби добро. Труп врятувала – не подякували, звірюгу нагодувала – вкусили. 

Я витягла з кишені вологі серветки та прийнялась відтирати бруд. Діставши дзеркальце, стерла чорні кола від косметики, що потекла під очима. Пригладила волосся та, злетівши по сходинках, стукнула залізною ручкою у двері. 

Зачекала, але двері так ніхто і не відчинив. 

Нетерпляче стукнула ще раз, прислухаючись до тиші, але нічого не почула. 

– Та бодай тобі… І де мені ночувати? – запитала, вдивляючись в небо. 

Я була втомлена і зла. І якби поряд був магістр йому точно було б непереливки. Але навколо було тихо і пусто. Я обернулась, притулившись спиною до дверей. Невже доведеться ночувати на лавочці, як якийсь безхатько?

За спиною посунулись двері і я, ледь втримавшись на ногах, опинилась у невеличкому коридорі з дверима праворуч та вузькими сходами, що вели на другий поверх. 

– Еге-ей. Є тут хто? – гукнула я, повільно зачиняючи двері. 

Коридор був маленьким, проте довгим, і зовсім не схожий на просторі холи знайомих мені гуртожитків. Зробивши крок у бік, я побачила ще одні сходи. 

– Ти чого волаєш? – раптом за спиною пролунав грубуватий жіночий голос.

Озирнулася, вгамувавши норовливе серце, що ледь не вискочило з грудей від несподіванки. 

Біля відчинених дверей стояла жінка велетенського зросту, метри два заввишки, і значних габаритів. 

– Так волаєш чого? – повторила вона, поправляючи сиве пасмо, що випало з-під білосніжного чопця. 

– Я… – протягнула розгублено, поки в голові вертілося єдине прохання: "Дайте води попити, а то так їсти хочеться, що переночувати ніде!" – Пані Трестоун відправила мене у кімнату, а я заблукала, – врешті-решт вичавила з себе, ледь зібравши мізки до купи. 

– Не місцева? – запитала велетка, окинувши швидким поглядом мій одяг. 

– Ні.

– А номер у кімнати який? – продовжила допитуватися жінка. 

Я тільки руками розвела. 

– Ясно все з тобою, – нечемно хмикнула вона, зі стрімкістю, яку не очікуєш від людини такої могутньої статури, наближаючись ближче. Підхопила мою руку з браслетом та провела над ним рукою. – Кімната “Є7”. Ходімо, покажу. 

Я полегшено видихнула, тільки зараз усвідомивши, що затамувала подих. 

– А чого це Ірен тебе не провела? Мала ж все показати?

– Не знаю. 

– Певно вже пізно для старої? – з сарказмом посміхнулася жінка. 

Я промовчала, втручатися у суперечки цих поважних пані, а тим паче всуватися між двох вогнів, не хотілося.

В мовчанні ми піднялися на четвертий, останній поверх. Зупинилися біля кімнати з номером “7”. 

– Це твоя. Притули браслета – відчиниться. 

Скориставшись порадою, торкнулася зап'ястком дверей. 

– В кімнату можеш увійти тільки ти або той, кого ти хоч раз запросила. Тож будь обережна. Щоб не ходити сходами, можеш переміщатися саме у кімнату. Для цього треба лише уявити її детально. Але будь обережна – кімнати однакові. І думаю тобі не дуже сподобається, якщо ти опинишся незваною гостею бозна в кого. Зазвичай, адепти привозять з собою якусь власну річ, що слугує якорем для переміщення. Але тут теж треба бути обережною – річ має бути в єдиному екземплярі, а то перемістишся не зрозуміло куди й шукай тебе потім. Тут, – вона ткнула пальцем у двері з номером “8”, – твоя сусідка. Вранці познайомишся. 

Я кивнула. Куди ж я подінусь? Хочу, не хочу, а сусідів знати треба. 

– Ну що подивилась? Кинь своє пальто, щоб знов не підійматися сходами і йдемо, одяг тобі пристойний видам. Негоже дівчині, якщо вона не бойовик, штани вдягати, – пробурмотіла, хитаючи головою велетка і, не чекаючи мене, почала спуск. 

Я кинула тренч та піджак, зачинила двері та, попри втому, поспішила слідом за пані. 

– Голодна? – перепитала пані, зупиняючись біля дверей на першому поверсі. 

– Трішки.

– Трішки, – посміхнулася вона, – саме тому він так голосить, – і безсоромно ткнула величезним пальцем в мій живіт, що тільки-но видав гучну руладу. – Заходь, хоч чаєм напою, – запропонувала вона, пропускаючи мене повз себе. – Розкажеш мені, де так одягаються і як ти до нас потрапила. 

– Я б з радістю, але не хочу заважати, – знітилась я. 

– Та все гаразд. Мий руки, – вона хитнула головою у бік дверей.

І мені нічого не залишалося як зробити крок у їх бік – сварка з коменданткою, а саме так я подумки визначила статус велетки, в мої плани не входила. Краще трохи затримаюсь та познайомлюсь, налагоджу зв’язки, про необхідність яких так любить повторювати тато. 

За дверима мене чекали звичний унітаз, рукомийник та прозорі дверцята душової кабінки і я полегшено видихнула – не таке вже й середньовіччя з його нічними вазами.

