– Розповідай! – пошепки вимагаю я, за руку відтягнув подругу трохи осторонь. – А, ні, краще мовчи, – згадавши про допит, спробувала попередити Фоксі.

Але та, здута як гумова кулька, з якої випустили все повітря, просто не могла мовчати:

– Я не пам'ятаю... Я абсолютно нічого не пам'ятаю. Це так страшно, – безпорадно, ледве стримуючи ридання, пробурмотіла принцеса. – Попрощалася з тобою. Прийшла у свою кімнату. Лягла спати і все... Далі все смутно, як в тумані побувала.

– Тоді з чого ти вирішила, що амулет Спотворення взяла ти?

– Я пам'ятаю, що йшла. А потім якимось дивом опинилася у Джерела. Пам'ятаю, як торкнулася амулета. Він такий гарний. Я не могла втриматися. Одягла його собі на шию. Хотіла приміряти... – Фоксі розгублено подивилася на мене, шукаючи підтримки або схвалення. Я у відповідь трохи підвела куточки губ – дівчатка такі дівчатка, як красива цяцька, так обов'язково потрібно приміряти та помилуватися.

– Там було якесь дзеркало. Я в нього подивилася. І...

– Фокс, давай без цих драматичних пауз, – насторожено озираючись на всі боки, попросила я. – Ми і так вже привернули досить багато уваги.

На нас і правда поглядали. Адепти кидали зацікавлені погляди. Викладачі теж ні-ні, та й сканували нас своїми пронизливими очима-рентгенами і, здавалося, бачили нас наскрізь. І ця цікавість нічого доброго нам не обіцяла.

– Та ні. Жодних пауз. Подивилася й відразу прокинулася, проспавши тренування. Я вирішила, що мені все це наснилося, але потім помітила сліди брудних ніг на білизні. Я точно десь ходила вночі. А тут ще й амулет зник. Я його до цього тільки на зображенні в каталозі рідкостей бачила. Але в моєму сні він був не зовсім, такий як на картинці. Не могла ж я придумати це все? – і знов недолугий погляд людини не здатної повірити самій собі.

– А раніше з тобою таке було?

– Яке?

– Ти ходила уві сні? – перепитала я, відчуваючи, що моє майже ангельське терпіння випаровується як роса на сонці.

– Ні, звичайно, – фиркнула принцеса, і подивилася зарозуміло з дещицею докору, немов я її не про сомнамбулізм питаю, а запідозрила в чомусь низькому. – Я ж не божевільна.

– Ну, про божевілля мови не йшло. Але люди, буває, ходять і, навіть, розмовляють уві сні. Особливо після стре... емоційно насиченого дня. А день вчора був ще той.

Фоксі знову здулася, зникла бравада, очі, що мить тому люто спалахнули, згасли.

– Не було зі мною раніше такого ніколи.

– А ментальний щит у тебе стоїть?

– Звісно. Як і у будь-якого члена королівської родини. Менталісти ж найстрашніші маги. Це тільки, здається, що вони думки читають й усе. За часів моєї бабусі один менталіст втягнув у багаторічну війну все королівства.

– Війну?

– Так. Чорна війна, про яку говорив ректор, – пояснила дівчина, окинувши мене здивовано-підозрілим поглядом.

– Фокс, а чому ти сказала: «Він попрохав»? – хутко перевела я розмову з історії світу. Не хотілося, демонструвати свою повну необізнаність у цьому питанні.

– Я таке говорила? – очі принцеси стали як блюдця й стільки щирого подиву було в її голосі, що я розгубилася.

– Так. Ти сказала: «Я взяла артефакт». На моє запитання навіщо, відповіла: «Він попрохав» і подивилася в спину Громилі.

– Не пам'ятаю, – скрушно похитала головою Фоксі. – Що зі мною діється, Іззі?

– Тобі потрібно до цілителя, – відпустивши її руку, я обернулася в пошуках найближчого викладача.

– Ні. Не можна. Вони дізнаються мою таємницю і відправлять додому. І це ще не найстрашніше. Якщо вони дізнаються, що це я взяла амулет... – принцеса благально подивилася на мене. – Не кажи нікому. Не можна, щоб вони здогадалися.

– Фоксі, всі таємниці рано чи пізно розкриваються.

– Тоді я скажу, що ти теж дівч... – в розпачі запально вигукнула вона, але вже через мить під моїм поглядом знітилася: – Прости, я нікому не скажу. Але...

Я зітхнула. Мене накрило почуттям безнадійності й відчуттям розгубленості, схожими на ті, що відчуває людина, стоячи на краю обриву і дивлячись, як інший зривається в прірву.

– Деякі таємниці краще відкривати, підготувавши для цього ґрунт, – сама собі не вірячи, тихо промовила я. Ніколи не розуміла цих ігор в шпигунів, вважаючи, що найстрашніше краще повідомляти в першу чергу. Зрештою, таємне все одно стане явним в найневідповідніший момент.

– Ти мені допоможеш? – запитала подруга, і стільки надії було в її голосі, що я здалася.

Кивнула повільно, складаючи в голові план подальших дій.

– Потрібно буде оглянути твою кімнату. І Джерело. Але поки потрібно пройти перевірку. Ти головне, коли будеш відповідати, вір в те, що говориш, – згадавши про те, що у кожного своя правда, попередила принцесу. – І не бреши. Відповідай точно на питання, але старайся говорити правдиво.

– Дякую, – розгублено буркнула Фоксі.

Я знизала плечима.

– Немає за що.

– Спасибі, за те, що повірила мені і допомагаєш.

Я посміхнулася і нехай посмішка вийшла дещо сумною та натягнутою, але від неї мені стало трохи легше.

– Ми в усьому розберемося, – змовницьки прошепотіла я, підморгуючи лівим оком.

Цікавість, щедро присмачена нетерпінням, палила зсередини. Це була загадка і виклик.

– До речі, раз ми у Джерела, може, оглянемо місце події?

– Що ви зібралися оглядати, Номер П'ять? – пролунало так голосно і несподівано, що я підстрибнула.

Всі погляди схрестилися на нас з Фоксі. Застогнала, подумки картаючи себе за безпечність. Що ще встиг почути магістр Іроам? І як тепер бути?

– Місце, де зберігався амулет Спотворення, – повільно, трохи розтягуючи слова, відповіла я на поставлене запитання.

– І ви знаєте, де воно? – вкрадливо поцікавився магістр, заглядаючи мені в очі.

Озирнулася. Намагаючись примітити, хоч щось, що видає це саме місце, але ніяких слідів не виявила. Тільки в одному місці за спиною ректора виднівся краєчок дзеркала. Мій погляд зачепився за цей куточок, відзначаючи, що чогось не вистачає. Ні, все було майже, як і вчора, нехай я і кинула побіжний погляд, але помічати дрібниці було нашою з батьком улюбленою грою. Кожен раз, коли ми йшли гуляти, він ошелешував мене питаннями на кшталт: якого кольору машина проїхала зліва, брюнет або блондин пройшов праворуч, що лежало на п'ятому столику кафе, повз якого ми пройшли? І я із задоволенням відповідала, а він доповнював упущені мною дрібниці, поки я не стала запам'ятовувати більше.

Мабуть, мій погляд затримався сильно довго на цьому самому місці, тому що наступним я почула приголомшливе:

– Ректор, у нас є перший підозрюваний. Номер П'ять, йдіть за мною.