Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Нідейла Нельте
Бажання дракона

Зміст книги: 61 розділів

Спочатку:
Пролог
124 дн. тому
1
124 дн. тому
2
123 дн. тому
3
122 дн. тому
4
121 дн. тому
5
120 дн. тому
6
119 дн. тому
6-2
117 дн. тому
***
117 дн. тому
7
116 дн. тому
***
115 дн. тому
8
114 дн. тому
8-2
113 дн. тому
9
112 дн. тому
9-2
111 дн. тому
10
111 дн. тому
***
110 дн. тому
11
109 дн. тому
11-2
107 дн. тому
12
106 дн. тому
12-2
104 дн. тому
13
102 дн. тому
14
100 дн. тому
14-2
97 дн. тому
15
95 дн. тому
15-2
93 дн. тому
16
90 дн. тому
16-2
88 дн. тому
17
86 дн. тому
17-2
83 дн. тому
18
81 дн. тому
***
79 дн. тому
19
77 дн. тому
20
75 дн. тому
20-2
73 дн. тому
21
70 дн. тому
21-2
68 дн. тому
22
66 дн. тому
22-2
63 дн. тому
23
61 дн. тому
23-2
59 дн. тому
24
56 дн. тому
24-2
54 дн. тому
25
52 дн. тому
25-2
50 дн. тому
26
48 дн. тому
26-2
46 дн. тому
27
41 дн. тому
27-2
37 дн. тому
28
35 дн. тому
28-2
30 дн. тому
29
24 дн. тому
30
22 дн. тому
31
20 дн. тому
32
17 дн. тому
33
14 дн. тому
34
11 дн. тому
35
8 дн. тому
36
5 дн. тому
37
3 дн. тому
38
1 дн. тому

– Ми тебе так зачекалися! А як непокоїлися! – кинулася Наварові на шию друга гномка, у зеленому фартуху.

Ну, знову ж таки, «на шию» – гучно сказано. Повисла десь у районі талії, поки він очманіло плескав очима.

– Тату-улю! – заверещали одразу всі п'ятнадцять гном’ят, і хтось із натовпу продовжив: – Ми теж станемо такими великими, коли виростемо?

– Це що? Всі мої? – Навар кинув розгублений погляд, чомусь на мене.

– Звичайно, синку! Ти їх сам обирав. Найкращі у нашій горі, – гордо посміхаючись, повідомила йому мама.

– Дітей обирав? – округлила я очі. Ніколи не чула, щоб гноми дітей у горах збирали! Думала, у них все як зазвичай...

– Наречених! – кинула на мене поблажливий погляд свекруха цих двох.

Від картини, що постала перед очима, втримати сміх було нездійсненним завданням. Здоровенний мужик, який чи не дірку в стелі робить, обвішаний гномами, як новорічна ялинка іграшками.

– А кажеш, істинної в тебе немає! Вибирай будь-яку, і діти одразу на додачу, – намагаючись заспокоїтись, видала я.

– Ха-ха, – все ще здавлений тісними обнімашками своїх сімейств, прохрипів Навар.

– Повір, ніхто не сміється. Я хочу якнайшвидше звільнитися від цього прокляття.

– Істинна? Дитинко, у гномів такої дурості немає, – відмахнулася мама-гномиха. – У нас кількість кохання вимірюється кількістю щасливих дружин та дітей!

– От наш брат уже третю привів. Везунчик! – відгукнувся хтось із гномів.

– А скільки у мене братів? – із сумнівом уточнив Навар, відпускаючи останнього сина на підлогу.

– Сорок два! – гордо заявила гномиха.

– Кхм, а як же щодо єдиного сина? – пригадала я.

– Ну так такий високий вимахав єдиний! – не розгубилася матуся. – Ходімо-йдемо, вам треба переодягнутися ще, а то ось-ось почнеться пирування!

– Яке? – Навар про всяк випадок наблизився до мене, чи то збираючись захищати, чи то навпаки, віддати гномам на поживу і втекти.

– Ваше весілля, звичайно ж! – гномиха по-господарськи пройшла вперед, махаючи нам, щоб ми долучалися.

– А мої дружини не будуть проти? – із підозрою озирнувся на них «чоловік».

– Та тільки раді! За стільки років вже набридло їм бути лише вдвох! – відповіла йому любляча мати.

– Вдвох? – я з сумнівом подивилася на всю ораву, яка мітила в довісок до Навара.

– Мені здається, чи молодшому моєму синові років зо три? – придивився Навар до малюка на руках у гномки в синьому.

– Борода Танрана, так, ти маєш рацію, – присвиснула я голосніше, ніж хотілося б. За що отримала сотні докірливих поглядів. – Що?

– Ти ж леді! – обурився дух.

– Теж мені докір! Подумаєш, у сукні гарній, він взагалі гном, – тихо прошипіла йому я, кивнувши на Навара. Набридли мені з цим своїм «леді» і, схоже, ще до втрати пам'яті.

– Не поминай найхитрішого з гномів! – грізно насупилася мама-гномка. – Бо вкраде удачу в гори, і куди нам потім діватися накажеш?

– У таких об'ємах, дивно, як гора їх ще витримує, – тихо промовив мені на вухо Навар, як і раніше, з невірою озирнувшись на своїх дітей.

Гномиха-мати різко відчинила низенькі двері, абсолютно безцеремонно тицьнувши пальцем усередину:

– Твоя кімната, сину.

Навар обережно ступив туди, я – за ним, подалі від такої великої кількості надто радісних гномів.

