– Леді! Швидше! Прокидайтеся! Швидше!

Слабо відмахуюсь від набридлого сну, тягну кінчик шорсткої ковдри, кутаючи змерзлі плечі. Ось і в тому сні плечі постійно мерзли. Тільки чого ж воно таке колюче і лоскотне?

– Імператор прислав гінця. У нас залишився тайрен до церемонії! – настирливо дзижчить над вухом картатий жіночий голос, проковтуючи частину приголосних.

– Я сплю, – бубню собі під ніс і перевертаюсь, натягуючи подушку на голову.

Дідько, чого ж вона така важка й смердюча? Запах затхлої вогкості та ще чогось не менш огидного пробрався в ніздрі, залоскотав ніс.

– Апчхи!

Тяжкі кроки, тихий плескіт й потік крижаної води обгортає мене з ніг до голови.

Підскакую на ліжку, потираючи замерзлі плечі.

– Так-то краще. Прикрий сором, негідниця! – вимагає повністю задоволений своїми діями чоловік. – Краще не розчаровуй мене, Шаріз!

І поки я люто тру підсліпуваті зі сну очі й намагаюся зрозуміти, що відбувається, важкі кроки  віддаляються, і двері, грюкнувши, сповіщають мене про те, що той тип нарешті позбув мене своєї присутності.

– Швидше! Швидше, леді. Не варто ще дужче гнівити мілорда, – квапливо примовляє жінка.

Град води з волосся заливає обличчя. Відчайдушно витираю очі, вже навіть не замислюючись, де я знову опинилася. Такий собі дар – це ходіння уві снах. Більше на прокляття схоже. І куди мене цього разу занесло?

– Леді, треба вдягатися. Мілорд нас не пробачить, якщо і цього разу… – бурмотить жінка собі під ніс ледь чутно  – не розібрати.

– Що? – вистукуючи зубами, питаю я. 

Неймовірно холодно. Мене трясе. Мокра тканина липне, стаючи дубовою прямо на тілі.

– Ох, мілорде... Потрібно це зняти, поки зовсім не замерзли. А я навіть нагріти воду не встигла. Але краще так, ніж замерзнути. Треба ж таке заклинання і на доньку. І справді говорять, сила є – розуму не треба. Ходімо, ходімо, леді.

Незнайомка, як маленьку, підіймає мене на ноги. Покриті глибокими борозенками зморшок шорсткі від мозолів натруджені руки тримають міцно й надійно. І де стільки сили взяла?

Бачу тільки посірілий від нескінченого прання чепець й брудний сивий локон, що виглядає з-під нього. 

– Ось так. Зовсім заледеніли. Ну, нічого-нічого, зараз зігрієтесь. Вода хоч і холодна, а все одно теплішою буде.

Стягнувши з мене мокру сорочку, всаджує в дерев'яну балію, наповнену водою. Скручені пальці з чорною облямівкою під нігтями труть мої плечі, розганяючи кров.

– Ось так. Тепер краще буде. Зараз зігрієтесь. Я вам коси заплету. Плаття одягнемо. І ви будете сяяти так, що самому імператору не буде за що дорікнути мілорда. Ви ж в нас – красуня.

Зуби вистукують чечітку, а тіло ніяк не хоче повертати слухняність. Зараз, коли льодяний озноб трохи відступив, а кров ковкими голками бігла під шкірою, я чітко зрозуміла, що не можу поворухнути навіть пальцем. Тіло не слухається – заціпеніло.  А я більше нагадую ляльку на шарнірах. Що було у тій воді? Відчуття такі, ніби я в знеболювальному спреї викупалася. Що, втім, недалеко від істини. Там теж, здається, охолоджувальний ефект. 

На шорстку мочалку з люфи падає густа, масляниста чорна крапля із зеленувато-синім відливом. Від їдкого специфічного запаху сльозяться очі. Так пахне свіжовироблена шкіра. Так пхало дьогтьове мило, яке я купила пару років тому, начитавшись порад в інтернеті.

Легко, як дитину, мене підіймають, кутаючи у грубу тканину. Садять на присадкуватий жорсткий табурет. Мокре волосся нещадно розтирають якоюсь кудлатою тканиною з не особливо приємним запахом. Поки вони не стають майже сухими. А потім у волосся впиваються безжальні зубці кістяного гребня, і все, що я можу – це стогнати й закушувати губу, стримуючи сльози. Яке ж огидне це відчуття безпорадності!

