Підсвідомо, я потягнулася до того, в кого завжди шукала підтримки. Посилене страхом занепокоєння зробило свою справу, і я достукалася.

«Білочка?» – і стільки подиву було в цьому самому відгуку Трея, що я трохи розгубилася.

«З тобою все добре? – поцікавилася, виділяючи якусь захеканість в тоні брата, так немов я зателефонувала в неурочний час посеред тренування або палкого побачення. – Я тебе не відволікаю?»

Мене ошпарило його емоціями: досада, гнів, роздратування, тривога, злість. Моє бажання поспілкуватися настільки несвоєчасно, що викликає стільки невдоволення? Відчуття самотності вмить затопило серце й спало, варто було почути відповідь:

«Хіба, що зовсім трішки».

А перед очима постає чітка картинка: Трей відбиває атаку якоїсь небаченої мною раніше величезної тварі. Зачіпає, всаджуючи меч по руків'я між захисними пластинами. Задоволений собою та засліплений успіхом брат не помічає, як раніше відтята кінцівка цієї самої тварі тягнеться до нього зі спини.

«Позаду!» – кричу я, не сподіваючись, що він почує, зрозуміє та правильно зреагує. Але відточені роками інстинкти спрацьовують безвідмовно, і як в сповільненій зйомці я бачу стрімкий розворот Трея навколо своєї осі, підняту вгору руку в захисному жесті і відблиск витягнутого з чобота кинджала. Секунда… Заговорена зброя відображає атаку, не полишаючи тварі шансів.

«Дякую, сестричко», – обдаровує мене брат білозубою посмішкою.

Посміхаюся у відповідь:

«Звертайся».

Струмочок моєї сили тягнеться до нього, вливається, насичуючи. І раптом я розумію, що магічний резерв Трея порожній, і моя магія прагне усунути цей дисбаланс, заповнити, так ніби ми дві поєднані між собою посудини і жоден з нас не може залишатися порожнім, якщо інший повний.

«Будь обережним», – прошу, розриваючи зв'язок.

Не хочу обтяжувати брата своїми проблемами. Не на часі це зараз. У нього і власних монстрів вистачає. А це мій бій, і я сама з усім впораюся та розберуся.

Залишивши ще один невеликий коридор, забарилася перед відкритими дверима. Широко посміхнулася у відповідь на задумливо-проникливий погляд застиглого біля дверей магістра Іроама. Натягнувши маску незворушності, переступила поріг.

Кільце правди дійсно виявилося кільцем, нічим не примітним, трохи схожим на вибиту в кам'яній підлозі посередині величезної зали пентаграму. Метра півтора в діаметрі.

Варто було мені зробити крок в нього, як я опинилася затиснута в лещата сили. Ні болю, ні якогось особливого дискомфорту я не відчувала. Зате було відчуття спуску з американських гірок, коли силою створеного цим рухом вітру, тебе втискує в сидіння. І ти розумієш, що начебто на тебе нічого не тисне, але подолати цю невидиму перешкоду неможливо.

– Ваше ім'я, Номер П'ять? – звучить перше питання.

І я гублюся. По-перше, я не бачу того, хто запитує. По-друге, це досить несподівано. А по-третє... Яке з імен вони мають на увазі? У мене їх так багато і всі мої. Ізабелла Фетисова? Ім'я дане мені батьком в іншому світі, нехай воно і не справжнє, але все ж моє – я ніколи не відмовлюся від нього. Ібьяндора арх СКайдемантл – ім'я дане мені батьками ще до народження? Але воно незвично мені та незнайоме, хоча і від нього я відмовитися не можу. Трей пояснював мені, але я так до кінця і не розібралася, як можна назвати того, хто ще не народився і чому повідомляти комусь таємницю саме цього імені небезпечно. Ізігард арх СКайдемантл? Ізьябеліндора арх Фетисов? Або Ізігард Шіеллос – ім'я, під яким я вписана у списки в академії? Всі мої. Так яке назвати?

– Ізігард Шіеллос, – випалюю я останній варіант, і мене оточує непроникною темрявою.

– Брехня! – грізно і вимогливо докоряє той, хто допитує. І звучить це так, що якби я б не пережила сотню-другу сутичок на килимі у директора пансіону, неодмінно покаялася й слізливо запевнила, що більше так не буду.

Здіймаю очі, сподіваючись відшукати магістра, що мене допитує. Голос мені незнайомий, так хоч помилуюся.

– І, однак, це єдине ім'я, яке ви від мене почуєте, – немов з боку чую власний голос, а далі вимовляю те, про що навіть не підозрювала: – Звід Ізріяна з метою безпеки й збереження династій не передбачає відкриття істинного імені стороннім особам. Тільки з дозволу Предтеч. У вас є такий дозвіл?

І якщо на початку цієї полум'яної промови я була здивована, то з кожним словом, що  вирвалося з уст, все чіткіше усвідомлювала присутність брата.

