Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Дихання перехоплює… 

Я й хочу й водночас боюся торкнутися цього скарбу, а коли нарешті наважуюсь і відчиняю, застигаю від захоплення та здивування…

Це я і водночас не я. 

Гравюра з моїм зображенням. 

Але я ніколи не вдягала такої сукні, не носила ці коштовності та не позувала невідомому художнику. І не дивилася таким байдужим поглядом на те, що відбувається. Хіба що останнім часом...

Проводжу пальцями на кришці, дивуючись з якою любов'ю відтворені риси дівочого обличчя на портретній камеї.

У скриньці на червоній оксамитці розсипом лежали смарагди та напівдорогоцінні самоцвіти. І браслет – грубий, ніби вийшов з рук невмілого ювеліра.

Підіймаю браслет, верчу в руках, вдивляючись у химерний візерунок.

Білий аркуш паперу складений маленьким квадратиком падає до моїх ніг. Розправляю тонкий пергамент, вдивляючись у незнайому в'язь символів. І раптом розумію, що я можу прочитати написане:

«Моя люба дівчинка! Ти не знаєш мене, але я твоя мати. Може, ти мене зненавидиш за ці рядки та ніколи не зможеш пробачити. Сподіваюся, це не так. І що життя, яке я подарувала тобі, ти прожила, купаючись у коханні та насолоджуючись щастям.

Я знаю, що ніколи тебе не побачу, але все ж таки хочу, щоб ти знала правду. І тому, доки маю час, поспішаю розповісти її тобі в листі, який ти, я сподіваюся заради твоєї безпеки, ніколи не прочитаєш.

Наш світ жорстокий. Люди зробили його таким, наповнивши чудовиськами та змінивши квітучі долини на сирі підземелля.

Мені не пощастило. Я народилася дівчинкою з арі у сім'ї дрібного службовця. 

Як так вийшло? 

Ніхто не знає. Випадковість, не більше.

Коли про це дізнався твій батько, Румір де Тайр, він захотів отримати мене собі. 

І він купив мене, маленьку дівчинку в короткій сукні. Попри наші звичаї, де Тайр не забрав мене з батьківського будинку для виховання. Мій же батько не хотів прив'язуватися до мене ще більше, але гроші, що висилав Румір на моє утримання, були потрібні йому. Так я опинилася під опікою Нори, його далекої родички.

З самого раннього дитинства мене готували до того, що я стану тією, хто подарує де Тайру дитину з арі. І тільки-но я досягла потрібного віку, Румір під наглядом жерців провів ритуал. Я виконала свій обов'язок і зітхнула полегшено. 

Через кілька тижнів жерці запевнили твого батька, що я ношу дівчинку з даром арі. Але я була надто юною, щоб зрозуміти, яку долю мені приготував цей світ. Все що я знала, що не затримаюся в цьому будинку надовго. Мене позбудуться, щойно я народжу. Дівчата з арі на вагу золота доти доки ще можуть народжувати, а я тільки увійшла в дітородний вік.

Скільки я встигну народити ще дітей? Одного? Двох? Поки не народиться перша дитина без дару? Драконам зіпсована я вже не підходжу, але є й такі, як твій батько.

 Виконавши своє призначення, я більше не хотіла підтримувати цю гру. І ще менше бажала, щоб проходила через усе це ти.

Якось на вулиці я зустріла жебрачку з дитиною. Не знаю, що смикнуло мене їй допомогти, але коли я вислухала її розповідь….

 То було моє життя, моя доля. Точніше, це могло стати моїм життям, моєю долею. Могло….

Думка, що одного разу відвідала голову, перетворилася на нав'язливу ідею. І я не вигадала нічого кращого, як позбавити тебе арі. Адже якщо ти народишся без неї, ми обидві отримаємо свободу.

Я днями й ночами просиджувала за книгами в бібліотеці, сподіваючись знайти лазівку. І знайшла. Заборонені книги, заборонені ритуали...

Мені довелося дорого заплатити, але я змогла.

У ніч твого народження, потай від усіх, ледве жива, я за допомогою Нори провела заборонений ритуал. Той самий, що відокремив твоє арі від тебе. Тільки з арі він забрав і щось більше. Я зрозуміла це пізніше, а тоді, засліплена пологовою гарячкою, я тримала в руках двох дівчаток – тиху малу без арі й примарну дитину, що обурено захлиналась криком, з арі. Я розділила тебе…

Я не встигла навіть доторкнутися до крикливої малечі, як вона зникла, розчинилася, ніби її і не було. І лише слова благословення зірвалися їй услід. Де б ти не була, дівчинко моя, я бажала тобі щастя, захисту та материнської любові.

