Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Наче по команді, керовані цікавістю, придворні подивилися на багряного лорда де Тайра.

Колись у часи безтурботного, босоногого дитинства, ми з братом бігали на ставок, дивитись на те, як роздмухуються жаби, хизуючись перед суперником. Ось і зараз лорд Тайр був схожий на величезного бородавчастого жаба, готового луснути від люті, що охопила його.

З усмішкою знизую плечима і салюту лорду кубком. Власна відчайдушність трохи бентежить. Осаджую себе – не можна розслаблятися. Тут немає друзів. А вороги… Їх достатньо. Якщо не забагато.

Потилицю свербить від чужого уважного погляду. Усередині невдоволено скручується шлунок. Пече, наче сьорбнула чогось міцного.

Упускаю відповідь лорда. Гості про щось перемовляються, залишені самі по собі. Я буквально відчуваю, як стежить за кожним моїм жестом імператор. Наглядає, підстерігаючи здобич.

У голові туман. Тіло горить, охоплене жаром. Ноги під столом німіють. Верчу стопи, повертаючи чутливість.

Отруїли? Знову? Гаразд, технічно, вперше, я сама себе отруїла. Копирсаюся в тарілці, не наважуючись щось їсти.

Чому я майже не пам'ятаю того вечора? Тільки поцілунок. Навіть обличчя чоловіка в пам'яті не залишилося, ніби цілувалася з невидимкою. І спогади якісь змащені. Як той сон, що розвіюється на світанку.

Нестерпно хочеться пити. Тягну руку до кубка. Погляд сталевий, застерігає. Обпалює, змушуючи смикнути руку. Він сидить на іншому кінці столу. Нахиляється, посміхаючись до сусідки. Я не одразу впізнаю в ньому персонаж моїх снів. Качаю головою. Бути не може! Дівчина поряд із ним щось говорить, і він чемно киває.

– Ховайте погляд. Не провокуйте імператора, – шепоче слуга, вдаючи, що наповнює мій кубок. Швидкоплинний дотик, залишає в моїй долоні невелику кульку.

Гублюся, а коли за мить приходжу до тями, хлопця вже й слід зник. Тільки кулька пече, як недоречна шпаргалка на іспиті.

– Про що замислилися, Шаріз?

Увага імператора струмом б'є по оголених нервах. Думки і без цього стривожені, плутаються ще сильніше.

– Що я тут роблю?

Чомусь це питання здається найбезпечнішим з тих відповідей, що пурхають в моїй голові.

Підіймаю голову. Погляд віч-на-віч. Недозволенно! Не відводжу. Хоча зустрічний погляд важкий, зневажливий. Так дивляться на таргана, що заблукав на святковий стіл, вирішуючи, роздавити відразу або струсити з крихтами, давши пожити ще трохи.

Чоловік невдоволено кривиться. Сильні пальці стискаються довкола виделки. Кісточки загрозливо біліють. Ще трохи залізо зігнеться, переломиться.

Куточок моїх губ нервово смикається в усмішці.

– Вас щось веселить? – роздратовано басить імператор.

І чого обурився питається?

– Де Тайр схожий на жаба, – хитаю головою у бік лорда. 

Спантеличено здригаюся. Рука сіпається, у відчайдушному бажанні закрити рота, не давши собі зморозити чергову дурість. Це що зілля правди? І я випалюю перше, що в голову прийшло?

Виделка в руці імператора хруснула виключно голосно. Не зігнулася – розкололася на дві половинки. Очі чоловіка звузились й потемніли, стали майже чорними. Жовна на вилицях засувалися особливо інтенсивно, обличчя почервоніло, як і обличчя де Тайра кілька хвилин тому.

– Жаба? – шипить нестримно імператор. – Ну, все досить! Бачить Верховний, я хотів по-доброму. Кірран, хочеш її?

Злякано стежу за тим, як ліниво витирає руки та відкидає використану серветку чоловік навпроти. Відкидається на тверду спинку кам'яного крісла. Усміхається, підіймаючи кубок.

