Карина

В коридорах я заплутала майже одразу. І хто, взагалі, будує ці академії? Чи це такі міжсвітові тенденції з тренування орієнтованості в замкненій місцевості у студентів? І змагання певно проводять з дисциплін: знайди аудиторію та спіймай декана.

Темний вузький коридор звернув вліво, і я ледь встигла за магістром, задивившись на портрети поважних панів в чудернацьких капелюхах. Навіть, не порахувала які саме двері він штовхнув, відчинивши. Точно на зворотному шляху заблукаю.

– Панно Трестоун, приймайте абітурієнта, – завів мене Кріс як-його-там в кабінет. – Візьміться за просвітництво панни. Вона не місцева. Прошу мене вибачити, маю справи. 

І без жодного слова, зник зробивши крок у сіру димку, що за помахом його руки з’явилась просто в кабінеті. 

А я так і стояла, розгублено кліпаючи очима та зовсім невиховано роззявивши рота. Та витріщалася на сіру димку.

– Панно? Панно? – не одразу второпала, що звертаються до мене.

– М-м-м? – протягнула я та все ж поглянула на пані, на поруки котрої мене залишили.

– З вами все гаразд? – з щирим співчуттям поцікавилась тендітна сива жіночка поважного віку, протягуючи мені склянку з прозорою рідиною. Водою? 

Я принюхалась. Покрутила у руках, прискіпливо придивляючись до рідини. І нічого не помітила – чиста, прозора, без запаху. Зробила маленький ковток – на смак солодкувата і ніякого присмаку заліза. Що просто вода?

В один ковток осушила склянку і піймала зацікавлено-поблажливий погляд жіночки. Невисокої й худенької, і, на вигляд, значно старшої ніж мої батьки. Правильні риси обличчя ще не втратили колишньої вроди. Абсолютно сиве густе волосся, гладко зачесане, зібране в тугий вузол на потилиці, відкриваючи високе чоло. Погляд карих очей суворий і чіпкий, попри всю свою показну доброту та турботу, контрастував з лагідною усмішкою тонких губ. Дарма, що навколо очей розбігалися зморшки, характерні лише для людей легкого та веселого норову.

– Ну як? Вже легше? – доброзичливо поцікавилась пані, забравши з моїх рук порожню склянку. – Може присядете? 

Кивнула невпевнено, розглядаючи все довкола. Зачинені шафи, відкриті стелажі, полиці з теками й столи – приймальні певно у будь-якому світі однакові. А може це все ж таки розіграш? Зітхнула. 

– Ви певно не так давно в нашому світі та ще не встигли освоїтись? 

Хмикнула, з трудом втримавшись від реготу, що рвався назовні. 

– Можна й так сказати. 

– Магістр Ренфолд вже ж ознайомив вас з умовами прийому? – продовжила допитуватись пані, відчиняючи двері самої дальньої та занедбаної шафки. 

Пирхнула, проковтнувши сміх, і тут же вчепилась у знайоме слово.

– Умови? Які саме? – запитала, схрестивши за спиною пальці. Хай. Хай мені пощастить, і я хоча б у якійсь дрібниці не відповідатиму цим їх умовам.

– О, вам не варто перейматись, – озирнулася на мене поважна пані, перебираючи купу тек, що дістала з полиці. – Якщо вас привів магістр, то можна не сумніватися, що ви відповідаєте всім умовам. 

Бісів магістр! 

– І все ж таки краще перевірити, – натякнула я, все ще тримаючи схрещеними пальці. 

– Звісно краще, – погодилась пані, і я вже майже видихнула, коли вона додала: – Проте не бачу в цьому ніякого сенсу. 

Та що ж мені так не щастить?

– Ось! Нарешті! Я вже думала знов до декана доведеться йти, - пробурмотіла пані, дістаючи тоненьку книжечку. 

– А якщо він помилився? 

