Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

– Норо, а у вас є раби? – запитую я стару служницю, поки вона крутить мене розправляючи сукню. 

– Раби? – Нора відсахується. Завмирає, пильно вдивляючись у моє обличчя: – Де ви чули про рабів?

Невимушено знизую плечима, чомусь видавати своє знайомство з чоловіком здається неправильним, ніби я зробила щось заборонене, недозволене. 

– У нас колись були раби. А тут… хіба обраниці не рабині?

– Ні, звичайно, – пирхає Нора, сплескуючи руками.

– Але... ваша... Шеарім вона хіба не була рабинею?

– Ні, леді. Ваша мати не була рабинею. Лише такою самою обраницею арі, як і ви.

Киваю, розуміючи, що таким чином я нічого корисного не дізнаюсь. У цьому химерному світі, всі раби зухвально розмовляють леді та йдуть, гордо розправивши плечі. Чи це мені так пощастило? Зустріти неправильного раба, що зовсім не в'яжеться зі звичною для мене картиною світу?

– Норо, а які права є в обраниць?

– Права?

– Так, – повільно вимовляю я, розмірковуючи над тим, що там, де є права там, є й обов’язки. Чи тут інакше: в обраниць є обов’язки й жодних прав? – Що їм дозволено робити?

– Ой, обраницям дозволено все, – сплескує руками Нора, розпливаючись у поблажливо-зворушливій посмішці. 

– Точно все? – примруживши очі, уважно стежу за живою мімікою на обличчі служниці. – Що саме? 

– Ви можете самі вибирати, чим ви займатиметеся, що ви носитимете, що хочете їсти… – починає перераховувати Нора і я чую в її голосі нотки заздрості. 

Тільки чому тут заздрити? Мені, напевно, здалося.

– Де я буду жити? Чи можу я обрати, де я житиму?

– І куди ви підете, леді? – докірливо запитує Нора: – Думаєте, ваша мати була щаслива, витрачаючи молодість у моторошних підземеллях посеред жебраків, стираючи руки в кров на важкій роботі?

Мовчу, хоч заперечливі та рішучі слова так і рвуться. Опускаю очі, щоб стара служниця не роздивилася той заколот, який викликали її слова в моїй душі.

– Не повторюйте шлях своєї матері. Знали б ви, скільки сліз вона пролила, ридаючи від безпорадності.

– А ти, Норо? – скидаю голову. – Ти теж воліла б не повторювати свій шлях?

– І щоб я могла зробити? Ми, жінки, лише іграшки в руках чоловіків. І як тріска, підхоплена вітром, ми тільки й можемо, що йому підкоритися. Тож забудьте це все, леді. Це ваша доля служити чоловікові. Ваш обов'язок перед батьком та імператором.

Ледь стримую злий смішок – у світ потрапити не встигла, а вже заборгувала всім і вся.

– І краще вам забути усі ваші непокірні думки…

– Норо, – не витримую я нудної невідомості: – А ти взагалі на чиєму боці?

Вона відсахується від мене, ніби я її вдарила. Дивиться вичікувально і пильно, ніби намагається сколупнути верхню скоринку і заглянути туди, де ховається найпотаємніше, приховане.

– Спитаєте теж, – Нора підіймає долоню, струшуючи з мого плеча невидиму пушинку. – Я на вашому боці, леді.

– А Шеарім?

– Що Шеарім?

– Хіба ви не хочете допомогти своїй вихованці?

– Вона сама обрала свій шлях, – сухо обриває розмову Нора.

Від її слів стає гірко. Хочеться кричати, накинутися на стару служницю з докорами. Але я лише втомлено зітхаю, ховаючи хвилю почуттів, що стрепенулася в душі: роздратування, розчарування, невиразна образа і жалість... Мені до сліз шкода дівчинку, що колись дала життя моєму двійнику...

– Час, – вимовляє Нора, відчиняючи двері. – Пам'ятайте, що ми говорили.

Киваю, хоча інструктаж служниці про те, як поводитися на аудієнції з імператором я майже не запам'ятала. Пам'ятаю тільки, що не можна дивитися йому у вічі та треба впасти на коліна. Ще й поповзати на них, якщо він покличе…

У душі знову закипає обурення. Одна думка про добровільне приниження розлючує мене. Клекоче, пробуджуючи щось темне всередині…

Утихомирюю себе, нагадуючи про мету. Якщо для того, щоб повернутися і не дозволити Таміру знищити мою родину, мені доведеться благати та підкорятися… 

Що ж засуну гордість кудись далеко і буду благати.

