Карина

Ага зараз! Так я і відпустила! Навіть, якби бажала, не змогла б. А я не бажала! 

І це було дивно. 

З одного боку, він власноруч мене у цей світ притягнув і поки залишався єдиним, хто міг мене повернути додому. З іншого, у мене було ірраціональне відчуття власної захищеності поряд з ним. Інстинктивне, незбагненне… але довіряти інтуїції я звикла. 

І взагалі, якось моторошно в цьому світі було поодаль від нього. І це відчуття, що неможливо було пояснити, перегукувалось з відчуттям гнітючої безнадії, безпорадності та самотності. Коли ніхто не захистить, не обійме. І хочеться згорнутися у позу ембріона і вити на місяць, наче самотній вовк, жаліючи себе, прощаючись з близькими та звичним світом. Де все зрозуміло, де є правила і закони, і ти знаєш свої права. А тут… Що у мене є тут? Магія? І фонтани догори дриґом попри всі закони фізики. 

Пересмикнула плечима, згадавши і фонтани, і серпанок, що огорнув мене, коли я подумала про власну кімнату. Таку знайому, таку рідну. Все в ній мало свою історію. І старі заяложені іграшки, і тепла ковдра, і книжки на полицях, і фотографії, де ми всі разом. І так тоскно мені стало при цих спогадах, що я ледь не завила від жалю до себе, геть забувши про все на світі. І про пригоди… 

Досить з мене пригод на сьогодні. Він мене в цей світ притягнув – він хай і влаштовує! А то кинув напризволяще: “Все пояснять!”. Ага, як же. Той мрець певно і повинен був пояснити! 

Боже, ну що за маячня лізе в мою спантеличену голову? 

І все ж таки трохи розтиснула руки, відсторонилася від такого заспокійливого живого тепла. Легкий мускусний запах дражнив нюх, пробуджуючи нестерпне бажання сильніше втиснутися в тіло, що дарувало таке дивне відчуття безпеки, та пожалітися на все на світі. 

Але варто мені це зробити і я б бува не витрималась, розплакалась б. А я коли плачу некрасива. Зовсім. Я це ще в дитинстві зрозуміла, коли брат притягнув мене до дзеркала і показав як “рьова-корова” виглядає. 

Страх і шок відступали повільно. А разом з цим поверталися розгубленість, зніяковілість, злість. На себе, на нього, на обставини. І знову на себе. Ну, чому я не можу, як та Катька, сидіти на колінках у хлопця і не червоніти? А я червонію! Відчуваю, як палають від збентеження щоки. Добре хоч ніхто не бачить. 

– Де там? – знов повторив магістр і зашипів, наче я йому по самому дорогоцінному врізала. Та ні. Сиджу ж рівнесенько, не ворухнулась навіть. 

Відсунулась трохи далі, з легким жалем пропускаючи між нашими тілами холодне повітря. І повертіла головою на всі боки, роздивляючись нарешті, де саме опинилася. В кімнаті було доволі темно, проте на підвал не схоже.

Перевела погляд на зажуреного магістра. А хто казав, що зі мною буде легко? Відкашлялась, щоб не верещати, як свинка недорізана...

– Десь… Не тут, – відповіла зрештою доволі інформативно. І голос таки зірвався на фальцет… 

Треба брати себе в руки! Годі вже рюмсати безпорадно! Якби за мною гналися б монстри – зжерли вже б і кісточок не лишили! І чого я так розслабилась? Що собі дозволяю? Звідки ця паніка взагалі? Я до неї зовсім не схильна. І не була схильна, доки з цим магістром не познайомилась!

Навіть тоді, коли на нас зграя диких собак напала, не розгубилася, відлякала диким криком та рюкзаком з букварем. Тільки пізніше, коли вже поряд снували дорослі, хлюпала носом і тряслась в батьківських обіймах. 

А тут всього лише мрець. Навіть, не зомбі! 

Встала і, похитнувшись – ноги щось взагалі тримати відмовлялись, ледь не впала назад на чоловічі коліна – відступила на крок, збільшуючи відстань між нами.

– Як я тут опинилась? 

– А це у вас, люба панно, варто було б запитати, – відповів хтось незнайомий. І я розчула прихований сміх в його голосі. 

Обернулась, тільки зараз помічаючи, що в кімнаті є сторонній. Симпатичний. Світло-каштанові кучері по плечі, янтарні очі виблискують жовтими спалахами у тьмяному світлі, високий лоб, широкі вилиці, ямочка на підборідді й триденна щетина на щоках, що робила його схожим на Тора. 

