Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Від кульбітів дракона у голові паморочиться. Перед очима все зливається в різноколірну пляму. І якщо внизу буяння фарб, то попереду, куди не тицьни, стіна. Величезна. І вона стрімко наближається.

Міцно заплющую очі. Але за мить розкриваю широко – в темряві ще страшніше. Кричу фальцетом на всю міць легень, що ледь зміцніли після застуди.

Дракон мчить напролом. Я схрещую кулаки, наполегливо благаю про пробудження, одночасно прораховуючи ймовірності та варіанти власного виживання. Затамувавши подих чекаю зіткнення…

Тільки жодного гучного "бах" не сталося.

Дракон влітає у вузьку печеру. І наступні кілька розтягнутих до вічності секунд я тільки й можу що ойкати, айкати і верещати, бачачи то одну, то іншу стіну, що стрімко наближаються до моєї бідолашної голови. І, мабуть, цим так дістаю дракона, що пазурі розтискаються…

Стрімголов лечу вниз, але приземляюся напрочуд м'яко.

На хвильку перестаю відчувати світ довкола – все, наче, зникло, залишивши сіру пустку.

А потім відчуття повернулися. Стуком серця, що рветься з грудей, захлинаючись від адреналіну. Обертом у голові. Зірочками перед очима. Ватою у вухах. Нудотою та ломотою в тілі. Ще й нестерпною жагою в горлі, зірваному моїм воланням.

– Хто ви? – стогну слабким голосом, запримітивши високого, плечистого чоловіка в одних тонких штанах. 

Військова виправка, гордий розворот плечей і неймовірна атмосфера сили, що тяжіла наді мною, кам'яною брилою навалившись на плечі.

Я все ж таки сідаю, долаючи власну слабкість й цю гнітючу силу.

– Мовчи! – шипить незнайомець. І така неприкрита ненависть у його голосі, що мене ніби струмом ударило, прибиваючи до підлоги. – Скажеш слово – уб'ю. Зрушиш з місця – уб'ю!

– А перспективи вижити взагалі є? – від погроз, незрозуміло яких за цей безглуздий сон (я збилася з рахунку), стає смішно.

Сон? Раптом чіпляється свідомість за слово, відтворюючи перипетії польоту. Якщо сон, то чому я ще не прокинулась? Мала ж вже? Хоча б тоді, коли беркицнулась спиною об щось м'яке та колюче.

Рука витягує скалку з-під сідниць, підносить до очей. Сіно?

– Є. Якщо будеш слухняною. Хіба вас цього не вчать? – тепер його голос сочиться зацікавленістю.

Він наближається до мене – у цьому ж чоловікові ні витонченості, ні випещеності. Груба хижа сила, з якою варто рахуватися, простежується у кожному русі. Застигає на відстані з пів метра від мене, свердлить темними очима. 

І я задивилася не в змозі відвести погляд від виразного обличчя.  Темна щетина на впертому підборідді й довгий застарілий рваний шрам, що йде вниз, туди, де у всіх нормальних людей починається комір сорочки. Породисті мужні риси: ніс з невеликою горбинкою, гострі, немов виточені з каменя вилиці, повні губи, густі чорні вії, що приховують темно-сірі очі, з зеленими іскорками. Завитки темного коротко стриженого волосся на скронях.

– Подобаюсь? – посміхається, підіймаючи правий куточок рота.

Мимоволі залюбувалася ямочкою на щоці та теплотою в його очах.

– Ні, – посміхаюсь у відповідь, відчуваючи дивний спокій поруч із ним. Нехай він і височить наді мною могутнім велетнем, але загрози... Загрози я не відчуваю.

– От і добре. Значить, жодних проблем не буде.

– А ось це обіцяти не можу, – хитаю головою, раптом усвідомивши в яку неприємність, примудрилася вплутатися. Мало того, що я невідомо де і не зрозуміло з ким. Так мені ще й не зрозумій, кого вбити треба. А найголовніше, невідомо нащо. Хоча я все одно не збиралася, але хоч би знала до кого звертатися про допомогу. Зітхнула: – Проблеми моє друге ім'я.

– Тоді чим швидше почнемо, тим швидше закінчимо. Не варто хвилюватись. Я про все подбаю, – сповістив чоловік, і глянув на мене так пильно, так зацікавлено, що я зніяковіла, як школярка на першому побаченні. Відразу ж захотілося стягнути сукню на грудях, бажано під шию. І заколоти. Намертво. Тому що цей жаркий жадібний погляд не обіцяв нічого доброго. Або точніше обіцяв. Багато чого.

