Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

«Дурненька! Дурненька! Дурненька!», – запізно вторить обережність. Мені б прислухатися, зупинитися. Але хочеться тільки вигинатися назустріч та ластитися, підставляючись під жаркі губи.

Запах розпаленого чоловічого тіла зводить з розуму. Як і його смак – насичений, яскравий, ледь солонуватий і такий приємний. 

Мені особливо нема з чим порівнювати, але так я ще не цілувалася. Спокусливо. Вимогливо. Безжально-небезпечно… 

І я, остаточно втрачаючи голову, посміхаючись думкам, що випадково завітали на вогник. Поки чоловічі долоні сильніше зариваються в моє волосся і витягують шпильки, даруючи густим локонам довгоочікуване відчуття свободи. Спускаються нижче, погладжуючи лопатки, спину, сідниці...

Я й сама наважуюсь. Тягнусь до Ріона. Мені подобається обіймати його, відчувати тверді м'язи і як вони перекочуються під долонями. Ловити легке, невгамовне тремтіння, коли мої пальці натрапляють на чутливе містечко, і натикатися на гострі, шорсткі лусочки, що іноді проступають крізь гладку шкіру, підкреслюючи відчуття. Гарний, чуттєвий сон. Нездійсненний. Омріяний…

Гуркіт. Осоловіло дивлюся на те, як падають зметені з комода статуетки, звільняючи мені місце. Чоловічі пальці ловлять моє підборіддя. Повертають, щоб відразу впитися поцілунком. Але щось не дає мені розчинитись у цій чуттєвій ласці. Дряпає десь на підкірці свідомості.

– Впевнена? – від низького нетерплячого рику зсередини підіймається жар, хвилями розтікається по тілу, свербить й лоскоче, пурхаючи метеликами в животі.

Впиваюся пальцями в чоловічу потилицю, притягуючи Ріона до себе…

Блиск металу на передпліччі сліпить очі, привертаючи увагу.

– Стій, – ламким від пристрасті голосом прошу я.

Чоловік відсахується від мене, ніби я не попросила – вдарила. Переводить важке дихання, вчепившись руками в комод до побілілих кісточок на пальцях. Усувається, роблячи крок назад. Випускаючи з кокона своєї сили та свого тепла.

Без нього стає холодно, нудно і самотньо… Нестерпно хочеться плакати, благаючи повернути обійми.

– Браслет…

Незрозуміло дивиться на мене. В очах образа та смуток. Шалено хочеться притулитися до нього і забути про все, довірившись його силі та пристрасті.

Але погляд вперто повертається до того, що ще недавно було простою смужкою металу, а зараз нагадує величезну стоногу з купою гострих щупальців-ніг, що тягнуться до Ріона. Один мацак підбирається до незахищеного одягом плеча надто близько, застигає, готовий стрибнути…

Відсмикую руку, і щупальце витончується, але так само тягнеться до чоловіка, доки не рветься, відразу замінюючись новим.

Зусиллям волі гашу паніку, що нахлинула – кричати, віддирати  та розтоптати цю убогість краще тихо та повільно, не дозволяючи страху вибити з моєї голови залишки розуму. Ось тільки пам'ятається, вона не знімалася.

Несподівано щупальця, зливаючись в одне, стрибають у бік Ріона. Тільки й встигаю, що скинути іншу руку, виставляючи долоню перешкодою на їхньому шляху.

Біль… Немов тисячі розпечених голок.

Жар... Наче плеснули окропом.

Вогонь... Отрутою розтікається під шкірою. Мчить галопом туди, де швидко-швидко стукотить живе червоне серце, розганяючи кров.

Я буквально відчуваю, як жар отрути сягає серця, вливається, випалюючи кров, перетворюючи рідину на попіл. І воно зупиняється, не в змозі зробити новий удар. 

«Ну тепер я маю прокинутися? Чи, померши уві сні, я помру і у звичному житті? А втім, мені все одно», – встигаю подумати я, перш ніж темрява надовго поглине мою свідомість.

– Не смій! – категорично наказує хтось, на мить відсуваючи від мене пітьму. – Тобі не втекти, не щезнути…  Від розлюченого дракона не сховатися, дівчинко.

Від цих гуркотливих слів стає легко на душі. І смішно… Можна подумати він за мною на той світ піде?

– І піду!

Ой? Я що думаю вголос?

 

***

Залитий сонячним світлом лужок перед до болю знайомим будинком.

Високий брюнет спиною вивалюється з дверей, тримаючи в руках величезну каструлю.

– Андрійко, тільки акуратніше, вона  важка, – кричить навздогін голос, від звуків якого з горла рветься крик. Мимоволі затискаю рукою рота, боячись злякати марення.

– Я пам'ятаю, ма, – відгукується Андрій, виблискуючи блакитними, як весняне небо, очима. Притримує ногою двері, а та скрипить, як незмазаний віз.

– Коли вже твій батько полагодить, – бурчить мама.