– Хто? – стурбований погляд карих очей зосередився на моєму обличчі. – То ви про Ренфолда? Так? Сумніваєтесь? Дарма! Ніхто краще за нього не визначає дар та небезпеку, що він може принести. І не дивіться, що він такий молодий, досвіду в нього достатньо. 

– Так давно працює? – не стримала цікавості. Якось не виглядав він значно старшим за мене. 

– Ні, ви що! Магістр – незвичайний чоловік. Він… – почала поважна пані і замовкла, ніби язика проковтнула. Махнула рукою: – А, згодом, самі про все дізнаєтесь. Однак, після поранення Кріс потребує відпочинку, тому й погодився на пропозицію ректора. 

Поранення? Відпочинку? Не схожий він на кволого чи хворобливого, а якщо згадати обійми та силу рук, що утримували мене… Ні, так ще менше віриться. 

– Тобто ніякої помилки? – розчаровано перепитала я, розтискаючи пальці, що ледь не судомою вже звело. Так міцно я їх схрещувала на удачу.

– Безсумнівно! Ось це потрібно заповнити, – пані Трестоун поклала на стіл купку папірців і щось на кшталт звичайнісінької ручки. – Можете сісти за стіл, пані…

– Дзівак, – зітхнувши, назвалася я. – Карина Дзівак. 

– Дуже приємно, пані Дзівак.

– Краще – Карина, – попросила, займаючи місце за столом та беручи до рук першого аркуша. 

Зітхнула, зрозумівши, що ще одна надія розбилася вщент, як корабель об рифи, – читати, як, певно і писати, на цій незнайомій мені мові я могла. Дарма, що всі ці закарлючки та палички бачила вперше у житті.

– Ну-ну, любонько. Не слід так дивуватися. Універсальна магічна мова, тому і універсальна, що її розуміють всі істоти, що населяють Всесвіт.

– Істоти? І напіврозумні теж?

– Що ви маєте на увазі, Карино?

– Мій кіт теж зможе це прочитати?

– Кіт? А ви про свого домашнього улюбленця? Так, звісно зможе, проте навряд чи захоче і зрозуміє. Більшості тварин це просто нецікаво.

Боже, яка дурня в голову лізе! Може я впала та в мене струс? Чи один з "котиків" мене добряче кулаком приклав? Он вже й до балакучих котів договорилась. Добре, що хоч в теорії. Якби побачила наживо, певно б вже бігла волаючи, як навіжена. Хоча чому як? Навіть образливо.

Зупинивши потік безглуздих нісенітниць, зосередилась на аркушах. Питання були трохи дивні і переважно я, не знаючи, що відповідати, ставила рисочки.

А як я маю відповідати на питання: оберіть заклад, в якому бажаєте навчатися? Чи це: оберіть спеціалізацію? Спеціальність, яку бажаєте отримати? Та ніяку. Я взагалі тут навчатися не бажаю.

В результаті заповненими виявилися тільки анкетні дані: прізвище, ім'я, дата народження. І дані про близьких родичів, з якими можна зв'язатися у разі потреби. Хоча як їм це вдасться, теж питання.

Останнім аркушем було зняття будь-якої відповідальності з закладу, а отже будь-які неприємності, що трапляться зі мною під час навчання, відбудуться виключно з моєї провини та недотримання правил техніки безпеки. Тих самих, що, як і правила внутрішнього розпорядку, мені належало вивчити до п’ятого дня місяця подвійного відлуння*.

– А яке сьогодні число? 

– Третє дволуння*. Останній день прийняття документів. Завтра вже перші заняття. Тож сьогодні все уважно прочитайте та розберіть. Завтра буде ніколи це робити, - попередила мене пані Трестоун, доки я розмірковувала над питанням "суцільного забезпечення", "королівської стипендії" та "стипендії за участь у громадському житті". Що ж стипендії мені явно не світять, але хоч з голоду не помру та й форму яку-не-яку видадуть. 