«Трей, не заважай! Я і сама впораюся!», – обурююся я цим безцеремонним вторгненням. Це якщо він за мене говорити може, то, що далі? Буде руками й ногами ворушити? А потім і зовсім тіло займе? Думка здається абсурдною, дикою і лячною.

«Ти перша почала!» – без грама каяття відрізає брат.

Але подумати над цим категоричним твердженням не дає наступне питання:

– Що ви робили після вибору?

– Повернувся у свою кімнату.

– Один?

– Ні.

– Хто вас супроводжував?

Перераховую імена, згадуючи, хто був зі мною біля дверей.

«Розважайся, сестричка. Не буду заважати. Та й у мене тут новенька нагальна справа намалювалася», – посміхнувся Трей, десь в середині перерахування і зник з моєї голови.

– Це все?

– Все, – і знову стіни спалахують чорним.

– Брехня! – шипить допитувач.

Тисну плечима, виправляючи формулювання:

– Якщо не брати до уваги магічних істот, то це все.

– Магіків? Кого саме?

– Феніра і цербера, – абсолютно правдиво відповідаю я.

– Ах, ви той самий...

І потекли нескінченні питання, що перескакували з одного на інше. Іноді несподівані, іноді цілком передбачувані. Магістр, що не представився, з допитливим інтересом колупав все, що сталося вчора, викручуючи мною сказане так, що впору було розплакатися. Або розреготатися... Особливо, коли мова дійшла до події в душі.

– Ви прийняли душ і пішли спати? – довірчим тоном, заохочуючи мене до відвертості, поцікавився магістр.

– Так, – відповіла я, думаючи, що така незначна подія як моя істерика до справи не має ніякого відношення і навряд чи вартує згадки.

Але чорний дим замайорів на всі боки. Хмикнула, зізнаючись у тому, в чому хлопці зазвичай навіть під тортурами не зізнаються, мені ж було все одно:

– Я трохи поридав перед сном.

Дим не зник, все також клубочився чорними хмарами, огортаючи мене темрявою, і я, невдоволено скривившись, продовжила:

– Якщо бути точніше закотив істерику.

– З приводу?

Ох, і тут допитувачі не знайомі з делікатністю, так і норовлять брудними чоботами у душу влізти.

– День був складний, – знизала плечима я, зглянувшись до звичної відмовки, і чорний дим огорнув мене знову – кільце правди виявилося максималістом.

– Правду! – коротко зажадав магістр.

– Згадав батька, – дим посвітлів, і я полегшено видихнула.

Але наступне питання буквально вибило мене з колії:

– І з вами нікого не було?

– В моїй кімнаті? В душі? Ваші натяки образливі, магістр! – блиснула очима так грізно, що вмій я вбивати поглядом, він би вже впав бездиханний: – Формулюйте питання коректніше, не забувайте про Звід.

Шкода, повної назви цього самого Зводу згадати одразу не змогла, і звучало це в результаті не так загрозливо, як тоді, коли через мене віщав Трей. Та й чіткої впевненості в тому, що ці питання якось регламентуються цим самим Зводом, у мене не було. Тому діяла за натхненням, пригадавши чуту одного разу від Трея фразу: «Нехай тільки спробує. За образу принца чекає смертна кара». Здається, тоді мій брат вкрав на кухні всі пироги, заготовлені для званого обіду, і роздав їх дітлахам-жебракам біля воріт, чим і заслужив хороший наганяй від наставника. Хоча цей магістр теж може виявитися принцом, а, отже, ми з ним рівні за привілейованістю. Мало не застогнала з досади.

– Відразу після істерики ви пішли спати? – тим часом рипнувши від невдоволення зубами, переформулював питання магістр.

– Так. І заснув без задніх ніг, – зраділа я тому, що слизький момент ми все ж минули, вилавірували майже без втрат.

Тому що, чим більше я відповідала, тим сильніше в мені міцніла впевненість – про прихід Джана не повинен дізнатися ніхто. Ні братик, який спочатку наб'є принцу фізіономію, а потім порегоче. Ні викладачі, які незрозуміло як можуть трактувати почуте. Ні інші адепти – цим тільки дай привід для пліток. Та й самій мені ділитися цією таємницею ні з ким не хотілося. Це було суто моє, особисте.

– Яких ніг? – перепитав дізнавач.

Здається, я в черговий раз прокололася.

– Тих, якими ви ходите.

– А чому вони задні?

– Ну, не передні ж? – перепитала я, гарячково намагаючись виплутатися. – Питання по суті будуть чи я можу повернутися до занять?

– Що ви знаєте про амулет Спотворення?

– Нічого, – відповіла, розводячи руками, а дим… Він залишився прозорим.

– Можете йти, – милостиво відпустив мене невидимий дізнавач, і я вже зробила крок з кола: – Хоча ні, почекайте, – гукнув він мене й замовк, витримуючи трагічну паузу. – Ви безпомилково відшукали місце, де був амулет. Ви бачили його раніше?

– Ні.

– Тоді як вам це вдалося?

