Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Глибокий вдих і в ніс ударяє запах польових квітів, свіжої хвої та озону. Зелень під ногами блищить краплями недавнього дощу. Тонка смужка лісу видніється вдалині, дзвенить віддаленим гуркотом грому. І десь там темне небо ридає тисячею дощових крапель та розводів. Але найдивовижнішим була веселка. Величезна потрійна веселка, що сходила над небокраєм.

Від цієї чарівної незвичайної краси дихання перехоплює.

– Що ніколи у Верхньому світі не була?

Ігнорую питання. Інтуїція нашіптує, що цей жрець знає про Шаріз незрівнянно більше за мене і будь-яке цілком звичайне слово може видати мене, як і жест.

– Перепрошую, пане. Втратила рахунок часу. Думала, вже вечір, – кидаю, трохи схиливши голову в шанобливому кивку.

Жрець байдуже киває.

– Нам туди, – помахом руки вказує у бік височезного помосту, на якому стоїть самотнє високе крісло, застелене червоним полотном і завалене подушками.

Мовчки кивнувши, слідую за старцем. Опускаю голову, помітивши, що всі дівчата пересуваються, втупивши очі в землю. Від зацікавлених поглядів, що повзуть по мені подібно до рою комах, неприємно тіпає тіло.

Вітально тріумфує натовп. 

Гучний рев привертає увагу. Їх було шестеро. Вони парили у висоті неосяжного, яскраво-фіолетового неба, граючи у квача з рідкісними пушинками золотих хмар, що поспішали гнані вітром.

– Чого застигла? – грубо гукає жрець, вмить розгубивши всю доброзичливість. – Імператор не чекатиме.

Піднявши підборіддя й розправивши плечі, роблю крок на поміст.

Сходинок багато. Нескінченно багато. І коли я, нарешті, опиняюся поблизу трону з полегшенням переводжу дихання. Хочеться зігнутися, полегшуючи собі вдих. Віддихатися. Але стримую себе. Встаю трохи осторонь від зграйки захоплених дівчат.

І лише тепер дозволяю собі перевести погляд на небо. Туди, де, красуючись, кружляють дракони. Один із них, описавши широке коло, пролетів переді мною, блищачи сліпучою аметистовою лускою.

Фиркнув, випускаючи струмінь гарячого повітря, що тхнув горілими торф'яниками.

Ледве стримуюсь, щоб не відсахнутися, від цієї задушливої ​​хвилі, застигаю на місці кам'яною статуєю. Чомусь цей гігант ніяких почуттів, крім побоювання і стриманої гидливості, не викликає.

Дракон, немов відчувши моє неприйняття, зло змахує крилом й реве, спрямувавши величезну увінчану рогами голову в небо. Хвіст, розсікаючи повітря, опускається біля моїх ніг. Гучний стукіт кістяних шипів, як брязкальце, що впало з висоти. Вереск дівчат, що злякано збилися в купку.

Здригаюсь та здіймаю вгору очі. Дивлюся з докором та зневагою. Залякати думав? Не вийде. Качаю головою на підтвердження своїх слів.

Звір кровожерно реве, огортаючи мене темною хвилею нестримної агресії та первісного жаху. Зривається вниз. Туди, де посеред порожнього поля видніється невелика, на тлі драконів, фігурка.

Навіть дихати забуваю, лякаючись на мить. Застигаю зціпеніло. Лиш очі проводжають величезну образину. Хотіла драконів, Єво? Отримуй. 

Чоловік у темній накидці, розслаблений і беззбройний, навіть не ворухнувся, коли розлючений гігант кинувся до нього. Пролетів так близько, що накидка злетіла в небо. І чоловік одним рухом руки скинув її до ніг. Звільняючись.

На мить у неприродному заціпенінні, що охопило мене, майнув запізнілий подив: він що так і боротиметься?

Темний серпанок і на місці чоловіка дракон. Блискучі лусочки, ніби оповиті білим світінням зі слабким вкрапленням платини та смарагду.