– Не забувай, що ти частина цього божевілля, – єхидно посміхнулася, коли двері за нами зачинилися.

– Тепер і ти, адже вони вважають тебе моєю нареченою, – в тон мені відповів Навар.

– Гном-переросток, – пирхнула я. – Я не буду твоєю дружиною! Цього у контракті не прописано.

– Та я теж не прагну одружитися. А ось підкріпитися не завадило б.

– Звичайно, після двох дружин та п'ятнадцяти дітей. Це ж скільки сили треба мати, – обізвався дух, проявляючись під стелею.

– Драконячу луску даю, не мої вони! – пошепки обурився Навар.

– Той, якому три, точно ні. Очі, як у твого брата, – серйозно кивнула я. – Вимагай тест на батьківство.

– Якого з? – похмуро глянув на мене «рогоносець», і вже за секунду ми, не витримавши, заржали в унісон.

Кімнатка виявилася досить просторою. Декілька склепінь, як у справжній печері, і величезна кількість мотлоху.

Навар машинально, завченим жестом змахнув рукою – і в каміні одразу загорівся вогонь.

– Та ти маг! – вигукнула я.

– Схоже на те, – озвався чоловік, немов прислухаючись до себе. – Знати б ще, що я вмію і яка в мене сила.

– Запитай у дружин, – з'єхидничала я.

– Краще експериментальним шляхом з'ясую.

Невелике ліжко неподалік каміна виглядало надто дрібним у довжину.

– Хм, п'ять років тому ти був значно коротшим, – посміхнулася я. – Упевнений, що твоя зовнішність справжня, а не результат прокляття?

Навара дивовижно перекосило від такого припущення. Він навіть смикнувся до невеликого запорошеного трюмо, заваленого безліччю баночок дуже сумнівного змісту. Сумніваюсь, що із косметикою.

Начебто залишився задоволений – ну, так, помилуватися було чим, починаючи з широких плечей і закінчуючи мерехтливими очима. Різкі вилиці, вольове підборіддя, прямий породистий ніс. Копиця темного волосся до лопаток, зібраного у хвіст.

Заодно і я нарешті подивилася на себе. І що там цьому паршивцю не до смаку? Особисто мені все подобається! А він нехай зі своїми гномками милується. Мабуть, я порівняно з ними надто висока.

З чистої цікавості я зазирнула в одну з баночок. Звідти пахнуло чимось настільки їдким, що я скоріше щільніше насадила кришку і прибрала баночку на місце. Навіть чхнула.

Навар тим часом сунув носа в інший кінець кімнати, що губився в напівтемряві.

– Сюди що, непотрібний мотлох з усієї гори знесли? – буркнув, переступаючи через тюки та скрині. – О, зілля!

– Я б на твоєму місці їх не чіпала.

– А раптом доведеться відбиватися від сорока двох братів? – хмикнув Навар, захоплено перебираючи опечатані пляшки та пляшечки.

– Наречена, люба! – стукіт у двері перервав мої спроби протиснутися до нього. – Настав час переодягатися!

Не чекаючи відповіді, стулка відчинилася, і в кімнату увірвалася трійця молодих гномок.

– А чим моя сукня погана? – примружилася я.

– Всім добра, чудова сукня, дорога дуже! – обізвалася центральна з них так, ніби вже прицінювалася, скільки виручить за неї на найближчому ринку. – А ось взуття зовсім не підходить! – вона викривально тицьнула пальцем у сперті Наваром черевики. – І якась підозріло знайома...

Підозріло знайомими насправді виглядали атласні туфельки у неї в руках.

– Дивись, наче для твого плаття шиті!

– Черевики не віддам! – люто гаркнула я тоном, від якого навіть Навар злегка сіпнувся.

Втім, він дивився в інший бік, вдаючи, що не має жодного відношення до мого взуття. І взагалі до мене.

– Тоді тим більше треба одягнути щось підходяще!

– Штани? – з надією запитала я.

– Леді штани не носять, – з крижаним виглядом відбрила друга з пишних метрових «леді», уводячи мене кривим коридором кудись у чергові двері.

Сукня, яку мені пропонували, дійсно відповідала черевикам. Щільна, коричнева, тільки безформна. Завширшки ще дві мене влізли б, зате в довжину вона і колін не прикривала!

– Я цього не вдягну! – уперто схрестила я руки на грудях, оглядаючи гномок з висоти свого великого зросту.

Ті переглянулися, пошушукалися про щось – але я, на жаль, не розчула. Ще раз із журою оглянувши мою сукню, вони махнули руками:

– Гаразд, потім.

– Що потім? – підозріло перепитала я.

– Переодягнешся потім, – радісно запевнили мене. – А зараз пішли трапезувати!

Живіт обізвався жалібним гурчанням, ніби хотів бігти на трапезу першим.

«Хто ж відмовиться від халявної їжі?» – подумала я, слідуючи за гномками.

«Безкоштовний тільки сир у мишоловці», – буркотливим тоном обізвався внутрішній панікер.

З подивом виявила, що мозок автоматично обчислює орієнтири, куди повертати в цих лабіринтах. Там висить кирка, там тріщина до стелі, залатана посередині. Там якісь гном'ята намалювали траву.

Дами, що крокували попереду, здавались мені дивними. Я, звісно, не можу судити, які вони зазвичай, бо нічого не пам'ятаю. Але ці виглядали підозріло.

І звів же бородатий Танран із цими представниками свого сімейства! Ще й гіпер-гномом на додачу.

Хоча дух правий, чомусь думки про весілля навівали дивне відчуття дежа вю.