Ніщо не віщувало неприємностей. Ну, якщо не брати до уваги втрати пам'яті, пробудження в лісі, крадіжку дорогих черевиків і слова ворожки про закляття.

М-да. Виходить, все-таки віщувало, це я не звернула уваги на знаки, які мені надсилало провидіння.

Ми просувалися по вулиці Весняній, яка вдалині впиралася прямо в пагорб, і все чекали, коли ж її перетне Пильна. Але тут було багато вузьких проходів між будинками, які поки що не доросли до звання вулиці. А ось другої вулиці не спостерігалося.

– Пс-с, – пролунав раптом шепіт.

– Чого тобі? – ліниво озирнувся Наварн на привида.

– Це не я, – той перелетів і завис прямо наді мною.

– І не я, – флегматично відповіла я.

– Тоді х... – закінчити фразу Наварн не встиг.

З-за найближчого проходу між будинками, в найвужчому місці, висунулися дві руки. Схопили його за горло і рот, і потягли в напівтемряву.

– Він навіть місцевих бандитів дратує, – так само флегматично зауважила я і пішла далі.

– І що, ти його просто кинеш? – заволав дух.

– Хтозна, у кого тут на нього зуб.

– Ти ж повинна йому допомогти! Ворожка сказала!

– А ти навіщо його так оберігаєш? – підозріло покосилася я на кудлатого напіврослика.

– Не знаю, – привид зам'явся. – Але залишити його на розтерзання розбійникам точно неможна!

– Це ще чому?

– Не по-людськи!

– А ти й так не людина, твоє сумління буде чисте.

– А твоє?

– А я беззахисна дівчина, куди мені одній тягатись із озброєними мужиками!

– Не хвилюйся, твоєю отрутою можна вбити цілий полк, – прошипів ззаду Наварн.

– О, ти живий, – я повернулася глянути на нього, але не зупинялася.

– Бачу, ти дуже рада, – саркастично зауважив недовикрадений. – У них є інформація про Аатанда.

– У кого? – ось тепер я зупинилася і з цікавістю почала озиратися.

– У гномів.

– Коли ти встиг з ними познайомитись? – здивувалася я, про всяк випадок потягнувши поділ сукні вниз. Щоб не світити краденими черевиками перед сторонніми гномами.

– Поки ти сама з собою розмовляла, – хитро відповів Навар.

Точно! Адже духа, схоже, далеко не всі бачать і чують! Дивно я виглядала, мабуть.

– Яка інформація? – поцікавилася підозріло.

– Кричатимете, і ніякої не стане, – пробурчав низенький гном, виглядаючи з-за рогу.

За ним виднівся ще один, молодший. Це вони один на одного залізли? Щоб Наварна затягнути у темряву. Шкода, що таке видовище пропустила. Як він швидко від них вирвався.

– Що там у вас? – нетерпляче промовив Навар.

– А ти ким будеш? – старший гном насуплено озирнувся на всі боки.

– Дивне у вас сталося знайомство, – хмикнула я. – Навіть не представилися.

– Наварн Аатанд, – у тон гному відповів мій супутник.

– Ой не подобається мені все це! – між нами здійнявся дух, від якого ми ледь не шарахнулися – зате гноми не бачили і не чули.

Я намагалася не косити у його бік. І як тільки Наварну вдавалося витримувати таку серйозну міну із цими постійними коментарями?

– Отже, не помилилися! Бери свою наречену, і йдемо за нами, – кивнув старший гном і, ще раз озирнувшись, першим шмигнув у вузький прохід.

– Погана ідея! – одразу відгукнувся привид.

– Я не його наречена! – прошипіла я.

– Це зачіпка! – шикнув Навар і пірнув слідом за гномами.

– Якщо нас уб'ють через твої минулі орудки, я тебе переслідуватиму до кінця твого вічного потойбічного життя! – обурено прошипіла я, ступаючи слідом.

– Зараз ми всі помремо! – простогнав дух і полетів за нами.

– Як ти можеш так легко його ігнорувати? – бурчачи спитала я у Навара.

– Тебе ж якось навчився терпіти, – підколов цей мерзотник.

– Звучить так, наче ми вже давно одружені.

– Не здивуюся, якщо саме оформляли розлучення.

– Та я б за такого нестерпного в житті не вийшла!

– А то я б з власної волі тебе за дружину взяв, – пирхнув Наварн.

– Угу, тільки з гном'ячої, – покосилася я на два дрібні колобки, що перебирали кривими ніжками попереду.

Вузький прохід вів ще в один між сусідніми будинками, потім ще – і нарешті вивів нас у порожній маленький дворик, куди виходили лише стіни без вікон. Трохи далі виднілися занедбані бараки чи склади з величезними ланцюгами на дверях. Частина будівель взагалі виявилася розвалена.

