Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Благословення… Слово шкребеться в голові спійманою мишкою, що бажає вибратися з мишоловки.

– Ти моє благословення, – шепоче голосом мами, що заколисує мене в обіймах.

– Наше, – поправляє батько, ніжно торкаючись волосся.

– Наше, – слухняно виправляється вона, цілуючи у скроню.

Вже багато пізніше я почую про те, що мамі, яка цілих вісім років не могла завагітніти, проходячи ЕКО за ЕКО, вдячна бабуся на вокзалі дасть пораду не слухати лікарів та не відмовлятися від благословення. А згодом мама дізнається, що вагітна. І лікарі багато разів вмовлятимуть її зробити аборт, тому що немовля з такими відхиленнями нежиттєздатне і народиться мертвим. У найкращому разі, протягне кілька годин. Або місяців, якщо батькам сильно не пощастить.

 Мама відмовиться. Вона вчепиться в кинуту старою циганкою фразу і повторюватиме щоразу слова про благословення. І станеться диво. Синя грудочка, від якої відвернуться лікарі, безсило розводячи руками, раптом розірве тишу гучним криком і виявиться цілком здоровою. І нічим як дивом, лікарі пояснити це не зможуть.

А за рік той самий втомлений лікар, запитає маму:

– За ще одним благословенням?

– За захисником. Потрібно ж моє диво від усіх бід захищати, – розсміється вона, погладжуючи живіт, що вже тягнув переймами.

Я стільки разів чула цю історію, але ніколи не задумувалась над її змістом. Лише сміялась у напружені моменти та обіймала брата, що народився завдяки моєму благословенню і з серйозним обличчям говорив, що він мій захисник.

Сонячний промінець відбився від кристала, привертаючи мою увагу, відволікаючи від щасливих, але болючих спогадів. На мить у грі світла мені здається щось живе. Наче хтось застиг в глибині кристала  і тепер неквапливо відмахується, стривожений набридливим промінцем. І музика… Тиха мелодія, неповторна, як солов'їний тьохкіт.

Почулося? Вслухаюся в тишу... 

Але мелодія затихла, злякана гучними кроками та глузливим жіночим голосом:

– Ти подивись, хто завітав. І як тобі живеться, знедолена втраченка? Кажуть, платиновий так тебе заїздив, що ти тиждень не в собі була.

Дівчина із задоволеною усмішкою погладжує свій плоский живіт. Важкі браслети дзвенять на тонких руках. На шиї сяє величезне кольє. Здається, воно було на ній і того вечора. А ось сережок не було і вони, виглядають вишуканіше й акуратніше, виділяючись із набору. Немов у скриньку з коштовностями, створеними учнями ювеліра, хтось підклав справжній скарб, а дівчина, не помітивши підміни, вдягла усе.

Тут така мода вдягати коштовності до сніданку? Чи, як у мусульманок, виставити можуть будь-якої миті, а кожна прикраса – це захист та безбідне життя?

– Заїздив? – скидаю здивовано брову, запізно уловлюючи сенс сказаного.

– Він хоч запліднив тебе? – грубо кидає дівчина під смішки наперсниць.

– Леді, вас видно не вчили манер? – усміхаюся, свердлячи красуню зневажливим поглядом. – Чи не пояснили, що такі питання не заведено обговорювати у пристойному суспільстві?

– Це коли є, що обговорювати, – зі смішком втручається одна з дівчат, не помічаючи, як багряніє чи то від злості, чи то від збентеження її подруга.

– Навіть якщо нічого, вас це не стосується, леді Елоїза, – презирливим поглядом припиняю глузування дівчини з потворними сережками у вухах. В цієї кольє досить миле, хоча за тутешніми мірками занадто тоненьке і не таке претензійне. Саме завдяки йому, я й пам'ятаю ім'я цієї леді.

Її обличчя перекошується від почутого. 

– Та як ти смієш, негідний порожняк? Думаєш, комусь ти потрібна тепер?

Знизую плечима:

– Не дуже то й хотілося.

– Що? – нетямуще відкриває вона рот.

– Що чули. А тепер, будьте ласкаві, дозвольте пройти. У мене заплановано ранковий моціон.

Я повільно обходжу притихлу зграйку. Бачу, як вони одна за одною у захисному жесті прикривають долонею живіт. Невже всі вагітні? Ось так із першого разу? Хоча й одного разу буває достатньо.

Чую злісне шипіння в спину. Так, друзів знайти не вдалося. У коло спілкування я не влилася. Не знаю, на що розраховувала Нора, відсилаючи мене до цих красунь, але цілей явно не досягнуто.

– Пустоцвіт, – шепоче одна з дівчат.