Я навіть розгубилася від того, що не відчуваю страху, а ось бажання… Воно прокидалося внизу, розбігалося чуттєвими іскорками й скручувалося в животі в тугу грудку.

Відвернувшись від чоловіка, пробіглась поглядом по стінах печери. У прочинені двері видніється краєчок ліжка. Сподіваюся, воно не для того, щоб мене туди поклали, зацілувавши й заголубивши до безпам'ятства?

– Готова?

Здригаюсь від вкрадливого голосу чоловіка, що прорвався в мої жахливі фантазії.

Ковтнула грудку, що стала у горлі, нервово облизала губи.

– До чого? – пищу, кліпаючи очима.

– Виконати свій обов'язок перед імперією.

Він не підморгує, не посміхається, навіть очі не наповнюються теплом, але чомусь мені чується глузування у його голосі. І рука, простягнута мені, бачиться пасткою, від якої застерігає інтуїція. Торкнуся її і все…

Я все ж таки обережно підіймаю руку і вкладаю в його розкриту долоню.

Гаряче тепло і груба, до шорстких мозолів, сила сіпає мене, підіймаючи на ноги. Сироти розбіглися по плечах, стривоженою зграйкою пронеслися тілом, коли я опинилась недозволенно близько до нього.Так близько, що мене бентежно опалило теплом його тіла. 

Нерви, як оголені дроти у кожній клітини тіла, напружено чекають сигналу. Почуття загострилися до неможливості. Кожна мить – розтягнута вічність.

Крапелька поту стікає вздовж хребта. Повільно, ніби застигла смола. І гучний удар мого серця, ніби застережливий сполох….

Ласкаві пальці обережно стиснулися навколо долоні. Великий пройшовся у непомітній ласці. Погладив. Мить… 

І чоловічі пальці потемніли, перетворившись на пазурі.

Смикаюся, вириваючи руку, що поколює, ніби розряд струму пропустивши. Дивно. І водночас дуже приємно. Збудливо.

Але пальці стискаються міцніше, на вилицях чоловіка проступають лусочки. Здіймаю погляд вище й заворожено тону в сріблястих, як ртуть, очах, що переливається на сонці. Нелюдські. З чорною зіницею літерою "w".

Серце заходить у грудях від страху і нерозуміння того, що відбувається. І впізнання... Я вже бачила ці очі. Пронизливі. Нестерпно яскраві. Ті, що змушують частіше битися серце і вивертають душу.

Голова закружляла. Від розрядів і тепла, що вливається в мене, тіло наповнилося відчуттям легкості та ейфорії, геть-начисто витісняючи страх.

Все стихає так само раптово, як і почалося. Але наші руки лишаються з'єднані. І тепло між нами нікуди не поділося. Я ніби потрапила в кокон його сили, врешті-решт знайшовши прихисток. Сховалася під нею, як під ковдрою, від усіх негараздів та бур. Хочеться ніколи не вибиратися із цього наповненого безпекою кокона. Забути про все, крім цих очей навпроти…

Так… Стоп! Куди тебе занесло, Єво?

Думки в голові буркотливо заворушилися, не бажаючи залишати зону комфорту. Вони тільки знайшли того, на кого можна все скинути й спихнути. Дозволити вирішувати та розпоряджатися. Нехай я бачу цього чоловіка п'ять хвилин всього, але вже готова стати його і приносити капці вранці.

І що це значить? Що зі мною зробив цей недоящір?

– Ти відчуваєш? – чую спантеличений голос чоловіка.

– Що? – як можна байдужіше питаю я.

Нічого я не відчуваю. А якщо навіть відчуваю, то ти не дізнаєшся. Ось ще! Давати комусь такий козир. Зізнаватися у тому, що мене розбурхує чоловічий запах? Що його дихання пробирається під шкіру, а губи зводять з розуму, бажанням торкнутися? Я не самогубця! Я взагалі його убити повинна. Подряпати. 

Погляд натикається на браслет. А точно його? Як зрозуміти, що саме він та жертва, яку вимагав жрець?

– Зв'язок, – пояснює чоловік. – Наче ми пов'язані.

