Кілька хвилин, лежачи, розмірковую про сон. Перший за такий тривалий час. Колись мені часто снилися сни – яскраві та райдужні. А потім – як відрізало. Навіть кошмарів не було. І життя перетворилося на сіру, безпросвітну рутину.

Яскраве сонячне світло сліпить очі – засипати на дивані було не найкращою ідеєю. І, як наслідок, я не виспалася, замерзла та втомилася, ще до того як прокинулась. 

А я ще кілька годин можу спати. Ось тільки не засну вже.

Підіймаюся ліниво. Щось яскраве падає на підлогу, привертаючи увагу. Нахиляюся, підіймаючи кулон на зеленій стрічці. Спогади миттєво переносять у вчорашній день.

– Дівчино! Дівчино! Подивіться це!

Обертаюсь на старого, що окликнув мене, хитаю головою, заздалегідь оцінюючи якість речей на клейонці біля його ніг. Але щось у тому, як він стискає губи, приречено відводячи очі й втрачаючи до мене інтерес, змушує наблизитись.

Зітхнувши, підходжу до імпровізованого прилавка, розглядаючи розкладені дрібнички – марки, гроші та монети ще тієї країни, що канула у Літу до мого народження, старий фотоапарат та будильник, дитяча іграшка та якісь деталі, призначення яких мені невідомо – речі, у кожної з яких я впевнена своя історія. Машинально беру до рук плюшевого ведмедика – залюблену іграшку щасливої дитини.

– Це сина, – пояснив старий. – Він вже виріс.

Киваю мовчазно, відчуваючи, як у грудях все стискається клубком. І відкладаю. Потрібно щось купити і швидше, поки не розчулилася остаточно та не зашморгала плаксиво носом.

– Скільки? – тягну краєчок стрічки, що виглядає з–під інших більш коштовних речей. Колись яскраво-зелена стрічка – тепер непоказна, з пошарпаними краями.

– Десять.

Верчу головою – треба щось ще, але погляд ні за що не чіпляється.

– Це дружини, – з якимось надломом вимовляє старий. – Була в мене дружина. Син. Та всіх ця клята забрала. Тільки невістка з онуком й лишились.

Знову киваю, не маючи снаги вимовити ані слова. 

– Візьму це, – не дивлячись, витягаю стрічку. Дістаю купюру, першу з десятка щойно знятих купюр, і вкладаю в тремтячі руки старого.

– Забагато, – протестує він, повертаючи мені гроші. – У мене решти немає.

– Купите онуку гостинець, – буркочу, подумки тікаючи якнайдалі від цього місця.

– Зачекай, – старий все ж таки перехоплює мою руку і опускає на долоню невеликий пакетик. – Ось. За доброту твою, – голос тремтить надламано, слабо, зачіпаючи якісь струнки в душі.

Киваю, зволікаючи з відповіддю, і стрімголов ховаюсь у натовпі, поспішаючи додому. Туди, де можна дати волю почуттям та самотньо заварювати чай, згадуючи минуле. Той день, що увірвавшись в моє життя, забрав у мене все: майбутнє, першу закоханість, батьків. Навіть будинок, на місці якого тепер рваною раною зяяла воронка. Але головне, він відібрав в мене:  мене – смішливе дівчисько, що любить купувати старі занедбані речі на ринку й вдихати в них нове життя.

Ставлю чайник й лізу в кишеню за покупкою. Що можна зробити із вицвілою стрічкою? Викинути? Роздратовано хитаю головою. Викинути – завжди встигну. Щось випало, глухо брязнувши об підлогу. Підіймаю, запізно згадуючи про пакетик. Стара пожовкла газета подекуди порвалася, але все ще старанно зберігає таємницю. А коли відкриваю...

Першим наміром було повернутися назад. Бо переді мною лежав маленький кулон у вигляді дракона. І судячи з поламаного вушка, за який зачепилася вицвіла ниточка, носили його на цій самій стрічці.

Кулон не був дорогим – ні коштовних благородних металів, ні дорогоцінного каміння. Але філігранна робота майстра, що зміг із самої повсякденної залізяки зробити таку блискучість, вражала. І нехай місцями візерунок покрився іржею, почорнів й потребував полірування – річ все одно була бездоганною.

– Перетворимо тебе на шедевр, – шепочу, відчуваючи, як уперше за довгий час мене наповнює те саме натхнення та азарт, що змушували ще в дитинстві тягти додому кольорові скельця, а потім створювати з них мозаїку.

Я втратила рахунок часу, пораючись з кулоном. Початкову думку просто замінити стрічку, я незабаром відкинула й наступну годину, наспівуючи,  увихалася з фарбами та відновниками. Коли скінчила і задоволено видихнула, на вулиці вже згущувалися сутінки. З сумом усвідомлюю, що шукати старого, щоб повернути йому річ, марно.