Видихаю розчаровано – граціозний та витончений, він виглядає значно меншим у порівнянні зі своїм аметистовим побратимом.

Платиновий дракон злітає у висоту, розправляючи крила, що переливаються іскристими блискавками.

Стук барабана. І янтарна стіна розплавленого полум'я спрямовується на нього. Ухиляється так стрімко, що рубіновий дракон, чхає, заковтнувши вогонь. 

Здивування на морді сапфірового, що кинувся на здобич, та легкий виплеск синього полум'я у порожній простір, де щойно переливались на світу крила платинового дракона.

Зляканий вереск натовпу – аметистовий дракон мчить униз. Перекидається, намагаючись зловити висхідний потік повітря. Полегшений, коли йому це вдається, і він знову здіймається в небо.

Безпомилково відшукую поглядом платинового дракона – у самому центрі сплетення бузкового, червоного та синього потоків вогню. Вивертається. Вислизає з клубка променів, але світловий потік алмазного дракона, все ж таки дістає, опалюючи крила.

Запах розплавленого на сонці металу. Тягучі, як ртуть, краплі падають на траву, з гучним шипінням випалюючи дірку.

Опускаю повіки, абстрагуюся від натхненних, підбадьорливих криків. Верчу головою, вдивляючись у натовп. Жодного співчутливого обличчя. Усі проти одного? Чому? Що він зробив? Чим заслужив?

Шалене ляскання крил. Землю трясе страшний глухий удар.

Похитуюсь.

Радісні крики. Хрип, що роздирає душу. Дзвін металу. Хрускіт й тріск кісток, що ламаються. Тріумфальний рев драконів, що, як зграя головних воронів, накинулася на загнаного хижака.

Тіні нападників повністю приховують те, що відбувається, від очей. 

Може це і на краще? Не бачити, як з когось живого і прекрасного виривають шматки плоті? Роздирають, на радість юрбі?

Ковтаю в'язку слину. Чийсь погляд палить потилицю. Отетеріло, обертаюся. Жрець киває, задоволений тим, що відбувається.

 Запізно згадую, що бій покликаний послабити дракона. Послабити, щоб я потім могла отруїти. І допомогти їм знищити його. Зовсім. Остаточно.

«Що ти вибереш, Єво?» – питає усюдисуще сумління. 

А мені ще треба вибирати?

Мій схлип тоне у вибуху овацій. У гуркоті натовпу, що шаленіє, реве, захлинаючись від захоплення. 

А внизу біля ніг натовпу розгортається драма – один живий вбиває іншого на втіху глядачам.

– Рвіть його! – вигукує, підбадьорюючи хтось. Підсвистує.

Натовп вибухає новою хвилею криків, оплесків. Гучніше. Сильніше.

У горлі миттєво пересихає. Здається, що крізь шум натовпу я чую стогони і жахливе чавкання, з якими відділяється плоть від плоті. Витираю спітнілі долоні об спідницю й старанно відганяю намальовані картинки.

Стій на місці, Єво. Ти однаково нічого не можеш зробити. Не допоможеш, навіть якщо втрутишся. Зло знову виявиться сильнішим. Навіть у твоєму сні все, як у житті. Безрадісно й похмуро.

Не можу дивитися. І не можу відірватись.

Серце б’ється об ребра, зляканим птахом наштовхуючись на прути грудної клітини. Мені набратися сил та припинити все це, але я не можу.

Потилицю знову свербить чиїмось поглядом. Нарочито повільно відриваю очі від поля бою, де за купою піднятого пилу вже давно неможливо розібрати, що відбувається. Повертаюся, натикаючись на погляд імператора – пильний, уважний, повний передчуття. І таке відчутне відчуття пекучої злості впереміш з голодним нетерпінням у його очах, що я мимоволі оступаюсь – глибока ворожість затоплює мене зсередини. Начебто десь на рівні інстинктів відчуваю – від цієї людини нічого доброго чекати не варто. І його гарненька розбещена краса, і сальний погляд тут абсолютно ні до чого. Він справляє враження таткиного синка – неймовірно зіпсованого, до вседозволеності розпещеного і при цьому пухкого, веденого, в ньому не те, що стрижня, тоненького дротика, на який можна спертися, немає. А якщо так, то…

Раптом розчаровано видихає натовп, висмикуючи мене із задуму. Хтось невдоволено вигукує, перекрикуючи наростальний гул. Чуються переляканий схлип та чиїсь ридання.

