Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Нідейла Нельте
Бажання дракона

Зміст книги: 45 розділів

Спочатку:

Ох, гнила луска, що сталося? Все тіло важке, наче його дракон притиснув.

Я насилу розплющила спочатку одне око, потім друге. Голова розколювалася.

Погляд ледь-ледь сфокусувався на чомусь чорному перед носом. Волосся. Моє, чи що?

Підвела голову. Чоловік! На мені! Точно притиснув!

– А-а, – скрикнувши, я спробувала скинути його з себе, але випадково зарядила коліном туди, куди чоловіки не люблять найбільше.

Наді мною здавлено охнули і відкотилися на бік:

– Ти чого? – прохрипів незнайомець.

– А що ти на мені робиш? – я намагалася підскочити, але ноги заплуталися в довгому подолі сукні, і я завалилася вперед. На чоловіка.

– А ти на мені? – брова задерлася єхидно вгору, але прикрити стратегічно важливі місця він встиг.

– Вже йду! – зробила я спробу номер два підскочити на ноги, побіжно відтоптавши колінами його живіт.

Чоловік здавлено охнув.

– Слон дракона не розтопче, – промимрив дивне.

Судячи з гарячкових рухів рук, він не знав, за яке з болючих місць хапатися першим: дорогоцінне, живіт чи все ж таки голову.

– Сам ти слон! – огризнулася я, нарешті піднімаючись.

Ну і, користуючись моментом, добре його роздивилася. А нічого так мужик, видно, що за собою стежить, і спортом займається, і шкіра в порядку, а не як у більшості, жирна і в прищах.

І одяг на вигляд дорогий. У такому людей не грабують.

«Зате знущатися з дівчат цілком можуть», – хмикнув внутрішній голос.

Так, треба слухатися розумну людину і валити швидше. А де я, власне?

А хто я, власне?!

Усередині зростала паніка. Взагалі нічого не пам'ятаю! Немов після пиятики!

Щоправда, голова не боліла. І в тілі слабкості як не бувало. Навпаки, величезний магічний заряд бігти без огляду.

Покосившись на чоловіка, я озирнулася.

Поляна, за якою виднівся ліс. І лише ліс!

Весело. Піду праворуч, адже судячи з усього, – швидкий погляд на мужика, – наліво я вже находилася.

Поки міркувала і закликала до своєї пам'яті, красень встигнув підвестися. Неабияк пошарпаний моїми колінами в різних місцях, але не переможений!

– Хто ти? – видав, настороживши мого внутрішнього панікера. Який і без того вже панікував на повну!

– А ти? – підозріло глянула я у відповідь.

Чоловік поморщився, не зводячи з мене темних, недобрих очей.

Тьху, до чого ж незручна сукня! Шикарна якась, рожева. Я люблю рожевий колір? Та він же мерзенний, свиней нагадує!

А мужик у голубенькому костюмі. Бач, вирядився, як на весілля!

– Отже, ти мене не знаєш? – спробувала я промацати ґрунт.

– Теж не пам'ятаєш? – зітхнув незнайомець, виявляючи чудеса проникливості.

– Теж? – ухопилася я за слово.

– У голові порожнеча.

– У деяких чоловіків трапляється, нічого особливого, – пробурчала я.

– А яких деяких чоловіків ти знаєш? – одразу зацікавився він.

Схоже, він також встиг провести ревізію своїх спогадів. І знайшов там величезну дулю.

– Жодних, – змушена була констатувати я.

От начебто пам'ятаю слова, навіть букви. Досвід якийсь, цілком почуваюся собою. А при цьому нічого конкретного! Жодного обличчя, жодної події!

– Хрінь драконяча, – вилаялася я.

Чоловік скривився:

– Ти ж леді!

– Я такого не пам'ятаю.

– Ти в сукні!

– Вбивчий аргумент!

Ну, сукня на мені справді гідна леді. Бідняки в таких не розгулюють. Та тільки лаятись хочеться все міцніше. І десь я ці вислови «не леді» вивчила!

– А ти з цих, аристократів? – змінила тему.

– Якщо аристократи не експериментували наді мною магією, а потім не викинули тут у своєму одязі, – із сумнівом відгукнувся він, похмуро оглядаючись.

– Принаймні у тебе є одна перевага.