– Ваша величність? – здивовано злітає нагору темна брова. – Навіщо мені обраниця дракона?

– Шкода... Шаріз тобою зацікавилася. Так уважно задивлялася... Та й ти наче залицявся.  Я навіть подумав... Не має значення... – помах руки. Блиск каменів у кільцях. Імператор задумливо кривиться. – Що ж… Так і бути. Відведіть її платиновому! Зараз же!

– Але ж ви самі наказали забрати. А тепер він… – кидає незнайомий старий і замовкає під застережливим поглядом імператора.

– Звір не прийме її. Роздере, – голос з іншого кінця столу звучить глухо, байдуже.

– Передумав, Кірран?

Чоловік хитає головою. На мить його погляд зустрічається з моїм. Моргає. Кліпає густими чорними віями. Підморгує? Це що знак якийсь?

– Так тому і бути.

Навколо мене виростають стражники. А ці звідки взялися?

– А як же компенсація? – Заїкається лорд де Тайр, поки стражники виводять мене з зали.

– Компенсація? Вам недостатньо того, що ви отримали за Сяйво? Що ж я можу додати. Забули, що полягає за приховування обраниці з арі? Чи мій секретар помилився, і ви повідомили свого імператора, коли купили дівчинку Шеарім, здається? До речі, де ж вона?

Завмираю, прислухаючись.

– Ваша Величність, але ви… тоді були… дитиною… – запинаючись, шепоче розгублений лорд.

– Нуман! – скрикує імператор. – Вас, як регента, повідомили про обраницю Шеарім?

Стражник штовхає мене в спину, квапить.

– І що в тобі такого? Геть не схожа на дівчат з арі. Тих, з дитинства вчать: слово чоловіка – закон. А ти, ніс задрала, хвостом виляєш, – шепоче на вухо, заважаючи дослухати. – В очі дивишся, як рівному.

Зупиняюся, наткнувшись на спину першого стражника.

– Аліхан прав, дівчино. Даремно ти так, – зітхає він. – Ну що вже поробиш? Ти тільки дракону в очі не дивись. Можливо і не розірве.

– Відразу і на шматочки. … З’їсть тебе і полишить його туга, – зловтішає Аліхан.

– Не шугай дівчину, Алі. Їй і так несолодко.

– Несолодко їй…. А як же… Зростала на всьому готовому, рученята білі… Нагодована, вдягнена… Горя не бачила, спину не гнула. І всього то треба було дракона на одну ніч прийняти. Та куди ж там!

Стражник штовхнув мене в спину, так сильно, що я встромилася носом в заковану латами спину велетня попереду. Боляче!

– Потерпи і все минеться, – шепочу, витираючи кров з розбитого носа. – Думаєш, все так просто? Спочатку ніч з незнайомцем, потім дитина, яку ти ніколи не побачиш?

– З тебе ж не убуде! – Аліхан знову мене штовхнув і пройшов уперед, міняючись з велетнем місцями.

– Не сердься на нього, дівчина. Позавчора агри в поселення Аліхана прорвалися. Всіх порішили, доки дракони прийшли. От він і біситься.

– Але до чого тут я?

– Так їх поселення платиновий раніше оберігав, а зараз з глузду з’їхав. Збожеволів, як тебе забрали. Жерця розідрав, їсти відмовляється, на агрів увагу не звертає. Навіть, ліяри не допомагають…

 

 

***

Довго петляємо тунельними коридорами. Гладкі, рівні стіни прикрашені майстерним різьбленням, а стеля губиться в темряві.

З цікавості верчу головою. І іноді, у грі світла та тіні, я розрізняю драконів – милі сценки із простого та щасливого повсякденного життя.

Тунель закінчується масивними, грубо збитими ґратами, недоречними серед цієї ажурної легкості та вишуканої простоти філігранної майстерності.

Скреготять давно незмащені металеві двері, відчиняючись з голодним схлипом.

