Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Сиджу. Медитую, дивлячись на тиху водну гладь. Після риби хочеться пити. Тільки води нема. Якщо не рахувати озера.

Дракон ліниво розвалився на березі. Дивиться на мене ситими очима, як кіт за улюбленою іграшковою мишкою.

Вже тричі я підходила до нього і заглядала у вічі. Тільки нічого й тим більше нікого там не бачила. І як перетворити цього звіра на принца? Змусити, як братика Іванчика через голову перестрибнути? Чи поцілувати?

Вирішивши, що поцілунок універсальний засіб, я все ж швиденько цмокнула дракона в ніс. Приголомшена в здивуванні морда була настільки кумедною, що я насилу стримала смішок.

Дракон пирхнув. І підставив ніс, витягнувши губи в трубочку. Зовсім по чоловічому..

– Це за рибу, – миттєво зорієнтувавшись, пояснила свій порив, легенько усуваючи  нахабну морду. 

Гарячий язик обслинив обличчя. А за пару хвилин (коли я посилено стирала наслідки драконячої любові) до моїх ніг впала ще одна рибина. Довелося знову цілувати холодний ніс і чемно відмовлятися від підношення.

І коли дракон ображено забурчав, ведена поривом, почухала випнуті надбрів'я. Дракону це сподобалося – його довге тіло здригнулося, крила зашаруділи, а хвіст замітався, як у задоволеного життям пса, що побачив господаря. Звір, він і в іншому світі звір. І зробити його людиною мені навряд чи вдасться. Он як жадібно хлище воду прямо з озера, зовсім не замислюючись про її чистоту.

Пересохле горло мучить безжальна спрага і я, зітхнувши, повертаюся до майже гамлетівського: «Пити чи не пити?». І якщо ще кілька годин тому аргументів щодо «не пити» було достатньо, то зараз їх повільно починали переважувати аргументи «пити». І це тільки питання часу, коли я наплюю на умовності та знання щодо санітарії й по-звірячому хлебтатиму воду з калюжі.

– Дивлюсь, ти навіть дракону не до смаку? – висмикує з роздумів чоловічий голос.

Обертаюся навмисне повільно – бачити вчорашнього стража не хочеться.

– Чого прийшов?

– Ось!

У мене летить щось важке, металічним блиском виблискуючи у слабкому світлі. Попереджувально гарчить дракон, що уважно стежить за кожним моїм рухом.

– Що це? – не поспішаю підіймати  посудину, яка впала до ніг і віддалено нагадує чийсь величезний ріг.

– Вода, – кидає сторож, відходячи від ґрат.

– Дякую!

Мій тихий подячний шепіт приводить його в шаленство.

– Не смій! Я б тобі, навіть якби благала, повзаючи на колінах, води не подав! Через таких, як ти… – він не домовляє, зневажливо і гірко відмахується від мене, ніби його змусили зробити щось не лише проти його волі, принципів, а піти всупереч усьому тому, що він знає і любить. І сам цей факт викликає у нього мерзотність. Ну і я разом з цим. 

– Тоді навіщо приніс? – посміхаюся, з рогом у руках роблячи крок до ґрат.

Дракон  зацікавлено здіймає голову.

– Він наказав! – сторож свердлить мене допитливим поглядом: – І що він у тобі знайшов? – бурмоче ледве чутно, віддаляючись від моєї камери. – Навіть арі й той з куций ніс. Абищиця. На мізинчик. 

Знизую плечима. Мені б ще зрозуміти хто цей загадковий він. Імператор змилостивився? Вчора вбити був готовий, а сьогодні пожалів – води подав. А їжу не прислав. Голодом вирішив заморити? Але тут озеро і риба…

– Дивно…

Роблю жадібний ковток. Дракон також не зводить з мене уважного погляду. Незручно.

– Хочеш? – пропоную від щирого серця.

Той пирхає і багатозначно дивиться на озеро.

– Ясно-ясно. У тебе є… А що таке арі не скажеш? – несподівано для себе цікавлюся я.

Все ж таки місцева вода творить зі мною дивовижну річ. Інакше як пояснити, що я випалюю все, що спадає на думку, не встигнувши обміркувати?

– А це точно вода? – цікавлюся у дракона.

Той хмикає, заплющуючи очі. Моргає?

– Дивна якась.

Дракон згідно киває.

Заглядаю в ріг, ніби там у темних глибинах можна знайти відповідь на всі запитання. Звір зневажливо пирхає.

– Краще б поговорив зі мною, як учора, – зітхаю засмучено, знову заглядаючи у темні, як мокрий асфальт, очі.

Він дивиться здивовано, ніби зовсім не розуміє, про що я говорю.

– Мені, між іншим, через тебе дістається, – тицяю пальцем у величезну грудину. – Ти поселення від якихось там монстрів не врятував, а винна у всьому я!