– Ну от і все, – окидає мене швидким поглядом стара.

А ось я вперто борюся з бажанням вирвати важкі гребні й розпустити волосся, що вічно плутається. Або хоча б трохи послабити косу, що боляче стягла шкіру.

– Скоро вже пройде. Якраз до приїзду імператора, – тішить мене незнайомка, натягуючи тонку сорочку на моє оголене тіло. – Ох і гарне плаття вам мілорд справив. Звичайно, у міледі і пишні, і краще. І ниток золотих більше пішло, а скільки вже каміння… Але й вам дісталося не гірше.

Спроби зосередиться вкотре закінчуються невдачею, коли бачу своє відображення у високому, на повний зріст, дзеркалі. Це і я, і не я одночасно. Такою фігуристою, я не була навіть тоді, коли мама мене пиріжками загодовувала. Та й тіло у мене спортивне, підтягнуте. І вушок на стегнах немає! Я стільки часу витратила, щоб їх позбутися! 

Шкіра молочно-біла – сонячного світла жодного разу не бачила. Навіть звичної смужки від купальника немає. А мені здавалося позбутися її можна лише у солярії. Волосся темне, набагато темніше мого, втратило блиск та більше схоже на неживе клоччя, викладене громіздкими косами.

Обличчя трохи кругліше, але, безумовно, моє. Повні щоки червоніють легким рум'янцем. Ледве розпливається лінія впертого підборіддя. В іншому, все те саме. Той самий вигин брів, та сама форма носа, ті ж трохи припухлі губи. Тільки тоненької рисочки шраму в куточку немає. Того, що служив німим нагадуванням. І очі не тьмяні, втомлені, неживі, а червоні, заплакані. Немов проридала всю ніч, до самого світанку. 

Гидко скріплять двері.

– Час! – промовляє моя мучителька, розвертаючи мене у бік виходу.

Поводжу плечем, скидаючи пальці, що вп'ялися в нього. І коли це не виходить, спритно, вивертаюсь. Шарю поглядом на всі боки, але в кімнаті немає жодної не закріпленої речі. Навіть ліжко прибите до підлоги залізними скобами. Наче це не будинок, а корабель.

– Не дуріть! Звідси не втекти. Тільки мілорда ще дужче розгніваєте.

Прикушую губу, щоб не сказати чогось зайвого.

Потрібно прокинутися, Єво! Потрібно лише прокинутися. А там усе забудеться. Закохаєшся в когось і забудеш ці сни. Давай, розплющуй очі! Мерщій! 

Усього цього немає. Просто безглуздий сон, що, як заїжджена платівка, знову й знову звучить у мозку.

Тру очі. І завмираю. А це що? 

Повільно розтискаю долоню, де в самому центрі видно темно-зелене ледь помітне татуювання – дракон з величезним камінням, стрічка хвоста обплітає мою руку. Як той клятий кулон, що я викинула. Прикриваю очі, відтворюючи в пам'яті той невдалий момент – як стискаю кулон у руці, замахуюсь, жбурляю...

 І нічого. Нічого, що могло б пояснити, як це сталося. Як слід його надрукувався? Кожна опуклість. Майже як у дитинстві, коли ми фломастерами розмальовували монетки, а потім прикладали їх, утискаючи в шкіру. Але набагато чіткіше. Так, що проступає кожна грань. Наче це і не відбиток зовсім.

– Як матінка ваша не старалася, мітку драконів нічим не приховаєш. Не прикриєш. Все одно проявиться, – бурмотить жінка. – Нічого. Життя на цьому не закінчується. Обов'язок свій перед імперією виконайте й заживете, – втішає, розтягуючи останнє слово. Тільки особливої радості у її голосі не чути. – Ходімо, леді. Нікому користі не буде від нашого зволікання.

Поки йдемо, розглядаю все довкола, рахую кроки та повороти. Якщо сон затягнеться, необхідно обов'язково знайти вихід. Але розглядати особливо нічого – стіни складені з грубо обтесаного темного від кіптяви та бруду каменю, стики замуровані чимось чорним, схожим на застиглу смолу. Ні вікон, ні картин, ні гобеленів – порожні голі стіни, затягнуті в кутах павутиною, й рідкісні самотні факели на них.

Коридор закінчується сходами і величезними, важкими дверима на два поверхи біля їх підніжжя. Мідні пластини по краях, закуті залізними шипами величезні дошки – такі двері очікуєш побачити на вході в замок, а не на виході з нього.