– Завтра. Вранці поверну тебе господареві, – бурмочу, проводячи по відполірованій поверхні кулона й яскраво зеленому овальному каменю, що сяє смарагдовим блиском.

І ще довго не можу заспокоїтися, розглядаючи це рукотворне чудо, і пишаючись тим, що приклала до нього руку. Та так і засинаю, стискаючи його в кулаку.

Все це проноситься у голові, поки пораюсь з ранковими справами. Тими самими, що ми зазвичай не помічаємо, роблячи на автоматі, і що мені доводиться робити зараз щоразу переступаючи через себе. Навіть зуби почистити стало проблемою.

На плиті надривно розривається чайник, вимогливо закликаючи до себе. Витираю запітніле дзеркало, корчу вимушену посмішку – ноу-хау від психолога. Очікуваної радості вона не приносить, але я спробувала.

Кульгаю на кухню. Заварюю каву – сублімат, але мені вже давно байдуже. Все одно смаку не відчуваю. У порожньому холодильнику самотньо сумує засохлий шматочок сиру. Апетиту не викликає, але я через силу змушую себе його з'їсти.

Відчуваю себе роботом – кожна дія вимагає команди та подолання якогось внутрішнього бар'єра.

«Ти не можеш здатися, – нагадує голос Андрія у голові. – Не тоді, коли перемога так недозволенно близько. Ти маєш жити. За мене та батьків. І стати щасливою за всіх нас. Обіцяй!»

Зітхаю, якби не та необачна обіцянка, я б уже давно… Припиняю потік марних думок. Потрібно думати про хороше й шукати його в цій безглуздій щоденній рутині.

Наступаю на щось гостре і мало не підскакую від болю – єдиної доступної мені зараз емоції. Підіймаю кулон. І як він тут опинився? Я ж лишила його на столі. Верчу, стискаючи у руці. Шкірясті краї впиваються в долоню.

– Народи мені сина! – звучить вже чутна вимога.

Обертаюся. І в сірому просторі бачу його – високого, сіроокого чоловіка з мого сну.

– Тільки ти зможеш зруйнувати кайдани.

– Кайдани? – трясу головою, відганяючи наслання – марно.

– Тільки ти, – шепоче трохи чутно й розчиняється, не залишивши й сліду.

– Так, Єво. Треба погоджуватися на таблетки, – тру скроні, але головного болю, що став звичним за останній час, не відчуваю. – Знайти старого, повернути кулон, відвідати психолога. Такий собі план, – озвучую вголос, не даючи собі передумати. 

Знаю, що якщо не примушу себе вийти з дому, то й проведу весь день у ліжку, жалкуючи про минуле.

Знала б я, чим обернеться цей план, воліла б і далі страждати на самоті з собою, ховаючись від світу за обдертими дверима невеличкої чужої квартирки.

***

Старого на стихійному ринку не знайшлося. Тричі обходжу прилавки і вже збираюся, розчаровано зітхнувши, повертатися додому, коли мене гукають.

– Ви когось шукаєте? – пузатий чоловік стоїть на тому самому місці, де вчора я придбала прикрасу, нетерпляче переступає з ноги на ногу.

– Тут старий стояв учора...

– Семенич? Так ми з ним чергуємось. Не може він щодня стояти. З онуком треба сидіти... А шукала чого?

– Та так, – не поспішаю звітувати я. – Повернути дещо хотіла.

Мужичок пильно вдивляється в мене.

– Ах так... Та ти завтра приходь – буде.

Качаю головою: думка, що й завтра прийдеться тягнутися через пів міста, не втішила.

– А ви б не могли передати? – питаю, несподівано приймаючи рішення. Дурне, звичайно. Кулон явно дорогий, а чоловік довіри не викликає. 

І все ж витягаю з кишені кулон, мріючи покінчити з усім тут і зараз, залишивши інше на совісті співрозмовника.

– Оживила таки? – радіє чомусь чоловік, не поспішаючи простягати руку.

– Передасте? – не зважаючи на його слова, питаю я.

– Ні, – хитає головою мій візаві й помітивши, як розчаровано витяглося моє обличчя, додає. – Навіть якби хотів би – не зміг.

Незрозуміло дивлюся на кулон:

– Ви ж самі сказали завтра...

– Семенич тут буде, – підтверджує мужичок. – Тільки кулон я все одно не можу передати.

– Гаразд, – приречено ховаю прикрасу в кишеню, змиряючись з необхідністю і завтра тягнутися через все місто.

– А знаєш що? Тут недалеко крамниця є. Там своячка його торгує. Ти до неї сходи. Може допоможе.

– Де? – хапаюся за примарну надію покінчити з цією справою якнайшвидше.

Чоловік пускається в пояснення: два повороти ліворуч, три праворуч і ще метрів сто по вулиці з рудої цегли. Зітхаю, я й не підозрювала, що у моєму містечку є така вулиця.

