Раді Вас бачити!

З цікавістю обводжу очима оточення. В душі наростає сміх й зловтіха: вийшло! У мене справді вийшло. Я змогла спекатися нав’язаного чоловіка та сумнівної честі стати в один ряд з дівчатами, що посміюються наді мною.

Отже, це все ж таки мій сон. Сон, у якому головна я!

– Треба ж, – задумливо бурмоче один зі старців, потираючи куцу борідку.

– Цікавий випадок, – вторить йому інший.

– І мітка є?

Один з них робить крок уперед. Хапає мене за руку. Довго мацає спітнілими пальцями, вивчаючи татуювання. Гидко. Нюхає. Нахиляється так низько, що, здається, ось-ось спробує на смак. Лизне. Приглушаю бажання відсмикнути руку – стерплю.

Руку огортає сріблястим туманом. Наштовхнувшись на лінію візерунка, туман сердито шипить, булькає, а потім й зовсім зникає, залишаючи мою кисть маленькою змерзлою пташкою в кістлявих пазурах.

– Є. Справжня, – виносить вердикт старець, випускаючи багатостраждальну долоню.

Хочеться потерти її об спідницю, стерти відчуття липких пальців. Не рипаюсь. А раптом у цьому сні старечі облизування схожі на благословення? І миття рук виглядатиме як блюзнірство. Зроблю це, коли ніхто не побачить.

На мить відвожу погляд від старців, що перешіптуються незнайомою мовою, і тому новий потік світла зі стелі стає несподіванкою.

– Лорд де Тайр, поясніть! – вимагає розпорядник.

Дивлюся на піднесення. На троні ліниво розвалився імператор і постукує пальцями по підлокітнику. І якщо раніше він нудився та байдуже дивився на те, що відбувається, то зараз навіть трохи подався вперед, видаючи свою зацікавленість.

Стає смішно.

«Все, Єво, якщо сон згорне не туди, ти знаєш, що робити – станеш придворним блазнем Його Величності й життя в ажурі», – проноситься в голові шалена думка.

– Ваша Величність… – спиняючись і заїкаючись, чоловік (той самий, що кілька годин тому ввалився до мене в кімнату переможцем та володарем) виступив уперед, зігнувшись у три смерті.

– Вчора жрець перевіряв арі, – невпевнено обернувся на одного зі старців, немов питаючи дозволу і, отримавши легкий кивок, продовжив: – рівень був трохи нижчим за необхідний.

– Ви підтверджуєте слова де Тайра, вищий? – запитує старця імператор.

– Підтверджую, Ваша Величність. Рівень арі був трохи нижчим за середній – наслідок недостатнього благочестя дівчини, але все ж таки достатній, щоб зачати дракона.

– Тоді як ви можете це пояснити? – помахом руки імператор описує широку дугу над моєю головою.

– Перш ніж відповісти на ваше запитання, мені потрібно провести повне дослідження, вивчити старі літописи, мій імператор. Можливо, якісь прогалини у її виховані дівчини…

Владний помах руки обірвав слова старця. Кілька хвилин імператор уважно свердлив поглядом старця, а потім розсміявся задоволено:

– Що ж... раз дівчина не гідна великої честі – стати матір’ю дракона, то стане нагородою для одного з охочих. Не розчаровуватимемо шляхетних воїнів, – рукою обвів чоловіків, що залишилися, сяйнистий немов начищений чайник імператор. – Як вам така пропозиція, лорди?

Натовп жваво заголосив, радісно підтримуючи рішення імператора. Шість лордів, на яких вказав імператор, жваво засперечалися, визначаючи найгіднішого.

– Тихо. Я сам оберу того, хто проведе з нею ніч! А щоб нікого не залишити в розпачі… – вигукує його величність, вмить припиняючи суперечку. На мить замислюється й радісно сповіщає: – Поєдинок! Все вирішить битва драконів!

– Але, Ваша Величність, після цього дівчина не зможе зачати дракона, – ніяковіючи заперечує старець.