Біль накочує несподівано. Різкий. Раптовий. Подібно до гострої спиці прострілює скроні. Стискає важким розжареним обручем голову. На мить застигаю, насилу утримуючись на ногах, що підкосилися. Перевожу подих, стримую готовий зірватися з губ стогін. 

Добре, що ніхто не звертає на мене уваги.

Нора зупиняється біля парочки вартових:

– Леді де Тайр на аудієнцію до імператора.

Хочеться потерти скроні. Розігнати хворобливе відчуття, але невблаганні двері з металевим скрипом розходяться убік.

– Не примушуйте імператора чекати, леді, – підштовхує мене в спину стражник.

Затамувавши подих, хиткими ногами роблю крок і завмираю перед величезним залом, наповненим людьми. І чому я вирішила, що аудієнція проходить наодинці? Ще й надумала всякого різного, готуючись боронитися?

Видихаю. Від полегшення навіть біль у скронях на мить відступив. Вщух, залишаючи після себе уривки спогадів – я вже колись входила до цієї зали. Тільки порожньої й темно-похмурої.

Шум у залі не дає зосередитися та схопитися за відлуння спогаду. Розвіює його як дим легким вітерцем, не залишаючи й сліду.

Нора посміхається мені схвально. Киває, пропускаючи вперед. Незначна підтримка, але саме вона дозволяє впоратися з хвилюванням і збентеженням, розправити плечі й, гордо піднявши підборіддя, зробити крок у величезний кам'яний зал.

– Леді Шаріз де Тайр, – голосно звучить голос церемоніймейстера.

Зал оживає немов за помахом чарівної палички. Від тихих шепотів і поглядів придворних, що супроводжують кожен мій рух, хочеться втекти та сховатися, але я лише поводжу плечима, розправляючи спину.

У величезному залі, висіченому в товщі монолітної скелі, накриті столи ломляться від страв. Аромат їжі лоскоче рецептори, нагадує про суху, прісну кашу, якою я давилася за сніданком. Ковтаю слину, що зібралася в роті, і відводжу погляд від апетитних вишуканих страв.

Шлях між столами, встановленими буквою «П», під прицілом поглядів розтягується на вічність. У каламутній пелені облич впізнаю обличчя свого так званого батька й мачухи, що з запобігливими посмішками щось шепочуть сусідові по столу, поки я з серцем, що завмирає від хвилювання, долаю свій шлях.

Хіба це батько? Мій тато йшов би зі мною поруч, надійно тримаючи мою руку у своїх теплих і сильних долонях. Серце заповнюється болем, до очей підбираються невиплакані сльози. Як не доречно! Лігво звіра, серед тисячі ворогів, не найкращий варіант для того, щоб розклеїтися від надлишку сентиментів.

"Поплачу потім", – обіцяю собі те, що обіцяла вже не раз.

 Жаль, тільки потім сльози немов застигають, перетворюючись на крижинки, і так і залишаються непролитими. Ніколи б не подумала, що мені колись знову доведеться вчити себе сміятися та плакати. Адже, це перше чого навчається дитина.

Зупиняюсь за три кроки від імператорського столу і завмираю в позі на кшталт реверансу, прийнятого в цьому світі – очі в підлогу, груди вперед, ноги мало не колінами на підлозі. Почуваюся бродячим клоуном, запрошеним розважати шановну публіку. Он навіть прибори всі відклали й пошепки змовкли, сподіваючись на потіху.

Імператор демонстративно їсть, не зважаючи на мене. Статично стояти в принизливій позі, те ще задоволення. Особливо, коли від незручності починають тремтіти незвичні до такого навантаження м'язи. Пара секунд і я впаду на втіху всім глядачам. Ні, такого задоволення я їм не доставлю! Досить і того, що я граю в їхню гру і дотримуюсь їхніх правил.

Скатертин на столах немає, погляд підіймати не належить, і я ковзаю очима по ногах гостей, що сидять поруч з імператором, розглядаючи туфлі на високих підборах з гострими носками та позолоченими пряжками. Тортурний інструмент, а не туфлі. Добре мені їхню зручність перевіряти не довелося, а то точно розтягнулася б на своєму нелегкому шляху, повеселівши публіку.

– Леді де Тайр, – лунає гучний голос імператора, – займіть своє місце тут.

Він показує кігтистим пальцем на важкий стілець, який спритний слуга вже поспішає поставити навпроти. 

Це я одна опинюсь в цілому ряду? За що така честь? 

Чортихаюсь подумки, займаючи вказане місце. Слуга приносить тарілки, наповнює їх ароматними шматочками на вибір імператора, що явно приміряє на себе роль гостинного господаря.