"Коли побачив тебе вперше, відразу зрозумів, що знав тебе ще до свого народження", – пронеслися відлунням слова того, у кого я так необережно закохалася. 

Трясу головою, вперто відганяючи спогади. Це минуле. Воно не повториться. Ніколи. Тому що його жорстоко відібрали…

– Ми не пов'язані.

Голова йде обертом все сильніше. Перед очима розпливається, перетворюючись на сіру пляму. Звуки зливаються в нерозбірливий гомін. Думки ще мить тому чіткі та ясні, раптом плутаються. Навколо все згасає, ніби хтось накинув на мене напівпрозору ковдру й тепер забирає кудись якнайдалі.

 – Не можемо бути пов'язані, – шепочу, непритомніючи.

 

***

Приходжу до тями в чоловічих руках. У надійних обіймах, у яких мені зручно та тепло. І так затишно, що я кілька дорогоцінних миттєвостей лежу, насолоджуючись цим моментом. Повітрям просоченим чоловічим ароматом, шумним диханням у районі шиї, від якого волоски на руках встають дибки, і тихим гуркотінням десь унизу.

Мені б звільнитися. Вибратися з міцних рук. І піти знову боротися з усім світом. Але сил не залишилось, лише втома. І хочеться, і далі ніжиться, лежачи в ліжку.

І все-таки я відсуваюсь. Зовсім трішки. Здивована тим, що чоловічий дотик не викликає ні огиди, ні відрази. Навпаки, бажання розчинитися у цих обіймах стає нестерпним. Може й справді нам всім потрібно вісім обіймів на день? Тоді у мене хронічна нестача. Скільки місяців мене ніхто не обіймав?

– Тш-шш, полеж так трохи, – просить чоловік, майже невагомо торкаючись губами моєї скроні.

Гаряче дихання обпалює чутливу шкіру, розганяє мурахи тілом, але відсунутися далі… Не хочу. І горнуся до нього ще сильніше, втискаючись всім тілом.

Кров миттю закипає від його близькості. Відгукується збудженням у нутрощах. 

– Що ж ти твориш, дурненька? Я ж не зможу зупинитися, – чуттєвий хрипкий шепіт пробирається по шкірі, зароджуючи внизу живота солодку млість.

На мить замислююсь над його словами. Ловлю себе на тому, що не хочу, щоб він зупинявся.

Не хочу… 

Навпаки, хочу розтягнути цей момент. Витворити це шалене безумство, що назавжди проведе межу між моїм минулим – знищивши дівчинку, що все втратила, і майбутнім – з новою мною – сильною, сміливою, зухвалою. Тією, якою я колись хотіла стати. Тією, що не дозволить собі сумніватися.

Не має значення, що буде завтра. Не важливо, що завтра я знову прокинуся у своєму сірому світі. Або залишусь у цьому одна проти всіх. Слабка. Беззахисна… Це все буде завтра.

А сьогодні... Сьогодні я буду зухвалою. І ні про що не шкодуватиму.

Повертаюсь у руках чоловіка. Наші погляди зустрічаються, і я гублюся у вирі чужих почуттів. Настільки співзвучних моїм, що впізнаю їх без сумнівів: розгубленість, бажання, обережність, збудження. Страх… Десь там, напевно, ховається й він.

Мимоволі ковтаю.

– Не зупиню, – шепочу, облизуючи вмить пересохлі губи.

Він опускає погляд на мій рот. А я бачу в його очах спрагу. Ту саму, що відчуває мандрівник, який після кількох днів блукань жаркими пісками пустелі, раптом бачить оазис. І мені нестерпно хочеться припасти до його губ, розділити з ним мою вологу.

Немов у сповільненій зйомці спостерігаю, як він схиляється до мого обличчя. Як підіймає руку, накриває вказівним пальцем мої губи. Торкається легко, ніжно проводить по нижній губі. І губи поколює від вимушеного очікування.

Хапаю зубами нахабний палець, прикушую.

– Пошкодуєш, – не питає, стверджує він. – Це все дія арі…

– Ні, – хитаю головою, не розуміючи, що вони так прив'язалися до цього арі. – У мене немає арі. Ти ж бачив.

– Мене не обдуриш, маленька. Я відчуваю її всередині тебе. Арі відгукується на силу дракона, – шепоче хрипко, малюючи пальцями візерунок на моєму животі, через що всередині, вторячи його рухам, все закручується в тугий вузол бажання.

