Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Прокидаюся від тихого сопіння поруч. Скільки спала? Не знаю. За відчуттями тільки заплющила очі – втома нікуди не поділася.

Навколо так само темно. Думок у голові багато. Різних. Вони поспішають, перекрикують, перебивають одна одну, привертаючи увагу, як зграйка школярів на перерві. І за цим шумом десь на підкірці свідомості відчайдушно шкребеться – я щось упускаю, щось дуже важливе.

Тихо зітхає дракон, відволікаючи від міркувань. Я вже встигла відвикнути від того, що поряд хтось є. І цей заспокійливий звук, тихе бурмотіння, не заколисує, а навпаки повертає до спогадів. До порожньої квартири, де жодного разу не звучав чужий голос. Я навіть ноутбук жодного разу не ввімкнула, немов остерігалася, що він прожене тихий сміх брата. І сумку не розібрала. Спала напіводягнена на самонадувному матраці, який одного разу жбурнув у куток Андрій. Того дня мама просила його не повертатися вночі слизькою від дощу дорогою, а переночувати в місті. І брат зупинився в моїй новенькій квартирі з голими стінами… А потім так і не забрав речі. А я так і не купила меблі… 

Нащо? Якщо всі ці речі не здатні повернути мені тих, кого я втратила… 

Згадка про сім’ю звично оселилася в голові, але в цей раз без болю та жалю. Вперше з того фатального дня, я знала, що робити. І я як той втоплениць хапалася за соломинку.

Хоча… Чому соломинку? Ось і дракон вже є. Залишилось тільки родити йому сина. Одна халепа – обернутися у людину не може і не зможе без веління імператора. В усякому разі так я зрозуміла слова Нори. 

І що з цим робити? Як там у казках зачаклованих в монстрів принців в людей перетворюють? Поцілунком та чистим коханням? Поцілунок вже був. А ось закохуватися я якось не збиралася. Такий собі порятунок вийде – пів серця тут, пів серця там… 

Та й у кого? В дракона? Взагалі не розумію, як у тих казках дівчата закохувались. Я одного разу спробувала. Більше цей досвід повторювати не бажаю. Досить!

З сумнівом дивлюся на неабияку лапу, що відгороджує мене від усього світу. 

Ні… Не зможу. Хіба що у чоловіка, обличчя якого я жодного разу не бачила. 

Від думок в голові лежати не сила. Ворушусь, намагаючись вибратися. Звір реагує тихим заспокійливим мурчанням. Навіть притискає мене до себе – зовсім по-чоловічому. 

Мурчання дивне: довге гуркітливе, з тихим жалібним відголоссям, ніби хтось малий підспівує, копіює. Від цього звуку у грудях немов вогник загоряється теплий і лагідний. 

Обережно, щоб не розбурхати дракона, вислизаю із затишку громіздкого тіла. 

В печері темно. Мені б хоч якийсь ліхтарик. Але де ж його взяти в цих підземеллях?

Волога земля холодить босі стопи. Камінці впиваються гострими гранями. Щоб не заблукати, торкаюся стіни рукою. Ніколи ще похід в туалет не був настільки складним. 

Вже повертаючись, чую тихий дзвін. Зупиняюсь, прислуховуючись. Тиша навколо. Почулося? 

Роблю крок. І знову цей звук. Прислухаюсь… І нічого…

Хитаю головою. Тільки галюцинацій мені не вистачає. Торкаюся стіни, роблю обережний крок. І знову звук наче дзинчить кришталь. І стіна під рукою вібрує наче жива…

 

– Що ви тут робите? – голос оксамитовий, вкрадливий, повний гуркотливих ноток і ретельно контрольованої злості важким вантажем лягає на плечі. – Я ж просив вас триматися якомога далі!

Обертаюся навмисне повільно. 

– Коли? – горло пересохло і моє питання більше схоже на нерозбірливе каркання. 

У темряві я не бачу його обличчя. Але цей голос, подібний до шторму, що лютує серед первозданних скель і весело глузує зі слабких людців... Голос, який хотілося слухати, завертаючись у нього, як у ковдру, я впізнала відразу. Такий голос міг належати лише одному з моїх недавніх знайомих. 

– Усього кілька годин тому. Навіть доба ще не минула. Зізнаюся, я сподівався, що чутки про обраниць арі перебільшені. Але бачу, що ні… – він посміхається, клацанням пальців запалює неяскраве світло. 

Зараз він був іншим. У чорній формі, схожій на військову – жорсткий мундир до середини стегна, з високим рядом ґудзиків під горло, штани прямого крою, заправлені у високі чоботи. Руків'я клинка стирчить на поясі. Плечі розправлені, руки складені за спиною. Темне волосся трохи завивається, скуйовджене нетерплячою рукою. Хотілося пригладити… Але неприхована зневага у темно-сірих очах не залишала мені шансу. 

