Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Стогін хрипкий, надривний зірвався з губ.

Гаряча, тверда скеля ворушиться поруч зі мною. Буркоче, наче розбурканий від довго сну вулкан, і мене обдає теплим повітрям, наповненим ароматом розплавленого металу.

Голова розколюється на частини. Якийсь ритмічний стукіт, немов молот по ковадлі в руках умілого коваля. 

І моя голова точно між ними. 

Бах! 

Бах! 

І кожен такий «бах» перетворює її на розчавлене місиво. 

Пекельне відчуття, яке позбавляє можливості тверезо мислити. Вибиває останні розумні думки з голови. 

Якоїсь миті біль стає нестерпним. З пересохлого, як пустеля, горла рветься схлип, роздирає нутрощі. Очі ріже, ніби піску насипали, і спроба хоч трохи підійняти повіки закінчується невдачею.

– Ррриии, – ледве чутно гарчить хтось поруч. І його рик діє на мене заспокійливо. Як та кнопка, натискання якої відправляє в непритомність.

Біль… Хтось невидимий намагається розкрити мою черепну коробку. А потім запускає жорстокі мацаки, перетрушуючи мізки. 

Боляче…

– П'ятий день так. – вдирається у свідомість чиясь тиха розмова.

Подолавши себе, вслухуюсь, намагаючись зосередитись. Чомусь, здається, неймовірно важливим почути все те, що скаже цей шепітний голос.

– …не відходить. Навіть імператор відтягти не зміг, попри ліяр,

– Та вона ж дохла зовсім.

Намагаюсь розплющити очі, але роздирати злиплі повіки нестерпно боляче. Непереборно. Втім я з наполегливістю віслюка відчіплюю вію від вії.

– Отруїли її. А цей ще й підійти із зіллям зцілення не давав. Обернувся і ось...

– І що робитимемо, Кіф?

– А що робити, Еліфе? Забрати її, доки дракон не повернувся? Так він же нас і прикінчить.

– А як же імператор?

– Так само… – гарячкувато зітхнув чоловік. – Хоча… Може й відпустить. Скажемо, що не змогли забрати?

– Навряд він нам повірить. Жрець вимагав принести хоча б тіло…

Голоси віддаляються, а я крізь каламутну пелену слідкую за тим, що поступово набуває обрису двох людських фігур.

– До... по... мо… жіть, – сиплю тихо, неймовірним зусиллям витискаючи кожен звук із пересохлого горла. Ніби прірву долаю. 

І все марно – цей слабкий писк ніхто не почує. Я лише витрачаю залишки сил, що ще залишалися. Настільки крихітні, що одного зусилля вистачає і свідомість знов рине в туман безпам’ятства, вирубуючи весь світ довкола…

Слабкість… Вона приходить на зміну болю, не змушуючи себе чекати, укутує білим покривалом безсилля…

Тихий рик поруч. Гаряча скеля піді мною. Щось мокре, тепле і шорстке ковзає по моїй щоці. 

Фу, гидко.

Язик? Такий величезний? Усвідомлення приходить запізно, наче мій мозок хтось поставив на сповільнений режим.

Відкрити сльозливі очі важко. Але коли це вдається, погляд натикається на два величезних сріблястих ока навпроти. Відвести погляд і не дивитися в них – вище за мої сили. А з них на мене ллється прийняття, любов і сліпе обожнювання, відганяючи біль і вивертаючи душу навиворіт. 

Хіба ж можна так дивитися? Якби ці очі належали дитині, я б її відразу всиновила.

 Але ці очі зі зіницями хитромудрої форми, належать звірові, що, задоволено загурчавши, пестячи, починає вилизувати моє обличчя. І все б нічого... 

Але я терпіти цього не можу! 

А сил відсторониться чи захиститься, виставивши руки вперед, просто немає.

Якимось чином, звір ніби розуміє моє неприйняття. Усувається і знову цей невимовний погляд, що породжує всередині мене почуття єднання й набуття, ніби знайшовся хтось палко коханий і давно втрачений. Блудний син, що повернувся у сім’ю. Або брат… 

Видихаю крізь стиснуті зуби, коли новий напад болю наздоганяє мене, ламаючи тіло. 