Хочеться обернутися, зміряти глузливу зневажливим поглядом, назавжди відбивши бажання плести плітки про людей за їхньою спиною. Але я втримую себе на місці – пусте….

Обходжу невелику гряду та голоси дівчат стихають.

Іду вздовж невеликого розсипу каміння, що перемежається рідкісними кущами з дрібними квіточками. У міру наближення до озера кущі густіють. Поки кам'яні розсипи не зникають повністю, змінюючись квітами.

Тепле озеро приваблює, заворожує прозоро чистими темно-синіми водами. Ґрунт навколо усіяний величезними валунами, вкритими густою травою. Поруч темніють декілька ущелин. Задираю голову, оглядаючи небо, що виднілося в просвіті, – бездонне, глибоке і таке далеке. Хто б міг подумати, що я потраплю сюди!

Кинувши погляд через плече і нікого не помітивши, влаштовуюсь на теплому, вже зігрітому ранковим промінням камені. Знявши взуття та непристойно задерши спідниці, опускаю ноги у воду. Холодна! І все одно приємна. Хочеться зануритися цілком. Поплавати. Але я не ризикую.

Мені б подумати про те, на який жах перетворилося моє життя, але вода манить, втихомирює. І я просто безглуздо бовтаю ногами, стежачи за тим, як грає невеликими хвилями легкий вітерець, закручуючи у вир бархатистих бриж. Наче живий…

Нахмурившись, вдивляюсь у своє відбиття. На мить здається, що у воді хтось є…

Гучний плескіт і мене обдає бризками. Прихована квітчастими валунами, залишаюсь непоміченою для чоловіка, що пірнув лівіше. Заглядаюся на те, як могутні руки, граючи згірками м’язів та переплетенням сухожилля, легко розтинають воду. Як то здіймається вгору, то ховається темна маківка…

Мені б піти. Але ще кілька довгих хвилин я безтурботно дивлюся на незнайомого плавця. Він легко перетинає озеро і, по-звірячому струшуючи краплі, виходить з води на іншому березі. Заворожено стежу, як з кожним його кроком поступово оголюється широка, бронзова спина з чітким малюнком рельєфних м'язів. І чим більше вода відкриває, тим менше у мене шансів відвести погляд і втекти непоміченою.

І тільки коли з води показуються дві ямочки біля попереку, оголюючи верх міцних сідниць, я сором'язливо відводжу погляд. У горлі раптово стає сухо. Ковтаю слину, що стала в'язкою.

Підіймаюся, лаючи себе за недоречну цікавість й поспішаючи втекти, доки чоловік не вирішив повертатися до своїх речей.

Він завмирає біля краю берега. Повільно й неквапливо повертає голову та безпомилково знаходить очима валун, що ховає мої ноги.

Спотикаюся і тихенько ойкаю, випускаючи зібрану в кулак спідницю, коли гарячий погляд підіймається вгору по кісточках. Нас розділяє ціле озеро, а відчуття ніби він у безпосередній близькості, простягну руку – торкнусь. І погляд…

Гострий погляд буквально прибив мене до місця. Злякано облизую губи, обертаюся на всі боки. Але поруч зі мною нікого немає, крім цього моторошного роздягненого незнайомця.

Він повертається всім тілом, безшумно рухаючись у воді. Злякано жмурюсь, не бажаючи бачити більше вже підглянутого. Новий плескіт і я здригаюся, намагаючись стримати крик жаху, розуміючи, що незнайомець кинувся до мене…

Переводжу подих і злякано зриваюся з місця. Досить! Нагулялася! Навіть красою намилуватися встигла!

Бреду, не розбираючи дороги. Плутаю небаченими стежками серед високих розсипів сталагмітів.

Зупиняюся. Загнано переводжу дихання, що збилося.

Попереду темніє вузька ущелина у кам'янистій стіні. Усередині мерехтить теплий золотистий вогник. Меркне й спалахує. І ця довгаста чорна смужка всередині… Немов зіниця…

Що за дурниця? Зробила невеликий крок, вдивляючись у темряву... Вогник згас, а потім спалахнув знову, вже не блимаючи... Наче хтось розглядає мене. Уважно. Гостро. Невідривно.

Судомно сіпаюся та завмираю на місці. Цікавість і страх лоскочуть нерви. По спині вздовж хребта гидко скочується крапелька поту. Роблю ще крок... і відлітаю убік від сильного ривка.

– Що? – видихаю, дивлячись на чоловіка. 

Як він тут опинився? Як подолав озеро?