– Яка? – здивувався мужик.

– Кишені!

Він зависнув лише на кілька митей, але одразу ж зрозумів. І почав досліджувати власні кишені. З прихованою надією я обмацала поділ сукні – а раптом і в мене якась потаємна виявиться? Хто так шиє, без кишень же нікуди! Я це точно пам'ятаю, хоч і забулася, чому.

– Хм, – незнайомець тим часом витяг звідкись з-за пазухи дивний кулон і почав вивчати.

Заінтригована, я наблизилася і теж придивилася.

– Більше нічого, – прбурмотів він, крутячи предмет і так, і так.

– Тут щось написано? – я вдивилася в дивовижну в'язь, що вилискувала кольоровими вогниками.

Кулон сяяв на долоні з чудернацьким ритмом, наче передавав якусь інформацію.

– Схоже на магічний паспорт, – невпевнено припустила я.

Ну, ніби схоже, але чому я так думаю – не пам'ятаю. Дике відчуття.

– Наварн Аатанд, – промовивсупутник. – Ну, читати наче вмію.

– Це ти Наварн? – хмикнула я. – Смішне ім'я, що ти там наварюєш?

– У тебе й такого немає, – дошкулив чоловік. – Як до тебе звертатись?

– Звертайся, як хочеш, – пирхнула я. – Може, спливе згодом.

– Тоді називатиму тебе Джонні, – єхидно видав він.

– Чому Джонні? – здивувалася я.

– Не знаю. Спливло.

Та він знущається! Хоча ім'я і справді викликало невиразну асоціацію.

– Щось не те у тебе спливло, – буркнула я.

– А гарне й не спливає, – радісно озвався мужик. – Пішли кудись, чи що. Бо так і день пройде.

Він глянув на сонце – я теж.

– Північ там, – вказали майже одночасно у потрібному напрямку, тільки я тицьнула пальцем, а він ефектно повів рукою. Здивовано глянули одне на одного і знову постановили хором: – Краще на південь.

Не знаю, які були мотиви в нього, а в мене йти туди, де тепліше. Хоча б потенційно. Тому що в такій сукні з голими плечима я й на півдні вночі околітиму.

– Невдовзі полудень, – додав Навар, або як там його, знову хизуючись знаннями в орієнтуванні на місцевості.

І знову я була з ним згодна: за знаками природи та тіням від дерев складалася цілком зрозуміла картина. Значить, щось таке вивчала.

– А нумо ти обереш собі інший напрямок? – запропонувала з надією.

Все-таки дивний він. А раптом чудово все пам'ятає, просто мене за ніс водить? Може, маніяк? Чи работоргівець?

– Я б із радістю. Але не можу ж залишити дівчину в лісі одну на поживу диким звірам.

– У разі чого, краще сам поживишся? – скосилася я на нього.

– Ти чудово вивчила звички диких звірів, – схвально озвався він.

Піднявши поділ, я рушила вперед, проклинаючи рожеві черевички на каблучках. Слава богу, хоч невеликих!

Поки я підкорювала кожну шишечку, паличку та грудочку землі своїми атласними черевичками, чоловік поруч на перший погляд йшов безтурботно. Втім, я всім нутром чуяла, що він уважно стежить за оточуючим, готовий до будь-якої несподіванки.

Задивившись на нього, не помітила, як мій підбор застряг у моху. Незграбне смикання другою ногою в спробі втримати рівновагу, і гостра палиця підлетіла, зробила в повітрі кульбіт та націлилася прямісінько красеню між очей. Доповнити екстер'єр, так би мовити.

Я ж дивом устояла на ногах і не чмихнулася на п'яту точку. Якби не загроза життю мого супутника, задумалася б, чим займалася до втрати пам'яті, якщо настільки добре тримаю рівновагу.

Але зараз була проблема важливіша!

«Ми ж у лісі, тут труп легше сховати. Ніхто не знайде», – підбадьорливо зауважив внутрішній голос. Навіть припускати не хочу, звідки у мене такі знання.

Не уявляю, що моє тіло збиралося зробити: мозок без пам'яті за ним явно не встигав. Зате очі вловили, як Навар прямо перед своїм носом встиг перехопити ціпок. Нічого собі в нього навички! Я аж присвиснула.

