Очікуваної кулі на столі не було. Як і похмурого антуражу, властивого історіям про відьом та ворожок. 

Натомість вітальня у світлих тонах, залита яскравим сонячним світлом. Круглий стіл, накритий білою скатертиною. Вазочка із домашнім печивом. Букет бузку в блискучому мідному чайнику.

– Сідай, де подобається, – усміхається гостинна господиня. – Я таку каву зварила. Захитаєшся, як каже онучок.

Озираюся на всі сторони, але бачу тільки напіввідчинені двері кухні й довгі тіні. Зітхнувши, сідаю на найближчий стілець. Мабуть, затриматися все ж таки доведеться і кави попити.

Метушлива господиня ставить на серветку переді мною вінтажну порцелянову чашечку на блюдці із золотистою облямівкою. Льє з кавника темну ароматну рідину.

– Печиво бери. Куштуй. Я так давно не пекла. Раніше щодня своїх балувала. Але чоловік покинув. Діти роз'їхалися, хто куди. Балувати смаколиками стало нікого. А сьогодні, як знала – прийдеш. Ось і заморочилась.

Тягну руку до печива, краєм вуха слухаючи жваву балаканину. Їсти не хочеться, але й відмовитися не можу. Відчуваю, що, якщо не спробую, ображу привітну, милу стареньку, яка так радісно мене вітає. А їй і треба тільки те, що поділитися з кимось своїм теплом та щоб хтось у відповідь посміхнувся.

– Їж-їж. Схудла зовсім. Незрозуміло, у чому й душа тримається, – примовляє вона, виставляючи на стіл нові блюда з різносолами. – М'яско ось бери, – підсуває тарілку ближче. І як тут відмовишся? Рука сама собою тягнеться, акуратно підхоплює шматочок, – прянички, – підсовує мені іншу тарілку господиня.

– Дякую, але я не за цим…

– Їж. Встигнемо наговоритися ще, – не дає мені сказати бабуся.

Підіймаю чашку, роблячи невеликий ковток. Смак у кави цікавий. Гірко-солодкий, хоч від цукру я відмовилася. З освіжаючим посмаком м'яти та тонкою ноткою кориці. Дивна суміш. Дивовижна та незвичайна.

– Ви щось додали? – Відірвавши погляд від темної рідини в чашці, цікавлюся я.

– Не подобається? – замість відповіді допитується господиня.

– Просто смак незвичний, – хитаю головою, ухиляючись від відповіді.

Я ще раз збовтую чашку, дивлюся на осад.

– Пий-пий. Доп'єш погадаємо. В майбутнє твоє зазирнемо. Цікаве воно у тебе. Захопливе.

– Немає в мене ніякого майбутнього… 

– Є, дівчинка. Майбутнє у всіх є. Сонце підіймається кожен день і для кожного. Зігріває. Тішить. Просто ми забуваємо зустрічати світанки, а іноді й не дозволяємо їм приходити в наше життя. Як ти зараз.

Мовчу. Серце коле справедливим докором. Заперечити хочеться, але всі заперечення пусті, безглузді – я й справді забуваю зустрічати світанки. Щоранку прокидаюся і роблю все буденно, звично, за інерцією... Кочуся сніговою грудкою з гори.

– Я… – тягну руку в кишеню, дістаючи блискучу прикрасу. – Повернути хотіла.

– Ти вже бачила його уві сні? Бачила, – не дочекавшись відповіді, усміхається старенька. – Не ожив би він, якби не бачила.

– Цей кулон вже три покоління у моїй сім'ї. Але лише бабуся бачила сни. Такі яскраві. Такі реальні. Що готова була піти за своєю мрією. Але так і не наважилася. Мама снів не бачила. А ось моя сестра… – бабуся замовкла, посміхнулася своїм думкам-спогадам. – Роза бачила. Але потім вона зустріла свого Василя, і сни забулися. Так завжди буває, коли міцно прив'язуєшся до цього світу. Лише коли зв'язки слабшають чи обриваються, як у твоєму випадку, можна блукати у снах.

Кожне слово та відчуття, що я зіткнулася з місцевою божевільною, стає більш виразним. Зітхаю, непомітно хитаючи головою.

– Мені все ж таки час. Я лишу це…

– Сиди! – суворим окриком зупиняє мене бабуся. – Знаю, що зробити хочеш. Повернути. Тільки не вийде, дівчино. Дракон обрав тебе.

Милостиве умиротворення покидає мене. Розбивається на сотню уламків. Хвиля протесту в душі захльостує з ніг до голови, відкидаючи всі здорові міркування. Ненавиджу рамки! І це кляте «обрав»! Як той виродок Тамір, що позбавив мене сенсу життя.

– Тихіше! Чого ти так? Він не завдасть тобі шкоди, – шоковано шепоче господиня.

– Не завдасть? – цинічно скидаю брову, посміхаюся. – А що у вашому розумінні шкода?

Начулася вже.

«Подумаєш пом'яли трохи? Що вона з себе тепер корчить? Нічого було дупою крутити…» – спалах злого шепоту в голові, що так нерідко можна почути.