– Доброго вечора! – привіталася, згадуючи про ввічливість. Перепросити магістра теж не завадить… 

Перевела погляд на магістра, готового спопелити мене поглядом своїх синіх очей і… прикусила язика. Хай сам перепрошує!

– Доброго вечора. Дозвольте відрекомендуватись. Аннар Едельнор, помічник і, маю сміливість припустити, давній друг його…

– На це ще буде достатньо часу. Повернемось до більш важливих справ, – зовсім не ввічливо втрутився у наше знайомство магістр. – Де труп, панно Карино?

Невдоволено зморщила носа – який неввічливий:

– Якщо вірити Роксін, то в моїй кімнаті. Ви, до речі, усіх студентів у підвалах з мерцями розміщуєте? Чи це тільки мені випала така честь? 

– Вашій кімнаті? – здивовано вигнув брову Крістіан. – Неймовірно. Чим ви вже так допекли пані Трестоун? 

– Я допекла?! Ну знаєте… – я захлинулась обуренням так, що вмить розгубила всі слова. 

Проковтнула усі прокльони, що спали на думку і вимагали негайного озвучення, і відійшла до вільного крісла. Впала і тут же підскочила, почувши чийсь сердитий рик і оскаженілий скрип зубів.

– Єйр! – суворо окликнув це щось магістр як-його-там. І невдоволений хтось, зник, збентеживши повітря довкола. – Сідайте, панно. 

Вагаючись, недовірливо подивилась на крісло.

– Сідайте! 

– Не гарчіть на мене! – автоматом повторила я фразу, що часто чула від мами. – На підлеглих своїх будете гарчати! 

– Ви і є моя підлегла! – спокійно повідомив магістр.

– Даруй боже! Врятуй мене від такої напасті, – пробурмотіла, здіймаючи очі до неба. 

– Пізно! Ви вже навчаєтесь в академії. 

– Ну то й що? 

– А я ваш магістр.

– Так то на заняттях, – знизавши плечима, озвучила я власну позицію. – А поза ними – ви звичайна людина.

– Вважаєте, що я людина? – усміхнувшись одним куточком губ, запитав Крістіан.

Придивилася уважно до нього і нічого, що могло б відрізнити його від звичайнісінького середньостатистичного чоловіка не помітила – чорнявий, синьокий, дворукий… І ноги теж дві. Ні хвоста, ні крил. Невже перевертень чи вампір? Упаси мене боже від “Сутінок”!

– Може й ні, – поблажливо погодилась я, нервово постукуючи по дерев’яному підлокітнику, – але головне, що ви не магістр і я не ваша студентка. 

– Ви моя студентка! – обрадував мене пан маг.

Цього тільки й не вистачало!

– Виключно на заняттях. У вільний же час ми абсолютно не пов’язані правилами будь-якого навчального закладу звичайнісінькі дорослі люди. І досить вже поводитись так, ніби з дитям малим говорите.

– Ви і є мале дитя. Принаймні у цьому світі. І доки це не усвідомите…

Не знаю, до чого б ще ми дійшли, якби не тихий сміх, що звучав спочатку фоном, а згодом перетворився на оглушливий регіт: 

– За вами звісно цікаво спостерігати, але вам не здається, що варто було б спочатку перевірити, що там за труп у вашій кімнаті? Чи ви жартували?

– Звісно, ні! – запально заперечила я, дещо образившись на їх недовіру. – Ким треба бути, щоб так жартувати? 

Атмосфера у кімнаті вмить змінилась. Всі стали куди серйозніші, зібраніші. Там людина мертва. Ну, може й не людина. В цьому світі не кожного людиною назвеш і при цьому не образиш. Он як магістр щойно на “людину” відреагував. Але так простіше охарактеризувати мерця, що чекав на мене в кімнаті.

Спробувала відтворити в пам’яті ту кімнату. По спині вмить пробіг такий мороз, що я не втрималась і пересмикнула плечима, ніби так намагалась розігнати той холод, яким пронизало всю цю ситуацію.

Хочу додому. Чаю маминого з малиною. З медом. І новенькі кросівки. А не оце усе.

Та варто було мені озирнутись навсібіч, як стало зрозуміло, що від цієї реальності не втекти. Принаймні поки я не з’ясую, як позбутись свого вміння проклинати інших. Хай і намагаюсь щоразу людям добра бажати. Виходить все… Як от з магістром.