І раніше, ніж вони встигають відкритися повністю, Аліхан смикає мене, штовхає в чорний зів тунелю. Так несподівано!

Спіткнувшись, падаю навколішки. Мокра багнюка липне до долонь. Смердить гноєм, прілою соломою й чимось немитим, бридким. Морщусь гидливо, стираючи налиплий бруд. А коли обертаюсь, за ґратами вже нікого.

Більше для галочки, штовхаю дверцята – замкнено.

Зітхаю. Не бути тобі розвідником, Єво. Зовсім не вмієш прикидатися. І твій гонор, і гордість, ховати треба, а не демонструвати, виставляючи на показ. Навіть не попрощалися! Думка коле ірраціональною образою, докором. Адже я чомусь вирішила, що велетень мені симпатизує і допоможе в міру своїх сил. Порадою там, поясненням. Дурна ти, Єво. І що тепер робити? Скласти новий план? Шкода, в голові жодної здорової думки.

З гучним "крап" з невидимої стелі зірвалася крапля води. Розвела кола по водній гладіні, в якій відбивалося слабке розсіяне світло смолоскипів.

Тягнуся, обхопити свої плечі руками, але вчасно згадую про багнюку, в якій встигла вимазатися.

Роблю крок у непроглядній темряві. Очі вже встигли трохи відвикнути від яскравого світла смолоскипів, повернувши можливість розрізняти неясні тіні, силуети. Те, що я прийняла за калюжу, виявилося невеликим підземним озером. Теплим, як парне молоко.

Коливаюся всього мить, а потім вирішую: хай буде, що буде. Злодійкувато оглядаюся на усі боки й, нікого не помітивши, стягую сукню – змити з себе всі ці клейкі погляди, що прилипли сильніше бруду.

Вода ще тепліша, ніж здалося рукам. І я, зробивши кілька різких помахів, блаженно розпласталася на спині посеред озера.

Лежу, ліниво ворушу пальцями. Перебираю в пам'яті сьогоднішній день і попередні події. Сміюся над власним рішенням – завагітніти від дракона. Легко сказати! Де тільки знайти цього дракона?

Хоча… Мене ж у лігво до нього притягли? І що? Сидіти та чекати? А якщо він мене з'їсть?

Чомусь думка про те, що я можу стати перекусом для дракона страху не викликає. Лише сміх. Над іграми провидіння. Стільки всього пережити, зробити, перенести й для чого? Щоб дракон зжер і не помітив?

Тихий плескіт. Водяна гладь пішла брижами, наче жива.

Ледве повертаю голову і… завмираю з відритими очима. Десь там, на краю мого погляду, щось ворухнулося. Щось… величезне. І від цього щось розходилося хвилями кола по воді. Від несподіванки йду під воду. 

Виринула і причаїлася приголомшено, не знаючи, що робити – кинутися на берег чи вдавати, що мене тут немає? Поки я міркувала, дорогоцінні секунди протекли, як та вода крізь пальці.

Щось холодне і слизьке торкнулося моєї ноги. Злякано відсахнулася, розвертаючись у бік берега. Декілька швидких гребків... 

У ногу вчепилося щось, обплутало, тягнучи на дно.

Відкриваю рота, щоб закричати, і, звичайно ж, захлинаюся водою.

Смикаю ногу – звільнитися із захоплення не виходить. Ще раз. І ще…

З кожним рухом я тільки сильніше ув'язую в цій дивній сльоті. Може, тут як у болоті треба не рухатися? Думка приходить запізно. Тоне в  нестримній паніці та жаху. Зривається в істеричний сміх – не пообідають мною, то потону.

Захлинаюся, коли до рота потрапляє вода. Щось холодне під животом липне до шкіри. От і все! Роблю запеклий ривок. Короткий вдих... І... Знов під воду.

Завмираю, не наважуючись тріпнутись. Але це допомагає. І сил, щоб вирватися і зробити ще один вдих просто недостатньо.