Гострокінцеві вуха винувато ринуть до величезної лускатої голови, передня лапа зніяковіло закриває очі.

– І скільки мені тут із тобою сидіти? Мені ж рятувати всіх треба! І одну матір, і іншу. Уявляєш, у мене дві матері? – я підходжу і сідаю на лапу дракону, спиною притуляючись до його тільця. – Цілих дві... І обидві загинуть, якщо я нічого не зроблю... І мене дві... Одна була тут. Друга росла в іншому світі. А тепер залишилася лише одна. Як таке можливо? Це ж ні на яку голову не налазить... І це арі… Що це взагалі таке?

Дракон мовчить. Зігріває гарячим диханням спину. Іноді торкається її у легкій ласці, ніби погладжує.

– Ти гарний, – у пориві незрозумілої радості обіймаю величезну голову. – Якби ти був чоловіком, я б точно в тебе закохалася, – зітхаю.

Дракон пирхає, звільняючись із моїх рук. Дивиться докірливо.

– Так-так, знаю я. Закохуватися в тебе мені не можна. Ніч, син – все дотримуючись вашої стандартної схеми. Може, все ж таки станеш людиною, поки не пізно?

Хитає головою.

– Не можеш? Імператора треба звати? Так?

Звір знову пирхає. Не зрозуміло.

– То звати? Чи не звати? – Заперечно хитає головою. – А з тобою що накажеш робити? – приречено питаю, розуміючи, що застрягла. – Чекати вищого імператорського зволення? – підіймаю ріг, роблячи ще один ковток. – І все ж таки вона дивна.

Дракон не заперечує. Ліниво прикриває очі, вкладаючи голову біля мене. І очі такі великі й так близько. Я знову дивлюся в них. Довго, не моргаючи. І… нічого. Звичайні собі очі! Стурбовані. Сповнені добротою і відданістю. Але звичайні... Звірині.

Знову наснилося? Якось забагато снів. 

 

***

Щоб якось себе зайняти, приймаюся за дослідження печери. Світло неяскраве, сіре, ллється зі стін – жодного джерела. Стеля губиться у висоті – темна, бездонно-чорна. Сталагміти – величезні, гострі, вигнуті, як широкі щаблі, тікають у висоту. Темні та шорсткі. Шорсткий звук, з яким розбігаються печерні перли під ногами, втаює мох, що густо обліпив основу.

Трава біля підніжжя – соковита, густа, висока, попри нестачу світла. Декілька невисоких чагарників. Білі й жовті латаття в невеликій заводі. І все це якесь монументальне, ґрунтовне, споконвічне. Давнє.

Кілька разів безцільно обходжу печеру... Пара зарубин біля ланцюга, ніби хтось колупав убитий у стіну гак, а потім кинув цю марну витівку. Вузьке відгалуження, те саме в яке я пірнула вночі. І більше нічого… 

Дракон тихо гарчить, варто мені заринути в ущелину. 

– Я ненадовго, – шепочу заспокійливе, визираючи з неї. Звір неспокійно підходить, стежить наче за улюбленим дитятком. Зітхаю, переступаючи з ноги на ногу. – Мені треба… 

Фиркає, трохи киваючи головою. І я раптом виразно розумію – мене відпустили. Ненадовго. І краще мені цим дозволом не зловживати. Хмикаю. Теж мені наглядач! 

Відгалуження закінчується глухим кутом. Саме тут я зустріла незнайомця. Але як він прийшов? Повертаюся на місці, обмацуючи кам'яні стіни. Непроникні. Непробивні. Холодні. Як? Ходить через стіни? Сміюся від цього безглуздого припущення. В голові несподівано проноситься думка про живі стіни. А що якщо… 

Шарю по стіні руками, десь повинен бути потайний хід. Що за підземелля без таємних коридорів? 

За спиною схвильовано гарчить дракон. 

Кладу руку на стіну, прислухаюся до своїх відчуттів… І нічого… 

Дракон уже гиркає. Стукає голосно ланцюгом. 

Зітхаю. Що це за нервове створення? Але робити нічого, доведеться повертатися, поки він не записав мене у вороги, зрадники й не розніс усю печеру у спробах прорватися. 

– Ти чого? – рветься з грудей обурення. – Дівчата вони такі... Носик припудрити, брівки підправити, а ти мені й п'яти хвилин не дав. 

Він дивиться на мене докірливо. 

"Заливаєш?" – читається у його очах. 

Зітхаю: 

– Для дракона ти надто розумний, – задоволено пирхає, цілком згодний з оцінками. Легенько киває головою. – А для людини надто дурний. Ось що мені з тобою робити накажеш? 

Він трохи відсувається, і я бачу рибину на величезному листі латаття, ніби хтось накрив імпровізований стіл. 

– Як? – короткий вигук розбивається об стіну мовчання. 