Мене знову огортає гарячим дихання із запахом кузні та розплавленого металу. Десь поруч заспокійливо стукає працьовитий молот, занурюючи мене у примарні золоті сни…

 – Як ви, леді Шаріз? – ледве чутно видихає хтось поряд.

Мимрю щось незрозуміле у відповідь.

Мене підіймають за плечі. Сухих губ торкається холодне скло, а рот наполегливо наповнює гіркий відвар. Доводиться ковтати.

– Ось так, розумниця. Ми вже й не сподівалися, що ви коли-небудь прокинетеся, – заспокійливо шепоче незнайомець, протираючи мені вологою ганчіркою чоло. – А тепер спіть. Сон та ще раз сон. І скоро зміцнієте достатньо, щоб танцювати на власному весіллі…

Він ще щось шепоче, але я вже не чую.

Все, що відбувалося далі, змішалося в кашу: я поверталася до тями, мене щось питали, напували гірким зіллям, і я знову пливла в небуття. 

І так нескінчена безліч разів, доки одного… я не розплющила очі й не відчула себе майже цілком здоровою, але неймовірно слабкою.

– Як ви, леді Шаріз?

– М–м–м… – вдається вистогнати мені. – Нормально, – бурмочу, розглядаючи незнайомого чоловіка.

 – Все погане позаду, – тепло посміхнувся він. – Ви перша, хто вижив після вживання ежиру.

– Ежиру? – скріплю у відповідь, насторожено розглядаючи чоловіка.

– Отрути, здатної вбити дракона. Але вам вдалося з нею впоратися і це, незаперечно,  – дивовижний факт, що представляє інтерес для лікарської науки.

Морщусь. Ну ось знову. Вижила, коли мала померти. Та що зі мною не так?

– А тепер вам треба спати...

– Не хочу, – сперечаюсь я. – Я, якщо можна, воліла б викупатися.

– Ох... Справжня леді, – бурчить собі під ніс чоловік. – Але тільки після того, як з'їсте все, що принесе вам покоївка.

– Домовилися, – вичавлюю з себе посмішку.

 

***

– Шаріз! Я така рада, що ти отямилась, дівчинко, – в кімнатку разом з покоївкою ввалюється вже знайома мені жінка. – Все залиш це, Індо. Я сама нагодую донечку.

З губ зривається повний протесту стогін – мені зараз зовсім не до неї. Відчуваю себе слабшою за новонароджене кошеня. А тут ця, від якої хочеться триматися якомога далі, бо нічого доброго я від неї не чекаю. Напевно буде розповідати, про щось на кшталт дочірнього обов’язку чи про неприємності, які я накликала на сім’ю. 

Мабуть, щось таке відбивається на моєму обличчі, бо остання одразу співчутливо цікавиться:

– Боляче?

– Індо, стійте! Я хочу викупатися, – зібравши рештки сил, ігноруючи жінку, окликаю покоївку вже біля дверей. Та нерішуче застигає, запитально дивиться на неї, відразу позначаючи, хто тут головний.

– Іди-іди, Індо. Я покличу, коли знадобишся, – відпускає дівчину жінка й та спішно покидає кімнату, не зумівши стримати подих полегшення.

– Ти налякала нас, дівчинко, – посміхається мені, сідаючи на ліжко. 

Дбайливо розправляє ковдру вільною рукою, підтикаючи її з обох боків. Закінчивши, набирає повну ложку якоїсь каші, підносить її до мого рота.

Вона що збирається мене годувати? З ложечки? Як маленьку? 

Підозріло дивлюсь на невідому їжу. Отруєно? Чи достатньо буде того, що їжа мені грудкою в горлі стане і я двину коні від задухи? 

– Що ж я, мабуть, теж залишу вас у надійних руках вашої матінки, – посміхається матусі? (ні, скоріш, мачусі) лікар, покидаючи кімнату.

Мені хочеться окликнути його, благаючи залишитись. Тому що я слабка. Беззахисна. Мене подушкою, як немовля, придушити можна! І в мене зовсім не вистачить сил на суперечки та супротив. Але я мовчу – не варто демонструвати слабкість тому, хто з радістю нею скористається.  Тим паче тому, від кого ти залежиш. 

Грюкають, зачиняючись, двері.

– А тепер слухай мене, мерзотниця! – Змією шипить мачуха, відкидаючи напускну сердечність. – Як ти посміла піти проти жерця? Не виконати його наказ? Та він тебе… – її рука впивається в мою, залишаючи криваві борозенки від пазурів.