– Не смикай батька, я все зроблю, – обіцяє хлопець, ставлячи важку каструлю на хиткий стіл. – Шашлики поставлю та зроблю.

– Добре б. Не хотілося б зганьбити Єву…

– Мама! – дзвінкий дівочий голос перериває на півслові. – Я вдома!

З дому виходить жінка у простій темно-синій сукні. Красива… Яка ж вона гарна!

– Ні... Ні... Ні... – бурмочу безсило, вже знаючи, що буде далі. А переді мною, як на старій забутій кіноплівці, відтворюється мій останній щасливий день.

– Мам, знайомся, це мій Сергій, – довірливо вклавши свою долоню в руку хлопця, представляю я того, хто вже за кілька годин зруйнує все моє життя.

– Доброго дня, Сергію. Приємно познайомиться, – мама смикає руку із затиснутим у ній рушником, і розгублено плескає віями, краєм ока помітивши ганчірку. – Ой, вибачте, ми чекали на вас пізніше, тому поки що...

– Мам, ми друга Сергія зустріли, він нас і підвіз…

– Ні… Ні… Ні… – знову повторюю я, заганяючи якомога далі відлуння майбутнього кошмару.

– … швидко та з комфортом, – продовжує легковажно ділиться враженнями дівчина.

– Привіт, крихітка! – гукає брат, що дослухається до розмови. – Андрію, – протягує руку для рукостискання у традиційному жесті вітання.

– Сергію, – відповідає молодик поруч зі мною.

А я, та я, що ще не знає, чим обернеться сьогоднішня випадкова зустріч, захоплено дивлюся на двох дорогих мені чоловіків і переймаюся, щоб вони порозумілися. Такі схожі зовні й таких різних, як з'ясується пізніше, всередині…

– Ні, Єво, ні. Не посміхайся йому! Жени його зі свого життя, як поганого пса, поки він не встиг зруйнувати його вщент, – хочеться крикнути мені, але з горла, як на зле, не видавити ані звуку. І я бішусь від власного безсилля.

– Ти можеш зупинити це, – скрипучий від старості голос перериває нестримний потік ридання.

– Ви? – дивуюся, помічаючи поруч із собою стареньку незнайомку. 

І що вона робить у моєму сні? 

Але питання поставити не встигаю…

– Хочеш?

– Що? – повторюю приголомшено, втративши ниточку розмови.

– Повернутися в ранок цього дня та переграти за іншим сценарієм? Знаючи, хто є Сергій і хто такий Тамір?

– Звідки Ви знаєте?

– Ти сама розповіла мені все це, – усміхається стара, допитливо вдивляючись у мої очі.

– Кава… Ви щось до неї підмішали…

Вона не поспішає відповідати, лише дивиться вичікуючи, поки я озвучу здогадку.

– Тому я так довго у вас засиділась… А мені здавалося, що лише кілька хвилин. Я вам все розповіла? – питаю злякано, усвідомивши які подробиці свого життя могла вибалакати і киваю приречено, помічаючи співчуття й щось ще нечитане в її очах: – Все.

– Ти не сказала нічого нового, дівчинко. Нічого такого, що могло б мене шокувати або здивувати. Надто багато я встигла побачити на своєму віку. А тобі треба було виговоритися.

– Чого ви від мене хочете?

– Ти неправильно ставиш питання, Єво. Чого хочеш ти?

Прикриваю очі. Серце безжально ухає, заходячись в надії. Перед внутрішнім поглядом картинки щасливих спогадів. І тихий шепіт мами у вухах... І все ж таки проганяю нездійсненну мрію.

Посміхаюся:

– І чого, на вашу думку, хочу я?

– Повернути їх, – усміхається вона. – Ти сама розповіла мені про це, коли ридала, захлинаючись, сидячи за моїм столом.

– І ви знаєте, як це зробити?

– Ти й сама знаєш, – загадково інтригує бабуся.

– Звідки?

– Які перші слова ти почула у своєму сні?

– Народи сина, – повторюю я, чухаючи чоло. – Хочете сказати, мені, щоб повернути рідних, потрібно народити сина незнайомцю? – розтягую губи в уїдливому глузуванні.

Серце коле голкою зневіри. Маячня! Ну який дурень на таке поведеться? І водночас десь там у глибині мене вже розгорається маленька іскорка сумніву: а якщо…

– Не віриш? – доброзичливо посміюючись, цікавиться старенька.

Може я все-таки трохи того? І вона лікарка в якійсь психлікарні? А це новий метод терапії?

– Ні.

– Тоді що ти тут робиш? 

Знизую плечима.

– Розмовляю з вами? – видаю очевидне.

– Ні, люба. Це не більше, ніж розблокований спогад нашої бесіди, яку ти вирішила забути. Надто боялася повірити. Але тепер щось змінилося у твоєму житті. Сталося.

– Отрута... Я вмираю? – із прихованою надією питаю я.

– Ні. Ти не помреш. Він не дозволить.