Дракон просто відходить на своє улюблене містечко на березі озера. Стежить, не зводячи  хитрих темно-сірих очей, злегка прикритими повіками. 

Їм. Мовчки. Під цим пильним поглядом. Думала, шмат у горло не полізе, але риба смачна. 

– Якби ти був чоловіком, ціни б тобі не було, – зізнаюся, облизуючи пальці: – Уважний, дбайливий, добрий, – дракон глузливо пирхає. – Я навіть закохалася б. Напевно. 

Качає головою, закочуючи очі. Боки звіра тремтять, а всередині народжується бурхливе бурчання. Звук виходить з тонким струмком диму. 

– Смієшся? І що я смішного сказала? – цікавлюсь скривджено, підходячи ближче. 

Він штовхає мене в спину на берег озерця, і я бачу наше віддзеркалення у водній гладіні – мене і голову дракона розміром з мене. 

– І що ти хочеш цим сказати? – Обертаюся.

 Він знову мене штовхає головою – дивись. Вдивляюсь у темну глибину… і нічого не бачу. 

Дракон пирхає. Пхає мене в спину. Раптом лечу у воду під гучний заливистий нелюдський сміх. 

Швидко виринаю. Відпльовуюсь. Але помітивши, пустотливі очі негідника, вирішую його налякати й, змахнувши руками, падаю у воду. Пірнаю, відпливаючи якомога далі від місця падіння. Причаївшись, рахую про себе. Після ста можна буде виринати. 

Рев пораненого звіра… Величезна хвиля збиває з рахунку, закручує у вир…

 Болючий стогін. Відчайдушний помах. Вириваюсь із товщі води. Відпльовуюсь ... 

Мене кружляє у хороводі. Голова бовтається. А потім на мене гарчать, обпалюючи гарячим подихом. На грудну клітку лягає величезний палець трохи натискає. 

– Та жива я. Жива. Пожартувала, – зізнаюся, відкидаючи з обличчя мокре волосся. 

Переляк у сірих очах змінюється розгубленістю, докором. 

Дракон пирхає і відвертається. Відходить від мене, падаючи на уподобаний камінь. Вперше за день – спиною до мене. І дивиться не на мене, а на водну гладь, якою розбігаються ліниві баранчики. 

Почуваюсь винною. 

– Пробач, – бурмочу прохально. 

Але дракон не повертається, тільки хвіст роздратовано ляскає мені у відповідь.

З грудей виривається незграбний смішок, більше схожий на каркання ворони. Ображена моська дракона повертається до мене, дивиться зверхньо, ​​а мені від цього його погляду ще більше сміятися хочеться.

– Образився? – підбираюсь ближче до дракона. Запобігливо заглядаю в очі: – Ти чого? Жартів не розумієш?

Дракон пирхає. Закочує очі, опускаючи важкі повіки.

– Ну пробач. Хочеш, почухаю? – пробігаю пальцями надбрів'ям.

Хитрун змінювати гнів на милість не поспішає, лежить насолоджуючись ласкою. Тішиться, підставляючись під мої руки. Жмуриться від задоволення, як кіт, що об'ївся сметани.

– Прощена?

Звір хмикає. Величезний язик легенько тикається мені в щоку. Тру рукою зволожену шкіру.

– Ти зовсім не схожий на нього, – бурмочу я, перебираючи лусочки. Нехай у мене й не було особливо часу, щоб розглянути дракона, який боровся за мене, але відчуття, що дракона підмінили не залишало мене з учорашнього вечора. Хоча сон за участю примарного чоловіка і збив мене трохи з пантелику. Але цілий день спостережень лише зміцнив мою підозру, перетворюючи її на впевненість. І останній випадок тому підтвердження.

– Ти ж не він? – обхоплюю двома руками величезну морду, змушуючи дивитися мені у вічі.

Дракон повільно опускає важкі повіки, підтверджує.

– Тоді навіщо це все?

Тяжке зітхання. Погляд, як на недолугу. 

– Не дивись так. Я справді не розумію.

 Але пояснювати щось мені ніхто не збирається. Пхає головою, і я з гучним криком плюхаюсь у воду. 

Виринаю, по-собачому обтрушуючись від води. 

– Ах так! 

Розкритими долонями, що є сил ударяю по водяній поверхні. Тони води рівним стовпом здіймаються вгору. Завмирають високо над моєю головою. Перелякані рибки метушаться серед коралів та водоростей на раптово пересохлому дні, намагаючись ухопити хоч крапельку води. 

Мить.... І тони води обвалюються донизу. На вражену мене і здивованого дракона. Сильні струмені збивають мене з ніг. Посилено борюся зі стихією, що несподівано розгнівалася. 

Доки міцні пальці не схоплюють моє тільце і не витягують мене на поверхню... Відпльовуюсь, притискаючись до лускатого боку. 