– Що він мене? – скидаю вгору брову, дивлячись прямо в очі. – Вб'є? Тож він вже спробував – не вийшло! – посміхаюся зловтішно, зібравши на цей випад усі наявні сили.

– Думаєш, здобула безсмертя? Та цей клятий дракон просто поділився з тобою кров'ю! – обурено шипить жінка. А вона ж молода зовсім, ненабагато старша за мене. Але виглядає так, ніби всі ці роки тільки-но й робила, що потакала власним слабкостям. І обжерливість одна з них. – І знаєш, що найцікавіше? – підступно посміхається вона, продовжуючи свій жвавий монолог, з якого я пропустила середину, замислившись. Робить драматичну паузу, привертаючи мою увагу і випалює: – Тепер у тобі зацікавлений сам імператор. Так навіть краще! Грошей більше, – підсумовує меркантильно.

А це вже цікаво. Йому-то я навіщо здалася?

Посмішка мачухи нічого доброго мені не віщує.

Виразно чую стукіт свого серця – гулкий, тривожний – він розливається по тілу неконтрольованим тремтінням.

Роблю повільний глибокий вдих, намагаючись вгамувати серцебиття.

– Звичайно ж. Ти вижила після отруєння ежиром, випила крові дракона, і тепер представляєш винятковий інтерес, – вона замовкає, і,  хизуючись, зарозуміло дивиться на мене. Нарешті, так і не дочекавшись від мене реакції, випалює зло: – У ролі череватої підстилки!

Прикриваю повіки, збираючи рештки сил. Але їх немає на те, щоб обурюватись чи протестувати. Новий напад апатії накриває з головою, і мені, правду кажучи, все одно, хто там і що від мене хоче. Головне, чого хочу я. А я хочу помитися та набратися сил. І, бажано, у тій самій послідовності

– Це все, що ви хотіли сказати? – голос здригнувся й прозвучав не так упевнено і гордо, як мені хотілося б.

– Замовкни, негідниця! – із неприкритим роздратуванням заявила мачуха. – Ти спаплюжила ім’я  де Тайрів. Знищила все, чого ми досягали стільки років. Навіть своє призначення, для якого була народжена, виконати не змогла. А ти ж нам коштувала… – Жінка судомно вдихає повітря, дивиться на мене пильно, прискіпливе. Прикушує губу, ніби згарячу розбовтала таємницю. – Твоя прекрасна матуся тепер у нас. Якщо хочеш побачити її живою, зробиш усе, що скажу! – рішуче заявляє вона мені, витягаючи останній козир із колоди. 

Чи не останній?

– Добре, – активно киваю я, вирішивши не сперечатися з цією божевільною. Та й що я можу? А так буде час дізнатися, що на мене ще чекає в цьому гостинному світі, крім драконів, божевільного батеньки, здатного скувати заклинанням, та лячних до смерті жерців. – Як скажете. І що накажете?

У мачухи, яка певно не чекала від мене такої швидкої згоди, здивовано витягнулося обличчя. Жінка розгублено плеснула очима, зронила щелепу, але дуже швидко взяла себе у руки.

– Хм... А ти не безнадійна. Що ж це на краще. Я вже подумала, що мій братик помилився, коли запевняв, що ти покірна та слухняна і заради своєї матінки підеш на все. Гаразд, купайся. Не вистачало ще, щоб у той момент, коли тебе покличе імператор, ти пахла драконячими помиями.

Вона пішла, а я ще довго дивилася в стелю, намагаючись зібрати думки та сили. По всьому виходить, що майбутнє нічого хорошого мені не обіцяє. Хоч так, хоч інакше, а дитину народити змусять. А якщо вже вибирати між імператором і драконом, то... Перед очима спливла галявина перед будинком і стара, що обіцяла повернути час назад.

Гаразд, чого там… Я згодна народити дитину драконові, щоб повернути сім’ю. 

Чи вірю я в це? А що мені залишається? Ще пару днів тому, я і в існування інших світів не вірила, як і в драконів, а тут побачила на власні очі.  

До того ж якщо обирати, то дракон мені подобається значно більше, ніж імператор... 

Від думки про те, що мене торкнеться імператор, мене навіть пересмикнуло. 

Брр… Чур мене!