– Повертайтеся до себе, леді, – втомлено зітхнувши, наказує він. 

Саме наказує. І в мене навіть не виникає бажання заперечити. Немов цуценя, що нашкодило, роблю крок убік. Тільки хвостом не виляю. Думка протвережує. 

Стиснувши до хрускоту зуби, вперто підіймаю підборіддя:

– З чого б це? 

Якийсь час ми мовчки розглядаємо один одного. Уважно. Очі в очі. Крапля холодного поту стікає спиною, видаючи мою напругу. 

– Я уявляв вас інакше, – звучить презирливо.

 – І якою? – вдається видавити мені. 

Він знизує плечима:

 – Старше, розумніше… 

Легковажно посміхаюся, відчуваючи себе канатохідцем над Великим Каньйоном – невірний крок і прірва. 

– Для обраниці арі я цілком доросла. 

– Ну так. Вас же вирощують не для цього, – сухо погоджується хлопець. 

І що я маю на це відповісти? 

– Так ... важка доля ... 

– Важка? – він так швидко виявляється поруч, що я злякано сіпаю назад і завмираю, спиною відчувши стіну. 

Тук… Тук… Ззаду мене щось пульсує, рахуючи секунди. Чи це моє серце метушиться загнаним вовком? Вистукує. 

І очі, сірі, як жива ртуть, так близько навпроти, що я бачу павутинку блакитних ліній навколо райдужної оболонки. Моторошно втомлені й страшенно злі очі. Від бажання втекти тремтять коліна. Але я не зможу, оточена з обох боків його руками. У мене немає жодного шансу! І тому я просто дивлюся йому в обличчя, намагаючись не панікувати. 

– Важка? Ви смієте називати своє життя важким? 

Прикушую щоку. Здається, я ляпнула щось не те. У нього теж родичі загинули, бо я дракону не дала? 

– Я не хотіла вас злити... 

– Злити? О, ви не розлютили мене, леді, – примружується чоловік, нахиляючись до мене ближче. Так, що я відчула запах ментолу та шоколаду від його губ. 

Знайомий запах! 

Трясу головою. 

– Я просто в люті! – майже ласкаво промовив він, пальцями торкнувшись моєї щоки. 

Ковтаю. Боже, я влипла. І як мене це вдалося? Чоловік відсторонився. Зробив крок назад і завмер, заклавши руки за спину. В очах ще хлюпала лють, але вже приборкана.

 – Ідіть до себе, леді. І тримайтеся якомога далі від печер. 

Дивлюсь приголомшено. Та хто ти такий? 

– Я б із задоволенням... Тільки милістю імператора вашого я вже в себе, – щиро зізнаюся я. 

– Вашого? 

Він морщиться. 

Закочую очі. 

– Я свого іншим уявляла. 

– І яким же? – Зацікавлено підіймає брови мій співрозмовник. 

– Чемним, справедливим… – випалюю чергові фрази. 

– Можете не продовжувати, леді, – перериває він мене безцеремонним помахом руки. – Мені це не цікаво. 

– Тоді навіщо питали? – здивовано знизую плечима, не розуміючи цих перепадів його настрою. 

– Думав, щось розумне почую, а не це романтичне марення...

Чомусь ці слова образили мене, переповнивши чашу мого терпіння. За ці пару хвилин мене вже кілька раз встигли принизити. 

– Та пішов ти! – гаркаю я, розвертаючись у бік виходу. – Рада була допомогти у самоствердженні. 

Агресія всередині спалює всі бар'єри. Дістав! У мене тут дракон зачарований уваги потребує, а мені тут за п'ять хвилин  мозок виносять. Та й хто? Раб! Про якого ніхто не чув!

 

***

Запал злості згас майже миттєво, досить було відійти трохи далі від чоловіка. Зникло і відчуття безтурботності та безпеки. Стало страшно. Тут і там бачилися величезні павуки, що плели свої сіті в очікуванні тендітної мене. І вся моя увага була спрямована на те, щоб дивитися під ноги й затримувати подих. 

Дракон вже не спав. Неспокійно тупцював по сірій у ранкових сутінках печері. Іноді застигав, принюхувався, невдоволено пирхав, трясучи головою, наче шукав щось. Або точніше когось. Мене? 

Нерішуче зупиняюсь, дивлячись на цю величезну міць. Кого ти там хотіла обернути у чоловіка, Єво? Звір зупинився. Завмер, до чогось прислухаючись. Повів носом, пробуючи повітря. 

В моїх грудях судомно стукає серце, з губ зривається переляканий схлип. 

Обертаюся назад – з незнайомцем було безпечніше. Він хоч і лякав, але не так. Та й людина… Качаю головою із сумнівом – люди інколи небезпечніші за звірів… 

Миттєвість. І дракон виявляється поряд. Обпалює своїм жарким подихом. Величезний палець тягнеться до мене. 