Щось мені це нагадує... Там теж все видають, ще й з запасом. 

– Це що військова академія? – озвучила я свою здогадку.

– Звісно, військова. Проклятійникам тільки поруч з бойовиками навчатися і можна. 

Мда. Нічого не скажеш. Все життя мріяла про щоденну муштру та казенні харчі. І жодного варіанту чи виходу. А як же свобода волі? Право самій вирішувати, чого я хочу?

– Ну от і все. Вітаю, вас зараховано. Тримайте папери. І це, – вклала мені в руки купу паперів пані Трестоун, поверх якої поклала щось дуже схоже на звичайний браслет, як ті фенічки, що я у дитинстві плела з ниток муліне. – Це ключ від вашої кімнати, – пояснила, помітивши мій здивований погляд. – Форма, підручники і інші речі – вже там. На сьогодні ви вільні, а вранці зустрінемось на шикуванні.

І випроводила якось непомітно для мене в коридор. Ні, я, звісно, сама перебирала ногами, але отямилась від ошелешення, коли за спиною грюкнули, зачинившись, двері.

Порожній та покинутий усіма коридор гостинно зустрів мене тишею. Схоже тільки він здатен мені щось розповісти, пояснити та… поспівчувати. А от людей (чи як себе називають мешканці цього світу?) бачити не хотілось. Втім, як і кімнату в якій мені доведеться провести… якийсь (навіть, це не з’ясувала) час. 

Ех, правий був татко, розвідник з мене ніякий, хто завгодно голову заморочити може. 

Згадавши батьків, ледь не розплакалась. Як вони там без мене? Це сьогодні мама вирішить, що я просто втомилась і тому не набрала, ще й увечері, а завтра якщо не вийду на зв’язок, запанікує. І все догори дриґом переверне шукаючи мене. А отже… 

Отже, потрібно знайти того телепня, що мене сюди притягнув, і наполягти на тому, щоб мені допомогли зв’язатися з батьками. Врешті-решт, це і в їх інтересах. А то прокльону так, що мало не покажеться ні йому, ні його світові. І чхати я хотіла на молодість та сиве волосся. Все одно блондинка! 

Ноги самі собою вивели у якийсь сквер, поплутали брукованими доріжками та зупинилися біля фонтану зі скляними довгохвостими дракончиками усіх кольорів веселки. Вони, наче живі, ширяли над водою, що, попри всі закони фізики, текла знизу вгору і розбігалася різнобарвними веселками. Не виривалася гейзером, а саме текла і капала, як з незакритого крана. 

Я навіть свій стос паперів не втримала від захоплення, тому підібравши, поклала біля мармурового борту фонтанної чаші. 

Кілька разів обійшла фонтан по колу, але помітити на чому тримаються дракончики, так і не змогла. Напівпрозорі, наче зроблені не зі скла, а з дорогоцінного каміння, вони виблискували у світлі трьох світил яскравими промінцями, через що здавалося ніби вони й справді махають скляними крилами, наближаючись до центру фонтана-гейзера, занурюючись у його промінці. І гул, дивний гул, наче перелив камертону, лунав навколо, майже заглушивши тихий плескіт. 

– Красиво, правда? 

Стрімко обернулася на голос і з полегшенням видихнула – невисока худорлява дівчина, що стояла поряд, небезпечною не виглядала. Руде волосся, стягнуте у дві тугі коси, веснянки на кирпатому носі й величезні блакитні, як небо у сонячний день, очі.

– Красиво, – погодилась я. 

– Шкода, що така краса тільки кілька днів на рік буває, – зітхнула вона, з захопленням розглядаючи веселку.

– Шкода… – протягнула я. – Ти тут навчаєшся?

– Як здається і ти, – кивнула вона на залишені мною папери. – З завтрашнього дня, – і посміхнулась, осяявши мене, як те сонечко. 

– А ти місцева? 

– Не зовсім. Я виросла по той бік Коралових гір. 