Двері відчиняються кимось невидимим, а за ними величезний тронний зал – білий мармур стін та підлоги відображає тисячу блискучих вогнів.

Тяжка тиша розривається гулом людського багатоголосся. Від цього яскравого сяйва сліпну, як кріт, що вибрався з-під землі на поверхню. Мружу сльозливі очі, намагаючись сфокусуватися на розпливчастих купках яскравих кольорів.

І мало не наштовхуюсь на колону, що несподівано виросла переді мною. Моя наперсниця, роздратовано шипить. Хапає у свої лещата мою руку і буквально тягне мене в бік зеленої плями. 

Перечіпляюсь, не помітивши поміст. Збитий палець болить так, що якби моя воля я б стрибала, обхопивши його руками, супроводжуючи це гучним стогоном. Але зараз тільки кривлюсь від болю і встаю туди, куди підштовхнули – у центр зеленої плями. Наштовхуюсь на когось і мало не падаю. Ось тобі й гордий непомітний вихід, Єво.

На мене пирхають, шикають незнайомки. І лише одна простягає руку, щоб підтримати.

– Дякую, – дякую машинально, повернувши собі стійкість.

– Ти не місцева? – Приходить до несподіваного висновку нова знайому. Знизую плечима. – Втрачена дочка лорда де Тайр? Шаріз?

Киваю мовчки. Хоча питання так і рвуться. Яка така «втрачена»?

– Не пощастило.

– А я думаю, чого у неї така дешева сукня.

– ...дістанеться якомусь відступнику, – лунає поруч пошепки й навколо мене утворюється порожній простір.

– Нічого у нас більше шансів. Ви бачили список?

Вони шепочуться, періодично обдаровуючи мене зневажливими поглядами. Почуваюся школяркою, що з'явилася на випускний бал у прикиді скінхедів.

Придивляюся до своєї сукні – смарагдовий оксамит, довгі рукави, висока талія, спідниця до підлоги, вишивка сріблястими нитками на ліфі. І що з ним не так? 

Оглядаю дівчат. Той самий колір суконь, той самий оксамит. А ось і відмінність – ліф і спідниця розшиті дорогоцінним камінням, вишивка золотими нитками. На плечі накинуті розкішні хутра.

І прикраси – сережки, кільця, кольє – грубі, незграбні, кричать про свою високу цінність. Як вони тільки ходять, не згинаючись під їхньою вагою?

У кожної на тильній стороні долоні (не на внутрішній, як у мене) татуювання дракона з кам'яним хвостом.

Відчайдушно стискаю кулаки. Мені б тільки протриматися, доки не прокинусь.

Трублять труби й карбуючи кожен свій крок до притихлої кімнати входять солдати. Оточують порожній трон.

– Його величність імператор! – розриває тишу механічний голос.

Трон огортає сліпучою пеленою, а коли вона зникає на ньому залишається чоловіча постать у яскраво-червоному камзолі та чорною короною на голові, чужою та недоречною серед яскравої пишноти. 

Одна за одною поруч із троном виростають постаті. Біжить під ногами під тихі зітхання чутливих леді зелений вогонь, вимальовуючи хитромудрий візерунок.

Так, спецефекти тут на висоті. Майже як на наших фаєр-шоу. Тільки артистів, що видихають полум'я, не вистачає. А-а-а ні, і ці тут.

Стоять. Красуються. Високі. Широкоплечі. Всі як на підбір. Лише один ховається трохи осторонь. Обличчя в тіні не видно. Полум’я не видихає. І все одно, я готова присягнути, що він один з них. З обраних. Вищих. Чи як їх тут називають?

Обводжу поглядом зал. І знову повертаюся до молодців. Щось чіпляє. Військова виправка, високий зріст, зважені ліниві рухи. Так поводиться хижак після вдалого полювання – розслаблено лежить ледь хитаючи хвостом, але тільки спробуй підійти, зачепити й на одного необережного стане менше. 

І хай одяг на тому, що ховається в тіні, однотонний, темний, без прикрас та вишивки, а у тих, що стоять біля трону, кольорові камзоли та білі штани, і де-не-де яскраво виблискують коштовні камінці прикрас —  він точно один з них. Але чому тримається окремо? У немилості? Перевожу погляд на імператора і помічаю, як нарочито ігнорують незнайомця придворні – рідкісні погляди крадькома, наче він порожнє місце. Порожнє місце, якого, однак, усі побоюються.  

– Лорди та леді, та почнеться Сяйво! – оголошує тим часом розпорядник.