– Що це було? 

Дракон лише пирхає, струшуючи з себе краплі.

 

 

***

Ріон прокреслив кігтями борозну, малюючи криваву руну на чорному граніті. Простягаючи долоню, струсив крапельки крові на підлогу. Стіна оповилася імлою, темрява потяглася до пальців, відкриваючи приховане – дівчину та дракона.

Відстебнув зброю, прибираючи її на підставку. День видався довгим та важким. Виспатися минулої ночі знову не вдалося.

Лорд розім'яв шию, намагаючись підбадьоритися. Дві години сну за кілька діб мало навіть для нього. А агри й не думали зупинятися, атакували знову і знову, змітаючи поселення. Якби він міг обернутися... 

Ріон торкнувся ліяра, що стримував оборот – йому, можна сказати, пощастило – решта під владою ліярів перетворювалася на драконів, він же залишався людиною.

Лорд пальцями пробіг по прозорій стіні, змальовуючи нечіткий контур маленької фігурки. Наразі дівчина була так далеко, що здавалася іграшкою в його руках.

– Вона здогадалася?

Ріон заперечливо хитнув головою, обертаючись до свого імператора.

– Ні.

Той криво посміхнувся, беручи до рук розкидані по столу папери. У кабінеті свого таємного радника Йоель Перший Преславний відчував себе не гостем, а повноправним господарем.

– Погано.

Лорд лише пересмикнув плечима, краєм ока продовжуючи стежити за дівчиною, що пустувала з драконом.

– Тобі не здається, що настав час припинити цю гру і зробити їй спадкоємця?

 Йоель підійшов, зупинився поряд з Ріоном, у всі очі задивившись на дівчину. І тому відразу захотілося прибрати зображення, приховати обліплену мокрою сукнею привабливу фігурку і цю чарівну посмішку, що мала призначатись йому.

– Вона пручається поклику, – кинув Ріон, відганяючи від себе недоречні ревнощі.

– І ти не можеш з нею впоратися? – скептично хмикнув імператор.

– Чому ж... Можу... Але ж без її згоди та бажання, дракон не народиться.

– Одна морока з цим бажанням, – Йоель поплескав радника по  і, кинувши останній погляд на щуплу дівчину, відійшов від стіни. – Я навіть тобі співчуваю, Ріоне. У мене на таку б не встав. Дошка – дві пипки.... 

Загострені вилиці Ріона напружились аж жовна видерлись. Долоні мимоволі стиснулися в кулаки, і він насилу втримався, щоб не заїхати по царській фізіономії Його Величності.

– Жерці щось підозрюють. Настав час покінчити з цим фарсом. Поспішай, – на секунду затримавшись на порозі, віддав категоричний наказ імператор.

– Буде виконано, Ваша Величність, – поблажливо погодився Ріон, схиляючись у поклоні.

Грюкнули двері. Ріон ще раз глянув на дівчину, провів рукою по її силуету і похитав головою. І як імператор не роздивився її краси? Втім, воно й на краще. Інакше б давно зажадав її собі.

Він узяв папери, що привернули увагу імператора. Швидко пробіг поглядом і полегшено видихнув, нічого цікавого – скромне прощення якогось нескромного лорда про надання йому обраниці з арі.

Лорд відкинувся в кріслі, стомлено прикриваючи очі. Колись, дуже давно у їхньому світі були лише дракони – могутні та сильні підкорювачі світу. Але одного разу один дракон захотів дружину іншого... Так народився перший дракон, що не мав другої іпостасі...

Ріон усміхнувся. Хто б не був той розумник, що наплів з три короби про необхідність жіночої згоди та бажання, але він був йому зараз вдячний. Інакше імператор давно змусив би  його скористатися правом, зламавши дівчинку. А Ріон не хотів її ламати. І щоб вона ненавиділа його, також не хотів. А вона зненавидить, не треба бути семи п'ядей у лобі, щоб це зрозуміти.

 – Знати б ще, що треба зробити, щоб ти прийшла до мене сама, за власним бажанням.

Він глянув на дракона, якому дівчина самозабутньо чухала надбрів'я і ледве стримав ревнивий рик. Хотів би він зараз опинитись на його місці. Але  ніхто не має дізнатися його таємницю. Досить і імператора.

Ріон звично торкнувся шкіряного нашийника на шиї. Незабаром. Незабаром він позбудеться його. І тоді…

Лорд хитнув головою, відганяючи порожні мрії. Вкрадливо примружився. План, ще невиразний, але вже вражаючий, тепер вимальовувався не тільки перед внутрішнім поглядом, а вже на всю стукав у двері. І основною винуватицею у його здійснення була Нора. Потрібно буде подякувати неприємній старій після його здійснення. Якщо, звичайно, вона муром не стане на захист сина.