Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Під час купання я ще більше впевнилась в цих роздумах. Варто було прикрити очі й побачити рідних, живими та здоровими, як я була готова не тільки в рабство на рік податися (або скільки там знадобиться, щоб народити дитину?), але й знищити половину населення цього світу, якщо буде потрібно, і воно посміє стати на моєму шляху.

Втім, хоч рішучість моя зміцніла, сил у мене не побільшало. Навпаки, від теплої ванни та заспокійливих ароматів місцевих косметичних засобів, я розімліла, а потім взагалі занурилася в сон.

Уві сні я знову була на галявині перед будинком. І знову, як і щоночі протягом кількох місяців, бачила усміхненого до мами Таміра.

Ось Тамір підходить до мене зі спини, сміється задоволено:

– Так Сергій не збрехав, тебе ще ніхто не спробував. Просто чудовий подарунок. Люблю бути першим.

Безпорадно дивлюсь на Сергія, що ще пару хвилин тому повзав навколішки перед Таміром, а тепер напружено завмер в очікуванні вироку.

– Викиньте це лайно! Я пробачив йому борг. Ідемо, дівчинко. Відпрацьовуватимеш.

– Не чіпай мою доньку! – вигукує напівзв'язаний батько, обличчя якого вже набрякло й посиніло від синців та гематом, а на світлій сорочці темною плямою розпливається кров від встромленого в плече ножа.  

– А то що? Чи хочеш бути присутнім? – повернув ніж чоловік, що тримав тата. 

– Не смій, – хрипить  Андрій, на мить приходячи до тями. На ньому жодного живого місця немає. Вони так довго мотузили його, а він все ще бореться. Підіймається навколішки, маючи намір встати, відразу отримує підлий удар ногою в живіт. 

– А ти, я дивлюся, живунчик, – знущально сміється Тамір.

– Скільки він вам винен? Я заплачу, – шепоче батько, спльовуючи кров.

– Чим? Що в тебе є дорожчим за цілість твоєї доньки? Та ти не хвилюйся. Ми лише побавимось. Одна ніч всього. Не убуде з твоїх дівок.

– Дівок?

– А ти думав, моїм хлопцям розважитись не треба?

– Якщо вам винен Сергій, то до чого тут ми? – плутано бурмочу я, все ще шокована подіями останніх хвилин. 

– А у Сергія бізнес такий. Шукає дурню, зачаровує, а потім постачає мені. За борги. Збагнути не можу, що ви, дурні, у ньому знаходите? І всі такі чистенькі, домашні, правильні... Що ж час і тебе зіпсувати, – шепоче Тамір, язиком проводячи по моїй щоці.

Бридко. Гидко.

– Біжи, – кричить знизу брат, з останніх сил, кидаючись на мерзотників. 

Я вириваюсь і мчу щодуху…

– Погань!

Глухий удар, стогін і хлюпіт. Мене збивають з ніг, і я встигаю помітити як падає батько, витріщившись на мене осклянілими очима.

– Біж… – зривається з його вуст і тоненька цівочка крові стікає з куточка рота. А в грудях  стирчить ніж. І кров… так багато крові…

– Ні! – горланю я так голосно, що навіть хмари здригнулися – відповіли гуркотом.

– Ні! – здригнулася я і ледь не захлинулась. Відкашлявшись, кліпнула очима, звикаючи до світла. Опустила важкі повіки. 

Я знала, що буде далі у цьому сценарії. 

Мене притягнуть під ноги Таміра і змусять дивитися на те, як різатимуть ще живого батька. Слухати, як безпорадно ридає в істериці мама, вириваючись з рук, що її утримують. В якийсь момент брат прийде до тями, а мама якось вивернеться і жбурне в нападників стару каструлю з бензином, за яку ледь не перечепилася вранці. Ту саму, що кинув батько пиляючи старою пилою дрова. Спалахне полум’я. І мама…

Я кинусь до неї, а вона відштовхне мене, кидаючись в обійми Таміра:

– Біжи… 

Я підхоплю Андрійка і ми бігтимемо  під пострілами. Доки брат не впаде, прикриваючи від шалених куль і не прошепоче це своє:

 «Ти маєш жити. За мене, за батьків. І стати щасливою за всіх нас. Обіцяй!»

І, здійнявшись на ноги, розвернеться і піде їм назустріч… Але їх це не затримає. Хіба на мить одного з трьох переслідувачів, що вдарить Андрія прикладом. 

– Ні! – кричу я, піднімаючи з землі шампур, що завалився. Той самий, що брат підняв, коли тікали. То й самий, що так легко вилетів з його рук. – Ні!

Я встаю у позу, що бачила у кіно. Виставивши шампур як рапіру. А вони кинуться на мене… 

Як гостра сталь опинилась в горлі Таміра, я і досі незрозуміла. Звідки тільки сили взялися насадити його як метелика?

Хтось чіпає за плече. Верчуся дзиґою, готова вбити кожного, хто посмів доторкнутися…

– Тихіше. Тихіше, леді. Хіба не знаєте, як небезпечно спати у ванній кімнаті?