– Леді, розділіть зі мною частування, – привітно посміхається імператор.

– Дякую, Ваша Величність, – натягнуто посміхаюся у відповідь, хапаючи виделку з низки розкладених праворуч від мене приладів.

Мої дії супроводжують нестримні смішки, що відразу обриваються під важким імператорським поглядом впритул. Звучать злякані вибачення. Я ж скромно опускаю очі у тарілку, не відчуваючи ані докорів сумління, ані дискомфорту від неправильно підібраного прибора. Все одно я можу тільки здогадуватися про те, як користуватись іншими.

– Спробуйте медальйони з м'яса міяру, – імператор бере таку саму виделку та вказує їй на темно-коричневі кульки. – Це дуже рідкісний делікатес. Сьогодні  ще вдосвіта я спеціально відправив драконів на полювання за цими небезпечними тварюками. Хотів вас побалувати, – посміхається, супроводжуючи слова  повним сподівань поглядом.

Потрібно віддати належне – він красивий. Правильні риси лощеного обличчя. Тонкі губи розпливаються у самовдоволеній посмішці. Світле волосся укладене так, що жодне пасмо не вибивається із зачіски. Темні, нічим не примітні очі. І такий же темний камзол, прикрашений дрібним дорогоцінним камінням, наче розсипом зірок на нічному небі.

– Дякую, – повторюю машинально, не поспішаючи накидатися на частування. Попри апетит, шматок у горло не лізе. Та й вигляд кульок довіри не викликає.

– Ну, спробуйте! – квапить мене імператор.

Нерішуче відламую невеликий шматочок медальйона. Підозріло дивлюся на криваво-червоний надлом із білими прожилками. Мабуть, так виглядають сирі всередині котлети. Піддягаю вилкою найбільш просмажений шматочок і під пильним поглядом імператора відправляю до рота. Що ж це не тільки на вигляд, а й на смак на сире м'ясо схоже. Докладаючи неймовірних зусиль, щоб не виплюнути й не побігти вимити рота, ковтаю шматочок. Нудить.

– Ну як?

– Незвично, – відповідаю ухильно, так і не наважившись сказати правду. Мало що. Раптом усім, кому медальйони до смаку не припали, голову зносять.

– Так звикайте, – жорстко наказує чоловік, супроводжуючи слова важким, гнітючим поглядом в упор. Пауза затягується, доки імператор не додає трохи м'якше: – Це улюблена страва всіх власниць арі.

– Але в мене немає арі, – випалюю перш ніж встигаю прикусити свій балакучий язик. 

Шумні судомні вдихи-видихи хвилею прокотилися по столу – тільки глухий не прислухається до цієї дивної розмови.

– Жрець говорив, – знизую плечима у відповідь на уважний, запитальний погляд

 І, не даючи собі можливості передумати, швидким рухом відправляю залишки кульки до рота. Ковтаю, майже цілком, поспішаючи швидше покінчити з розправою. Хапаю кубок з водою, роблю великий ковток.

Кілька хвилин проходять в тиші. Люди потроху оживають. Поступово сміливішають, немов не воду п'ють, а щось міцніше. І розмови стають гучнішими й відвертішими, а мені вже майже подобається смак...

– Ви щось шукаєте? – голос імператора висмикує з задумливості, з якою я кілька хвилин стежила за тим, що і як їдять люди навколо.

– Драконів, – знову відповідаю я, перш ніж встигаю подумати. 

А ось це вже не є добре. З підозрою дивлюся на кубок, що спустошила до денця. На смак чиста вода, але... 

– На задньому дворі, – жваво хмикає чоловік, що сидить праворуч від імператора. – У казематах.

– А що? Сподобалось? Не терпиться знову полежати на спині? – скабрезно сміється його сусід. – Так я можу допомогти…

Пропозиція викликає вибух сміху.

З силою стискаю кубок у руці. Бажання шпурнути його в насмішника нестерпне. Розтискаючи пальці, опускаю порожній кубок на стіл. Слуга, що миттєво опинився поруч, відразу наповнює його до країв.

– А ви й справді на околицях росли? – безцеремонно питає одна з дівчат. – І як там за колом?

Розгублено дивлюся на натовп, що жваво перемовляється та миттєво змовкає в очікуванні моєї відповіді. Напружені погляди схрещуються на мені.

Гарячково підшукую відповідь, але в голові порожньо.

– Татка треба спитати, – несподівано навіть для самої себе, хихикнув, випалюю я. – Він краще знає. 

І всі погляди спрямовуються на багряного від люті лорда де Тайр.