Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
73 дн. тому
Розділ 1
126 дн. тому
Розділ 2
126 дн. тому
Розділ 3
101 дн. тому
Розділ 4
101 дн. тому
Розділ 5
101 дн. тому
Розділ 6
101 дн. тому
Розділ 7
101 дн. тому
Розділ 8
101 дн. тому
Розділ 9
101 дн. тому
Розділ 10
101 дн. тому
Розділ 11
101 дн. тому
Розділ 12
101 дн. тому
Розділ 13
101 дн. тому
Розділ 14
101 дн. тому
Розділ 15
101 дн. тому
Розділ 16
101 дн. тому
Розділ 17
101 дн. тому
Розділ 18
101 дн. тому
Розділ 19
101 дн. тому
Розділ 20
101 дн. тому
Розділ 21
73 дн. тому
Розділ 22
73 дн. тому
Розділ 23
73 дн. тому
Розділ 24
73 дн. тому
Розділ 25
72 дн. тому
Розділ 26
72 дн. тому
Розділ 27
72 дн. тому
Розділ 28
66 дн. тому
Розділ 29
63 дн. тому
Розділ 30
63 дн. тому
Розділ 31
63 дн. тому
Розділ 32
62 дн. тому
Розділ 33
62 дн. тому
Розділ 34
62 дн. тому
Розділ 35
62 дн. тому
Розділ 36
62 дн. тому
Розділ 37
62 дн. тому
Розділ 38
62 дн. тому
Розділ 39
62 дн. тому
Розділ 40
62 дн. тому
Розділ 41
62 дн. тому
Розділ 42
62 дн. тому
Розділ 43
62 дн. тому
Розділ 44
62 дн. тому
Розділ 45
62 дн. тому
Розділ 46
62 дн. тому
Розділ 47
62 дн. тому
Розділ 48
62 дн. тому
Розділ 49
62 дн. тому

– Розповідай! – пошепки вимагаю я, за руку відтягнув подругу трохи осторонь. – А, ні, краще мовчи, – згадавши про допит, спробувала попередити Фоксі.

Але та, здута як гумова кулька, з якої випустили все повітря, просто не могла мовчати:

– Я не пам'ятаю... Я абсолютно нічого не пам'ятаю. Це так страшно, – безпорадно, ледве стримуючи ридання, пробурмотіла принцеса. – Попрощалася з тобою. Прийшла у свою кімнату. Лягла спати і все... Далі все смутно, як в тумані побувала.

– Тоді з чого ти вирішила, що амулет Спотворення взяла ти?

– Я пам'ятаю, що йшла. А потім якимось дивом опинилася у Джерела. Пам'ятаю, як торкнулася амулета. Він такий гарний. Я не могла втриматися. Одягла його собі на шию. Хотіла приміряти... – Фоксі розгублено подивилася на мене, шукаючи підтримки або схвалення. Я у відповідь трохи підвела куточки губ – дівчатка такі дівчатка, як красива цяцька, так обов'язково потрібно приміряти та помилуватися.

– Там було якесь дзеркало. Я в нього подивилася. І...

– Фокс, давай без цих драматичних пауз, – насторожено озираючись на всі боки, попросила я. – Ми і так вже привернули досить багато уваги.

На нас і правда поглядали. Адепти кидали зацікавлені погляди. Викладачі теж ні-ні, та й сканували нас своїми пронизливими очима-рентгенами і, здавалося, бачили нас наскрізь. І ця цікавість нічого доброго нам не обіцяла.

– Та ні. Жодних пауз. Подивилася й відразу прокинулася, проспавши тренування. Я вирішила, що мені все це наснилося, але потім помітила сліди брудних ніг на білизні. Я точно десь ходила вночі. А тут ще й амулет зник. Я його до цього тільки на зображенні в каталозі рідкостей бачила. Але в моєму сні він був не зовсім, такий як на картинці. Не могла ж я придумати це все? – і знов недолугий погляд людини не здатної повірити самій собі.

– А раніше з тобою таке було?

– Яке?

– Ти ходила уві сні? – перепитала я, відчуваючи, що моє майже ангельське терпіння випаровується як роса на сонці.

– Ні, звичайно, – фиркнула принцеса, і подивилася зарозуміло з дещицею докору, немов я її не про сомнамбулізм питаю, а запідозрила в чомусь низькому. – Я ж не божевільна.

– Ну, про божевілля мови не йшло. Але люди, буває, ходять і, навіть, розмовляють уві сні. Особливо після стре... емоційно насиченого дня. А день вчора був ще той.

Фоксі знову здулася, зникла бравада, очі, що мить тому люто спалахнули, згасли.

– Не було зі мною раніше такого ніколи.