– Чекайте тут, – наказав старший, і обидва рушили у підворіття попереду.

– Ми на самому дні цього невідомого містечка! – заволав дух. – Ідемо, поки не пізно!

– Іди, – знизав плечима Навар.

– А якщо вони орків покличуть?

– А орки для привидів небезпечні? – підняв брову мій супутник.

Дух замислився.

– Синочок? – запищав раптом ядрений жіночий голосок, і з темного підворіття до нас викотилася ще одна кулька.

Пишна коричнева сукня, замизканий чепчик, що злетів за спину, і широко розставлені пухкі рученята:

– Не може бути, Наварчику! Це й справді ти? Синочечку мій! – низенька гномка з кучерявим рудим волоссям, акуратно зібраним назад і перетягнутим стрічкою, повисла у Навара на талії. Бо не змогла б дістати до шиї навіть у стрибку.

– Мамо? – підозріло відгукнувся мій супутник, підтримавши гномку, що смикала ніжками.

А я насилу стримала регіт. Не те щоб я расист. Але уявити, що цей пихатий двометровий індик насправді – гном!

Ми перезирнулися з духом. Схоже, він поділяв мої емоції, ось тільки на відміну від мене міг іржати, скільки душі завгодно, і не бути поміченим.

– Так, рідненький! Не можу повірити, ти так виріс! – голосила гномка.

Ось на цих словах мені довелося відвернутися і прикинутися, що мене застав задушливий кашель.

Навар обурено покосився на мене.

– Ти – гном?! – все ж таки не втрималася я, оглядаючи двометрову фігуру.

– Мабуть, були в роді, – з сумнівом озвався супутник.

– Нізащо не сказала б, – похитала я головою.

– Сам в шоці.

– Ти хоч бороду відрости, щоб не ганьбити поважне сімейство.

– Що ти, яке ганьбити? – Вигукнула гномка, починаючи сповзати по синочку. – Він же наша головна гордість! Так давно у гості чекали!

Навар м'яко спустив матінку на землю і обережно поцікавився:

– І скільки ми не бачились?

– Ти, негіднику, пішов років п'ять тому! Ми вже не знали, що й думати. Ходімо, ходімо, у нас сьогодні свято на честь твого повернення!

– Мгм... мам, це... – заїкнувшись на зверненні до матері, Навар хотів представити мене, але гномка його випередила:

– Твоя наречена! Доню, проходь, ми звичайно ж тобі шалено раді! Наш єдиний син, і одружується! – вона схопила сина за руку і потягла кудись у чергові вузькі лази між будинками.

– Підозріло все це, – засміявшись, увімкнув стару платівку дух.

З нізвідки вилізло ще кілька гномів, і загородивши мені шляхи до відступу, змусили йти за матір'ю та сином, ощасливленими зустріччю.

Навіть я ледве протискалася в цих лазах, а Навар і зовсім йшов бочком, щоб не стесати плечі об стіни.

– Чому у всіх нестерпне бажання нас одружити? – обурено прошипіла я.

– Без поняття. Напевно, я знатно когось тут допік.

– Навіть знати не хочу, як мені вдалося нагрішити в минулому житті, щоб тепер так спокутувати, – я не залишилася в боргу.

– Та ти й у цьому не позолочена, – пирхнув Навар.

– Ми всі помремо! – вставив дух.

– Не хвилюйся, ти вже, – хмикнула я.

– Яка добра, ніжна, мила дівчинка, – не втримався від сарказму дух.

Дивно, але цими лазами між будинків ми вибралися якраз на перетин тих самих Пильної та Весняної. Саме там розкинувся величезний пагорб. Якби гномка не йшла, мов таран, прямо на цю гору, самі ми навряд чи щось тут знайшли б.

У гном’яче підземелля вів маленький прохід, прихований серед сотень валунів. При нашому наближенні один із каменів зсунувся. Напевно, у гномки був якийсь амулет-ключ.

Гноми живуть у скелі, у широкій мережі виритих тунелів та кімнат. Навіть потрапивши туди, зуміти зорієнтуватися не кожному дано. Ходять чутки, що самі гноми іноді можуть тижнями блукати, зайшовши в гості до родича в іншому кінці гори.

Навар пройшов одразу за своєю матінкою, слідом я. Після яскравого денного світла у підземеллі було, м'яко кажучи, темно. Хоча магічні світильники працювали. Але нашим очам, на відміну від гном’ячих, потрібен був час для адаптації.

Я за звичкою – звідки в мене взагалі така звичка? – просканувала приміщення внутрішнім зором. І встигла помітити двох гномих, які поспішали до нас назустріч. За ними тягнулося їхнє потомство, дітей п'ятнадцять.

– Любий! – крикнула одна з них, у сірій сукні з синім фартухом. – Нарешті ти повернувся!