Б'ють барабани і в застиглому залі з'являється четверо сивих чоловіків у білих балахонах. У кожного на грудях нашивка із візерунком, який розгледіти я не можу. У руках щось на зразок скіпетра. Навершя палиць і каміння, що увінчують їх, відрізняються і формою, і кольором – бузковий, палахкотливий  мінливими блискавками, аметист; синій, як глибоководний океан, сапфір; червоний, як кров, що плескає з рани, корунд; яскравий, як зелена листва навесні, смарагд й сліпуче прозорий, як сльоза, діамант.

І коли вони вступають у коло у центрі зали, світло заломлюється й під стелею розквітає різноколірна веселка.

– Леді Елоїза Расс, – волає голосно глашатай.

Одна з дівчат захоплено підстрибує на місці, плескає в долоні. Гордовито розправляє плечі, скидає голову так, що діадема мало не вивалюється зі складної зачіски і повільно, ніби дефілює подіумом за нагородою на титул «Міс Всесвіт», підходить до старців. Встає у центр кола.

Веселка потоком ллється на неї. З тіла дівчини у кожен камінь летять іскри, а потім скіпетр у руках одного з чоловіків спалахує.

– Блискавка! – оголошує розпорядник.

Дівчина радісно крутить головою, поки, нарешті, над трьома чоловіками, що стоять у два ряди, не спалахує бузковий вогник.

– Лорди Даріз, Северін й Ракхорт, – представляє розпорядник й названий чоловік робить крок уперед. – Обирайте, леді. Сміливіше. Кому ви готові народити сина?

Дівчина кидає швидкий погляд, вишукуючи когось у натовпі. Бачу змащений рух, трохи лівіше за трон. Але хто подав знак, помітити не встигаю.

– Леді Елоїза, обрала лорда Ракхорта. Гарний вибір, леді. Найгідніший, я сказав би. Переможець битви Червивого озера…

Розпорядник не замовкає ні на мить, продовжуючи розповідь про ратні подвиги обранця леді, але я не слухаю. Все одно мені його слова нічого не скажуть, а ось монотонність з якою він нахвалює здатна запросто приспати. І тому вся моя увага прикута до переможця та його реакції. Він, безумовно, молодий, гарний, але на обличчі жодної краплі радості. Зате зарозумілості та зневаги з надлишком, майже як у принца, якому щойно запропонували провести ніч із плебейкою.

Зітхаю. Дивне у них шоу.

Наступні пів години дівчата одна за одною виходять в центр зали, обирають собі чоловіків з тих, що пропонують старці, й встають трохи осторонь. При цьому потік чоловіків і жінок не поєднується, їх ніби невидима стіна поділяє. Величезна стіна, щонайменше пів метра в діаметрі. І вони не намагаються зблизитись. Торкнутися. Обмінятися посмішками. Поглядів крадькома теж не помічаю. Наче незнайомці, яких зорі звели на одній стежинці. А може так і є?

Я залишаюся останньою. І навіть не одразу розумію, що кличуть мене. Але почувши обурене щебетання, все ж таки роблю крок уперед. З побоюванням оглядаюся на всі боки. 

Жодної добродушної посмішки! Зарозумілі, презирливі погляди – вони наче чекають на мою помилку. 

Не дочекаєтесь! Розправляю плечі, скидаю підборіддя. Крок від стегна. Я вже проходила щось подібне. Тоді, коли погодилася взяти участь у конкурсі. Спогади оживають перед очима, проносяться яскравою картинкою. Тоді мене також ніхто не підтримував. 

Збиваюся з кроку. Зусиллям волі відганяю минуле. Це мій сон і тут все буде тільки так, як я того побажаю!

До центру кола заходжу, почуваючись королевою. Щоб не сталося далі, я готова. Готова боротися за себе і своє майбутнє, а не ставати безвольною іграшкою, що ходить по струнці.

Над головою стикаються кам’яним навершям скіпетри. У стелю б'є яскраве світло. Сплітається і ллється вниз. На застиглу в очікуванні мене. І… Стікає струменями по моїх плечах, розпливається калюжкою у мене під ногами. 

Жодного вау-ефекту. Жодних блискавок. Все так, як має бути за законами фізики.

Але судячи з розчарованих видихів шістки чоловіків, що залишилися, з  тріумфальних поглядів обраниць, з метушливих переглядів старців й гомону, що піднявся в залі – зовсім не так, як має бути в цьому світі.

І що тепер?