Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Мовчи, жінко!

Зміст книги: 38 розділів

Спочатку:
Розділ 1
44 дн. тому
Розділ 2
44 дн. тому
Розділ 3
44 дн. тому
Розділ 4
44 дн. тому
Розділ 5
44 дн. тому
Розділ 6
44 дн. тому
Розділ 7
44 дн. тому
Розділ 8
44 дн. тому
Розділ 9
44 дн. тому
Розділ 10
44 дн. тому
Розділ 11
44 дн. тому
Розділ 12
44 дн. тому
Розділ 13
44 дн. тому
Розділ 14
44 дн. тому
Розділ 15
44 дн. тому
Розділ 16
44 дн. тому
Розділ 17
44 дн. тому
Розділ 18
44 дн. тому
Розділ 19
44 дн. тому
Розділ 20
44 дн. тому
Розділ 21
44 дн. тому
Розділ 22
44 дн. тому
Розділ 23
44 дн. тому
Розділ 24
44 дн. тому
Розділ 25
44 дн. тому
Розділ 26
44 дн. тому
Розділ 27
44 дн. тому
Розділ 28
44 дн. тому
Розділ 29
44 дн. тому
Розділ 30
44 дн. тому
Розділ 31
44 дн. тому
Розділ 32
44 дн. тому
Розділ 33
44 дн. тому
Розділ 34
44 дн. тому
Розділ 35
44 дн. тому
Розділ 36
44 дн. тому
Розділ 37
44 дн. тому
Епілог
44 дн. тому

Карина

Ага зараз! Так я і відпустила! Навіть, якби бажала, не змогла б. А я не бажала! 

І це було дивно. 

З одного боку, він власноруч мене у цей світ притягнув і поки залишався єдиним, хто міг мене повернути додому. З іншого, у мене було ірраціональне відчуття власної захищеності поряд з ним. Інстинктивне, незбагненне… але довіряти інтуїції я звикла. 

І взагалі, якось моторошно в цьому світі було поодаль від нього. І це відчуття, що неможливо було пояснити, перегукувалось з відчуттям гнітючої безнадії, безпорадності та самотності. Коли ніхто не захистить, не обійме. І хочеться згорнутися у позу ембріона і вити на місяць, наче самотній вовк, жаліючи себе, прощаючись з близькими та звичним світом. Де все зрозуміло, де є правила і закони, і ти знаєш свої права. А тут… Що у мене є тут? Магія? І фонтани догори дриґом попри всі закони фізики. 

Пересмикнула плечима, згадавши і фонтани, і серпанок, що огорнув мене, коли я подумала про власну кімнату. Таку знайому, таку рідну. Все в ній мало свою історію. І старі заяложені іграшки, і тепла ковдра, і книжки на полицях, і фотографії, де ми всі разом. І так тоскно мені стало при цих спогадах, що я ледь не завила від жалю до себе, геть забувши про все на світі. І про пригоди… 

Досить з мене пригод на сьогодні. Він мене в цей світ притягнув – він хай і влаштовує! А то кинув напризволяще: “Все пояснять!”. Ага, як же. Той мрець певно і повинен був пояснити! 

Боже, ну що за маячня лізе в мою спантеличену голову? 

І все ж таки трохи розтиснула руки, відсторонилася від такого заспокійливого живого тепла. Легкий мускусний запах дражнив нюх, пробуджуючи нестерпне бажання сильніше втиснутися в тіло, що дарувало таке дивне відчуття безпеки, та пожалітися на все на світі. 

Але варто мені це зробити і я б бува не витрималась, розплакалась б. А я коли плачу некрасива. Зовсім. Я це ще в дитинстві зрозуміла, коли брат притягнув мене до дзеркала і показав як “рьова-корова” виглядає. 

Страх і шок відступали повільно. А разом з цим поверталися розгубленість, зніяковілість, злість. На себе, на нього, на обставини. І знову на себе. Ну, чому я не можу, як та Катька, сидіти на колінках у хлопця і не червоніти? А я червонію! Відчуваю, як палають від збентеження щоки. Добре хоч ніхто не бачить. 

– Де там? – знов повторив магістр і зашипів, наче я йому по самому дорогоцінному врізала. Та ні. Сиджу ж рівнесенько, не ворухнулась навіть. 

Відсунулась трохи далі, з легким жалем пропускаючи між нашими тілами холодне повітря. І повертіла головою на всі боки, роздивляючись нарешті, де саме опинилася. В кімнаті було доволі темно, проте на підвал не схоже.

Перевела погляд на зажуреного магістра. А хто казав, що зі мною буде легко? Відкашлялась, щоб не верещати, як свинка недорізана...

– Десь… Не тут, – відповіла зрештою доволі інформативно. І голос таки зірвався на фальцет… 

Треба брати себе в руки! Годі вже рюмсати безпорадно! Якби за мною гналися б монстри – зжерли вже б і кісточок не лишили! І чого я так розслабилась? Що собі дозволяю? Звідки ця паніка взагалі? Я до неї зовсім не схильна. І не була схильна, доки з цим магістром не познайомилась!