– Сідай. Бери пиріжок, – запропонувала велетка, як тільки я з’явилася на порозі вбиральні. – Ці з м’ясом, а ці солодкі з черевином. 

Живіт тут же голосно забурчав. 

– Черевином? – перепитала здивовано.

– Його з плодів черева варять. Це дерево таке, листя якого схоже на зірочки. Скуштуй. Я, до речі, комендант гуртожитку – пані Ільдріс. Але можеш кликати мене просто Зара. Не звикла я до цих пані. 

– Дуже приємно. А я – Карина. Карина Дзівак.

– І як ти до нас потрапила, Карино? 

Знизала плечима, відкушуючи пиріжок. І навіть очі заплющила – так смачно. 

– То й як?

– Смачно. На шоколад чимось схоже, – зізналася я. 

– На шоколад? 

– Це такі солодощі в моєму світі. Я вас пригощу в кишені тренча залишилася, – пообіцяла я, радіючи, що хоч так можу віддячити цій жіночці за гостинність. 

Як хтось надоумив, і я вранці замість звичної шоколадки на обід, придбала кілька невеличких батончиків – три за ціною двох. От два вже виміняла – один на укус, другий на пиріжок. 

Панні поважно кивнула, підсуваючи до мене ближче тарілку з пиріжками. 

– То як ти кажеш до нас потрапила? І як так сталося, що ти заблукала. 

Я трохи помовчала, збираючись з думками. Розповідати про те, що я в перший же день відшукала пригоди на свою “неспокійну вдачу” не хотілося. А що як справлю враження легковажної особи? Вистачить з мене і магістра, в уяві якого я певно не сповна розуму. От і дивиться поблажливо, зверхньо, як на особу надзвичайно обдаровану не тим, чим треба. І хай його думку я навряд чи можу змінити та, в цілому, мені на це начхати, не вистачало, щоб про мене й інші так думали. 

І про труп певно розказувати не можна. Таємниця слідства як-не-як. От тільки дивно, чому мене про це не попередили? Забули? Чи може про це й так всі знають як про щось буденне? Цікаво, часто в них тут трупи з’являються в неочікуваних місцинах?

– Я вже до будинку підходила, коли поряд з’явився незнайомець та запросив до Академії. І не встигла я отямитись, як опинилася у світі з двома місяцями на небі посеред дня. Потім була пані Трестоун та розмова з дівчиною, на ім'я Роксін. Вона мені й розповіла як користуватися браслетом, а я… – зітхнула, зізнаватися в своїх помилках і прорахунках було важко, – щось наплутала та заблукала, 

– З цими браслетами завжди так, – хитнула головою на знак згоди Зара. – Скільки я вже казала ректору, що не можна так, без інструкції та куратора, видавати їх студентам. Особливо іншосвітянам. А все одно щороку одне й те ж відбувається – видають браслети, а потім збирають студентів по всьому світу. Он минулого року хлопець аж в Сріблясті пустощі завіявся. Ледь встигли…

– Врятувати? – підказала я, смакуючи останніми крихтами пиріжка.

– Огов. Рідкісних сивих ведмедів від нього. Хлопець не дурник виявився, швидко здогадався, що і як. Планував вбити самця, здерти шкіру та залізти усередину від холоду.

Я розгублено промовчала, допиваючи чай.

– Втомилася? 

– Трохи.

– Так трохи, що зараз прям за столом і заснеш. Хоч до кімнати сил дійти вистачить? Чи допомогти?

– Вистачить.

– Тоді на добраніч, люба.

– І вам, Зара. Вельми дякую за гостинність. Ви мене врятували. І пиріжки смакота…

– Ой, що ти, – замахала на мене руками велетка, – таке скажеш. Пиріжки, як пиріжки.

– Навіть смачніші за бабусині, – трохи покривила душею я, намагаючись зробити жінці приємне.

– Ну все, все. Годі. Припини бентежити мене. Йди спати, – випроводила мене зі своєї кімнати Зара, щоки якої розчервонілась від заслуженої похвали. – Ой, зачекай. Форма ж. І білизна.

Я посміхнулася жінці, і подякувала ще раз. 

Підіймалася сходами я повністю задоволена собою, приємним спілкування та ситим шлунком. 

Швидко пробіглася по кімнаті, відмічаючи, що апартаменти мені дісталися розкішні – власні вбиральня, гардероб та гостинна – студенти про таке можуть тільки мріяти. У нашому світі так точно. Як згадаю свій гуртожиток… Добре, що навчання скінчилось і я з нього виїхала. Хоча… жити там було весело.

Спальня була невеличкою. Весь простір її займали ліжко, тумба та невеличка шафа. 

Я швидкоруч застелила ліжко і підхопивши довгу сорочку відправилась до душу, жалкуючи, що не запитала у Зари про мило, шампунь та банальну зубну щітку.

Як дісталася до ліжка, я вже не пам'ятала. Варто було голові торкнутися подушки, як я уплила в країну снів.

І моєю останньою думкою була надія, що завтра я прокинусь від тихого маминого голосу, а всі ці пригоди здадуться сном. 

Дурнуватим сном.

І не буде ніякого іншого світу з двома місяцями. Ніяких мерців. Ніякої академії. І ніякого магістра! А сині очі мені просто наснилися!