– Значить, до наступного виводка підготуєте більше дівчат, – відмахується від слів жерця імператор. – А тепер не будемо псувати собі розвагу і насолодимося виставою. Леді де Тайр, вас відзначили особливою честю! – повертається до мене імператор, окидаючи очікувальним поглядом.

Чого він хоче від мене?

– Дякуй Його Величності, негідниця, – крізь зуби шипить де Тайр. – Падай ниць!

Що? Дякувати за те, що з мене цінний приз зробили? Статуетку, що переходить з рук в руки? Падати ниць? Може ще стопи цілувати належить?

Розправляю плечі й дивлюсь на імператора зверхньо. Нехай він і сидить вище, але я вкладаю у свій погляд усе те, що відчуваю до таких володарів життя та чужих тіл.

Впевнені, що вистачить сил тягатися зі мною? Тим більше у моєму сні?

– Що ж так навіть цікавіше. Лорди, хто готовий змагатися за право приборкати цю непокору? – поблажливо посміхається імператор, здіймаючи ліву брову.

Троє з шести роблять крок уперед. Бачу, як заносить ногу четвертий, але потім хитнувши головою відступає. Мабуть, ніч зі мною не вартує можливих ран.

– Ну, так не цікаво! – тоном розпещеної дитини розчаровано видихає його величність: – Хто ще хоче взяти участь у поєдинку? Невже немає охочих? А якщо я додам право володіти нею повністю до наступного обороту? – двоє з шістки зробили крок уперед. З секундною затримкою, переглянувшись із рештою, виступив уперед й останній із лордів. – Ріоне? – лінивий поворот голови в той бік, де в тіні ховався чоловік.

– І зіпсувати вам усі веселощі, мій імператор? – незнайомець неохоче робить крок уперед, виростаючи перед троном.

Темно-зелена накидка з металевими наплічниками та нарукавниками. Проста темно-сіра сорочка під нею, широкий шкіряний пояс грубого плетіння. І все це замість нарядного вбрання інших драконів. Виглядає так, наче він не на бал (чи як там це дійство називається?), а в таверну заявився.

Риси обличчя, як і раніше, приховує тінь – не розглянути. Усміхається, спіймавши мій уважний погляд. Я не бачу його посмішки, але відчуваю. Зате виразно, бачу, як злітає брова, а в очах з'являється питання: «Допомогти?».

Пересмикую плечима, скидаючи це дивне відчуття, немов між нами натягнута струна – потягне один і це відразу відчує інший.

– Ну навіщо ж одразу й зіпсувати? Вийдеш один проти шести, – стукнувши кулаком по підлокітнику, озвучує рішення імператор, викликаючи нове шушукання придворних.

– Але, Ваша Величність, це проти правил, – виступає вперед один зі старців.

– А хто встановлює правила, жрець? – впивається поглядом у сміливця імператор.

– Мій імператор, втрата шести драконів – це серйозний удар із безпеки імперії. Зараз, коли темні на порозі, – тихо вмовляє старець: – таке рішення дещо необачне.

– А хто говорить про втрату? Бій триватиме до першої крові. Ви ж вмієте лікувати поранення? – свердлить старця поглядом імператор.

– Вміємо, – визнає жрець й відступає, не знайшовши більше приводу для заперечень.

– Тоді на арену! Та відбудеться змагання! – плескає в долоні імператор.

Кидаю погляд на чоловіка, що здатен один протистояти шести. І лише завдяки забаганці імператора бере участь у цьому цирку.

«Сподіваюся, ти того варта, дівчинко!» – читаю у зустрічному погляді.

«Цікаво, а дракони в моєму сні це просто назва певного роду військ або ті самі чотирилапі громади з крилами та рогатими головами? – Запитую у підсвідомості, але вона вперто мовчить. – Краще нехай будуть ящірки, що обертаються! Так цікавіше!».

***

– Як ти посміла? – змією шипить якась жінка, смикаючи мене за руку.

Насилу утримую рівновагу.

– Не раджу.