Крапельки води стікають по широких грудях, ледь прикритих накинутою сорочкою. Сором'язливо відводжу погляд, який прагне простежити за кожною з них, опускаючись нижче. І нижче…

Незнайомець застережливо зиркнув на мене та обернувся до ущелини. Крикнув щось. Чітко. Вибагливо. Наказав?

Ущелиною пробігла жива брижа. Затамувавши подих, дивлюся на всі очі, немов ця бездонна темрява манить і кличе мене. Вабить. Здавалося, ще мить і я побачу…

Що?

Вогонь блиснув золотом і згас.

Чоловік сердито подивився на мене, тицьнув пальцем кудись мені за спину.

– Що це було? Там щось є? В ущелині? Я ж права?

– Не варто сходити зі стежки, леді. Тут небезпечно.

Насуплено хитаю головою, розмірковуючи. Місце виглядає цілком безпечним. Чи може тут водяться хижаки? Змії? Пересмикую плечима. Але тоді чому Нора мене не попередила? Поки що вона єдина, кому я можу хоч трохи довіряти. І сумніватися в жінці мені б не хотілося. Але що, як і їй від мене щось потрібне?

Безпорадно підіймаю очі на чоловіка і ловлю його погляд, спрямований на трикутник шкіри, що проглядає у вирізі. Він навіть хмуритись перестав! Запізно згадую, як від спеки розстебнула ґудзички сукні, що сковували мене.

 Намагаючись зберегти незворушний вигляд і не видати збентеження, що охопило мене, навмисне повільно застібаю ґудзика. Сподіваюся, мені не доведеться відбиватися... Он яким хижим стало його обличчя.

Але чоловік хмикнув і відвернувся. Іде, залишаючи розгублену мене посеред галявини.

– Зачекайте! – гукаю незнайомця.

Тиша давить на плечі. Як і нерухома постать незнайомця в кроці від мене. Він схилив голову, а потім... Потім повернувся, підняв руку і торкнувся мого підборіддя. Стикаю зуби, стримуючи крик. Не можна показувати страху. Не можна кричати, повертатись спиною, бігти. Не можна тремтіти. Навіть якщо дуже хочеться. Навіть якщо серце ховається у п'ятах! 

І тому я гордо розпрямляю спину, здіймаю голову і дивлюсь очі в очі. На мить у цих людських очах миготить щось знайоме…

Гарячий шорсткий від мозолів палець гладить мою щоку. Чоловік схиляється до мого вуха.

– Злякалася? – бархатистий шепіт ніжною ласкою пробігає моєю спиною, пробуджує цілу низку збуджених мурашок...

Я так дивуюсь цій несподіваній реакції, що навіть перестаю боятися.

– Так, – зізнаюся чесно, ковтаючи слину.

– Чого? – так само тихо питає чоловік. 

Зараз я бачу тільки його очі – сірі, як грозове небо, райдужки, що звузилися до чорних крапок зіниці та густі темні вії.

Палець ковзає по шкірі, повторюючи абрис обличчя. Просувається підборіддям вгору, затримуючись на ямці. Повільно переповзає на нижню губу...

– То чого ти злякалася? – у тихому голосі чується глузування.

Ошелешено плескаю очима. Чого я боюсь? У голові пусто. Я не маю відповіді на це питання, тому видаю чергове:

– Того, хто ховався…

– Брешеш…

Палець рухається по моїй нижній губі. Гладить, викликаючи шалене бажання облизати її. Відсуваюсь.

Чоловік усміхається. Прибирає руки і відвернувшись, мовчки крокує поміж каменів. Рухаюсь слідом. Занадто збентежена, щоб думати чи аналізувати.

І що це було? Хто він?

– Ви дракон?

– Дракон? – він зупиняється. Обернувшись, дивиться на мене так пильно, підозріло, ніби я щойно зізналася в чомусь ганебному. Киває, дійшовши до якогось одного йому зрозумілого висновку: – Ні. У драконів лише одна ніч на рік, і вона вже минула.

І цей вичікувальний погляд... Наче чекає від мене якоїсь відповіді.

Не знаючи, що сказати, киваю, погоджуючись із його словами.

– Я раб, леді, – видає, піднімаючи руку до шиї. І я вперше помічаю кам'яний нашийник, що його прикрашає. – Просто раб.

Не чекаючи моєї відповіді, чоловік відвертається.

Видихаю, зачаровано стежачи за гордо розплавленими широкими плечима. Задумливо тру перенісся. Хіба так виглядає раб? Риторичне питання. Жодного раба я у своєму житті не бачила. І все одно все в його поведінці видає в ньому чоловіка, що швидше звик наказувати, ніж підкорятися волі інших.

Втім, це не моя справа. Навряд чи ми ще колись з ним зустрінемось.