Я кивнула, зважуючи, зізнаватися чи ні у власному потраплянстві. Хоча, конспіролог з мене ще той, зважаючи на мій зовнішній вигляд.

– А ти не місцева? З іншого світу? – випередила мене незнайомка. – Проклятійниця значить? 

– Угу, – буркнула я, не дуже. – Дуже помітно, що проклятійниця? 

Дівчина пересмикнула плечима:

– Є трохи. Не лякайся. Я нічого проти проклятійників не маю. Ніхто не обирає дар, з яким народився. Я от теж не бажала народжуватись анімагом. 

– Анімагом? – зацікавилась я. – А з ними що не так? 

– Все так. Але… Я не хочу обертатися звіром! – емоційно вигукнула вона. – І мені все одно яким! Я просто не хочу бути анімагом! 

– А ким хочеш?

– Цілителькою хочу, як і батьки. Чи хоча б лікаркою.

– А є різниця? 

– Звісно є! Цілителі лікують за допомогою магії, а лікарі – травами, зіллями, – сказала дівчина і замовчала, кумедно насупивши брови.

– Ясно, – кинула я, так і не зрозумівши, як лікування травами і зіллями пов’язане з магією. В нашому світі он взагалі магії немає, а лікарі є. І інколи вони творять такі дива, що, напевно, не кожен місцевий цілитель може намагічити. 

– А твої батьки? Вони теж проклятійники? 

– Не знаю, – знизала плечима я. 

– Як так?

– В нашому світі немає магії.

– Тоді зрозуміло, чому ти так погано вдягнена. 

– Оу! – з подивом окинула поглядом довгу темну сукню дівчини, з ворсистої, як оксамит, тканини, згадуючи про свій брудний плащ та джинси. І я у цьому сиділа в кріслі поважної пані! Ой, як незручно. Певно плями залишились. 

– Штани. В нас їх тільки не дуже порядні дівчата одягають. І сорочка…

– А з нею що не так? 

– Такі носять фермери. Груба тканина добре захищає руки від подряпин та бруду. Тому тобі краще переодягнутися у форму перш ніж знайомитись ще з кимось. До речі, мене звати Роксін. А тебе?

– Карина. 

– Розкажеш про свій світ? 

– Якось потім. Зараз би мені кімнату знайти.

– О, це просто, – Роксін нагнулася, підхопила тоненький браслет з купи паперів. Обернула ним мій зап’ясток. Клацнула непомітна мені застібка. – Береш ключ та одягаєш його на руку. 

– І що? – перепитала я, роздивляючись простеньку прикрасу. Браслет, як браслет. Нічого особливого. Моє дитяче плетіння і те мало кращий вигляд. 

– І все. Подумай про кімнату. 

– Зачекай! – вигукнула вона, підхоплюючи забуті мною папери. 

Але було вже запізно. Світ навколо мене знову затягло туманом, а я опинилась в якомусь темному приміщенні, аж ніяк не схожому на мою кімнату. Хоча, може вони всіх студентів в темних підвалах з ґратами на вікнах селять? Та з манекенами у кров’яці для антуражу? 

Я зробила крок, придивляючись до манекену, і ледь не заволала на всю горлянку, в останню мить інстинктивно затуливши рота долонями. Тому що варто мені було наблизитись достатньо, аби тьмяне світло з вікна висвітлило манекен, як стало зрозуміло – це не манекен, а справжнісінький мрець. І хай я ніколи ще не бачила померлих, але… Не буває такого скляного погляду у живих! 

– І у що цей магістр мене втягнув? Бодай йому не… – прикусила язика майже вчасно і виправилась: – ...щастя прилетіло!

Зойкнула голосно, відчувши як під ногами розкривається прірва. 

* раз на календарний рік, супутники до планети наближаються настільки, що двічі на день лунає тихий гул – відгомін високих приливних хвиль. Тому цей період прозвали місяцем подвійного відлуння або дволунням.