Машинально забиваюсь углиб ущелини, що дарує притулок. Почуваюся тарганом, що забився під плінтус. 

Зле шипіння. Металевий скрегіт. Удар хвоста кришить кам'яну стіну. Долоня, така схожа на людську, виколупує мене, як горіх зі шкаралупи. 

У голові набатом стукає: 

«Ну от і все! Дострибалася!». 

З невідворотною неминучістю пальці розміром з мене стуляються навколо мого тільця… Повільно… Дбайливо… Дракон підносить мене до своїх очей. Гарчить грізно. Фиркає, гидливо морщачи ніс. І, зробивши пару кроків, з головою занурює мене в озеро. Холодно. Від несподіванки захлинаюся водою. Вириваюся панічно… Стукаю кулачками по товстих пальцях… Намагаючись вибратися. Та куди там! 

Він витягає мене з води, струшує, дозволяючи зробити жадібний вдих. І знову занурюється з головою… Полоще ретельно і жваво, як єнот-полоскун спійману здобич. Перед тим, як її з'їсти ... Подумаєш, чепурун який! З'їв би вже й усіх діл! Немов почувши ці мої думки, дракон підносить мене до своєї величезної пащі. Роззявляє... 

Я йому на один зуб! Гурман дідьків! 

Крапля поту, неприродно гаряча в порівнянні з крижаною водою, гидко стікає по обличчю. Мокра тканина липне до тіла... Тремчу... Чи то від жаху, чи то від холоду. 

Звір пирхає, обдаючи моє кволе тільце теплим повітрям. Зігріває, як фен. Обережно подушечкою пальця з гострим кігтем проводить по моїх плечах, розганяючи сироти. Їх стає ще більше! Нестерпно! З'їв би вже! 

Дракон знову пирхає і відпускає мене на суху підстилку. 

– Не їстимеш? 

Розглядає мене з інтересом ентомолога, який вирішив вивчати мураху у природних умовах. Фиркає невдоволено і відходить від мене. 

І знову цей бридкий металевий скрегіт… Товстий ланцюг тягнеться за драконом. Кайдани... Вони сковують, і звір шкутильгає, сильно завалюючись на праву ногу. 

Я немов відчуваю його біль... Звір ховається під водою, а я задумливо дивлюся, як натягується ланцюг. Крюк сіпається, але так і залишається намертво вбитим у стіну. Бах… На земляну підлогу до моїх ніг плюхається срібляста рибина. Велика, розміром з акулу. Підстрибує, невдоволено стукаючи хвостом. Безпорадно відкриває рота, гострі зуби готові встромитися в тіло необережного рибалки, але, на її жаль, поряд нікого немає. Хижак, спійманий більшим хижаком...

Поруч падає ще одна. Та ще... 

Нарешті, з води з'являється і величезна шипаста голова дракона. Вуха, що зазвичай стирчать, трохи пригнуті. Очі напружено дивляться на мене. Боявся, що втечу? Обертаюся на ущелину. Вона так близько. Я навіть не подумала! Хоча куди мені тікати? В цьому світі я як те кошеня, викинуте з теплого будиночка у безжальний ліс. 

Дракон діловито підчепив головою рибину, що встигла дострибати до берега озерця. Підкинув її в повітря і, роззявивши величезну пащу, проковтнув. Навіть кістками та лускою не подавився!

Шлунок голодно забурчав. Звір зацікавлено дивиться на мене, зригує повітря. Піддягає лапою меншу рибку і підштовхує до мене. Ковтаю слину, що стала клубком в горлі. 

– Дякую. Я таке не їм. 

Він дивиться на мене впритул. Підсуває пальцем ще живу рибину. Зітхаю: 

– Суші – це добре. А ножа в тебе нема? 

Бачили розгубленого дракона? Я також раніше не бачила! Проте тепер витріщилась на всі очі. Ще мить і він почеше пальцем маківку, намагаючись розв'язати мою проблему. 

– Не хвилюйся, розберемося, – відмахуюсь, перебираючи в пам'яті всі знайомі мені способи приготування риби в похідних умовах. На жаль, нічого доречного не пригадується.

Зате дракон усе вирішив за мене. Гаряче дихання, гострий кіготь і наколотий на його кінчику шматочок білого м'яса наполегливо притикається до моїх губ. 

– Я… 

Це було необачно. Тому, що шматочок відразу виявляється засунутий у роззявлений рот. Перше бажання – виплюнути бяку. Але дракон дивиться так наполегливо, уважно. Ще образиться. Заплющую очі, слухняно пережовуючи... 

– Сма...шно, – шепочу з повним ротом. 

Риба і справді смачна, і зовсім не сира. Не знаю, як моєму візаві це вдалося, але він її приготував! Чи вона тут уся така на смак? Навіть, сира? 

Дракон задоволено пирхає і підсовує рибину до мене ближче. А сам береться за іншу, ще живу.