Так… труп.

– З превеликою радістю вам допомогла б, – обернулась я до Аннара, – тільки взагалі не уявляю як це зробити? Я ще не освоїлась у вашому світі і принципу дії цих переміщень не розумію.

Оце видала. Сама від себе в захваті!

І очі такі повні каяття. Я тут взагалі-то дівчинка і чужа. Хай самі розгрібають і свої проблеми. І свої трупи. А мене, бажано, у це все не вплутувати. 

– Давайте якось послідовно і з самого початку! – наказав магістр. 

Ледь стрималась, аби не показати цьому снобу язика.

– Так я вже ж все розповіла. Наче? – зізналася, з сумнівом пригадуючи сказане. – Роксін сказала: “Подумай про кімнату – це ключ”, – мимоволі знов покрутила браслет на руці. – Я й подумала. Далі серпанок, якийсь підвал, решітки на вікнах, труп…

– Чого ви вирішили, що там був труп? – поцікавився Аннар, щось старанно записуючи в невеличкий блокнот, який буквально матеріалізувався в його руках.

– А у вас манекени є? – в’їдливо відповила я зустрічним питанням.

На мене, то краще б обзавестись амнезією короткочасною. Але скляний погляд попри все сплив перед очима. 

– Манекени? – ніби крізь воду долинув голос Аннара. 

– Потім поясню! – коротко відмахнувся від друга магістр. – Тож… Що саме ви побачили, Карино? Пригадайте все!

Зітхнула і закрила очі, малюючи в уяві картину побаченого: 

– Кров. Багато крові. Вона дивно тече рівними лініями по підлозі. Збирається у гострих кутках. Біля кожного кутка невеличкі пірамідки…

Чоловіки переглянулись, обмінялися стривоженними поглядами.

– Розкажіть про труп. Хто це? Чоловік? Жінка? – перепитує магістр. 

– Юнак. Молодий. Років двадцять, може двадцять п’ять… не більше. Темне волосся. Скляні блакитні очі. Перерізані зап'ястя та ахіллові сухожилля. Таке враження, що він просто стік кров’ю і навіть не пручався.

– Ахіллові? – знову Аннар. 

Я навіть очі витріщила. Чого він так здивувався? І встигла перехопити погляд-попередження, яким він обмінявся з Аннаром. 

– Чого ви так вирішили? – наполегливе від магістра. 

– Під п’ятами зібралися невеличкі калюжі. Як і під долонями. 

– Одяг? 

– Жодного клаптика. Тільки ніж…

– Ніж? – магістр навіть підскочив, схиляючись ближче до мене. 

– Кривий. Дивний. Схожий на кукрі.

– Кукрі?

– Руків’я та лезо вигнуте, і він трохи нагадує серп. Металеве навершя. 

– Впевнена? 

– В чому?

– В тому, що навершя металеве?

– Від нього виблискувало світло.

– Щось ще? 

Не дуже впевнено похитала головою, знов малюючи побачену картину в уяві. Трохи дивуючись тому, що так багато встигла запам’ятати – кілька секунд дивилась, а наче викарбувалося все у мозку. Хоч би не на все життя. Не хотілось би мучитись кошмарами до глибокої старості. 

– Може якісь шрами, відмітини на тілі? Запахи? Звуки? – поцікавився Аннар.

Подивилась на нього здивовано. Це так важливо? Напевно, важливо. Он як в очі заглядає. 

Опустила повіки. Зосередилась, заспокоюючи дихання, фокусуючи розум, як тому вчили на медитаціях. Жаль, я так нічому і не навчилась. Сидіти і ні про що не думати кілька хвилин виявилось не просто складно – неможливо. Але все ж таки… 

– Бруд. Пахне цвіллю, затхлістю й чимось гнилим, солодким. Якийсь шерех. Десь далеко крапає вода. Тихий ледь чутний писк, наче плаче мишеня…

Нервово смикнула браслет, вимальовуючи у пам’яті лінії на кам’яній підлозі, грати на віконці, стіни… 

– На стіні трикутник, а у ньому коло червоного світла. Як так? – тільки і встигла здивуватися я, концентруючи увагу на стіні та прямокутному вузькому віконці навпроти.

– Стій! От халепа!

– Дідько! – вилаялась, озираючись довкола. – Та щоб тебе краще пацюки з’їли!