Добре, що адресовано не мені. Погано, що все, що я можу зробити, це безсило згорнути коментар до фільму. Їм все одно не доведеш. Не поясниш. Доки самі не відчують. Доки не зрозуміють, що це бути жертвою. Когось сильнішого. Зі зброєю біля скроні.

Тільки я не жертва! Мене не можна обрати! 

– Нічого з того, про що ти зараз так красномовно подумала, – хитає головою старенька. І стільки в її очах поблажливого добродушного співчуття, що це ще більше бентежить. Злить.

– Як же, – посміхаюсь у відповідь. 

Мені тільки й лишається, що ця посмішка. Насмішка, за якою я ховаюся, як за щитом. Ніхто більше не побачить моїх сліз. Хоч би як не намагався.

– Послухай, – якось втомлено видихає господиня. – Тобі вже снився сон? Втім, це не сон – реальність. Дар тієї, що ходить уві снах. Тільки тобі дається право вибирати. Залишитися тут і зараз або перейти в будь-який інший світ у твоїх снах.

– Їх багато? – цікавлюсь надмірно спокійно, ніби й не було цього сплеску почуттів і я не готова рвати та метати. 

З підозрою дивлюся в чашку, з якої щойно зробила ковток. Щось не так з цією кавою. Кожен ковток змінює емоції протилежні. Чи це мені тільки здається?

– Безмежно, – по-доброму посміхається мені. – Ти зможеш вибрати кожен. Будь-який з нескінченного вибору. Тільки не зволікай з вибором.

– А як же дракон?

– Я мало, що знаю про драконів. Тільки те, що вони можуть подорожувати світами.

– А що ви казали? «Дракон обрав тебе»? – повторюю, потираючи зачесаний кінчик носа.

– У цьому камінні уламок душі дракона. Він тягнеться до тієї, що може зруйнувати кайдани.

– Кайдани? Які кайдани?

– Не знаю, – хитає головою старенька. – Сестра казала, що саме зруйнувати кайдани просив її незнайомець.

– Але ж вона відмовилася?

– Злякалася. Інший світ, відсутність сім'ї поруч, – довгий проникливий погляд очі в очі, від якого на серці моторошно. – Роза відступила.

– А інші сни?

– Ооо, там було багато чого. В одному з них їй пропонували стати королевою й отримати всі багатства світу, в іншому – зайняти місце нареченої прекрасного принца, у третьому – закликали стати матір'ю спадкоємця, у четвертому… – бабуся хитро посміхнулася. – Ну, це ти сама побачиш.

– Тобто насправді кожен сон приваблює і спокушає? – я знову почухала кінчик носа. Та що це з ним? Наче тополиний пух сиплеться. Я навіть обернулася, хоч і точно знала, що квітнути тополям ще рано. Та й звідки взятися їм у приміщенні?

– Кличе. І ти можеш вибрати будь-який із них.

– А це точно різні світи? – на мить майнула шалена підозра.

– Точно. Як і ролі у них. Це як сотня книг, які ти можеш не просто прочитати, а й потрапити до них, ставши головною героїнею.

– А якщо я не хочу? – зітхаю втомлено.

– Сни пройдуть так само як і почалися. Кулон померкне, втративши свій блиск, стрічка пожовкне. І ти зможеш його передати комусь.

– Як?

– Там лише дві умови – або кровній родичці, або тій, що придбає стрічку, заплативши в кілька разів дорожче за її вартість. Ти ж купила її?

Киваю.

– Дякую за каву, – дякую, піднімаючись зі стільця.

Маячня. Яка ж все це маячня. Щоб я ще погодилася скрасити самоту милій старенькій? Не буде такого!

– Сон повинен прийти тричі, щоб ти змогла потрапити в нього. І пам'ятай, вони зіткані з твоїх потаємних бажань. Тих, про які ти можеш навіть не підозрювати.

– Як це? – обертаюся, вже готова переступити поріг.

– Це все, що я знаю, дівчинко, – знизує плечима стара. – У моїй сім'ї ніхто не захотів іти. Хоч сни й спокушали.

– А ви? Чому ви не бачили сни?

– Я їх прогнала, – посміхається сумно. – Вперше, коли торкнулася кулона, необачно вирішила, що все це мені не потрібно. Адже я вже чула від Рози про сни. Ось і вирішила, що, як і вона, відмовлюся від усього. Встою. І коли першого дня почула, що я повинна народити сина для незнайомця, навіть не сумнівалася.

– Тепер шкодуєте?

Сумна усмішка на її вустах майже не чіпає очей.

– Інколи. Я кохала чоловіка. Та й діти. Мені нема на що нарікати. Але того піднесеного шаленого кохання, про яке складають легенди, виспівують у віршах, так і не відчула. Блякло все життя пройшло. Рутино.

– Думаєте, там би ви його зустріли?

– Думаю, мала шанс. А я відмовилася від нього.

– А Роза? Вона теж шкодувала?