– Зрозуміла? – цікавиться, озвучивши маршрут. – Лавка називає «Лігво дракона».

Киваю. Спиною тривожним застереженням пробігаються колючі сироти. 

Ну і назвочка. Може, у них уся родина на драконах схиблена?

Дорогу з рудої цегли знаходжу напрочуд швидко. Іду і наче в інший світ потрапляю. Начебто за тим будинком висотка видніється, а тут – руда бруківка, старовинні двоповерхові будівлі, стилізована вивіска ресторанчика з гучною назвою «Таверна адмірала». І оглушлива тиша, ніби крок на цю руду бруківку відрізав споконвічний міський гомін, замінивши його солов'їною треллю та шелестом дерев.

Ноги машинально роблять крок назад, повертаючи тіло до звичного міста. Переступаю з ноги на ногу. Здалося? І це просто тиха вуличка у багатолюдному мегаполісі? Он і люди з ресторанчика випали цілком звичайні – студенти, веселі та галасливі. А серед них могла б бути і я. Якби навчання не покинула. Серце пронизує жалем. 

Качаю головою. Ні. Не змогла б я зараз вчитися. З новим навчальним роком повернусь. І це навіть добре буде, що група нова. Ніхто не згадуватиме й не питатиме.

Думки захопили настільки, що прийшла до тями лише тоді, коли ноги зупинилися біля потрібної лавки з дерев'яною вивіскою.

Мелодично брязкає дзвіночок. Величезний рудий кіт, що лежав на прилавку, ліниво підняв ліву повіку. Задушливий запах трав спочатку відклякнув, змушуючи відсахнутися, а потім викликав дивне заспокоєння.

– Доброго дня! – вітаюся голосно, швидким поглядом пробігаюсь по стелажах, заповнених усякою всячиною.

Чого тут тільки не було. Всі можливі книги в пошарпаних палітурках, згорнуті сувої, затертий темний плащ, шкіряні штани і камзол, що зробили з манекена пірата, шаблі та кинджали, глобус на довгій ніжці, схожій на величезного змія, колекція трубок, кресала й примусів, стійка з прикрасами… 

Очі розбігаються неспроможні охопити все й одразу. Руки свербить від бажання доторкнутися, помацати…

– Є тут хто?

Щось грюкає. Смикається тканинний полог, який замінює двері. Біля прилавка виростає господиня.

– Прийшла значить, – оцінюючи дивиться на мене, витираючи забруднені руки пошарпаною ганчіркою. – Ну будемо знайомі, та, що ходить уві снах.

Сиве волосся розсипане по плечах. Мутні, ніби подерті пеленою, очі. Риси, поцяткованого зморшками, обличчя загострилися й ніс, що нависає над тонкою верхньою губою, здається величезним. Додати клюку і зігнуту спину і, точно, відьма з казок.

Наче має бути донька, а тут така ж стара – одноліток діду. Переплутала? Але ж це “Лавка дракона” я не помилилась. Обертаюся на двері, зволікаючи. 

Думки проносяться так швидко, так стрімко, що я не встигаю проконтролювати, як підкоряючись невідомому страху, мимоволі відскочило тіло, відсторонюючись від худорлявої старенької.

Бабуся по-доброму поблажливо посміхається. Її зовсім не бентежить моя реакція. Неначе вона кожен божий день бачить таке і зовсім не ображається, сприймаючи як належне.

– Ви мене з кимось переплутали, – ковтаю клубок, що зібрався у горлі. – Я тільки залишити щось хотіла…

Рука тягнеться до кишені, витягає прикрасу.

– Розбудила, – киває задоволено, кинувши швидкий погляд на дракона. – Каву будеш?

Ошелешено блимаю очима.

– Ні, – бурмочу, гублячись остаточно. – Мені треба бігти.

– Куди ж так поспішаєш, красуне? Адже не чекає ніхто. Та й нікому на тебе чекати, – хитає головою з докором, ніби знає про мене те, що я сама про себе не знаю. – Втратила всіх. Одна на світі залишилася. Ні кола, ні подвір'я, – зітхає скрушно.

Від її слів сльози самі собою навертаються на очі. Завмираю, намагаючись не моргнути – проллються.

– Пішли каву пити, – не помічаючи, яке враження справило на мене сказане, весело посміхається господиня: – Чай не пропоную. Не любиш ти його.

Безпорадно і спантеличено дивлюся на двері, не наважуючись піти за старою, що зникла за пологом.

Фиркає кіт. Підіймається, потягується, граційно вигинаючи спину. Якщо він зараз заговорить, не здивуюсь. Проте кіт лише дивиться на мене – погляд промовистий, пильний, очікувальний.

– Чого встала? Довго я на тебе чекатиму? – гукає старенька.

Здригаюсь і роблю крок за прилавок, борючись із боягузливим бажанням кинути на нього кулон і втекти кудись якомога далі.