– А ментальний щит у тебе стоїть?

– Звісно. Як і у будь-якого члена королівської родини. Менталісти ж найстрашніші маги. Це тільки, здається, що вони думки читають й усе. За часів моєї бабусі один менталіст втягнув у багаторічну війну все королівства.

– Війну?

– Так. Чорна війна, про яку говорив ректор, – пояснила дівчина, окинувши мене здивовано-підозрілим поглядом.

– Фокс, а чому ти сказала: «Він попрохав»? – хутко перевела я розмову з історії світу. Не хотілося, демонструвати свою повну необізнаність у цьому питанні.

– Я таке говорила? – очі принцеси стали як блюдця й стільки щирого подиву було в її голосі, що я розгубилася.

– Так. Ти сказала: «Я взяла артефакт». На моє запитання навіщо, відповіла: «Він попрохав» і подивилася в спину Громилі.

– Не пам'ятаю, – скрушно похитала головою Фоксі. – Що зі мною діється, Іззі?

– Тобі потрібно до цілителя, – відпустивши її руку, я обернулася в пошуках найближчого викладача.

– Ні. Не можна. Вони дізнаються мою таємницю і відправлять додому. І це ще не найстрашніше. Якщо вони дізнаються, що це я взяла амулет... – принцеса благально подивилася на мене. – Не кажи нікому. Не можна, щоб вони здогадалися.

– Фоксі, всі таємниці рано чи пізно розкриваються.

– Тоді я скажу, що ти теж дівч... – в розпачі запально вигукнула вона, але вже через мить під моїм поглядом знітилася: – Прости, я нікому не скажу. Але...

Я зітхнула. Мене накрило почуттям безнадійності й відчуттям розгубленості, схожими на ті, що відчуває людина, стоячи на краю обриву і дивлячись, як інший зривається в прірву.

– Деякі таємниці краще відкривати, підготувавши для цього ґрунт, – сама собі не вірячи, тихо промовила я. Ніколи не розуміла цих ігор в шпигунів, вважаючи, що найстрашніше краще повідомляти в першу чергу. Зрештою, таємне все одно стане явним в найневідповідніший момент.

– Ти мені допоможеш? – запитала подруга, і стільки надії було в її голосі, що я здалася.

Кивнула повільно, складаючи в голові план подальших дій.

– Потрібно буде оглянути твою кімнату. І Джерело. Але поки потрібно пройти перевірку. Ти головне, коли будеш відповідати, вір в те, що говориш, – згадавши про те, що у кожного своя правда, попередила принцесу. – І не бреши. Відповідай точно на питання, але старайся говорити правдиво.

– Дякую, – розгублено буркнула Фоксі.

Я знизала плечима.

– Немає за що.

– Спасибі, за те, що повірила мені і допомагаєш.

Я посміхнулася і нехай посмішка вийшла дещо сумною та натягнутою, але від неї мені стало трохи легше.

– Ми в усьому розберемося, – змовницьки прошепотіла я, підморгуючи лівим оком.

Цікавість, щедро присмачена нетерпінням, палила зсередини. Це була загадка і виклик.

– До речі, раз ми у Джерела, може, оглянемо місце події?

– Що ви зібралися оглядати, Номер П'ять? – пролунало так голосно і несподівано, що я підстрибнула.

Всі погляди схрестилися на нас з Фоксі. Застогнала, подумки картаючи себе за безпечність. Що ще встиг почути магістр Іроам? І як тепер бути?

– Місце, де зберігався амулет Спотворення, – повільно, трохи розтягуючи слова, відповіла я на поставлене запитання.

– І ви знаєте, де воно? – вкрадливо поцікавився магістр, заглядаючи мені в очі.

Озирнулася. Намагаючись примітити, хоч щось, що видає це саме місце, але ніяких слідів не виявила. Тільки в одному місці за спиною ректора виднівся краєчок дзеркала. Мій погляд зачепився за цей куточок, відзначаючи, що чогось не вистачає. Ні, все було майже, як і вчора, нехай я і кинула побіжний погляд, але помічати дрібниці було нашою з батьком улюбленою грою. Кожен раз, коли ми йшли гуляти, він ошелешував мене питаннями на кшталт: якого кольору машина проїхала зліва, брюнет або блондин пройшов праворуч, що лежало на п'ятому столику кафе, повз якого ми пройшли? І я із задоволенням відповідала, а він доповнював упущені мною дрібниці, поки я не стала запам'ятовувати більше.

Мабуть, мій погляд затримався сильно довго на цьому самому місці, тому що наступним я почула приголомшливе:

– Ректор, у нас є перший підозрюваний. Номер П'ять, йдіть за мною.