І тут я розгубилася. Тому що зовсім не уявляла, що на це відповісти. І ще менше розуміла, як своєю відповіддю не видати себе або Фоксі.

Дорогоцінні секунди витікали. Серце відчайдушно калатало в грудях, тривожним набатом відраховуючи удари. Що сказати? Інтуїція? А що тут знають про неї? Передчуття? Можуть вирішити, що це мій не виявлений ​​дар і тоді... Не знаю, що тоді, але покинути це місце хотілося якомога швидше. Сказати, що відчула порожнечу? Зізнатися у своїй спостережливості? А що як запитають, звідки вона в мене? Чи зможу я уникнути інших допитів, не виказавши своїх таємниць?

Я безпорадно кліпала очима, втупившись в темну плямочку на підлозі, перебираючи і прораховуючи варіанти. Мені здавалося, що я розмірковую занадто довго, так багато умовиводів і логічних ланцюжків з питань та відповідей вишикувалося в моїй голові, але серце відбило другий удар. Третій...

– Я помітив невелику відмінність в тому місці, – почала було я, розуміючи, що далі тягнути нічого.

«Мовчи! Амулет був невидимий!» – застережливо продзвенів чийсь голос в голові.

– Що за відмінність? – з легким придихом запитав невидимий дізнавач.

– Пил...

– Що? – він явно не очікував почути таку відповідь.

– Пил лежав нерівним шаром, – вже впевненіше вимовила я.

«Що ти верзеш? – вкрай неввічливо обурився незнайомець, що вдерся в мою голову. – Тут на кожному розі побутові артефакти. Пилу просто немає».

Упс.

– Ви ж розумієте, – нагнавши довірливості у свій тон, продовжила я: – порошинка тут, волосок там – ну і гидота, – скорчила бридливу фізіономію зарозумілого принца. Не знаю, як вдалося, але я старалася.

– Але там не було пилинок! І тим більше волосків!

– Ось, – я навіть підняла вказівний палець у звичному земному жесті. – Хіба це не дивно?

Повисла гнітюча тиша. Згустилася, перетворюючись в коктейль довгого очікування. Серце гулко відраховувало тривожні удари, поки гучний голос не вимовив уривчасто:

– Вільні!

Зробила крок на негнучких ногах. Чомусь саме від цього короткого «Вільні!» стало страшно до тремтіння. Або це наслідки відкату?

Ще один крок. Ноги не слухалися. Страх наростав, переростаючи в жах. У грудях дзвеніла порожнеча та холодила душу, немов хтось простягнув руку й вирвав шматочок серця, потягнув, висмикуючи всю кровоносну систему. Боляче. Нестерпно боляче.

Шию кольнуло чимось гострим. Хворобливі відчуття схлинули, притупилися, немов все це відбувалося не зі мною.

– Що з вами? – долетіло глухо, як крізь вату.

Сфокусувати зір і побачити того, хто запитує, ніяк не вдавалося. Похитнулася і неодмінно впала б, але поруч буквально з порожнечі матеріалізувався незнайомець в чорному плащі, підхопив, утримуючи від падіння, стривожено вдивляючись в мене чорними, як беззоряна ніч, очима.

– Я тебе знаю, – зірвалося з язика перш ніж я встигла стримати ненавмисне визнання.

Мене просвердлили пильним допитливим поглядом. Захотілося покаятися в тому, що колись намазала хлопця в таборі зеленкою, отруїла кашу гутталаксом і обсипала перцем змінну білизну свого першого кавалеру у роздягальні.

– Командор! – гучний окрик висмикнув мене з порожнечі, в якій я пливла: – Що з Номером П'ять?

Відчула себе на руках. Тверді м'язи обпалювали через тканину й відчутно напружилися в районі моїх колін і спини. Голова безвольно бовталася. Мене кудись несли. Біля погризеного вуха щось копошилося, видаючи пискляві стрекотливі звуки.

– Де його магіки?

– Біля Джерела.

– Покличте цілителя. Терміново!

Дивне тепло огорнуло мене, обволокло, ховаючи в захисний кокон, повертаючи здорові думки. Закрила очі, стримуючи ридання, усвідомлюючи те, що сталося.

– Цілитель зайнятий. Розвідзагін потрапив в засідку, повернулося всього троє. Ледве живими.

Застогнала, точно знаючи, що Трея серед них немає.

Він залишився десь там. Туди рвалося моє серце, і витікала магія. Але цей чоловік перекрив наш зв'язок, перетиснув невидиму пуповину, що сполучає нас. І саме зараз, коли братові негайно потрібна моя допомога. Ненавиджу!

У мене раптом полилися потоки вже знайомої мені магії. Спробувала відкрити очі, але вдалося лише трохи підняти налиті вагою повіки. У розкриту долоню штовхнувся вологий ніс.

– Ти тут, Ерік, – ледве здригнувшись куточками губ, посміхнулася своєму триголовому Церберу.

«Яке людське ім'я», – і це була моя остання думка.