Але в результаті мого незграбного ривка вже на повній швидкості летіла на чоловіка.

– Ауч, – через кілька митей видало тіло піді мною.

– Ти живий? – ніяково спробувала уточнити, чи це не спрацювали посмертні рефлекси м'язів. І знов-таки, звідки в мене такі знання?

– Хочеш переконатися, чи досягла бажаного? – хмикнуло тіло.

– Значить, живий, – спробувала приховати явне полегшення в голосі і почала вставати, нема чого розлежуватися на цій прекрасній горі м'язів та сарказму.

– Це був другий замах за останню хвилину і четвертий за півгодини нашого знайомства, – Навар сів і спрямував на мене проникливий погляд.

Я пригальмувала, замислившись:

– Ні, тільки третій.

– Отже, замах був? – вловив головне чоловік з лукавою посмішкою.

– Поки що тільки розминка.

Гордо підвівшись, я незграбно в одній туфельці дошкандибала до другої, що стирчала з моху. Висмикнула, оглянула з огидою. Як мене могло занести в ліс у такому невідповідному одязі? Чим я думала до втрати пам'яті?

– Ух, скільки пристрасті, – прокоментував мої дії супутник.

Хмикнувши, я натягла другий черевичок. І, намагаючись зберегти горду ходу, пішла далі.

Навар швидко мене наздогнав.

– А гроші у тебе в кишенях, часом, не завалялися? – поцікавилася через хвилин десять мовчазної ходьби.

– На жаль, – відгукнувся крокуючий набагато легше Навар. – Не перестаю вражатись жінкам, – хмикнув.

– М? – не зрозуміла я.

– Навіть у лісі ви готові витрачати гроші. Не посвятиш у таємницю, де й на що?

– На зручний одяг і взуття, – пробурчала я, спіткнувшись, напевно, всоте. – У першій же зустрічній крамниці!

– Не хвилюйся, Джонні, – проникливо видихнув він, підхоплюючи мене за руку і не даючи поцілувати носом землю. – Може, ні до якої крамниці ми зовсім не дістанемося!

– Та ти, я подивлюся, знаєш, як втішити дівчину.

– Деякі спогади мені підказують, що дівчат я втішати люблю і знаю не тільки це, а набагато, набагато більше! – його голос став майже муркотливим.

Видихнувши, я присіла на найближчу повалену колоду. Взуття, може, й не натирало, але диво, що я ще не вивернула собі обидві щиколотки.

– А ти певен, що це твої спогади? – підняла брову, не пропустивши нагоди підколоти.

Блаженно скинула спочатку одну туфельку, розминаючи ногу, потім другу.

– Ось зустрінемо дівчину і перевіримо, – Навар теж зупинився, задумливо оглядаючи мене.

– Сподіваєшся, вони трапляться швидше, ніж крамниця? – хмикнула я.

– Впевнений! Щонайменше одну дівчину я вже зустрів. А крамниць поки що ні. Хоча таким темпом це буде довго, – він рушив до мене.

– Гей! Що ти задумав? – злякалася я, намагаючись нашвидкуруч натягнути туфлі назад на ноги.

– Встигнути до вечері перевірити свої спогади.

– Ось уже не розраховуй! На собі твої спогади досліджувати не дозволю!

Але Навар одним ривком підхопив мене і закинув на плече.

– Ти не на мій смак, Джонні, – «заспокоїв» і рушив уперед, притримуючи мене під п'ятою точкою.

– Ах ти... безсовісний, невихований... – почала обурюватися я, намагаючись вирватися.

– Смикатимешся, схоплю за зад, – спокійним тоном пригрозив нелюд.

– Я ж не на твій смак! – обурилася я, але смикатися перестала. Не тому що злякалася, а тому що в сукні та в туфлях лісом я далеко точно не піду.

– На які жертви не підеш задля відновлення пам'яті.

А може, й справді не на його? Хоча б на свій, чи я собі теж не подобаюсь? І з чого це він мене чоловічим ім'ям величає?!

Так, мені терміново потрібне дзеркало! Єдине, що можу розгледіти – це пасмо світлого волосся, що вибилося з зачіски.

Поки я мучилася нестачею улюбленого жіночого аксесуара, Навар встиг піднятися на невеликий пагорб. Зупинився за деревами і присвиснув.