А я зачаровано дивлюся туди, де ще кілька миттєвостей тому здавалося все було вирішено. Як з-під купи, що навалилася зверху, розкидаючи різноколірні туші в сторони, немов пробка з шампанського вискакує платиновий дракон. Кружляючи, проноситься над ними, невидимим подихом розриваючи на яскраві клапті драконові крила. 

Декілька швидких ударів серця і все скінчено. Аметистовий впав першим: платиновий зімкнув зуби в нього на шиї і той безсило забився, доки не звалився мертвим кулем. На землі бився сапфіровий, намагаючись злетіти, але відірвані шматки крил більше не тримали його. Рубіновий, засліплений дзеркальним блиском платинової луски, зіткнувся з алмазним, і вони стрімголов звалилися на землю, придавивши сапфірового. Два дракони, що залишилися, синій і бузковий, переглянулися та голосно протрубивши поразку, склали крила.

Сумний стогін натовпу. Розчаровані викрики.  

– Слабаки! – невдоволено випльовує імператор за моєю спиною.

– Ви повинні оголосити переможця, ваша величність, – абсолютно спокійно нагадує жрець.

– Переможця? – презирство так і сочиться з вуст його величності. – Віддати йому давню кров? А якщо вона понесе? І народить пророкованого?

– У ній немає арі, ваша величність, – нагадує жрець.

 Мене пробиває ознобом, коли я розумію про кого, ведеться мова. Обговорювати так відверто свої плани поруч із придворними? А що як хтось почує?  

Повільно обводжу поглядом дівчат, що стоять поруч, але вони настільки захоплені подією, що відбувається, що не чують того, що обговорюється за їх спиною. Повертаю трохи голову – мені б непомітно подивитися на інших, одним оком, щоб зрозуміти: чують чи не чують. Я чомусь так цим переймаюся, ніби від цього залежить моє життя. Посміхаюся подумки. А й справді залежить. Як там у детективах? Якщо злочинці діляться планами, то не розраховують, що про них хтось розповість. 

Ковтаю в'язкий клубок. Прислухаюся, намагаючись не опустити жодної деталі цієї дивної розмови.

– Все підготував?

– Так. Зробив, як і обіцяв, ваша величність. Вам нема про що хвилюватися.

– Добре, якщо так, Нуман, – клацання пальцями й один із придворних схиляється до крісла імператора. Тоді як інші, так і стоять із застиглими обличчями. Невже не чують? Чи це просто роки тренувань? – Приведеш обранку до моїх покоїв.

– Тільки не поспішайте, ваша величність. Дівчисько не повинно раніше часу...

– Смієш мені вказувати, Нуман?

– Що ви, ваша величність. Лише нагадую про прокляття прадавньої крові.

Розмова обривається так само несподівано, як і почалася.

– Ельріоне! – голосно сповіщає імператор, привертаючи увагу дракона, що застиг у небі. – Візьми свою нагороду! Вона твоя цієї ночі.

Моя рука проти волі злітає нагору. Серце стискається від поганого передчуття. Похитнувшись, роблю крок назад, відступаю. Але мені не дають. Поштовх у спину…

Мене підхоплює потоком повітря, проносить ніби я потрапила до горизонтальної аеродинамічної труби. А потім раптом зникає потік, і я швидко падаю вниз.

І вже біля самої землі, навколо моєї талії тисками смикаються кігті. 

Ну добре тепер я – кістка, що кинута голодному псу… Це ж краще кривавої плями на землі?