Скидаю голову. Кидаю застережливий погляд. І вичікувально дивлюся на пальці, що охопили мою кисть – випещені, короткі обрубки, прикрашені масивними кільцями на моєму тонкому зап'ясті виглядають величезними клешнями, створюючи помилкове відчуття беззахисної крихкості.

– Та що ти собі дозволяєш! – захлинається слиною кобра.

А я ж її вже бачила! У першому сні. Дивно, а от чоловіки усі незнайомі. Ні того самого першого красеня, який просив народити сина, ні другого в масці. На мить заплющую очі, ховаючи за важкими повіками власну розгубленість.

Отже, це третій сон про один і той самий світ. Жодних інших припущень.

Що там бабуся говорила про потаємні бажання? Невже моє потаємне бажання народити дитину незнайомцю?

Поволі хитаю головою. Сина я, звісно, бажала. Від чоловіка, якого любила і якого, як виявилось, ніколи не існувало у цій реальності. А сина… Він би був, якби Тамір залишив йому хоч шанс.

– Що ви собі дозволяєте, леді де Тайр? Хіба можна так поводитися з обраницею? – тихо втручається несподіваний свідок нашої розмови – один із сивочолих жерців. – Ходімо, Шарізе. Я супроводжу вас на арену.

Скидаю голову, примруживши очі. Дивитися прямо не ризикую – знаю, що очі зволожилися від непролитих сліз. У бляклих очах навпроти вселенська мудрість, втома й іскриста цікавість. Таке поєднання я бачила лише одного разу – у лікаря, якому довелося збирати мене по шматочках.

– Боїтеся, що втечу?

– А втечеш?

Жрець не чекає відповіді, розвертається, рукою даючи знак слідувати за ним.

– Поки не вирішила, – знизую плечима, оглядаючись на всі боки.

Людський потік розділився на кілька частин – придворні, захоплено перемовляючись, покидали залу через широкі двостулкові двері, дівчата-обраниці тонким струмком ховалися за боковими дверима, імператора вже не було, а ось таємничий незнайомець стояв на сходах, що вели до трону, і дивився на мене. Вивчаючи. Вичікуючи.

Кивнув, упіймавши мій погляд, махнув мені рукою, розпливаючись в посмішці. Його так радує майбутня битва? Чи він передчуває виграш? Так обламається. Хто б не переміг, нічого доброго йому не перепаде. Це мій сон!

– Слідуй за мною. Імператор не любить чекати, – тихий голос жерця відвернув мене від споглядання.

Старець стояв за кілька кроків від мене. Чекав, дозволяючи мені озирнутися.

Кілька хвилин пересуваємось у тиші. Я на всі очі дивлюся на всі боки, але все одно збиваюся вже після третього повороту. Сходинки. Ще одні сходинки. У них що палац у підземеллі?

– Значить, тобі все ж таки вдалося приховати арі, – бурмотить жрець, що йде попереду. І, спустившись на сходинку нижче, повертається до мене: – Розкажеш як? Я, звичайно, страхував тебе, але твій варіант виглядає природнішим.

Роблю крок й ударяюся лобом об навислу стелю. І як я не помітила виступ? У голові дзвенить. Тру збитий лоб.

– Не розумію про що ви.

Жрець зупиняється, повертається до мене й кілька довгих хвилин свердлить пильним поглядом.

– Треба ж. Не брешеш, – хитає головою, помах руки – і голова перестає дзвеніти від болю. – Тобі варто навчитися обережності, дівчинко.

– Думки читаєте?

– Дивлюсь, сьогодні ти сміливішою стала. Не верещиш. Непритомною не падаєш. Змирилася зі своєю долею?

– А є інші варіанти?

– Є. Я хотів поговорити з тобою вчора, але твій батько....

Жрець замовкає, зупиняється і знову цей погляд на мене. Очікувальний, ніби він саме від мене, чогось чекає. Уважний, наче спостерігає за мишкою в клітці.

Мовчу, розтягуючи паузу. Та й що я можу сказати? Якщо зовсім не розумію, про що йдеться. Запитати? Але якщо спитаю, щось не те? Чи не так?

– Ми не запізнюємося? – все ж таки не витримую тривалого мовчання.