– Ну і нехай, – ледве ворушачи губами від хвилювання, видихаю я. – Не хочу думати про це зараз.

– А доведеться, – він усміхається, але голос серйозний. Роздратовано усувається й розглядає мене. – У що ти граєш, дівчинко?

– Єва…

І впіймавши його здивований погляд, повторюю:

– Я хочу, щоб ти звав мене Єва. І я не граю, – прикриваю очі, збираючи рештки рішучості: – Просто хочу тебе.

Він схиляє голову на бік. Дивиться на мене з цікавістю. Оцінюючи.

– Звідки ти знаєш?

Шоковано застигаю стовпчиком від цього питання.

– Дивно не знати, як реагує твоє тіло.

– І звідки в діви такі знання?

Хочеться грюкнути себе по лобі й вигукнути: «Семен Семенич!». Як я могла забути про відсутність сексуального виховання? Про те, що жіноча чуттєвість тривалий час пов'язувалась із чимось забороненим, брудним. 

Невже й у цьому світі так? 

Чоловік усьому навчить. Все пояснить. Або тут краще варіант: спідницю на голову й не відсвічуй, а потім можеш поридати у ванній? Як ми сміялися в школі, коли читали це з дівчатами. І як давно це було... 

В іншому житті. Безтурботному та яскравому.

– Книги розумні читала, – кидаю, підводячись, з неприкритим жалем виринаючи в сіру дійсність буднів. 

Як не жени, а буденність все одно тебе наздожене. Ех, а так добре все починалося…

– Ти вмієш читати? – тягне руку, хапаючи мене за передпліччя.

– Обережніше, браслет!

– Що браслет? – його долоня лягає трохи нижче за злощасний браслет.

– Він повинен тебе подряпати та послабити. А стража добити.

– Навіщо ти мені це кажеш?

– А чому б і ні? – знизую плечима, звільняючи руку з м'якого захоплення.

– Може тому, що тебе покарають, якщо ти цього не зробиш?

– Сумніваюся, що мене залишать живою, якщо я це зроблю, – зауважую філософськи.

Розпоряджатися долею сторонньої, жодного разу ні баченої мною людини легко. Якби це було справді моє життя, я б сумнівалася, мучилася вибором. А так... 

Може, тому я тут?

– Що таке арі?

– Тебе справді виростили в іншому світі, щоб заховати від імператора?

Наші погляди схрещуються і повітря згущується, іскриться в очікуванні відповіді. Качаю головою, відганяючи ману.

– До чого ці питання?

Чоловік, плавно перетікаючи, підіймається з ліжка. Встає, знову нависаючи наді мною непорушною скелею гранітних м’язів.

– Ти ж знаєш, що, якщо не виконаєш наказ тебе завтра стратять?

– Який з..?

– А їх багато?

– Нескінченно. В житті ще не отримувала стільки наказів. І якщо у мене немає шансу зустріти завтрашній захід сонця, то може подаруєш мені незабутній світанок? – посміхаюся трохи глузливо і чекаю, прикусивши губу й затамувавши подих.

– Тобі так хочеться? – цікавиться ліниво з усмішкою хижака на вустах. І нехай виглядає байдужим, але очі не брешуть – він хоче того ж.

– Цілком, – не даючи собі змоги передумати, випалюю я.

Дракон нахиляється до мене. Замислено вдивляється в моє обличчя:

– Я хочу тебе, Єво. Дракон той взагалі біснується всередині, відчувши, як відгукується арі. Але я нічого не можу запропонувати тобі. Я не зможу захистити тебе. Тобі доведеться власноруч розбиратися з наслідками. Хай би якими вони були.

– Хіба я прошу? – Його слова колють голкою, але ніяк не впливають на ухвалене рішення. – Мені не звикати самої долати труднощі.

– Ти гідна більшого…

– Нічого більшого. Лише ця ніч. А ранок... Він може й не настати.

– О, повір, він настане. Невідворотній у своїй безвиході.

– Ну і нехай, – відмахуюсь, роблячи крок уперед.

І обхопивши руками широкі плечі, вдихнувши дивовижний аромат, прошу:

– Досить розмов, драконе. Краще поцілуй. Дозволь відчути себе живою. 

– Ріон, – шепоче він, нарешті, накриваючи мої губи своїми.

Здається, я чекала на це вічність.