–  Бо я мушу народити йому сина?

Вона з усмішкою хитає головою:

– Він про це навіть не підозрює.

– Тоді навіщо я йому?

– А навіщо чоловікові жінка? – питанням  на питання відповідає стара й погляд в упор. Такий уважний, що я червонію від сорому. – Ну, хоч це тобі не доведеться пояснювати.

– І все ж таки, як народжений мною син може повернути час назад? – стрімко змінюю тему.

– Дракони... Вони ж не тільки, як у наших казках розповідають, полум'я викидають. Вони ще й довгожителі, що керують часом та простором. Істоти, настільки улюблені своїм творцем, що не було нічого непідвладного їм. Але могутність – не завжди мудрість. І одного разу, запевнившись у власному всесиллі, засліплені власною величчю, вони  не помітили, що у їх тіні зріє ворог більш агресивний та небезпечний, ніж вони. Та й хто б подумав? Ось ти б звертала увагу на комара, який живе лише кілька днів, тоді як ти – вічність проти нього? Але що, якщо комар винайшов отруту, здатну вбити людину? Ще й розплодився у такій кількості, що протистояти йому не вистачає сил? І ти давиш одного, а налітають тисячі?

– Дракони програли, – констатую я.

– Програли. Їх було не так вже й багато. Та й тисячі років у запасі не сприяють рясному дітонародженню. А у людей за цей час змінилося не одне покоління. Заздрісні та хитромудрі, вони врешті-решт знайшли спосіб не просто вбивати драконів, а підкорити їх, перетворивши на свійських тварин, готових служити за шматок дичини, – стара замовкає, вперши погляд кудись у простір за моєю спиною.

– І як це допоможе мені? – перериваю я тишу, що згущується навколо нас.

– Тобі? – вона розгублено кліпає очима, дивлячись на мене і не бачачи. А потім, ніби згадавши, про що йдеться, киває: – Ну, якщо звільниш з полону платинового дракона, він зможе тобі допомогти.

Ну ось і почалося. Піди туди, не знаючи куди. Принеси те, не знаючи ще.

– І як мені його звільнити? – хмикаю сповнена скептицизму.

– Народивши сина. Тільки син платинового дракона і смарагдової дракониці зможе звільнити драконів від багаторічного ярма, – терпляче пояснює стара.

– А я то тут до чого? – остаточно заплутуюсь я. Маячня божевільного, а не розмова. – Нехай ця смарагдова дракониця і народжує.

– Немає більше дракониць. А смарагдових взагалі знищили, бо ліяри на них не діють.

– Ліяри?

– Рунні нитки підпорядкування, що позбавляють драконів волі, контролюють їхню силу та здібності.

– А чому ліяри не діють на смарагдових?

– Ніхто не знає. Хоч чутками й повниться земля. Одні кажуть, що самі смарагдові їх наспівали своїм тонким голоском, і тому завбачливо перейнялися, щоб нитки ніколи не могли бути використані проти них. Інші, що смарагдові з самого початку були більш стійкими до контролю, володіли ментальною магією, і тому підпорядкувати їх було неможливо. Що з цього правда, а що брехня, дізнатися навряд чи комусь не судилося.

Стара перериває розмову, клацає пальцями, до чогось прислухаючись. Напружую слух, але нічого не чую.

– Час. Настав час повертатися, якщо вирішиш спробувати. Або можеш залишитись тут назавжди.

– Тут? – перепитую я, повертаючись на рідних, що з веселими розмовами безтурботно накривають стіл, готують вечерю. 

Вечерю, яка стане для них останньою…

Обертаюся, але стара вже тане в сірому серпанку.

– Стривайте! У мене ще багато питань.

– Тобі час повертатися, дівчинко. Інакше ти так і не прокинешся.

– Але... – розгублено дивлюся, як зникає моя співрозмовниця.

– Не зволікай! – суворо обриває вона мене.

– Ви так і не сказали, чого ви хочете? І до чого тут смарагдова?

– Того ж... ти – повер... ну... ча...  – долітають до мене відлуння голосу, що розчиняється на відстані. – Сма... г... ова… и.

– Що? – кричу я їй услід, але відповіді немає.

Зате замість неї чую ненависний голос із ледь чутним акцентом, забути який неможливо навіть через вічність.

– Ні, – шепочу, спостерігаючи за тим, як Тамір впевнено відсуває хитку хвіртку. І цей перстень із чорним камінням на його величезному пальці, одразу впадає у вічі. Перстень, що залишив слід на моєму обличчі…

 – Ні, – безсило повторюю, затискаючи рота руками, заглушивши нестримні ридання.

Але Сергій вже підіймається зі стільця, а мама метушиться, ставлячи на стіл чисту тарілку.

– Ні…

Не хочу дивитись. Я й так надто добре пам'ятаю цей день. Так чітко. Так ясно. До найдрібніших подробиць.

Хоча воліла б забути. 

Але хіба можна забути того, хто зруйнував тебе дощенту?