На новий холодний дотик до грудей майже не реагую – змирилася з марністю боротьби. Гостра луска дряпає ніжну шкіру. Величезна рибина? Все ж таки обід? Смішно!

Відкриваю рота, щоб закричати – краще захлинутися, ніж бути з'їденою. І... Роблю жадібний вдих. Довгоочікуване повітря пече, наповнюючи легені. Боляче! 

Жадібно хапаю повітря, двома руками вчепившись у кам'яну твердь. Поверхня піді мною сіпається, і я стрімголов лечу на теплу землю.

Відкашлююсь, стоячи на колінах. Свідомість туманиться.

Напівпрозора тканина короткої сорочки неприємно липне до тіла, але мені не до неї.

Тепле повітря обдуває з усіх боків і моментально висушує, як фен.

Підіймаю очі на рятівника, але все що бачу величезне темне око сповнене нескінченної темряви. Втонути можна!

– Дя…ку…ю, – шепочу, трохи приходячи до тями.

Дракон пирхає. Дме на мене, зігріваючи змерзле тіло.

Охоплюю себе руками. Стояти під пильним чіпким поглядом звіра – ніяково. Занадто плотолюбно він дивиться, чи то мріючи з'їсти, чи то оцінюючи вигини фігури. Жоден із варіантів мені не подобається.

Озираюся на всі боки.

Звір легенько штовхає мене головою – спрямовує. Підкоряюся розгублено, роблячи боязкий крок.

Зупиняюся біля купи свіжого сіна, що дракон використовує як підстилку.

Звір знову підштовхує мене в спину.

– Добре. Добре. Чого ти хочеш? – повертаюся до нього, але він тільки пирхає у відповідь.

Акуратно обходить мене і згортається клубочком на свіжому сіні.

– Що? І це все?

Дракон підіймає голову. Дивиться на мене вивчально, трохи примруживши ліве око.

– Нічого не скажеш?

Звір пирхає. Позіхає на весь свій величезний рот і опускає голову, заплющивши очі.

– А мені що накажеш робити? – Розводжу руками.

Ситуація, м'яко кажучи, незрозуміла. Ні, те, що дракон мене ні їсти, ні розривати не збирається, це й дурню ясно. Але що ж тепер робити мені?

– Ти в людину перетворитись не хочеш?

Дракон хмикає, зацікавлено підіймає важку повіку.

– Ти все розумієш? Моргни, якщо так.

Звір невідривно дивиться у відповідь, і я тону в бездонній темряві його очей. Відчуваючи, як тремтить усередині струна, натягуючись між нами. І коли натяг стає нестерпним, відводжу убік погляд.

– Не розумієш, – видихаю розчаровано.

Дракон пирхає, повільно заплющуючи очі.

– Розумієш? – Перепитую.

І знову це гучне незадоволене фирк і повільно опущена повіка.

– Ну, хоч це добре. Ще б казати міг…

Звір знову пирхає і раптом хапає мене пальцями передньої лапи. Притягує до себе, змушуючи дивитися на нього.

– Ти чого? – цікавлюся, шокована його діями.

Наші погляди зустрічаються знову. Перетинаються, висікаючи іскри. Усередині розливається незвичайне томління.

Відводжу погляд і чую тихе незадоволене гарчання.

– Хочеш, щоб я дивилася?

Дракон відпускає повіку.

– Гаразд… – шепочу розгублено. Ну що зі мною може статися? Погляд віч-на-віч ще нікого не вбивав. Принаймні я про це не чула.

Свідомість каламутиться. Нічого не розумію. Тільки відчуваю струну, що неквапливо обплітає душу, обплутує невидимими мережами  серце, що пульсує. І тремтить, тремтить... Ось-ось порветься... Знищить, встромивши голками. Розірве моє серце на шматки, розрізавши гострими гранями...

Гарячі, міцні руки на плечах – не дають упасти.

Знайомі очі з буквою "W" у зіниці. І я тону в них…

– Ну, нарешті, моя альре! – мене огортає тепле дихання.