Я назвала свою дівчинку Шаріз. Ще не розуміючи, на яке катування для мене перетвориться її дорослішання…

Вранці про твоє народження дізнався Румір. Він відвідав мене разом із жерцем. І лише розчаровано зітхнув, почувши, що арі в тобі мізерно мало. Зате як біснувалася наречена твого батька, дізнавшись, що продати мене не вдасться, а народжена мною дівчинка не гідна постати перед імператором на Сяйві.

Мене покарали. Заслали в глухе поселення, позбавивши коштів. Дурні! Я була щаслива цими днями, отримавши довгоочікувану свободу. Навіть мозолі на руках та голод не могли затьмарити моє існування. Ти була зі мною!

Я не одразу зрозуміла, що з тобою щось не так. Тиха та слухняна, ти ніколи не сміялася, не тішилася. Ти навіть не заплакала і не посміхнулася мені жодного разу. Немов у тобі згасло те, що становило твою сутність. Наче замість дочки у мене в руках залишилася порожня оболонка. А ночами уві снах я чула твій гучний сміх, бачила твої посмішки та радість, з якою ти влітала в обійми іншої жінки. Я бачила тебе щасливою. І була щаслива разом із тобою.

Вибач мені, доню...»

Лист завершився так само несподівано, як і почався. Верчу його в руках, шукаючи продовження, але його нема. Папірець списано повністю, а другого немає.

– Не звинувачуйте її, – тихий голос Нори зі спини. – Їй було лише сімнадцять, коли народилися ви. Одинока маленька дівчинка з ще однією маленькою дівчинкою на руках.

– Звідки це тут?

– Я принесла.

– А ніша...

– У всіх спальнях є такі, – знизує плечима стара. – Треба десь зберігати коштовності.

– Але… Що це все означає?

– Я думала, ви розумніші, леді.

– Хочете сказати, що все написане тут правда і я та частинка, що відокремилася від Шаріз?

– Частинка? Ви почуваєтесь частинкою?

– Ні, – хитаю головою в сум'ятті. – І тому не можу повірити у таке.

– І все-таки вам доведеться повірити. Заради всіх нас.

– Як я опинилася тут?

– Вашому батькові потрібні були гроші. Він спав і бачив, як виставить дочку на Сяйво. Він, як і ваша матір раніше, провів заборонений ритуал. Я лише трохи допомогла йому, щоб у цей світ повернулися саме ви.

– І все ж таки ви помилилися, – запевняю категорично. – А тепер лишіть мене, Норо.

Здригаюсь, почувши, як з тихим грюкотом зачинилися двері.

Чи я готова повірити в це? А у що ще я ладна повірити, щоб повернути рідних?

 

 

***

– Ідемо.

Нора повернулася так само непомітно, як і пішла. Просто виросла в якийсь момент за моєю спиною.

– Куди? 

Обертаюся, вдивляючись в обличчя старенької служниці.

– Хочу вас дещо з ким познайомити, леді.

Зітхаю. Хочеться запитати чи є у мене вибір, але замість цього я слухняно взуваю скинуті незручні чи то капці, чи то туфлі й плентаюсь в коридор.

Коридори тут довгі та майже всі напівкруглі, наче прориті величезною землерийкою. І як я цього раніше не помічала? Втім, тоді я була впевнена, що все це сон і мене більше цікавило те, що відбувається, а не декорації, що мене оточують. Хоча ні. Це місце мені незнайоме – цей припорошений пилюкою гобелен я б точно помітила. Надто цікаві події на ньому відображені. Так і хочеться завмерти з відкритим ротом і розглянути все до найменших подробиць.

 Коридори закінчилися ажурними дверцятами. І коли вона відкрилася, я ледве стримала захоплений зойк. Це не було садом у класичному розумінні, але нічим іншим це не могло бути. До нього вели широкі сходинки мармурових напівкруглих сходів. А десь там за заростями сталагмітів виднілася яскраво-бірюзова гладь підземного озера. Вона срібнила променями висхідного світила, що подібно до гострих рапір пронизували земляний покрив.

– Це єдине місце на багато миль, де видно небо. Колись звідси, з жерла давно згаслого вулкана, здіймалися в небо могутні дракони. Зараз тільки магічна пелена не дає аграм* прорватися в поселення і знищити тут все, – тихо шепоче Нора. 

Вона стоїть поруч майже торкаючись мене плечем. 