Навіть тоді, коли на нас зграя диких собак напала, не розгубилася, відлякала диким криком та рюкзаком з букварем. Тільки пізніше, коли вже поряд снували дорослі, хлюпала носом і тряслась в батьківських обіймах. 

А тут всього лише мрець. Навіть, не зомбі! 

Встала і, похитнувшись – ноги щось взагалі тримати відмовлялись, ледь не впала назад на чоловічі коліна – відступила на крок, збільшуючи відстань між нами.

– Як я тут опинилась? 

– А це у вас, люба панно, варто було б запитати, – відповів хтось незнайомий. І я розчула прихований сміх в його голосі. 

Обернулась, тільки зараз помічаючи, що в кімнаті є сторонній. Симпатичний. Світло-каштанові кучері по плечі, янтарні очі виблискують жовтими спалахами у тьмяному світлі, високий лоб, широкі вилиці, ямочка на підборідді й триденна щетина на щоках, що робила його схожим на Тора. 

– Доброго вечора! – привіталася, згадуючи про ввічливість. Перепросити магістра теж не завадить… 

Перевела погляд на магістра, готового спопелити мене поглядом своїх синіх очей і… прикусила язика. Хай сам перепрошує!

– Доброго вечора. Дозвольте відрекомендуватись. Аннар Едельнор, помічник і, маю сміливість припустити, давній друг його…

– На це ще буде достатньо часу. Повернемось до більш важливих справ, – зовсім не ввічливо втрутився у наше знайомство магістр. – Де труп, панно Карино?

Невдоволено зморщила носа – який неввічливий:

– Якщо вірити Роксін, то в моїй кімнаті. Ви, до речі, усіх студентів у підвалах з мерцями розміщуєте? Чи це тільки мені випала така честь? 

– Вашій кімнаті? – здивовано вигнув брову Крістіан. – Неймовірно. Чим ви вже так допекли пані Трестоун? 

– Я допекла?! Ну знаєте… – я захлинулась обуренням так, що вмить розгубила всі слова. 

Проковтнула усі прокльони, що спали на думку і вимагали негайного озвучення, і відійшла до вільного крісла. Впала і тут же підскочила, почувши чийсь сердитий рик і оскаженілий скрип зубів.

– Єйр! – суворо окликнув це щось магістр як-його-там. І невдоволений хтось, зник, збентеживши повітря довкола. – Сідайте, панно. 

Вагаючись, недовірливо подивилась на крісло.

– Сідайте! 

– Не гарчіть на мене! – автоматом повторила я фразу, що часто чула від мами. – На підлеглих своїх будете гарчати! 

– Ви і є моя підлегла! – спокійно повідомив магістр.

– Даруй боже! Врятуй мене від такої напасті, – пробурмотіла, здіймаючи очі до неба. 

– Пізно! Ви вже навчаєтесь в академії. 

– Ну то й що? 

– А я ваш магістр.

– Так то на заняттях, – знизавши плечима, озвучила я власну позицію. – А поза ними – ви звичайна людина.

– Вважаєте, що я людина? – усміхнувшись одним куточком губ, запитав Крістіан.

Придивилася уважно до нього і нічого, що могло б відрізнити його від звичайнісінького середньостатистичного чоловіка не помітила – чорнявий, синьокий, дворукий… І ноги теж дві. Ні хвоста, ні крил. Невже перевертень чи вампір? Упаси мене боже від “Сутінок”!

– Може й ні, – поблажливо погодилась я, нервово постукуючи по дерев’яному підлокітнику, – але головне, що ви не магістр і я не ваша студентка. 

– Ви моя студентка! – обрадував мене пан маг.

Цього тільки й не вистачало!

– Виключно на заняттях. У вільний же час ми абсолютно не пов’язані правилами будь-якого навчального закладу звичайнісінькі дорослі люди. І досить вже поводитись так, ніби з дитям малим говорите.

– Ви і є мале дитя. Принаймні у цьому світі. І доки це не усвідомите…

Не знаю, до чого б ще ми дійшли, якби не тихий сміх, що звучав спочатку фоном, а згодом перетворився на оглушливий регіт: 

– За вами звісно цікаво спостерігати, але вам не здається, що варто було б спочатку перевірити, що там за труп у вашій кімнаті? Чи ви жартували?

– Звісно, ні! – запально заперечила я, дещо образившись на їх недовіру. – Ким треба бути, щоб так жартувати? 

Атмосфера у кімнаті вмить змінилась. Всі стали куди серйозніші, зібраніші. Там людина мертва. Ну, може й не людина. В цьому світі не кожного людиною назвеш і при цьому не образиш. Он як магістр щойно на “людину” відреагував. Але так простіше охарактеризувати мерця, що чекав на мене в кімнаті.