Хазяйка не відповідає. Але мені й не потрібна відповідь. Я бачу її в очах напроти. Це як знайти запилену скриню на горищі занедбаного будинку і не відкрити її, злякавшись.

– Дякую. Бережіть себе, – хитаю головою, виходячи на вулицю й з подивом усвідомлюю, що вже вечір.

Зітхаю. Ось і плани на день. Скільки часу я там провела? Кілька хвилин? Відчуваю себе саме так. Але сонце, що ховається за небосхилом, впевнено твердить про інше.

Повертаю до незнайомого парку. Безсило падаю на першу-ліпшу лавочку. Потрібно подумати. Укласти все у голові. Тільки думки ніяк не хочуть збиратися в купку, воліючи перескакувати з одного на інше.

Кулон опиняється у руці. Декілька миттєвостей розглядаю його. Він потривожив мій простий і самотній світ. Чи хочу я цього? Заплющую очі, прислухаючись до себе. Ні. Не хочу. Все, що я хочу це канути в небуття. Не думати. Не жити. Не змушувати себе щоранку вставати  з ліжка.

Помах руки та таємнича коштовність ховається у траві.

Серце обпалює жалем й гіркотою, на зміну яким приходить байдужість. Я навіть чую зловтішний сміх, з яким вона знущається з усього того, що раніше становило основу мого життя.

Пошукати? Злодійкувато озираюсь на всі боки. Якщо навіть захочу, навряд чи відшукаю кулон у сутінках, що згустилися. І ліхтарів, як на зло, немає.

***

– Народи мені сина, – вимагає чоловік.

– Боже, знову! – вигукую, натягуючи подушку на голову. – Згинь, дідько!

Але дивна річ – подушки немає. Та й плечі мерзнуть, вкриваючись сиротами.

– Де Тайр приведи обраницю в порядок, – голосно гаркає хтось третій. – Ще не вистачало, щоб вона застудила собі усе, – дбайливий якийсь, – і не могла народити спадкоємця мого тер-рема. Такий генофонд не повинен зникнути.

А-ні, здалося.

Липкі від поту руки болісно впиваються в плечі. Хвиля гидливих мурашок розбігається тілом. Почуваюся забрудненою.

– Прийди до тями, негідниця! Досить мене ганьбити! – і стільки злості в його голосі, що тіло мимоволі стискається в очікуванні удару.

Розплющую очі, напружую тіло готова дати відсіч. Але мене просто підняли вгору, грубо струснувши наостанок.

Незграбно тримаюся на хитких від слабкості ногах. Як же добре, що мені все це тільки сниться! Нехай і сон реальний до неможливості.

– Залиште нас, де Тайр, – глухо звучить голос, що леденить душу.

Е… ні. Тільки не це. Не хочу проходити через цю розмову знову.

– Не треба, – подаю я голос. Хочу говорити голосно та впевнено, але голос лунає  писком переляканої миші. – Я готова.

– Ти згодна? – цікавиться невидимий чоловік.

– Так, – знизую плечима, потай сподіваючись, що цей сон скоро закінчиться. 

Я викинула кулон! А отже, мене просто не повинно бути тут.

– Добре, – видихає чоловік без особливої ​​радості в голосі.

Наближається. І мене відразу оточує теплом його тіла. Зігріває. Він такий величезний? Здіймаю очі. І відступаю панічно. Це не той чоловік! Хіба я могла так помилитися? Озираюся злякано на всі боки, гарячково згадуючи все сказане старенькою. Що там було про різні світи? Кожен сон – різний світ. Гаразд. Вже простіше.

Погляд повертається до чоловіка – високий, широкоплечий. Обличчя ховається за чорною маскою, і я бачу тільки пронизливо-сірі очі. Такі в'їдливі, що почуваюся голою. Втім, це недалеко від істини з таким-то декольте і його ростом, що дозволяє дивитися зверхньо. Тільки суто чоловічого інтересу в його очах немає. 

Відчужена байдужість пересиченого життям чоловіка гострою голочкою встромляється в серце. Давлюсь повітрям від усвідомлення, що хочу подобатися цьому незнайомцю. Качаю головою, женучи марення – бути такого не може!

– Облиште ваші кривляння, – і стільки презирства в його глухому голосі.

– Що? – дивуюся я, скидаючи брову. Отакої? Що я зробила?

– Тільки не треба зі мною фліртувати і корчити недоторкану, – зітхає, потираючи перенісся. – Це ні до чого. Все закінчиться сьогодні, а завтра ви зможете й надалі відвідувати бали та жити безпроблемним життям. Ще й багатим. Адже одна ніч того варта?

А я фліртую? За спробою розібратися в тому, що чоловік сприймає за флірт, ігнорую останнє речення. А коли хочу поставити запитання, вже пізно. Ми знову біля величезних різьблених дверей, так схожих і не схожих на ті, що я бачила у вчорашньому сні.

– Згодна?

Якби я знала, який ланцюг подій запустить моє коротке «Так!» застереглась б його вимовляти. Але свято вірячи, що це лише сон, я в черговий раз повторюю рішуче:

– Так!

Все що завгодно, аби хуткіш прокинутися!