– Що? – дезорієнтована, я витріщила очі, вдивляючись у високі стіни й незвичне оздоблення ванної кімнати.

– Що-що? І як посміла ця Інда кинути тебе? Якби стара Нора не захвилювалася, так би і потонула тут заколисана сон-травою.

– Сон-травою?

– Ой, зовсім ви нерозумна після хвороби стали, – сплеснула руками стара служниця, що допомагала мені зібратися перед тим дивним відбором. – Мабуть, кілька днів непритомності даремно не минули. Якби ще забувати не почали, – бурмочучи собі під ніс, бубнила старенька.

– Забувати? – перепитую я, чіпляючись за підказку. 

Точно! Навіть після хвороби можна стати забудькуватою й пам'ять втратити. А тут отруєння. Ще й отрутою, від якої ніхто не виживав.

– Нічого, нічого, люба. Нора тепер від вас, свого сонечка, на крок не відійде. Буде як за вашою матінкою стежити. Жаль, не вберегла квіточку, зв'язалася з цим окаянним мілордом. Ви вже його не гнівайте, леді. Лютий він. Злий. І душа чорна, – грубо розтираючи мене рушниками, розповідала служниця, мимохідь відкриваючи завісу минулого невідомої мені Шаріз. – І як тільки доля пов'язала його з моєю квіточкою? А як вона не хотіла. Але батенька її невблаганний був. Продав іроду, не змилостивився. Лише коли брюхата вже ходила, покаявся, та сховатися допоміг і їй, і дитятку її ненародженому. Так і жили ви вісімнадцять років, бід не знали. Поки не вирішив мілорд вимагати те, що його за правом народження.

– Але навіщо? В нього ж є молода дружина.

– А навіщо дітей із арі зачинають? Ритуали спеціальні проводять? Пару шукають потрібну? Та все під контролем жерців? – запитала мене служниця: – Все через ці кляті гроші та владу! Ось і продають згодом: хлопчиків у воїни, дівчаток у нагороду, і перед імператором вислужитися.

Ковтаю гірку слину, не дозволяючи жалю проникнути в серце. Ні до чого мені жалість до чужих дітей, невідомої Шариз та її уявної матері, якою мене вічно шантажують. Мені сім'ю врятувати треба.

– Ну ось і все, – поправляючи заплетене в коси волосся, бурмоче Нора. – Тепер можна й спати лягає. Спіть, спіть, леді. Нора віджене всі ваші кошмари.

– Дякую, Норо. Але деякі навіть ви відігнати не в змозі. Ідіть краще теж відпочивати.

– Та що ви, леді? Невже женете? Невже погано я про вас з народження дбаю? Ну відійшла помитися. Так це щоб вас своїм духом не бентежити. Я ж знаю, яка ви чутлива, ніжна. Та й не думала я, що Інда така безвідповідальна. Ось я їй задам…

– Не треба, Норо. Я сама розберуся.

 – Та куди ж вам, леді, з челяддю знатися? Не ваша це справа, квіточка. Ви не переживайте. Я тепер від вас не крок. Збережу, як вашій матінці й обіцяла.

– Якщо так… – я на мить замислююсь, а потім все наважуюсь попросити: – Розкажіть мені казку, ненька. Як у дитинстві.

– Про великих драконів? – чомусь шепоче стара, схиляючись до мого ліжка.

– Про них, – шепочу у відповідь, слухняно прикриваючи очі.

Хай би про що не була ця казка, але саме вона розкриє мені таємниці цього світу. Набагато правдивіше, ніж усі підручники історії разом узяті. Адже саме у казках розкривається менталітет народу, його сподівання та цінності.

– Багато століть тому не так все було в нашому світі, – голос старенької тихий і мірний, як лагідний морський бриз, що гойдав на хвилях, звучав у тиші спальні, навіюючи картинки минулих часів. – Жили тоді люди на землі, а великі дракони панували на небі…

Довго лежу в темряві, слухаючи таку знайому та незнайому розповідь. У цьому світі не було Прометея, але були дракони, розумні та майже безсмертні. Саме вони подарували людям вогонь. І навіть допомагали деякий час, заступаючись, окремим людям. А ще інколи дракони, в тілах прекрасних юнаків і дів, спускалися до людей і входили до їхніх будинків. І народжувалися тоді особливі діти. Діти з арі – силою драконів. Ні, вони не були рівними драконам, але й людей за силою перевершували. Хлопчики ставали воїнами, а дівчатка – цінними нареченими. 

– …але втратили дракони інтерес до людей. Ніхто не пам'ятає причини, чому спалахнула війна між кланами, і металеві дракони пішли проти самоцвітних. Багато сімей тоді було зруйновано. Багато кланів було знищено. Поки лише жменька тих, хто вижив, не сховався в Туманних горах.

І все б нічого, але дізналися люди про чудодійні особливості драконів.

Самоцвітні не просто легко відшукували жили дорогоцінного каміння та зберігали скарби, але й могли виспіти будь-який камінь. Ці камінці мали не тільки разючу красу, але й магічні властивості. Прикраси з них дарували магічний захист, силу, багатство, здоров'я та багато іншого, чого так прагне людська душа.