Спробувала відтворити в пам’яті ту кімнату. По спині вмить пробіг такий мороз, що я не втрималась і пересмикнула плечима, ніби так намагалась розігнати той холод, яким пронизало всю цю ситуацію.

Хочу додому. Чаю маминого з малиною. З медом. І новенькі кросівки. А не оце усе.

Та варто було мені озирнутись навсібіч, як стало зрозуміло, що від цієї реальності не втекти. Принаймні поки я не з’ясую, як позбутись свого вміння проклинати інших. Хай і намагаюсь щоразу людям добра бажати. Виходить все… Як от з магістром.

Так… труп.

– З превеликою радістю вам допомогла б, – обернулась я до Аннара, – тільки взагалі не уявляю як це зробити? Я ще не освоїлась у вашому світі і принципу дії цих переміщень не розумію.

Оце видала. Сама від себе в захваті!

І очі такі повні каяття. Я тут взагалі-то дівчинка і чужа. Хай самі розгрібають і свої проблеми. І свої трупи. А мене, бажано, у це все не вплутувати. 

– Давайте якось послідовно і з самого початку! – наказав магістр. 

Ледь стрималась, аби не показати цьому снобу язика.

– Так я вже ж все розповіла. Наче? – зізналася, з сумнівом пригадуючи сказане. – Роксін сказала: “Подумай про кімнату – це ключ”, – мимоволі знов покрутила браслет на руці. – Я й подумала. Далі серпанок, якийсь підвал, решітки на вікнах, труп…

– Чого ви вирішили, що там був труп? – поцікавився Аннар, щось старанно записуючи в невеличкий блокнот, який буквально матеріалізувався в його руках.

– А у вас манекени є? – в’їдливо відповила я зустрічним питанням.

На мене, то краще б обзавестись амнезією короткочасною. Але скляний погляд попри все сплив перед очима. 

– Манекени? – ніби крізь воду долинув голос Аннара. 

– Потім поясню! – коротко відмахнувся від друга магістр. – Тож… Що саме ви побачили, Карино? Пригадайте все!

Зітхнула і закрила очі, малюючи в уяві картину побаченого: 

– Кров. Багато крові. Вона дивно тече рівними лініями по підлозі. Збирається у гострих кутках. Біля кожного кутка невеличкі пірамідки…

Чоловіки переглянулись, обмінялися стривоженними поглядами.

– Розкажіть про труп. Хто це? Чоловік? Жінка? – перепитує магістр. 

– Юнак. Молодий. Років двадцять, може двадцять п’ять… не більше. Темне волосся. Скляні блакитні очі. Перерізані зап'ястя та ахіллові сухожилля. Таке враження, що він просто стік кров’ю і навіть не пручався.

– Ахіллові? – знову Аннар. 

Я навіть очі витріщила. Чого він так здивувався? І встигла перехопити погляд-попередження, яким він обмінявся з Аннаром. 

– Чого ви так вирішили? – наполегливе від магістра. 

– Під п’ятами зібралися невеличкі калюжі. Як і під долонями. 

– Одяг? 

– Жодного клаптика. Тільки ніж…

– Ніж? – магістр навіть підскочив, схиляючись ближче до мене. 

– Кривий. Дивний. Схожий на кукрі.

– Кукрі?

– Руків’я та лезо вигнуте, і він трохи нагадує серп. Металеве навершя. 

– Впевнена? 

– В чому?

– В тому, що навершя металеве?

– Від нього виблискувало світло.

– Щось ще? 

Не дуже впевнено похитала головою, знов малюючи побачену картину в уяві. Трохи дивуючись тому, що так багато встигла запам’ятати – кілька секунд дивилась, а наче викарбувалося все у мозку. Хоч би не на все життя. Не хотілось би мучитись кошмарами до глибокої старості. 

– Може якісь шрами, відмітини на тілі? Запахи? Звуки? – поцікавився Аннар.

Подивилась на нього здивовано. Це так важливо? Напевно, важливо. Он як в очі заглядає. 

Опустила повіки. Зосередилась, заспокоюючи дихання, фокусуючи розум, як тому вчили на медитаціях. Жаль, я так нічому і не навчилась. Сидіти і ні про що не думати кілька хвилин виявилось не просто складно – неможливо. Але все ж таки… 

– Бруд. Пахне цвіллю, затхлістю й чимось гнилим, солодким. Якийсь шерех. Десь далеко крапає вода. Тихий ледь чутний писк, наче плаче мишеня…

Нервово смикнула браслет, вимальовуючи у пам’яті лінії на кам’яній підлозі, грати на віконці, стіни… 

– На стіні трикутник, а у ньому коло червоного світла. Як так? – тільки і встигла здивуватися я, концентруючи увагу на стіні та прямокутному вузькому віконці навпроти.

– Стій! От халепа!

– Дідько! – вилаялась, озираючись довкола. – Та щоб тебе краще пацюки з’їли!