– Бачиш там, – змахує вона рукою, вказуючи на яскраві доріжки різноколірного каміння: – невеликі струмки опалів, турмалінів, берилів, агатів та малахітів – драконів, здатних їх розбудити, люди знищили першими. Занадто легкою здобиччю виявилися. Обсидіанові та кришталеві були трохи небезпечнішими, завдяки отруті, що видихали. Але і їм незабаром прийшов кінець. Це все, що залишилося на згадку про них – уламки їхньої колишньої величі, – тицьнула пальцем служанка в невеликі нагромадження чорних і сірувато-білих каменів, що виблискували пронизані сонячними промінчиками. – Там кварц, – її рука вказала трохи лівіше: –  Кварцові були найчисленнішими драконами і тому цінувалися значно менше, але це їх не врятувало. Топазні більш рідкісні…

– Досить. Навіщо мені все це? – неввічливо перебиваю стареньку, відчуваючи, як десь усередині підіймає голову співчуття. Якби я потрапила сюди до того фатального дня, вже б очолила хрестовий похід на захист принижених й ображених.

– Самоцвітні дракони або, як вони самі себе називали, піднебесні, завжди поступалися своїм небесним побратимам – металевим. В силі та в міці не було рівних цим підкорювачам небес. Але вище за всіх стояли платинові. Їх ніколи не народжувалося більше ніж один на покоління. І доки хоч один з них живий наш світ існує.

– Але ... – заперечую я й прикушую язик. 

Слова так і рвуться. Але чи знає Нора, що наказав мені жрець? І чи не підставлю я себе, відкривши завісу цієї таємниці.

Нора дивиться на мене вичікувально, посміхається, помітивши, що я не збираюся продовжувати:

– Жрець сказав вам, що вб'є платинового?

Киваю.

– Жерці служать Вірендеру. А імператор доволі нерозумний, щоб дозволити вбити єдиного хоронителя світу.

– А якщо їм все ж таки вдасться? Що буде?

– Ніхто не знає. Ще жодного разу платиновий не вмирав, не залишивши сина. У легендах говориться, що настане час Туманних місяців. Втім, що це означає, не знає ніхто з тих, хто живе, – знизує плечима Нора.

Кілька хвилин у мовчанні дивлюся на красу розсипаного каміння. Зараз кожен з них мені бачиться постаментом, надгробком, а вся ця краса не більше ніж усипальниця, схожа на величні некрополі Європи.

Розвертаюсь, роблячи крок у бік коридору.

– Ви куди, леді?

– Хіба це не все, що ви хотіли мені показати? – завмираю, запитливо скидаючи брову.

– Ні звичайно. Я ж говорила, хочу вас з деким познайомити.

– І з ким же?

– З ними, – змахує рукою і я помічаю зграйку дівчат, що блукає майже біля самої води. – Хоча ви вже, напевно, познайомилися, – і помітивши мій дивовижний погляд, пояснює: – на Сяйві. Ну, йдіть. Поспілкуйтеся з такими ж обраницями, як і ви.

– Про що? – ліниво питаю я. Спускатися до дівчат, що радісно сміються, немає ні сил, ні бажання.

– Вам треба вливатися у суспільство, леді. А це простіше зробити з незнайомцями, – глибокодумно зауважує Нора. – Ідіть. Я поки подбаю про сніданок. Після нього у вас буде примірка – де Тайр замовив сукню для аудієнції у Його Імператорської величності.

– Аудієнції?

– Так, вона відбудеться по обіді. І на ній вирішиться ваша доля. Так що йдіть, спостерігайте і навчайтеся. Ніхто не повинен дізнатися, що над вами двічі проводили магічний ритуал і виховувалися ви в іншому світі.

– А де Тайр?

– Він, звичайно, був здивований перетворенням слухняної дівчини в норовицю, але списав це на ритуал. До того ж він вас другий раз бачив.

Нора скинула руку, притиснула її до грудей, трохи нахилилась та, задкуючи, зробила крок до дверей.

– Норо, стривайте, – гукаю я. – Як так вийшло, що жрець побачив арі в Шаріз і не побачив її в мені, якщо... – збиваюся, не зумівши підібрати слів. Ім'я жінки, яка написала того листа мені невідомо, а назвати її мамою – язик не повертається.

– Шеарім, – підказує Нора ім'я і, кивнувши, продовжує: – Світ, в якому ви виросли тому виною. Не думаю, що там ви користувалися арі. Та й злиття.

– Злиття?

– Так. Ви ж повернулися до свого тіла.

– А Шаріз? Вона…

– Її ніколи не було. Вона лише мізерна частка вас. Сильнішої.

– Сильнішої? – посміхаюся скептично. Слово гірчить на язику, рветься непрощеними сльозами з очей. – Я ніколи не була сильною. Все життя під захистом. Батьків. Брата. Тому й виросла слабкою та недоумкуватою.  

– Може воно і на краще, – шепоче Нора, хитаючи головою. – У будь-якому випадку, ви сильніші за Шаріз. Раз змогли поглинути її суть повністю, – і не чекаючи моєї відповіді, стара служниця йде, залишаючи мене наодинці з собою.

 

* агри – мешканці підземного світу, вирощені Вірендером. Напіврозумні тварюки, що пожирають все живе на своєму шляху.