– Вирішила пограти, дівчинко? – не витримує жрець, і, вхопивши мене за руку, швидко застібує на моєму зап'ясті сталевий тонкий браслет. – Не вийде. Вже пізно відступати. Потрібно знищити тер-рема. І ти якнайкраще для цього підходиш.

– Так накажіть стратити й все, – пересмикую плечима, торкаючись нав'язаної прикраси. Верчу, намагаючись зняти, але застібки немає. Та й сидить, як лите. Навіть моя вузька долоня, що одного разу вже вислизнула з наручників, не пролізе. – Немає такої проблеми, яку знесення голови з плечей не вирішує, – замислившись, повторюю чужі слова.

– А ти кровожерна, дівчинко. Виходить, зможеш довести справу до кінця. Я вже вчора сумніватися почав у результативності затіяного. Особливо, коли ти закотила істерику й зомліла. Але матінка твоя мала рацію – актриса ти напрочуд чудова.

Прикриваю очі. О-о-о, в мене і матінка, виявляється, є. Тоді хто та жінка? Чи в цьому світі, як і в нас, розлучення – звична справа?

– А щодо страти... Думаєш, ми не намагалися його знищити? Усе перепробували. Отрути, отруєні клинки, поєдинки, найзапекліші битви й криваві битви. Але він з усіх виходить переможцем. Неймовірно удачливий. Застряг, як кістка у горлі. Сподіваюся, що поєдинок його вимотає. Шкода, шістка слабенька залишилася. Краще б хто молодший і спритніший. Але вийшло вже як вийшло, – розмірковуючи, тре підборіддя старець. – Що є, те й використаємо. Дивишся, і двадцять років ув'язнення притуплять його пильність. І коли розпалений кров'ю дракон, побачить незайману дівчину, він... Тобі всього-то й треба подряпати його браслетом і покликати варту.

– Але як? – Запитую, проводячи пальцями по гладкій поверхні браслета. Жодного виступу, жодного сколу – гладка, відполірована поверхня.

– О, не варто переживати. Щойно браслет виявиться близько до дракона, він активується.

– Тоді чому ви цього не зробите?

– Думаєш, він підпустить когось так близько?

– І ви вирішили, що він підпустить мене?

– Жінку, здатну прийняти його силу та вгамувати всі бажання? Наївну та чисту? Та він сам на тебе накинеться, як зголоднілий вовк на кинуту кістку, – усміхається старий.

Ми піднялися до величезних дверей та зупинилися за пару кроків до виходу.

– А тепер послухай мене, дівчинко, – жрець грубо тягне мене на себе, шипить прямо в обличчя, розбризкуючи слину: – Зробиш це й отримаєш те, чого так прагнула – свободу для себе та своєї нікчемної матінки. Наказ імператора вже в мене і, якщо будеш розумницею, завтра втечеш з імперії разом з нею. Не впораєшся – приєднаєшся до неї у в'язниці. Ненадовго, але часу поридати на материнському плечі вистачить. На заході сонця ешафот і, як ти там говорила, – усміхаючись, підморгує він мені: – голову з плечей? – і сміється ніби пожартував доволі вдало. – Тобі вирішувати.

Усміхаюся у відповідь. У голові відлунням звучить:

«Тобі вирішувати мати чи хлопчик?»

Ковтаю в'язку слину, на мить повертаючись у темний підвал, і повторюю стару мантру – це лише гра. Маніпуляція. Спроба перекласти відповідальність, дати тобі відчути, що можеш щось змінити, що від твого вибору щось залежить.

В душі все кипить від образи, болю, забутих спогадів та обурення. Безпорадності…

Це ж мій сон! І від мене тут залежить все. Абсолютно все.

Киваю, подумки міняючи місцями себе зі старим. Дурний, він ще не знає, з ким зв'язався і чим це йому загрожує.

– Розумна дівчинка.

Двері відчиняються. В очі б'є яскраве світло.

Я що зараз прокинусь?

Знову?

Ні. Не хочу. Хочу догледіти цей сон до кінця!