Тихий шепіт чоловіка обпалює, пестить, зігріваючи шкіру, подібно до яскравих язиків полум'я. Не пече, а хвилює, викликаючи зграю збуджених мурашок.

Дихаю, як загнаний кінь. Плутано, з жадібними схлипами. Внизу живота горить і тягне, закручуючи у вузол. Кінчики пальців тремтять у бажанні торкнутися, погладити… Кого? Звіра? Усвідомлення приголомшує, майже збиваючи з ніг. Я хочу дракона. Не чоловіка, бо поруч зараз нікого, крім звіра, немає. Ніколи так нікого не хотіла...

Це все нерозумно та чудернацько. Жахливо. Хіба можна хотіти дракона?

– Ні, – короткий звук падає каменем.

Відводжу очі, і струна всередині мене лопається, наїжачившись тисячею голок, що розривають мої нутрощі.

Дракон шипить, як шалена кобра. Хапає мене лапою, знову змушуючи дивитись у вічі.

– Ні, – шепочу, заплющивши очі, ніби від цього залежить моє життя.

– Не треба. Зроби так, як я хочу, – у голосі в моїй голові чується і вимога, і прохання. І щось ще... Благання?

– Ні!

– Опираєшся ... Незвичайна... – Невидимі пальці чіпають моє підборіддя, щоку обпалює чуже дихання: – Не протився. Це неминуче, Шаріз.

 – Ні!

– Відмова? Для мене? – лють його тону, змішана з подивом, б'є по натягнутих нервах. Ноги підкошуються в бажанні підкоритися. І вогонь більше не пестить. Пече, залишаючи болючі ранки на тілі. – Навіщо ти так?

Кружляє навколо мене. Тінь. Морок. Сріблястий відблиск. Не людина. Щось ефемерне. Боже, що ж відбувається? У що я вляпалася?

– Чому? Хіба не відчуваєш? – лють змінюється сумом і тугою: – Я кличу тебе. Підкорися…

– Ні…

– Відкрийся! – наказує люто, зло. – Ти моя!

– Тоді й ти мій! – гарчу у відповідь.

– Твій, – поступливо погоджується він. Занадто швидко. І радісно. – Завжди твій.

Здивована розплющую очі й поринаю в їхню нескінченну пітьму. І безмежна безодня всередині мене заповнюється цією темрявою, витісняючи біль і жаль.

– Ось так… Ось так. Все буде добре, моя альре... Я з тобою... – ніжні пальці втирають сльози. Гарячі губи обсипають щоки поцілунками.

– Не буде, – бурмочу вперто. Чомусь важливо чинити йому опір, протестувати. Навіть у дрібницях.

– Буде, повір…

– Я навіть не знаю, хто ти… – мій голос тремтить від образи.

– Ріоне, люба, – сміється. Весело йому! – Ріон. І я засмучений, що ти забула моє ім'я.

– Але тебе тут нема... Тільки дракон.

– Я і є дракон, – знову цей тихий сміх.

– Ти людина. А він звір, – поясню терпляче, як маленькому. Тикаю пальцем у груди і той проходить крізь тіло. – Тебе тут нема.

– Тільки фізично. Ментально тепер я завжди з тобою. А тепер спи…

– Тобто як спи? У мене запитання!

– Спи... Не можна так довго... без тренування...

Мене викидає із цього дивовижного напівсну. Кліпаю очима.

Дракон задоволено бурчить, обгортає мене своїм тілом.

Мляво протестую проти такого поводження. Сил чинити опір більше немає. Тільки спустошення. Немов усі свої резерви я витратила на цей химерний діалог зі звіром. Моторошний у своїй реальності.

Все це безглуздо, дивно і болісно. Мене точно чимось обпоїли. Дали якийсь наркотик. Інакше як пояснити усі ці фантазії? Чужі, наче навіяні.

– Спи…

Тихий шепіт діє на кшталт наказу, і я безсило зімкнувши повіки, що вмить стали тяжкими, пливу у світ без сновидінь.