Металеві могли викувати дорогоцінний метал із простого каменю. Латунь, мідь, бронза, срібло, золото та платина, породжені полум'ям відповідного дракона, цінувалися за свою красу та міцність. І не було зброї, здатної протистояти мечу з драконової платини.

А ще луска дракона могла подарувати кілька додаткових років життя. З пазурів робилася витяжка, здатна вилікувати будь-які рани, а з зубів – любовний еліксир.

І незабаром численні загони сміливців вирушили на видобуток драконячої луски, пазурів та зубів. Вдиратися в драконові гнізда, розоряючи кладки, знищуючи слабкіших самок і самців, дитинчат... Яйця драконів привозили на ринки та продавали втридорога. Мати свого ручного дракона стало привілеєм найбагатших та найсильніших. А дракони, що виросли в полоні, втрачали здатність до обороту. І незабаром люди забули, хто такі дракони...

– А дракони?

– Дракони зачаїли зло. Сховалися, зібралися з силами та пішли війною на жалюгідних людей. Випалювали цілі міста та поселення, не залишаючи навіть тіл для поховання. І з'явився тоді до старшого князя Лаві темний проклятий дракон Вірендер. Зігнаний з небес, позбавлений крил, він вже багато століть був прикутий до стіни на самому дні бездонної прірви. Князь звільнив Вірендера, а той у подяку навчив як створити ліяри та підкорювати драконів.

Стара затихає, переводячи подих, приглушує світло магічного світильника.

– Не спите ще?

– Ні. Цікаво, чим закінчиться.

– А то ви не знаєте? Стільки разів слухали. Напам'ять вже час було вивчити, – хитає головою з докором. – Ой, не подобається мені це, леді.

– А мені подобається ваш голос чути, Норо. Він у вас такий гарний, як морський бриз.

– І де це ви бачили море? – примружує очі, через що обличчя стає хижим, гострим, як у відьом з дитячих страшилок.

– У книжках. На картинках.

– Говорила я вашій матінці, не до добра це ваше захоплення книгами. Не до добра, –  зітхає скрушно. – Ось й  увагу імператора накликали. Що ж буде тепер? – сплескує руками.

 – Скоро дізнаюся, – усміхаюся, розвіюючи чужі тривоги. Старенька служниця мені подобається. Нагадує бабусю, що померла кілька років тому. І інтуїція мовчить. А вона б вже дзвеніла грімким дзвоником, якби Норі довіряти було не можна. Як тоді з Сергієм… Даремно я її не послухалася. – А поки що хочу насолодитися цим вечором і вашим голосом.

– Скажете теж, – вигукує зніяковіло. – Так на чому ми зупинилися?

– На визволенні Вірендера, – нагадую, ховаючи лукаву посмішку.

– Вірендер прийшов не сам. У надрах землі він виростив величезних і небезпечних тварин. Дракони були знищені. Лише жменька з них була захоплена, а ще менше з них сховалося серед людей. Але й люди не залишилися переможцями – Вірендер зрадив їх, напустивши своїх монстрів. Сховалися люди під землею, назавжди залишивши квітучі долини та зелені ліси. З того часу й живуть у підземеллях Туманних гір. І тільки іноді покидають кам'яні стіни під прикриттям драконів. Лише вони можуть протистояти монстрам, що заполонили небо та землю.

Голос старенької затихає. Сиплий хрип виривається з грудей, що знімаються вгору.

Мовчу. Нехай спить. Мені ж багато про що треба подумати.

Якщо вірити незнайомці з мого світу, дракони можуть подорожувати часом та простором. Тоді як вони дозволили себе знищити? Чи ця здібність була властива лише окремому виду драконів? Що там говорила стара? 

«Лише син смарагдової дракониці та платинового дракона може звільнити драконів?»

Що ще? Дівчата з арі, які вважаються цінними нареченими. Я не зовсім зрозуміла цей момент, але якщо вірити Норі, вони мало чим відрізнялися від звичайних людей. Тоді як вони народжують драконів? 

І хто такі жерці? Ніякого натяку на богів в розповіді служниці не було. Хіба що Вірендер годиться на роль темного бога. Може і жерці його? 

Сон не шов. Зате допитливість підняла голову та змушувала дізнатися про все як найшвидше. 

Покидати кімнату, я не наважилась. А ось провести тихий обшук та розібратися хоча б у деяких аспектах життя Шаріз хотілося нестерпно. Тому тихо встаю з ліжка і приймаюся до пошуку будь-яких дрібниць, що можуть стати в пригоді чи дати відповіді. 

Полум’я світильника трохи коливається, опинившись в узголів'ї ліжка. Ставлю світильник на невелику тумбу біля ліжка. І навпомацки обслідую різьблене дерев’яне панно. Палець чіпляється за якийсь виступ, натискає невидиму пружину, відкриваючи невеличку нішу. Підношу світильник, вдивляючись в інкрустовану смарагдами шкатулку.